Смекни!
smekni.com

Образ Рідної неволі в драматургії Лесі Українки (стр. 2 из 3)


РОЗДІЛ 3.

Реінкарнації Міріам: Елеазар і Тірца.

Отже, “Вавілонський полон” написаний після “Одержимої” (1901) у 1903 році. Головним героєм поеми є Елеазар, саме той, що

Укупі з бранцями ридав він у полоні,

Пророкував у гордім Вавілоні.

Елеазар, як і Міріам, прагне розбурхати людей, що вже змирилися зі своїм рабським життям. Він промовляє до єврейського народу, а його не слухають, бо правда ріже вуха. Елеазар годен загинути, але своє він скаже. Він просить суду правдивого, “хоч би він мав камінням скінчитися, той суд”. Важко зламати рабську психологію, проте робити це треба, якщо потрібна вільна в майбутньому країна. Для боротьби з рабством спочатку потрібно окреслити це поняття. Саме про рабство дискутують Елеазар і бранці. На думку полонених, підневільна фізична праця не є гріхом. Навпаки, робота на поневолювачів є цілком прийнятним способом заробляти на життя:

Нехай тебе годують батько, мати,

Коли не вчили заробляти хліба.

Ізраїльтяни вважають, що співи на площі Вавілона оскверняють Бога, неважливо, про що співається. А праця мовчазна натомість Бога не оскверняє. Елеазар дотримується іншої точки зору:

В Єрусалимі заробляв я чесно

І тим, чого вони мене навчили,

А тут... однаково пече й той хліб,

Що батько мій приносить з Вавілона,-

З неволі батька тяжко годуватись.

Йому закидає левіт: “Твій батько й персні золоті приносить, не тільки хліб!” – а сам кілька хвилин тому пропонував свою особу для помочі начальнику на вавілонському будівництві. Елеазар слушно зауважує: “Навчіть сього левіта, що й золото пече, не тільки сяє!”.

Елеазар є майстром слова, тому годується зі свого ремесла, а не вживає хліб для левітів і калік. Бранці докоряють:

Чому ж ти їм не грав пісень полону,

Чому не вилив сліз гірких неволі?

Холодна крапля камінь пробиває,-

Чи ж не проймуть гарячі сльози серце

Хоч би й лихе?

На що Елеазар відповідає:

Мені Господь вложив

У душу гордощі. Не плачу зроду

Перед чужинцем.

На його думку, слово має бути викресаним з болю і гордощів, перед поневолювачем плакати не можна – це свідчить про слабкість, власне чого той і домагається. Також не можна викликати сльози в тиранів плаксивими піснями, бо то не справжнє співчуття – “то сльози нільських ящурів”. А якщо співати про колишню славу і силу, можна викликати хіба зневагу до себе.

Навіть співаючи для поневолювачів їхньою мовою, Елеазар говорить те, що має нести в народ співець. Перехід на мову співрозмовника в цьому випадку не є ознакою слабкості, а навпаки – сили і мудрості. Великим мистецтвом є говорити правду чужою мовою.

Працюючи на Вавілон, бранці нищать себе. Та вежа, яку вони будують Молохові, є втіленням їхнього рабського духу: вона з кісток і крові, пожежа і руїна, поклик і стогін. Такі асоціації викликає вежа в Елеазара. Він узагальнює погляди рабів і поневолювачів: усі підкоряються закону фатуму (“Така вже доля...”).

Цей закон фатуму хоче зламати Тірца, перебуваючи з іншого боку барикад, чи то руїн. Вона спонукає людей до активних дій не для держави, якої вже нема, а для власного щастя, особистої вигоди. Якщо говорити людям про високі ідеали, вони не сприймуть закликів. Коли ж проектувати на особисте життя – можна досягнути певних зламів у рабському світосприйнятті. Тірца звертається до жінки, дівчини і дівчати-підлітка:

Вас три й дитина межи вами.

Той не покинутий, хто сам не кинув.

Вона закликає братися до праці, щоб вороги не змогли скористатися з їхньої неволі. Коли в рабів нічого немає, вони залежать від своїх ворогів. Доводиться шукати одяг, притулок, багаття. А якщо можна самостійно піклуватися про себе – можна вийти з-під залежності. Тірца вселяє надію в зневірені душі жінок, вони беруться до роботи зі словами:

Благословенна ти, надії дочко!

Тірца рушає до чоловіків, хоче підняти пораненого, в якого

Загоїлась та рана, що на грудях,

а та, що в серці, буде вік палати!

Вона пропонує йому розкувати меча на рало, бо руїні потрібна оборона. Адже тепер Палестина потребує хлібу, і ворогові найлегше завоювати сиріт і вдів голодом. Тоді вже не лишиться надії на порятунок. “Чий хліб і праця – того земля”, – каже Тірца. Вона скеровує чоловіка туди, де є живі люди, які мають живий вогонь, щоби перекувати меча. З убивчого заліза буде залізо життєдайне. Чоловік слухається поради, встає і вирушає зі словами:

Благословенне слово, що гартує!

Молодші легше надаються до змін. Вони не настільки звикли до рабства, бо у своїй душі вони не є рабами. Старше покоління іудеїв пам’ятає колишні часи, вважає, що манна небесна мусить сама впасти на голову, а для власного щастя зусиль докладати не треба.:

Проклятий той, хто будить подоланих,

проклятий той, хто краде сон в рабів,

бо менший гріх ограбувати старця,

голодному скоринку одібрать.

Старий з упередженням ставиться до закликів Тірци, йому не подобається змальована нею перспектива. Його зачіпають за живе слова Тірци:

Хто раб? Хто подоланий? Тільки той

хто самохіть несе ярмо неволі.

Страшно визнати себе рабом, але правда ріже по живому, саме тому слова Тірци нервують Старого. Для Тірци неволя людей не буває чужою, вся неволя є рідною. Вона виявляється в рабській свідомості, яка не дає порушити усталений порядок речей, як у випадку зі Старим.

Найбільша сутичка відбулася між Тірцею і Співцем. Вони мають різне розуміння ролі митця в суспільстві. Співець має арфу

Самого Єремії! А йому

вона десь від Ісаії дісталась,

той мав її з Давидового дому, –

либонь, ще сам Давид грав на сій арфі,

співаючи на Божу славу псалми!

Тірца наполягає, щоби Співець виконував свої твори, які продовжували би справу його видатних попередників. Але він вважає, що треба на арфі Єремії виконувати лише його пісні. Інші оскверняють священний інструмент. Тірца з тим не погоджується:

Колись ти чув, як на пророчий голос

руїна озивалась. Я ж почула,

як ти, співець, хотів луною бути

оцій руїні…

Навіть у мистецтві виявляється рабство. Якщо людина не вільна співати те, що на цей момент варто почути народові, вона є моральним рабом. Проти рабства морального постає Тірца. На якусь хвилю самарійський пророк підтримує і захищає її. Його мотивація відштовхує Тірцу:

Оті лукаві струни гомоніли

в палатах нашого царя Саула,

вони його приспали, а тим часом

престол точила іудейська зрада,

мов шашель.

Самарійський пророк хоче помститися іудеям за колишню зраду. Він не думає про те, що зараз треба всім об’єднатися проти спільного ворога, щоби розірвати кайдани рабства. Натомість виникає сварка між самарянами й іудеями, Тірца не може розбудити приспаний розум, вона доходить висновку:

Не вам

судилось розкувать ярмо залізне

на коси і серпи. Он ті, малії,

он ті, що в куренях та при багаттях

удосвіта працюють неоспало,

вони жнива для Господа готують,

а ви, мов скорпіон в своєму гніві,

самі собі отрути завдасте,

самі себе пожрете, мов ті змії,

що Бог колись наслав на кару нам.

Після цих слів Тірца втрачає прихильність і підтримку самарян. За першою редакцією поеми Тірца, обурена закликом іудейського співця до покори, каже:

Тепер старий сліпець провадить хоче

дітей видющих – Господи, рятуй!

Тірца йде від них у пустелю чекати слушного часу для боротьби. Вона йде самовільно, зневірившись у кращій долі народу. За другою редакцією Тірцу женуть у пустелю, але вона не зрікається своїх переконань:

Дух Божий знайде сам мене в пустині,

а вам ще довгий шлях лежить до нього!

Тірца залишає зламаний народ наодинці з його неволею, витративши всі сили, щоби переконати рабів у тому, що вони занурені в ганьбу. Її дух лишається незломленим, поки неволя є навколо неї, поки вона може поставати і боротися проти неволі. Це її народ, значить, і рідна їй неволя. А оскільки пророків у своїй вітчизні не буває – Тірцу женуть за правдиві слова. Це ще одна риса рабів.


РОЗДІЛ 4.

Хто такий раб?

Це питання порушує Леся Українка в драматичній поемі “В дому роботи, в карїні неволі” (1906). Продовжуючи суперечку, розпочату Елеазаром, раб-гебрей і раб-єгиптянин ведуть гарячу дискусію з цього питання. Обидва є рабами на величезному будівництві. Кожен виконує свою роботу: гебрей бабрається в болоті, єгиптянин – у фарбах. Раб-гебрей у “заболоченій одежі, шкарубкій від мулу, увесь засмічений присохлим баговинням, худий, вузькогрудий, знесилений”. Одежа раба-єгиптянина “замащена фарбами, але ніякого іншого бруду на ній нема; він худий, як і гебрей, але його тонка, сухорлява постать широкоплеча і неначе викована з червоної міді, по ній знати уперту, незламну силу, якусь немов нелюдську витривалість”.

Кожен з них має своє розуміння рабства. Гебрея гнітить усвідомлення того, що він працює на будівництві храма для чужих богів:

Нехай би се був дім, чи там дворець,

чи хоч темниця, клуня, стайня, хлів,

а то – каміння купа величезна,

поставлена стовпами, бовванами

довготелесими – який в тім глузд?

Гебреєві боляче служити чужим богам. Він є невільником у чужій країні, виконує роботу, сенсу якої не бачить:

Я служу отим потворам, –

не хотячи, кленучи, а служу!

Його обурює те, що єгиптянин смиренно працює на будівництві, чинить насильство над собою. Проте єгиптянину подобається будувати храм для своїх богів, і рабство на нього так не тисне. Якби він був вільним, то запровадив би певні зміни у чинному порядку:

Спочинок довший,

свята частіше я б собі давав,

і страву певне б мав далеко ліпшу,

мене б не бито – се вже річ видима!

Либонь, що я б не мури малював, -

різьби, малярства, будівництва вчився б.

Якби єгиптянин був вільним, він би на свій смак будував храми. Він відчуває себе невільним саме з тієї причини, що йому не можна творити по-своєму. Він абстрагується від фізичних обмежень, працює на справу, яка йому близька, і тому не обтяжує себе міркуваннями про рабство. Єгиптянин настільки звик до такого стану речей, що йому це все здається природнім. На його думку, треба використовувати те, що вже є, а прагнути надзвичайного – просто глупо.