Члени Кабінету міністрів мають входити до Королівської Таємної Ради Канади. «Таємні радники» призначаються Генерал-губернатором за порадою прем’єр-міністра, їхнє членство у Раді довічне, якщо вони не будуть звільнені Генерал-губернатором за порадою того ж прем’єра. Кількість міністрів у Кабінеті не регламентується. Кабінети нараховують у своєму складі від 10 до 26 членів. Більшість міністрів має «портфелі» (це означає, що вони очолюють окремі департаменти). Призначаються ще міністрі «без портфелів», які не очолюють департаменти; державні міністри, що завідують відділами департаменту або «міністерствами», які не охоплюють усіх функцій установи державного управління. Міністри колективно відповідають перед Палатою громад або Законодавчими зборами за політику Кабінету і здійснюване ним керівництво. Кабінет відповідальний майже за все законодавство. Лише він уповноважений розробляти і виносити на обговорення законопроекти, пов’язані з державним бюджетом та оподаткуванням населення.
Законодавча влада у країні належить Королеві в особі генерал-губернатора та парламенту. Кожний закон схвалює уряд від імені Королеви, але повноваження щодо втілення законів надаються йому від імені канадського народу. Парламент складається з Палати громад (нижній) та Сенату (верхній). Зазвичай Сенат складається із 104 членів. Сенатори призначаються на посаду генерал-губернатором за рекомендацією прем’єр-міністра і залишаються на посту до 75 річного віку, за умови, що, перебуваючи на посту, жодного разу не пропустили двох послідовних сесій парламенту. До 1965 р. сенатори перебували на посаді довічно, лише кілька з них, що зайняли посади до цієї дати, зберігають сьогодні свої місця. Сенатором може стати особа, якій виповнилося 30 років, вартість реального майна, а також розмір загального чистого банківського активу мають складати щонайменше 4400 доларів. Сенат має право пропонувати до прийняття будь-які законопроекти, за винятком тих, що стосуються витрат народних коштів та оподаткування. Він може доповнити та відхилити будь-який законопроект, причому стільки разів, скільки вважає за потрібне. Жоден законопроект не стане законом, якщо не буде схвалений Сенатом. Такі повноваження видаються на перший погляд завеликими, що робить верхню палату сильнішою, та протягом майже 40 років Сенат жодного разу не відхилив законопроекту, що його прийняла Палата громад. Але траплялися випадки, коли Сенат вимагав внесення поправок, з якими Палата громад не погоджувалася. Так, у 1989–1990 роках Сенат наполягав на внесенні поправки до законопроекту про страхування безробітних, з якою Палата громад не погоджується й дотепер. Та більшість поправок, внесених Сенатом до законопроектів, має роз’яснювальне значення. Основна робота Сенату зосереджується у комісіях, де опрацьовуються статті законопроекту з урахуванням розбіжностей думок та доказів, що надійшли від різних груп та окремих людей. Комісії працюють ефективно, адже чимало членів Сенату є компетентними спеціалістами і мають багаторічний досвід роботи в юриспруденції, бізнесі та управлінні. Тому Сенат досяг значних успіхів у вивченні багатьох злободенних суспільних проблем.
Палата громад – основний орган, що створює законопроекти. Він складається з 301 члена, і кожен з них представляє виборчий округ. Від кожного виборчого округу обирається той кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів, навіть якщо це складає менше половини загальної кількості (за мажоритарною системою відносної більшості). Депутати обираються шляхом загальних прямих виборів терміном на 5 років. Кількість округів змінюється після загального перепису населення, згідно з Конституцією та Законом про регулювання меж виборчих округів, за якими кількість парламентських місць визначається з урахуванням щільності населення.
Основна боротьба за місця у Палаті громад ведеться серед кількох політичних партій, незважаючи на те, що Канаді властива багатопартійна система без домінування однієї або двох партій. Серед них Прогресивно-консервативна партія, яка була заснована 1854 р. Вона представляє інтереси крупних і середніх власників та фермерських кіл Заходу Канади та виступає за передачу державних підприємств власному капіталу, обмеження державного втручання в економіку і скорочення соціальних програм, підтримує курс на тісне співробітництво із США. Ліберальна партія заснована 1873 р., вона висловлює інтереси крупних власників, захищає принцип «вільного підприємництва» з використанням обмеженої регулюючої функції держави. Ця партія найконсервативніша, підтримує ідеї обмеження проникнення іноземного капіталу до економіки Канади, здійснює політику «канадизації» економіки. Постійного партійного членства вона немає, тобто організаційно не оформлена. 1961 р. була утворена нова Демократична партія. Її базою були Соціал-демократична організація і частини профспілок, які входили до Канадського робітничого конгресу. Виникнення цієї партії – результат прагнення канадських трудівників мати свою окрему партію. На даний час вона являє собою типову соціал-реформістську партію, яка входить до Соціалістичного Інтернаціоналу. Необхідно згадати немалозначну наполітичній арені сепаратистську партію – Квебекську партію, яка функціонує з 1968 р. тільки у провінції Квебек, де не припиняються спроби одержати статус самостійності але до відокремлення від Канади. Крім зазначених, у Канаді діють ще кілька політичних партій: Партія соціального кредиту – заснована 1935 р., Комуністична партія Канади, 1921 р.
Особливості діяльності парламенту, або законодавчого процесу Канади. Початок роботи щойно обраного парламенту ознаменовується традиційним відкриттям сесії за незвичайною процедурою. У діяльності парламенту Спікеру Палати громад відводиться особлива роль. Він разом із головуючим Палати вирішує усі питання щодо регламенту і процедури, здійснює контроль над штатом Палати. З 1985 р. він обирається таємним голосуванням у самій Палаті після загальних зборів. Ним має бути будь-який член Палати, за винятком королівських міністрів, лідерів партій та осіб, які обіймають посади у Палаті громад. До нього ставляться вимоги бути нейтральним, безпартійним, стійким у контролі за дотриманням усіх правил з боку прем'єр-міністра, До 1985 р. спікер Палати громад обирався зазвичай серед членів партії, яка була правлячою, хоча траплялися й випадки (останній – у 1970 р.), коли спікер від однієї партії продовжував виконувати свої обов'язки після зміни уряду, або (у 1957 р.), коли уряд був готовий підтримати члена однієї з партій меншин. Іноді спікер припиняє своє членство у партії і бере участь у наступних загальних виборах як незалежний кандидат. Нова процедура зробила крок у напрямі страхування спікера від «виснажливої» підозри, що він, нібито, – лише обранець уряду та що «спікерство» взагалі – лише одне з призначень прем'єр-міністра. Вона також поклала край традиції поперемінного обіймання посади спікера франкомовними та англомовними членами Палати громад (хоча це ще зустрічається у Сенаті). У Палаті громад якщо спікер – англомовного походження, його заступник має бути франкомовним. І навпаки. А буває так, що заступник спікера є представником опозиції. Спікера Сенату призначає генерал-губернатор за рекомендацією прем'єр-міністра. Після обрання спікера Палати громад у Сенаті з'являється генерал-губернатор. Спікер сповіщає його про обрання і просить затвердити традиційні права та привілеї Палати громад.
Затвердження вручає спікер Сенату. Надалі генерал-губернатор виголошує тронну промову частково англійською, частково французькою мовами, в якій викладається позиція уряду щодо економічного становища у країні та політична концепція, якої уряд буде дотримуватися, повідомляється про важливі законопроекти, які він хоче винести на обговорення. Згодом члени Палати громад вертаються на робочі місця, де прем'єр-міністр вносить на обговорення так званий Законопроект №1. Це – фіктивний законопроект, який далі не слухається до відкриття наступної сесії і тільки формально підтверджує право Палати громад заслуховувати справу на її розсуд до того, як розглядатиметься тронна промова. Сесія триває місяцями, а то й більше року у зв'язку зі складною традиційною процедурою дебатів, у ході яких порушується дуже широке коло злободенних проблем. Діяльність Палати громад протягом усієї сесії складається з робочих днів. Після рядових засідань Палата розглядає розпорядження уряду. Щоденно виділяється час для проведення опитування («період запитань»), коли члени палати (переважно опозиція) ставлять міністрам запитання щодо дій та політики уряду. Опитування триває протягом 45 хвилин, що дає змогу підтримувати відповідальність уряду і дає змогу швидко відкликатися на важливі події. Наступні робочі години присвячуються вивченню законопроектів, які пропонуються. Кожен член Палати може внести свій законопроект, але основний час займає розгляд урядових законопроектів.