Безмежна різноманітність місцевих, епохальних, національно-історичних, персональних особливостей мала в очах митців романтизму певний філософський зміст, вона була виявленням багатства єдиного світового цілого — всесвіту.
У галузі естетики романтизм протиставив класичному "наслідуванню природи" творчу активність митця, його право на перетворення навколишнього світу: художник створює свій особливий світ, більш прекрасний та правдивий, а тому більш реальний, ніж емпірична дійсність. Романтики вважали, що саме мистецтво становить потаємне єство, глибинний зміст та найвищу цінність світу. Вони пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну фантазію, відкидаючи нормативність в естетиці, регламентацію в мистецтві.
Відчутним внеском у скарбницю світової художньої культури було й активне звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів, образів, мови, властивих народному епосу, пісням, баладам.
Саме за рахунок фольклору відбувалося збагачення національних літературних мов, посилювалася морально-виховна функція літератури. Прикладом народної моралі та фольклорних сюжетів слугують духовні засади безсмертних казок датського письменника Ганса Крістіана Андерсена (1805—1875), в яких романтика поєднується з реалізмом, а лірика — з тонким гумором та іронією.
3. Реалізм в літературі ХІХ ст.
Хоча історія реалізму як художнього методу розпочинається ще за доби Відродження, відсутність чіткої естетичної програми довго не давала йому змоги оформитися в окремий напрям культурного життя, і лише в другій половині XIX ст. реалізм поступово завойовує міцні позиції в літературі, Одне з провідних завдань реалізму — виявити типовий взаємозв'язок характерів та життєвих обставин. Герої реалістичних творів були не просто носіями якоїсь однієї пристрасті, як це було властиво, наприклад, героям класичного мистецтва, не поодиноким романтичним бунтарям. Це — живі люди, які діяли за реальних типових обставин, породжених самою дійсністю.
Реалізм виконував передусім критичну функцію відносно існуючих суспільних порядків. Тому приблизно з 40-х років XIX ст. в європейській^літературі оформлюється напрям критичного реалізму. Його представники намагалися довести, що існуючий соціальний устрій суперечить ідеалам дійсного гуманізму. У своїх творах вони стверджували народні, демократичні духовні принципи та цінності. Провідним літературним жанром критичного реалізму стає роман, який дає можливість відтворити широку панораму суспільного життя, дослідити психологію героїв у різних життєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне ставлення до дійсності було єдиним засобом поширення революційних ідеалів соціального та національного звільнення.
Становлення реалізму відбувалося поступово. Спочатку реалізм був тісно пов'язаний з романтизмом. Показовими щодо цього є "Шагренева шкіра" видатного французького письменника Оноре де Бальзака (1799—1850), "Пармський монастир" відомого французького письменника Фредеріка Стендаля (справжнє ім'я та прізв. — Анрі-Марі Бейль, (1783—1842) або романи видатного англійського письменника Чарлза Діккенса (1812—1870). Разом з тим типово романтичні мотиви все більше трансформувалися в реалістичні, знаходячи опору в соціальному дослідженні ("Червоне і чорне" Стендаля, "Батько Горіо" та "Гобсек" Бальзака тощо). Складний шлях до реалізму пройшов славетний німецький поет Генріх Гейне (1797—1856). У його ліричній "Книзі пісень" змальовані почуття типово романтичного героя, який страждає від нерозділеного кохання. Для з'ясування тонких нюансів любовного почуття поет постійно використовує співучі інтонації німецьких народних пісень. Не випадково на вірші Гейне писали музику відомі композитори, зокрема композитор-романтик Роберт Шуман, автор вокального циклу "Кохання поета". Драматизм XIX ст. Гейне висловив словами: "Тріщина світу пройшла крізь моє серце". У збірці "Сучасні вірші" він стверджує реалізм у німецькій поезії, звертаючись до реальних соціальних проблем.
Найповніше принципи реалізму виявилися у творчості Бальзака. Всі його твори пройняті історизмом. Якщо героєм твору був банкір, то це був не банкір "загалом", а конкретний тип конкретної доби. Читач отримує можливість відкрити для себе всі хитросплетення фінансових махінацій, структуру "ділового життя" Франції 40-х років XIX ст., або "шляху нагору" молодого честолюбця. Формулюючи провідну лінію своєї серії романів під загальною назвою "Людська комедія", Бальзак зазначав: "Складаючи опис вад та чеснот, збираючи найяскравіші вияви пристрастей, зображаючи характери, вибираючи головні події з життя суспільства..., мені, можливо, вдасться написати історію... звичаїв".
4. Інші літературні напрямки ХІХ ст.
Натуралізм (від франц. — природа) склався в останній третині XIX ст. Він прагнув до об'єктивного, точного і безпосереднього зображення реальності, людського характеру. Особлива увага зверталася на навколишнє середовище, що в більшості випадків розумілось як безпосереднє побутове оточення людини.
Теорія натуралізму була розроблена видатним французьким письменником Емілем Золя (1840—1902) у працях "Експериментальний роман", "Романісти-натуралісти" та ін. Золя зробив талановиту спробу застосувати принципи цієї теорії у своїй літературній творчості. Всередині 70-х років навколо нього склалася ціла натуралістична школа — Гіде Мопассан (1850—1893), Едмон Гонкур (1822—1896), Альфонс Доде (1840—1897), яка проіснувала до кінця 80-х років. У 90-ті роки натуралізм втрачає теоретичну чіткість і зберігається як загальна назва різних, проте єдиних за походженням культурних явищ. Натуралісти ставили перед собою завдання вивчати людину і суспільство подібно до природознавця. Предметом спостереження проголошувалася "вся людина", про яку натуралісти мали намір розповісти "всю правду". Художній твір розглядався як "людський документ", а основним естетичним критерієм вважалася повнота здійсненого в творі пізнавального акту. Переважний інтерес до побуту, до фізіологічних засад психіки, недовіра до будь-якого роду ідей, як наслідок, вели до обмеження можливостей натуралістичної літератури. Одночасно вторгнення на книжкові сторінки життєвої правди зумовило глибокий художній вплив кращих творів натуралізму. французький поет Ж. Мореас, який запровадив термін "символізм" у "Маніфесті символізму" (1886 р.), вказував, що символічна поезія висловлює передусім "споконвічні ідеї", вона — ворог будь-якого об'єктивізму. "Символічний образ знаменує собою існування "царини таємного",— вказував Малларме. За Метерлінком, він є втіленням "невидимих та фатальних сил". Велике значення символісти надавали музиці, адже музика краще від інших видів мистецтва передає відтінки й напівтони, безпосередньо свідчить про потойбічне, символічний образ завжди є музичним за своїм змістом. "Поезія передусім вимагає музики",— вважав Верлен. Характерною рисою символізму було протиставлення мистецтва і реального життя. Багато хто із символістів обстоював ідею са-моцінності мистецтва, його незалежності від соціальних завдань і проблем. Наприклад, Уайльд вважав, що мистецтво нічого не виражає, крім самого себе, мистецтво вище від життя. Як духовна сила мистецтво має невичерпний потенціал впливу на людину і, за думкою багатьох символістів (Г. Ібсен, Ф. Сологуб, А. Рембо та ін.), є магічною силою перетворення життя. Так, російські символісти (М. Мінський, Д. Мережковський, К. Бальмонт, Ф. Сологуб, 3. Гіппіус, В'яч. Іванов та ін.) мріяли про злиття мистецтва та релігії, яке повинне сприяти "оновленню соборного духу", подоланню розпаду суспільних зв'язків людей, утворенню нової духовної спільноти.
Символізм спричинив значний вплив на розвиток культури наступного, XX ст., зокрема на мистецтво сюрреалізму та експресіонізму.
Поява наприкінці XIX — на початку XX ст. якісно нових культурних течій, що відрізнялися як від романтично-гуманістичної традиції, започаткованої ще за доби Ренесансу, так і від раціоналістичного та реалістичного підходу до проблем людської життєдіяльності, поширення у філософії ірраціоналістичних, а в мистецтві декадентських (від фр. сіесасіепсе — занепад) настроїв були передвістям глибокої кризи, яка переслідує культуру протягом усього XX ст., розпочинаючи з першої світової війни і закінчуючи сьогоденням.
Список використаної літератури
1. Літературна енциклопедія. – М., 2001.
2. Література ХІХ століття. Посібник / За ред. Костянтинова В.І. – К., 2002.
3. Українська та зарубіжна література / За ред. І.Козири. – К., 1999.