Смекни!
smekni.com

Судова реформа 1864 року в Україні (стр. 2 из 5)

2. Передумови та суть судової реформи

Крах, якого зазнала Росія у Кримській війні (1853-1856 рр.) був крахом феодально-кріпосницької суспільно-політичної системи.

Різноманітні важелі державної машини самодержавства почали виявляти свою нездатність до середини XIX століття, але, мабуть, жоден з органів державного апарату не знаходився в настільки кепському стані, як судова система. Для дореформеного суду характерна множинність судових органів, складність і заплутаність процесуальних вимог, неможливість часом визначити коло справ, які повинні підлягати розгляду тому або іншому судовому органу. Справи нескінченно перекочовували з одного суду в інший, найчастіше повертаючись у першу інстанцію, відкіля знову починали довгий шлях нагору, на що нерідко ішли десятиліття. [6, с.141]

Судова система першої половини ХІХ ст. мала цілий ряд серйозних суперечностей: по-перше, суд повністю залежав від адміністрації, а по-друге – носив виключно становий характер (для кожного стану створювались свої судові органи) і був заснований на принципах феодального права. Слідство проводилось поліцією; не існувало гласності та змагальності судового процесу., в судах панували тяганина, хабарництво (наприклад про широкий розвиток хабарництва можна сказати з такого факту: міністр юстиції граф В.Н. Панін для прискорення однієї із судових справ доньки був змушений дати хабар через одного із чиновників Міністерства юстиції в сумі 100 рублів), свавілля. Тогочасна судова система потребувала значного удосконалення.[3, с.165]

У дореформеному суді панувала інквізиційна (розшукова) форма судочинства. Процес проходив у глибокій таємниці. Принцип писемності припускав, що суд вирішує справа не на основі живого, безпосереднього сприйняття доказів, особистого ознайомлення з усіма матеріалами справи, безпосереднього усного допиту обвинувачуваного, підсудного, свідків, а спираючись не письмові матеріали, отримані під час слідства. Та й докази оцінювалися по формальній системі. Їхня сила заздалегідь визначалася законом, що твердо встановлював, що може, а що не може бути доказом. Закон же встановлював і ступінь достовірності доказів, ділячи їх на недосконалі і досконалі, тобто такі, що давали підставу для остаточного вироку і не могли бути спростовані підсудним.

Було відомо, що без скасування кріпосного права було неможливим проведення судової реформи, адже воно виключало законність, припускало залежність юстиції від адміністрації, а скасування кріпацтва таким же чином неможливим без більш демократичних і незалежних судів.

Без судової реформи було неможливо забезпечити недоторканість особи і власності, без захисту яких було неможливе скасування кріпацтва. Гарантувати безперешкодне володіння, користування і розпорядження землею селянству міг тільки суд. Він же забезпечував у цьому випадку й інтереси поміщика, що розраховував на винагороду. Проте юстиція була незадоволена.

А.Ф. Коні вважав, що: “Судова реформа, покликана була завдати удару гіршому з видів свавілля, свавілля судового, що прикривається маскою формальної справедливості. Вона мала своїм наслідком пожвавлення в суспільстві розумових інтересів і наукових праць. З старою судовою практикою науці було нічого робити”.

Політиками ще під час Кримської війни зазначалося, що: “Існуючий в країні зсув законодавчої, виконавчої і судової влади сприяє розвитку бюрократизму. Нам, російським, потрібно виховати в собі почуття поваги до закону, тому що ми звикли прибігати до темних і негласних шляхів повз відкритих і законних, коли хочемо покінчити спірну справу легко і просто. Ми збилися зі стовпової дороги законності і заблудилися по путівцях. Нас потрібно відтіля вивести, а для цього потрібно відлучити від дверей таємну поліцію і губернаторів, і зазначити на відкриті двері судових місць”.

По силі і різкості виділялася думка А.М. Унковського - лідера тверського дворянства, що служив довгий час суддею і знав правосуддям “зсередини”. “Суд у нас не значить нічого,адміністрація тримає усю владу і віддає чиновників під суд тоді, коли це буде завгодно їхнім начальникам. Тому адміністрація наша подає цілу систему зловживання, зведену на ступінь державного устрою. При цій системі ніде немає права і панує одне низьке, неприборкане свавілля, що шанує тільки гроші і суспільне становище”.

Як видно кризовий стан російської влади в цілому і судової зокрема став беззаперечним. Це стало необхідною складовою усвідомлення неминучості реформ в державі. Ще під час війни Оболенським зазначалося “Наприкінці Кримської кампанії відчувалась неминучість суттєвих реформ”. [7, с. 345-347]

Ще у 1856 р. Олександр ІІ офіційно заявив, що реформи потрібно проводити “зверху, ніж дочекатися, коли їх почнуть проводити знизу”. [6, с. 130]

У жовтні 1861 р. за згодою Олександра ІІ була створена комісія, до складу якої увійшов С. Зарудний та багато інших знаних юристів тієї епохи. Результатом роботи цієї комісії стали „Основні положення реформи судової частини в Росії”, які 29 вересня 1862 р. були передані імператору для опублікування. В цих положеннях уперше фіксувалися такі нові інститути і принципи, як відділення суду від адміністрації, виборний мировий суд, присяжні засідателі в окружному суді, запровадження адвокатури, принцип змагальності. На підставі даних положень були підготовлені Статут кримінального судочинства і Устав про покарання, що накладаються мировими суддями, які були затвердженні імператором Олександром ІІ 20 листопада 1864 р.

Важлива роль у підготовці судових перетворень у царській Росії належала статс-секретарю департаменту законів Державної ради, українцеві С. Зарудному. Відомий юрист-публіцист Г. Джаншієв так оцінював його роль: «Вплив і роль ... борця за основи судового перетворення С.Зарудного були зовсім виняткові і безприкладні. З першого кроку своєї службової діяльності, з першими підготовчими стадіями цієї справи Зарудний безвідлучне стояв при ній і дієво працював у всіх подальших фазах даної справи...».

При підготовці судової реформи 1864 р. в Державній раді підкреслювалося, що “...при об’єднанні адміністрації і суду в одних руках немає впевненості в тому, що кожна із двох влад, адміністративна і судова, буде триматись в її природних межах. З цих причин рішення адміністративної влади по справах судових завжди викликає до себе недовіру, і яке б покарання потім не призначалось, воно сприймається як свавілля влади і збуджує до незадоволення”.

Також при підготовці судової реформи ставились такі завдання:

1. Розділити суди, адміністрацію і поліцію;

2. Визначити відповідальність всіх і кожного перед судом;

3. Ввести гласність кримінального і цивільного судочинства;

4. Запровадити суд присяжних і інститут адвокатури.

Суттєвий вплив на проекти судової реформи робило підготовка скасування кріпосного права. Губернські дворянські комітети, організовані для з'ясовування побажань дворянства про скасування фортечної залежності, у 1858 р. подали свої пропозиції. Їх «постійно й уважно читав Олександр II» - писав А.В. Головін. [1, с.158]

Судова реформа, проведена на підставі затверджених Олександром ІІ 20 листопада 1864 р., після розгляду в Державній раді цар затвердив для запровадження 4 акти, які юридично оформили проведення судової реформи:

1) про заснування судових установлень (“Заснування судових установлень”);

2) статут кримінального судочинства (“Устав кримінального судочинства”);

3) статут цивільного судочинства (“Устав цивільного судочинства”);

4) статут про покарання, що накладались мировими суддями (“Устав про покарання, що накладаються мировими суддями”).

В цих документах проголошувалось відокремлення суду від адміністрації, яке забезпечувалось незамінністю суддів та судових слідчих; створення всестанових судових органів; рівність всіх перед судом; засновувався суд присяжних; встановлювались виборність мирових суддів, прокурорський нагляд за законністю судочинства. Це була одна з найпослідовніших реформ 2 половини ХІХ ст. Колишній становий, залежний від адміністрації суд замінювався судом, який базувався на демократичних принципах (змагальності, гласності, рівності усіх перед законом, права звинуваченого на захист та ін.).

Внаслідок використання європейської судової практики система судів, яку вводили судові статути від 20 листопада 1864 р., виглядала таким чином. Суди поділялися на дві категорії - з обраними та призначуваними суддями. Відповідно до статуту про заснування судових установлень судова влада належала мировим суддям, з'їздам мирових судів, окружним судам, судовим палатам і Сенату (верховний касаційний суд).

Також судові статути передбачали створення позастанових установ двох типів – загальних та мирових судів.

Мировий суд став найчисленнішою судовою установою. Мирові суди створювалися для розгляду дрібних кримінальних та цивільних справ.Останні вирішувались мировими суддями одноосібно у порядку скороченого судочинства. [2, с.122-123]

Першою інстанцією мирових судів був одноособовий суд дільничного мирового судді або суд почесного (що працював безоплатно) мирового судді. Мирові судді обиралися на три роки земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали вищу та середню освіту, відповідний віковий і службовий ценз. Установлювався також високий майновий ценз (15 тис. крб.), винятками були тільки відставні офіцери. Чинність мирового судді поширювалася на округ, який складався із кількох дільниць у повіті або місті, а до його компетенції належали кримінальні та цивільні порушення, грошовий еквівалент яких становив розмір штрафу: від 300 до 500 руб. Дільничні та почесні мирові судді повіту збиралися на сесії, які отримали назву з’їздів мирових суддів і на яких розглядалися апеляції на рішення мирових суддів, якщо і апеляція не влаштовувала вирок можна було оскаржити в касаційному порядку в Сенаті.