Як митець, Шевченко добре усвідомлював, що саме релігійний культ із його багатою естетичною насиченістю та потужним емоційним впливом може легко наближати вірянина до Божественних істин або, навпаки, віддаляти від них.
Ба, більше: ним можна користатися і на шляху, що не веде до храму». Форма заступає або й сковує чи спотворює істинний зміст.
Цей дискурс добре помітний у поезії «Світе ясний! Світе тихий!», в якій навіть знаходимо «вказівку» на те, що культові атрибути одержавленої Церкви можуть використовуватися проти самого Бога: «Світу вольного, несповитого», себто Христа, якого «в своїй добрій, теплій хаті» (очевидно, Церкві) «оковано, омурано (Премудрого одурено). Багряницями закрито» та ще й «розп’ятім добито».
Обрядовірство тут постає як знаряддя, що виконує таку собі «сповивальну функцію» для живої, правдивої релігійності. У Шевченка ще виразніше, ніж у Г. Сковороди, означена одна з характерних рис обрядовірства: обов'язкове очікування винагороди за ретельне виконання обрядового дійства. Український філософ у трактаті «Боротьба архистратига Михаїла з сатаною про це: легко бути добрим» (1783) писав про лицемірів, які, молячись, просять у Бога «тлінностей», «віку золотого» та нарікають, що Він про них «не рядить». Г. Сковорода називає їх «лицем святими, а серцем – від усіх «беззаконнішими», «ні теплими, ні холодними» «смердючими гробами», «злобою, одягненою в одяг преподобія, а їхні «пісні Божі» – безбожними. У Шевченка «сподівана винагорода» – це вимога – бажання раю вже в земному житті або уречевлене уявлення про принади потойбічного світу. Оте «очікування раю» як до краю абстрагований вияв обрядовірства становить чи не головну перепону на шляху до гармонізації взаємин людини з ближніми, природним середовищем та в поборюванні соціального зла: «Якого ж ми раю / У Бога благаєм? / Рай у серце лізе, / А ми в церкву лізем, / Заплющивши очі, / Такого не хочем» (у поезії «Зацвіла в долині»); «А ви в ярмі падаєте / Та якогось раю /На тім світі і благаєте? / Немає! немає! / Шкода й праці. Схаменіться: / Усі на сім світі / І царята, і старчата – / Адамові діти» (у поемі «Сон (Комедія)».
Шевченків «рай» у своїй суті спонукає до порівняння з Христовою наукою:
«А як фарисеї спитали Його, коли Царство Боже прийде, то Він їм відповів і сказав: «Царство Боже не прийде помітно. І не скажуть: «Ось тут», або «Там», бо Боже є Царство всередині вас».
Обрядовірство іманентно передбачає догматично-культове протистояння. Можна сказати, що це його природна ознака. Особливо вона проявляється у взаєминах різних напрямків і структур однієї і тієї ж релігії, бо тоді сутнісна таж самість якраз і виявляє себе в розмаїтих зовнішніх формах, що неминуче виходять на передній план, особливо у кризові періоди історичного розвитку.
Тому позицію Шевченка стосовно згубності обрядовірства можемо простежити чи не найвиразніше в тій частині його творчої спадщини, що стосується історичної тематики. Зокрема, у поемі «Тарасова ніч» дуже стисло описана наруга над релігійною обрядовістю як один із основних виявів уярмлення українців, приниження їхньої гідності та прав, як чільний фактор визвольної боротьби: «Виростають нехрещені / Козацькії діти; / Кохаються невінчані; / Без попа ховають; / В церкву не пускають!». Проте, як зловживання католицького кліру, що знаходили своє найобразливіше для християнської душі вираження в культовій практиці, породили Реформацію, художньо досконало сказано в поемі «Єретик». Шевченкова негація обрядовірства тут сягає найвищої саркастичної позначки, набуває фантасмагоричних обрисів. Автор укладає в уста Гуса такі слова:»… І нам, сліпим, передали / Свої догмати!. кров, пожари, / Всі зла на світі, війни, чвари, / Пекельних мук безкраїй ряд… / повен Рим байстрят! / От їх догмати і їх слава. / То явна слава… А тепер / Отим положено конглавом: / Хто без святої булли вмер – / У пекло просто; хто ж заплатить / За буллу вдвоє, ріж хоч брата, / Окроме папи і ченця, /І в рай іди! Конець концям! / У злодія вже злодій краде, / Та ще й у церкві». Мотив засудження обрядовірства як клерикального засобу сіяння ворожнечі між народами-сусідами повносило звучить і в поемі «Гайдамаки» та вірші «Полякам». За їхнє «впивання кров'ю» вина падає на «неситих ксьондзів, магнатів, єзуїтів», що намагалися нав'язати свої уявлення про служіння Богуй тим самим усупереч Нагарній проповіді об'єктивно вкотре відроджували давній принцип»… і кров – за кров, /І муки за муки!». Проте в «Гайдамаках» і головний герой твору Ярема теж надміру лютує на бойовищі. «Але, з іншого боку, як йому не бути переконаним у своєму законному праві на помсту, коли допіру на «святі» у Чигирині на неї поблагословив повстання сам благочинний, а священики урочисто, мов паски на Великдень, освятили гайдамацькі ножі», – зазначає Ю. Барабаш. Отже, не лише з боку призвідців народного протесту бачимо вплив ритуального дійства. Автор, ідучи за історичною логікою тієї епохи, змушений конструювати цей мотив постійно. Вигаданий Шевченком епізод убивства І. Гонтою своїх дітей – яскравий символ, що має старозавітні джерела. Він виконує службову функцію «створення контрасту» (Ю. Барабаш) між минулим і сьогоденням. І він теж, по суті, – жахливий ритуал. Гонта, як точно помітив дослідник, офірував «своїми синами заради конфесійної нетерпимості («Мої діти – католики…»)». І каяття Гонти, зображене в поемі з усією емоційною виразністю, і мотиви авторського болю, подані в тексті поеми як коментарі та в «Передмові» до поеми з наголосом на обопільній вині, переконують: Шевченко вважав, що колізії, пов'язані з проблемою обрядовірства та наслідки, до яких вони призводять, можна зрозуміти та пояснити, але виправданню обрядовірство не підлягає. Як не підлягають виправданню й ті, хто не намагається збагнути та пояснити обрядовірство, або однобоко й однозначно його трактує (поезія «Холодний Яр»).
Шевченкові тексти настирливо примушують задуматися, який зміст люди вкладали в поняття «боротьба за віру». Автор розумів, що від відповіді на нього значною мірою залежить і з'ясування причин краху Гетьманщини, і пояснення, чому взагалі «занапастили Божий рай» («Сон» («Гори мої високі»)). У Шевченковій історіософії проблемі обрядовірства приділяється достатньо уваги, щоб показати це явище як своєрідну ланцюгову реакцію множення зла. Поетова думка підтверджує тезу О. Меня про те, що саме з релігійними ритуалами та церемоніями було пов'язане пролиття крові в певні історичні часи.
Саме життя Т. Шевченка може служити зайвим прикладом того, що конфесійна терпимість убезпечує від обрядовірства. Йому, християнинові, для котрого Євангеліє було настільною книгою, плекати цю рису було природною річчю. Це стосується й релігійного обряду як такого. Мірилом його прийнятності чи неприйнятності – а це дотичний до обрядовірства аспект і дуже важливий для нього – Шевченко вважав відповідність ритуалу духові християнства. Знову звернімося до думки І. Дзюби: «Особливо обурює Шевченка заборона або витіснення поетичних і гуманних народних звичаїв, хай і «язичницьких» своїм походженням, але цілком узгідливих з християнством своєю людяністю». І далі вчений посилається як на переконливий доказ на Шевченків щоденниковий запис від 15 липня 1857 року про поминання самогубців за народними традиціями. Цей запис допомагає нам з'ясувати проблему ставлення Шевченка взагалі до того, що науковці називають «народна побожність» або «народна релігійність». Поштовхом до запису стала підслухана Шевченком розповідь одного уральського козака: «Он рассказал историю о каком-то самоубийце, которая меня совершенно не интересовала, но меня заинтересовало религиозное поверье уральских Козаков о душе самоубийцы, которое он при этом случае рассказал. Самоубийцу хоронят без всяких церковных обрядов и не на общем кладбище, а выносят далеко в поле и закапывают, как падаль. В дни поминовения усопших родственники несчастного, или просто добрые люди, выносят и посыпают его могилу хлебным зерном – житом, пшеницею, ячменем и прочая для того, чтобы птицы клевали это зерно и молили Бога о отпущении грехов несчастному. Какое поэтически христианское поверье». Далі Шевченко описує подібний обряд в Україні – «не менее поэтический и истинно христианский», здійснюваний за його пам'яті і який «наши высшие, просвещенные пастыри, как обряд языческий, повелели уничтожить». «Может ли быть чище, возвышеннее, богоугоднее молитвы как молитва о душе нераскаявшегося грешника?» – риторично запитує поет, нагадуючи, що християнська релігія, «кроткая и любящая», «за всех молится, всех прощает». Описуючи поховально-поминальні обряди таких нехристиянських народів, як туркмени і казахи, він уже вчетверте у своєму записі наголошує на значенні всепрощальної молитви, яка у християнстві є центральним елементом культу і, за вченням Отців Церкви, другою після всеосяжної любові особистою чеснотою: «Безмолвная поэтическая молитва дикаря, в чистоте и возвышенности которой наши просвещённые архипастыри, вероятно бы, усомнились и запретили бы как языческое богохуление». Про такі ж поховальні ритуали казахів Шевченко згадував іще раніше і в листі до Б. Залеського, повідомляючи, що зробив на цю тему два малюнки й назвав їх «молитвою за небіжчиків». Як довів В. Яцюк, це була знаменита сепія, яку помилково називали «Казашка Катя». У цьому творі бачимо внутрішню експресію образу. Геніально подано всю глибину того душевного стану молодої жінки – казашки, якому якнайточніше відповідає назва «Мовчазна молитва за небіжчиків».