Така „дівоча (жіноча) культура” виховувалася передусім літературно, її стверджували й закріплювали написані чоловіками і призначені для жіночого читання популярні видання про конфірмацію, правила поведінки, етикет, про подружню вірність та гігієну подружнього життя. Це видання типу німецькомовної “AusderTochterschuleinsLeben. EinallseitigerBeraterfurDeutschlandsJungfrauen” („З дівочої школи в життя. Всебічний посібник для німецьких дівчат”), 1892.
Ґендерні стереотипи переносяться з жіночої літератури і на жіноче читання. Як читає жінка літературу? В іронічній новелі Кобилянської „Він і вона” Він – уособлення „високого чоловіка”, „чужинця”, „культурника” і ніцшеанця, говорить: „Баби мають дивний смак, бабський. Їм розходиться лиш о то, чи герої поберуться; се для них головна річ. Читають заголовок книжки, відтак – кінець, а наостанку – дві-три сторінки з середини. Саме ту сцену, де він освідчується їй. Впрочім, се для них і в житті найважніше. Тенденція, провідні ідеї і т.п. не існують для них” [15].
Зрештою, і героїня автобіографічних „Хризантем” Уляни Кравченко підсмі-юється над тим, як і що читають знайомі їй пані. „У читанні інтересних фейлетонів не перепиняла наших пань і така важна робота, як печення струглів чи там великодніх баб. Пані Маяковська й інші мешканки камениці збиралися тоді внизу, де була пекарська піч, з годинником у руці пильнували печива та кінчали роман про Церізу чи яку іншу героїню” (...).– І що? І що? Що далі? Що з усього? Чи грім, чи кара на демона? Чи нагорода для жертви? Чи всі загинули? Чи він одружився з нею?” [16].
У кінцевому, з суто жіночим читанням пов”язується поява у вікторіанську епоху популярної культури з її „низькими” смаками та сентименталізмом. Продукування літератури для масового вжитку трактується при цьому у зв”язку з появою жінок-читачок, які проводять час у безділлі та ліні, поглинаючи маловартісні романи. Правда, справедливості ради варто зауважити важливу роль жінки як читачки та її смаків і на процеси еволюції „високих” літературних стилів. Ще у XVIII столітті жінку оголошено „природженою письменницею”, а освічена жіночність з її виразами чуттєвості, психологізмом, увагою до моралі стає джерелом розгортання нової, некласичної образності й естетики, починаючи від Річардсона, Руссо до гетевського „Вертера”. Цю тенденцію фемінізації смаків спостерігаємо через романтизм аж до раннього модернізму і постмодернізму. Загалом же, з кінця XVIII століття, заважує Л.Шюккінг, „оглядка на даму-читачку стає (...) ще більш обов’язковою, ніж раніше” [17].
І все ж жіноче читання найчастіше асоціюється з масовою літературою. Їх, мовляв, об’єднує фальшива пасивність та слухняність, які насправді обертаються пануванням і накиданням низьких цінностей та смаків. При цьому іронізується і сам процес читання і жінки як читаюча публіка. Вони постають не творчою спільнотою і не ідеальною комунікацією, а їхнє читання ототожнюється з відтворення і споживанням (уже баченого, читаного). Ось замучена і одинока Джейн Ейр з однойменної повісті Шарлоти Бронте, побачивши у вікні дві жіночі постаті, що посхилялися над книжками, впізнає в них рідних собі істот. Рамкою сприйняття стає при цьому знайома ситуація-картинка („це була німа сцена, так наче всі дійові особи були тіні, а осяяна свічками кімната – картина” [18]), і саме її впізнає Ейр. Таке бачення не випадкове – впродовж усього роману Джейн контролюється „чужими” поглядами і оцінками.
Жінка-героїня і жінка-читачка загалом знаходяться зазвичай у полі зору патронізуючого погляду „іншого”. Таким „іншим” є не лише чоловік, але й свята сестра – супер-его героїні, а в ширшому сенсі – усі ті стереотипи поведінки, які нав”язані їй літературно. Такий принцип письма переноситься з літератури, писаної жінками у ХІХ столітті, і в сучасний „жіночий” роман(с). У ньому зберігається суто чоловічий погляд всезнаючого автора – той фокус „знання”, яким так тішиться патріархальна критика. Що б не відбувалося з жінкою і коло жінки, її тіло і душа під прицілом обсерватора, так, як бідна Джейн, яка, читаючи Шекспіра, раптом помічає, що „потрапила в поле зору” „вічно пильних, блакитних очей” Сент Джона і не знає, „чи довго він (у даному випадку Сент Джон, але так само й містер Рочестер – Т.Г.) мене отак виміряв очима згори й донизу, вздовж і вшир” [CAPut!'].
Чоловіча, скажемо так, література недвозначно ототожнює жіноче читання (і жіночу літературу) з кітчем. Прийнято думати, що модернізм –абсолютний антагоніст популярної культури, який відторгує кітч зі структур „високої” культури. Однак, навіть у зразкових для модернізму романах „Улісс” та „Поминки по Фіннегану” Джеймса Джойса елітарна культура переплітається з масовою, і саме відсутність ієрархії між ними забезпечує багатомірність текстуального прочитання [20]. У „Мадам Боварі” Флобера становлення модернізму співвідно-ситься з двома типами образності: з Еммою асоціюється пізньоромантичний кітч, між тим коли надихнута „любов”ю до прогресу” просвітницька риторика аптекара Оме пов”язана з іншого роду кітчем, що виростає в модерну епоху на основі з’єднання буржуазного споживання з артистизмом.
Якщо романтизм породжує кітч через естетизацію і „фемінізацію” смаків, то масова література епохи модернізму, навпаки, де-естетизує кітч і робить естетичне предметом споживання та фетишизації. „Дійшло до того, що він (Оме – Т.Г.) почав соромитися своєї буржуазності. Він козиряв артистичними манерами, почав курити. Для своєї вітальні він придбав дві „шикарні” статуетки в стилі Помпадур” [21], –зауважує Флобер. А зразком новочасного модерного типу кітчу стає його проект пам”ятника на Емминій могилі: „спочатку він запропонував уламок колони з драпуванням, потім піраміду, потім храм Вести – таку собі ротонду ...або й купу руїн. Ні в одному з тих проектів Оме не забував про плакучу вербу, яку він вважав єдино можливим символом журби” [22]. Між тим коли Оме-як-кіч співвідноситься зі сферою продукування, письма (аптекар описує усі події у своєму містечку у своїх дописах до газети), Емма-як-кіч символізує сферу споживання – жіноче читання. Зрештою продукування-споживання здавна має ґендерну конотацію.
Флобер показує деструктивний вплив жіночого читання, точніше базованого та ньому „жіночого кітчу”, на характер своєї героїні. Причому кітч поданий Флобером як феномен жіночого читання. Емма перечитує дамські журнали „Кошик” і „Дух салонів”, і це не просто переглядання інформації і засвоєння „знання” (як чоловічого фетишу). Коли вона читає, пише автор, „не минаючи ані рядочка”, вона живе в уявному світі. Емма „жадібно поглинала” „всі звіти про прем”єри, верхогони, вечірки, цікавилась дебютом тої чи іншої актриси, відкриттям нової крамниці. Знала останні моди сезону, адреси фешенебельних кравців, дні прогулянок у Булонському лісі, розклад спектаклів у опері. Слідкувала за романами, вивчаючи за Еженом Сю обстановку великопанських домів, шукаючи в творах Бальзака й Жорж Занд уявного задоволення власних жадань” [23].
Природа кітчу, що стає загальною атмосферою життя для Емми, – естетизація, ідеалізація та сентименталізм, тобто усі ті ознаки, якими зазвичай характеризується в патріархальній культурі жіноча творчість. Загалом у Флобера кітч – це жінка, і навпаки, жінка – це кітч. Флобер характеризує таку форму існування як певного роду сублімацію – це „якесь піднесене понад життям існування, що рвійно шугало між небом і землею у несказанній величі. Все інше в світі губилось десь у невиразності, не займало певного місця, ніби й не існувало” (с.70). Неодмінними атрибутами такого жіночого кітчу, окрім сентиментальності і бажання любові, є також декоративність, екзотика і бажання водночас „умерти і бути в Парижі”. „І чому зітхання при місячнім світлі, і довгі обійми, і сльози, що зрошують руки в хвилину розлуки, і пал жаги, і ніжність, і бентежність – усе це було для неї невіддільним від пишних замків, де люди розкошують на дозвіллі, від будуарів з шовковими завісами й м”якими килимами, від жардиньєрок із квітами, від ліжок на високих підмостках, від блиску самоцвітів і аксельбантів на лівреях?” (с.70), – так артикулює неясні Еммині почуття автор, з’єднуючи намріяне з реальним і комфортним.
„Жіноче читання” часто сприймається як матриця масової культури. Остання так само, як і фемінність, поглинає і розчиняє реальне та ідеальне у свого роду гіперреальності, спокусливій, красивій і симульованій (підробленій). У випадку, коли таке „жіноче читання” не привласнене патріархальною культурою, воно трактується як смішний, загрозливий і монструозний кітч. Адже суто жіночі жанри масової літератури двічі маргіналізовані. Окрім негації масової літератури, зневажлива оцінка такої літератури базується і на тому ґендерному припущенні, що, мовляв, жіноче сприйняття фальшиве, воно відбиває “несправжні страхи”, маніпулює “несправжніми потребами”, накидає “несправжню свідомість”.
Між тим масова література має свою терапевтичну і компенсуюючу ціль, яка значною мірою стосується не лише характерів і ситуацій, але й стилю. Масова культура, орієнтована на жінку-читача, діє вкрай суперечливо: вона, з одного боку, переносить її в позасвіття, бажане й ідеальне. З другого боку, вона стверджує традиційні цінності, поведінку, звички, зокрема ролі доброї матері, господині, нареченої.
Загалом масова література, яка експлуатує жіночу чуттєвість, створює враження, подібне до "денного мріяння", стан майже істерійної втечі від монотонності щоденного життя, повертає стан дитинності. Якщо говорити про психоаналітичні форми ідентифікації жінки-читачки із зображуваним, що їх використовує масова література, то вони базуються, по-перше, на тому, що читач(глядач) володіє попереднім знанням про події – вихований на певних кліше, він з самого початку роману (фільму) знає про щасливий кінець і тому перебуває у привілейованому становищі щодо героїні: він знає, що герої її любить, вона – ні. По-друге, таке надлишкове знання приводить до одночасних процесів ідентифікації та відштовхування від героїні [24].