Смекни!
smekni.com

Рецепція роману Еміля Золя Жерміналь з позицій соціалістичної ідеології (стр. 2 из 3)

Вивчення тексту статті П.Христюка підтверджує, що вона справді містить великий ознайомлювально-інформаційний потенціал. У ній є цитати з Франка обсягом по декілька рядків, по 2 сторінки, і навіть по 4 сторінки, скомпоновані за принципом колажа. Цитовані Франкові тексти перемежовані коментарями -оцінними судженнями позитивного (схвального), негативного (заперечного) і відносного (аналітичного) характеру. Останні подаються в тексті за допомогою таких слів-маркерів: “але”, “на жаль”, “однако”, “хоч”, “себто”, “правда”, “розуміється”, “дарма” – протиставними сполучними словами, вставними конструкціями, які виражають різні відтінки модальності висловлювань. Трапляються лексеми, словосполучення, що однозначно виражають категоричність суджень: “слушно”, “має рацію”, “не бачить”, “не використовує”, “не викриває”, “помилково розуміє”, “дав хибне пояснення”, “хибне тлумачення”, “уникав у ці роки історичної, клясової оцінки”. Повний перелік оцінних кліше, співвідношення таких із позитивним і негативним змістом видають певну тенденцію упорядника матеріалу, аналітика і прагматика.

Подаємо без коментарів розгорнуті судження П.Христюка, який фіксує типологічні відповідності, збіги і відмінності в позиціях Золя і Франка. Для увиразнення подаємо їх за Христюком (окремо формули про спільне і відмінне):

Спільне у Золя і Франка

(на думку П.Христюка)

Відмінне у Золя і Франка

(на думку П.Христюка)

“Франко так і не сприйняв марксизму і залишився соціалістом-утопістом. І це власне й ріднить Франка з Золя” (с.31).“Золя гостро критикув буржуазний лад; ще гостріше критикує його і Франко в своїх бориславських оповіданнях і повістях” (Там само). “…молодий Франко і Золя були ідеологами різних суспільних прошарків: Франко був за тих років речником робітничо-селянської інтелігенції […] Золя, як знаємо, був типовий виразник світосприймання й змагань дрібної міської буржуазії” (с.31).
“Золя не раз виявляв своє співчуття до пролетаріату; ще палкішим співчуттям пройнято оповідання Франка з робітничого життя.Але так само, як не розумів історичної ролі робітничої кляси Золя […], не розумів цієї ролі і Франко, хоч і проголошував у світліші години своєї свідомости, що героєм наших днів є робітник” (Там само)“…юнак Франко просто захоплений Золя і не входить у критику його стилю…” (с.35) “Е.Золя мріяв залагодити суперечності капіталістичного ладу утопійними реформами; молодий Франко шукає порятунку в кооперації” (с.32).“Він (Франко – Р.Б.) цілком природньо захоплюється стилем Золя. Та ось минає порівняно небагацько часу і Франкові вже більше імпонує німецький реаліст Шпільгаген, як Золя” (с.34).“Але Франко стоїть на іншому соціяльному грунті, тому в нього навіть у час найсильнішого впливу Золя соціяльне завдання стоїть в іншому аспекті: природничий момент, характеристичний для французького натураліста, у Франка зникає, соціальний офарблює собою твір, викликаючи основні стилістичні риси, відмінні від Золя…” (с.35).

Прагнення П.Христюка окреслити індивідуальне обличчя І.Франка, хоч і торкається проблем стилю, але зводиться до виявлення “класового еквіваленту”. У контексті його статті термін “стиль” наповнюється змістом, що відповідає поняттю “метод”.

Ототожнення стилю з методом – явище, як відомо, характерне для естетики і літературознавства 20-30-х років ХХ ст. у колишньому СРСР. Зіставлення Франка та Золя в Христюка відбувається за схемою: спільне в двох митців склалося “підо впливом Золя” [6, c. 31], але в українського письменника все виходило виразнішим, кращим. Причина в тому, що Франко “читав не лише Шефле та Лянге, а й К.Маркса та Ф.Енгельса і брав безпосередню участь у робітничому рухові в Галичині, брав участь у виробленні “Програми соціялістів польських і українських Східної Галичини” [6, c. 31]. П.Христюк схвалює думки І.Франка за умов: а) коли вони відповідають безпосередньо тому, що вичитав у Маркса і Енгельса, або їх тлумачам (конкретно називає Г.Плеханова, В.Фріче, Ф.Мерінга). Буквально і текстуально: “Золя дивиться на світ очима буржуа-міщанина, цебто очима дрібного буржуа – ось те важливе, до чого дійшов Франко яко критик Золя. Це, однак, не перешкоджає Франкові бачити історичну поступовість реалізму взагалі і натуралізму Золя зокрема. У цій таки статті дає Франко глибоку, дуже інтересну характеристику реалістичного і натуралістичного стилю в мистецтві взагалі, характеристику, що її окремі моменти часом цілком збігаються з висловлюваннями таких знавців мистецтва – марксистів, як Плеханов, Фріче й інші” [6, c. 46]. На доказ такої тези наведемо цитату з Франка “Влада землі в сучасній повісті”, як і відповідна цитата передувала такому висновку.

Крім прямих відсилань до названих тлумачів марксизму, в Христюка є відповідності, так би мовити, типологічні, породжені мисленням, парадигмою, заданою П.Лафаргом. Про це свідчить така опозиція Золя-Франко: “Дрібний буржуа Золя, - пише Лафарг, - що стояв далеко від політики, що не бачив ясних, реальних шляхів до перебудови капіталістичного суспільства, цілком природньо наближався до “протоколювання” дійсності і задовольнявся отим, у певній мірі, соціяльно-пасивним, споглядальним відображенням дійсності. Для Франка ж у натуралізмі потрібна була певна межа” [6, c. 43].

Порівняймо слушні твердження Христюка: “Коли попередні статті Франка були зв’язані власне з романом “Западня”, цебто з робітничим питанням, то тепер спиняє свою увагу Франко-радикал на творі Золя “La terre” (“Земля”) – із селянського життя. Причина цього зрозуміла…” [6, c. 44]. Наведено також виразніші паралелі та аксіологічні акценти: “Колись, аналізуючи роман “Земля”, - міркує Христюк, - він правдиво бачив причину, грунт тієї “предилекції” в буржуазно-міщанській, себто в дрібнобуржуазній природі світогляду Золя. А тепер, перейшовши від радикалів до лав буржуазних націонал-демократів, Франко вдається до метафізичної “мономанії”, яка ніби опанувала Золя і зробила його “натурою подекуди хоробливою”. Явище цілком соціяльне, клясове, вважає тут Франко за наслідок особистої вдачі письменника, його “доктринерства”. Отаке хибне тлумачення у Франка, - підсумовує Христюк, - розуміється, не випадковим. Замінивши свій колишній соціялізм на своєрідне толстовство, захопившись у ці роки теорією клясового миру й утопічною вірою в етичне вдосконалення людства, що єдине мало довести до світлої будучини, - Франко взагалі часто уникав у ці роки історичної, клясової оцінки суспільних явищ і обмежувався порожніми, метафізичними загальниками” [6, c. 57-58]. Христюкові висновки можуть видаватися переконливими тому, хто не знає семи грунтовних (великих, зі статистикою, з посиланням на численні джерела) статей Франка, присвячених полеміці не тільки з Адлером, Каутським, а й з Марксом та Енгельсом, зі своїми колишніми вчителями (М.Драгомановим) і однодумцями (М.Павликом). Цих праць П.Христюк не згадує. І така фігура умовчання дивує тим більше, що всі критичні полемічні статті друкувалися в “Житті і слові”, в “ЛНВ”. Крім того, Франкова світоглядна переорієнтація відбилася безпосередньо в художній творчості (повісті “Основи суспільності”, “Перехресні стежки”, “Великий шум”, поетичні збірки “Semper tiro”, “Мій ізмарагд”, “З днів журби”, поезія часів Першої світової війни). Майже всі названі художні твори також були опубліковані за життя І.Франка, тому не могли бути невідомими критикові, що виступав від імені марксизму як “наукової системи”. Поправляючи “хиби” Франка, марксист дивувався: “Але що можна закинути на цім місці юнакові Франкові, коли й нині ще, і то навіть у Радянських республіках, де нова літературна критика розгорнулася як ніде й ніколи ще в інших країнах (підкр. наше. – Р.Б.), ідуть у маси навіть примітивніші й хибніші думки, ніж які висловлював Франко п’ятдесят років тому” [6, c. 41]. Автор цього тексту називав таких “примітивістів” (в Росії – В.Саводнік, на Україні – В.Державин).

Цей епізод з історії заідеологізованого літературознавства засвідчує не фахову неспроможність Христюка як особистості, а ілюструє корінні вади методології, орієнтованої на наслідування певних взірців і т. зв. простоту, дохідливість до “простого народу”.

Згадаємо широковідомі листи Ф.Енгельса до Ф.Мерінга, К.Шмідта, В.Боргіуса, М.Гаркнесс, М.Каутської та ін., в яких він застерігав від спрощення діалектики економічного базису і надбудови, роз’яснював своє розуміння проблем реалізму і т.д. Ці листи тривалий час були відомі, крім адресатів, вузькому колу активістів. Складні теоретичні побудови теоретиків тоді були опубліковані частково. Відкривалося широке поле діяльності пропагандистам і тлумачам, які, як правило, схематизували складні проблеми. До того ж пропагандисти дбають про емоційність, афористичність, доступність слухачам, читачам, які тягнуться до нової для них інформації. Так в обігу з’являються зручні формули, якими користуються численні наслідувачі як готовими кліше. До них належали і відомі тези Ф.Енгельса: “Реалізм передбачає, крім правдивості деталей, правдиве відтворення типових характерів у типових обставинах” (1888). “Чим більше приховані погляди автора, тим краще для твору мистецтва. Реалізм, про який я говорю, може проявитися навіть незалежно від поглядів автора” (тоді ж). “Політичний, правовий, філософський, релігійний, літературний, художній і т.д. розвиток ґрунтується на економічному розвитку” (1894). “Економічні умови, хоч би як сильно впливали на них інші – політичні й ідеологічні – є кінець кінцем все-таки вирішальними…” [4, c. 148; c. 166].