Літературознавчий словник-довідник дає таке визначення терміна “постмодернізм”: загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, що виникла після модернізму та авангардизму. Цей термін з’явився раніше (вперше згадується у 1917), він поширився наприкінці 60-х спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації та програмового техніцизму, а невдовзі – у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, “новий реалізм”, гепенінг та інші). Основним джерелом постмодернізму в аспекті пізнання виявилася “деструкція”, визнання прогресу лише у вигляді неспростовної ілюзії, загострене, перейняте “еклізіастівським” пафосом відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважалося варіювання усіх – і найдавніших, і нових – форм буття”[33].
В.Пахаренко в своєму "Нарисі української поетики" визначає постмодернізм як "світоглядно естетичний напрям, що в останні десятиріччя приходить на зміну модернізму. Продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування суперсистем - світоглядно-філософських, економічних, політичних ".
Ірина Старовойт у дисертаційному дослідженні зазначає, що відлік постмодерності почався приблизно з кінця 1960-х років. Спершу префікс пост- дослідники прикладали лише до митців останнього на тоді двадцятиліття (1950-1960) – порушників “рівноваги” модернізму, – але щоразу наполегливіше проштовхували сам термін до початку століття[36].
Польський дослідник Влодзімєж Болєцький вбачає в терміні “постмодернізм” чотири відтінки значення: а) “присмерк” доби модернізму (або ж особливе продовження його естетико-філософського потенціалу); б) доба, що приходить “після” модернізму і є його радикальним запереченням; в) течія, що існує “осторонь” модернізму; і, насамперед: г) усі ті мистецькі практики та інтелектуальні пошуки, що будь-коли були висловлені “інакше”[37].
М. Ожеван називає постмодернізм строкатим і неоднорідним духовним явищем, якому в цілому притаманні наступні характеристики: “принципова неточність висловлювань та уникання визначень, схильність до двозначностей; фрагментація текстів; деканонізація й деміфологізація; втрата співвіднесення (референтності) “Я” із зовнішнім світом; непрезентабельність і нерепрезентативність; іронія і багатозначність; втрата стилю, гібридизація стилів і напрямів; децентрованість світосприймання та його карнавалізація; конструкціонізм й ситуаціонізм, які виходять із припущення, що світ не даний нам раз і назавжди, а є процесом невпинної генерації множини конфліктуючих між собою версій; скепсис щодо реальності причинно-наслідкових і статистичних зв’язків; заперечення довготривалого планування; ототожнення безпосередньо сприйнятої реальності з ілюзіями та фантазмами і зумовлена цим її віртуалізація; заперечення “консенсусних” культур, що вважаються небезпечними та репресивними”[38].
За Юрієм Андруховичем, постмодернізм характерний тим, “що він:
1) перейнятий майже виключно цитуванням, колажує, монтажує, паразитує на текстах попередників;
2) абсолютизує гру заради гри (за Єшкілєвим, “ситу гру”), виключивши поза дискурс живу автентику оповіді (наративу), переживань і настроїв;
3) підриває віру в Призначення Літератури (хто би і що би під цим призначенням не розумів);
4) іронізує з приводу всього на світі, в т.ч. й самої іронії, відкидаючи будь-які етичні системи і дидактичні настанови;
5) комбінує параіндивідуальне авторське “я” з уламків інших авторських світів, убиває автора як творця власного індивідуального авторського світу;
6) “карнавальною” (бо насправді всього тільки посткарнавальною) маскою відмежовується від будь-якої відповідальності перед Навколишністю і за Навколишність;
7) тупо експериментує з мовою (-ами);
8) рабськи плазує перед віртуалом, мультимедіальними безоднями й бестіями, прагне підпорядкувати мистецтво електронним імперіям та навіки поховати його дух в їхній інтерпавутині;
9) заграє з масовою культурою, демонструючи несмак, вульгарність, “секс, садизм і насильство”;
10) руйнує ієрархію, підмінює поняття, позбавляє сенсу, розмиває межі, бере слова в лапки, хаотизує й без того хаотичне буття.
Таким чином, про постмодернізм залишається сказати, що він
а) агностичний, агонізуючий, амбівалентний, американський, анемічно-немічний, антологічний,
б) “безмежно відкритий глухий кут”, безплідний, бі (і більше)- сексуальний,
в) варіативний, вторинний, вульґаризаторський,
г) гермафродитичний, гетеросемантичний, гомоеротичний,
ґ) ґвалтовно-претензійний,
д) дискурсивно дефекаційний,
е) еґалітарний, ентропійний, “елліністичний”, еклектичний, епігономний,
є) євнухоморфний,
ж) жартоцентричний, жидомасонський,
з) закомплексовансько-збоченський, зомбінативний,
і) імітативно-плаґіативний, імпотентний, інтертекстуальний, інцестуальний,
к) кліповий, колажний, колаптичний, комбінаторно-компілятивний, компіляторно-комп’ютерний, конформістський, консумптивний,
л) лоботомічний,
м) манірний, маньєристичний, мертвотний, млявий,
н) надлишковий, неонекрофілійний, новоневротичний, нудний,
о) онтологічно марґінальний,
п) палімпсестичний, паразитарний, патовий, патологічно пересичений, перверзійний,
р) рекреаційний, ремінісцентний, роздери-рота-зівотний, розхристаний,
с) ситий, ситуативний, структуОїдний і сруктуроЇдний,
т) трансвестичний,
у) уранічний,
ф) фейлетонний, фемінізований, феллінізований, фраґментний, фукоїдний, фуфлоїдний,
х) хвороботворний, химеризуючий,
ц) центонічний, цинічний, цитатократичний,
ч) часопідсумковий,
ш) шаманічний,
щ) ще раз іронічний,
ю) юж сам нє в’єм які єще,
я) яловий.
Крім того, його характеризують як “постколоніальний” і “посттоталітарний”.
Крім того, він “ніякий””[39].
Віктор Неборак взагалі уникає терміна “постмодернізм”, натомість застосовує дефініцію “стиль бубабу”, оскільки “єдине, що можна твердити, виходячи з того, що закладено у самому терміні, це те, що постмодернізм з’являється після модернізму”[40].
Отже, модернізмом в українській літературі називаємо сукупність напрямів і течій, що виникли наприкінці ХІХ століття як заперечення традиційної народницької літератури, які стверджували нові форми вираження у художньому творі. Течії модернізму брали до уваги якийсь окремий аспект форми вираження, тому вони навзаєм доповнюють одна одну, хоча часом естетики їх є взаємозапереченням. Постмодернізмом в українській літературі називаємо творчість письменників кінця 80-х років ХХ – початку ХХІ століття. Для постмодернізму характерним є еклектика всіх попередніх напрямів літератури, цитатократичність, гра як спосіб існування автора, читача і самого твору.
РОЗДІЛ ІІ. Модернізм і постмодернізм: спадкоємність
Як поділяє в дисертаційному дослідженні Ірина Старовойт, постмодернізм має дві течії: це “постмодернізм примирення” і “постмодернізм спротиву”. Перша “течія у стані пошуку джерел і витоків смислоутворення нашого часу, тому визначальним у постмодернізмі вважає його аморфність і трансгресію границь: співіснування розмаїтих стилів, підходів, стратегій, розмивання меж культури високої і низької, метрополітальної і периферійної”[41]. “Активно вживаючи досвід модернізму, доповнюючи його щепами попередніх культурних епох, цей напрям оптимістично прогнозує нові ступені свободи та самовизначення людей і країн, пов’язані з глобалізацією і надрозвитком інформаційних технологій та організації знання”[42]. “Друга течія займається підривом попередньої (дисциплінарної) шкали цінностей без видимої мети, без виходу на нові критерії і рамки. Вона підкреслює нечіткість і непрозорість тих раптових змін, які охопили сучасність і її засадничі тенденції”[43].
Виходячи із запропонованої класифікації, у цьому розділі розглянемо першу течію постмодернізму, тобто з’ясуємо спільні для модернізму і постмодернізму риси.
Насамперед варто зазначити, що в українській (як, напевно, і у світовій) літературі не було єдиного модернізму, їх було багато, і вони були різні. С. Павличко виокремлює їх хронологічно: модернізм початку століття, модернізм 20-х років, модернізм 40-х. Так само відбувається і з постмодернізмом. На думку польського дослідника Влодзімєжа Болєцького, існують не лише різні означення постмодернізму, але й різні постмодернізми. Цим, власне, він і зумовлює таку розмаїту систему тлумачень цього терміна, коли визначення постмодернізму бувають навіть протилежні одне одному. “Трапляється однак і таке застосування терміна, в якому зібрано всі вищевказані значення”[44]. Отож, спадковою рисою постмодернізму є його розмаїтість, багатовекторність. Адже до фактографії модернізму зараховують абсолютно різні течії (неоромантизм, імпресіонізм, символізм, футуризм, декадентизм, дадаїзм, імажизм, кубізм, експресіонізм, сюрреалізм, конструктивізм тощо), які не завжди можуть визнавати одна одну, часто є запереченням між собою.