І що слова? Пора спішить нова,
Зима справляє тризну вже останню.
Іде весна…Іде весна…
Люблю таку-ще сонну, мляву, ранню.
Мене притягує земля…
Мене притягує земля до себе,
Над головою голубіє небо,
І кличе жайвір в неозорий лан.
Лечу у літа зеленаві коси,
Зі сну прим’яті ще п’янкі покоси,
Де відсипався з росами туман
Тятива
Загубила-забриніла пружна тятива,
Стріла полетіла у всесвіт,
А на вістрі кричали-холодні, мертві.
І ще поки гадали, хто зло те наслав,
Половина людей оніміла.
І ще поки стріла залетіла у став –
Білий світ чорна заздрість покрила.
О як ранять слова!
Чи то всім так болить?
Хай на серці осів чорний пил, -
Ми живемо лиш раз,
А життя –тільки мить,
Не пускайте отруєних стріл.
Україна
Україна, омита росами.
Україна, оплакана болем.
Той куток, де ходили ми босими.
Клаптик той, що був для нас полем.
Україна…Іде все тепер в забуття,
Пізно ми відчуваємо втрату,
Догоря, наче свічка, забуте життя…
Вічність!-Падає зірка на хату.
Українці мої, досить, плакала й ту жить,
Невже сили у нас вже немає?
Україно моя! Ти воскресла, щоб жить.
І недоля тебе не здолає.
Усе на світі продається…
Усе на світі продається –
Минулі дні, дні майбуття,
А нитка тчеться, нитка рветься –
Життя, життя, життя.
Найголовніше-не змаліти,
І осягнути в якусь мить:
І як цю землю не любити?
І як цю чисту не любити
Блакить, блакить, блакить?..