У тексті твору автор надає можливості самому доктору Моро виголосити розгорнуту лекцію про власну працю, задуми й наслідки. [11]
Лекція в сюжеті роману та його фабулі, значно ускладненій у порівнянні з «Машиною часу» (адже спочатку не посвячений Прендік вважає, що Моро знущається над людьми, перетворюючи їх на тварин), виконує функцію пояснення таємниці острова, населеного монстрами. Але вже в цій лекції найбільше акцентується на моральній проблематиці наукової діяльності.
Найбільше вражають Прендіка страждання піддослідних істот (сьогодні, коли розроблена система знеболювання, воно б не стояло так гостро). І доктор Моро досить оригінально обґрунтовує власну концепцію страждання: «Доки чиїсь страждання, які ви бачите й чуєте, завдають вам прикрощів, доки ви знаходитеся під владою власних страждань, доки страждання зумовлюють ваші поняття про гріх, доти... ви тварина, яка мислить ледь ясніше за справжню тварину». З його - наукової - точки зору біль - це той сигнал, який подає організм про наближення розладнаності. «Що ж до людини, - стверджує доктор, - то, в міру свого інтелектуального розвитку, вона дедалі ретельніше піклуватиметься про себе і дедалі менше потребуватиме відчуття болю - цього стимулу, що оберігає її від небезпек». До речі, і тварино-люди не хочуть сприймати Прендіка як Людину саме тому, що вони бачили на власні очі його страждання. Моро певний, що з часом людство позбудеться почуття болю (або ж страждання чи співчуття - що не те ж саме), оскільки природа завжди звільняється від рудиментів. Отже, в центрі філософської концепції постає питання про страждання - твердження доктора Моро (у суголоссі з якими він і проводить наукову роботу) суперечать християнській тезі про страждання, за якою саме вони роблять людину духовною, тобто справжнім християнином (сюжет про п'єту).
Доктор Моро як науковець і дослідник зазнає поразки: досконало опанувавши пластичність живих організмів, він виявляється недостатньо практичним і просто мудрим, щоб потурбуватися про подальшу долю своїх наукових експериментів, про закріплення людської лінії поведінки тощо. Природа перемагає науку, або точніше - природа скидає з себе нав'язані їй моделі. На порядку денному залишається питання про тваринне і людське в кожному з нас. Едварду Прендіку, який все це пережив, до кінця днів ввижаються в кожній людині якісь тваринні риси, що асоціюються в нього із жорстокістю і ницістю, тому він стає [12] відлюдником і знаходить розраду лише в заняттях астрономією, спостерігаючи високе чисте небо.
А як же із стражданням і олюдненням через страждання? Якщо потрактувати роман як притчу, то спільноту, зібрану на острові, можна тлумачити як символ всього людства, що знаходиться на стадії формування. І лише безмежні страждання перетворюють тварину на людину. Як тільки зникає джерело страждань (або пам'ять про страждання, страх перед новими муками), все повертається на свої місця, підкорюється природним інстинктам. Закономірним є висновок про жорстоку і безжальну сутність самої природи, про облагороджуючу роль цивілізації, пов'язаної із стражданням, але й про неподоланний розрив між природою і цивілізацією. І знов не можна не згадати того факту, що Веллс був учнем Хакслі: і в цьому романі впадає в око його безмежна довіра до наукових постулатів вчителя. Адже це Хакслі бачив світ поділеним на два процеси: космічний та етичний. Космічний - природний, бездуховний, що за законами термодинаміки прямує до вирівнювання температур, отже, до ентропії, до самознищення (цю теорію згодом буде широко використано в постмодернізмі); та етичний, пов'язаний із людським духовним началом, яке й прагне вносити лад, порядок, а отже, й удосконалені форми буття в холодний безідейний космос. Веллс в романі «Острів доктора Моро» всіляко підкреслює саме етичний бік проблеми. Показавши вченого, його діяльність та її наслідки відірваними від моральної площини, Веллс створює прозу аж ніяк не оптимістичну - і тональність, і висновки песимістичні, адже науковий прогрес поза етикою і духовністю не в змозі зробити людство щасливим і гармонізувати його життя з природою. Щодо філософських проблем, то роман не дає їх однозначного вирішення (та й чого б він мав це робити?), й сприйняття його тогочасною публікою також було неоднозначним. Більшість рецензентів свідчили про жах, огиду, відразу, викликану читанням твору. Анонімний автор християнської газети «Гардіан» схарактеризував «Острів доктора Моро» як винятково неприємну книжку, ідею якої виявити непросто.... Іноді читачу починає здаватися, що автор просто хотів висміяти претензії науки та вказати їй на належне місце; в інших випадках починає здаватися, що його основним завданням було в сатиричному світлі змалювати акт творення і затаврувати презирством Творця за те, як він поводився із своїми творіннями. На цю думку наводять навдивовижу [13] розумні й реалістичні сцени, в яких перетворені на людей звірі затверджують Закон, написаний для них їхнім творцем-хірургом, і водночас переконують нас, що нездатні виконувати цей закон». Рецензент робить висновок: «Острів доктора Моро» - це, безсумнівно, розумне, оригінальне і дуже сильне породження фантазії», хоча його й не можна вважати корисним читанням. У листі-відповіді на негативну критику автор роману просто затаврував рецензентів як людей некомпетентних навіть у своїй справі. І продовжував писати фантастику.
Наступний роман «Невидимець» (1897) критика сприйняла прихильніше, та й книжка здавалась простішою, зрозумілішою. її герой також вчений, так само працює в царині наук природничих - він зумів домогтися того, що людське тіло стає невидимим. Так само, як і в попередньому романі, опущено довгі роки становлення вченого, його шлях до відкриття. Протягом короткого відрізку часу читач зустрічається з людиною, яка вже відбулася, - домоглася великих успіхів, довела свою талановитість, - а також з наслідками її праці. Але Гріффін відрізняється від доктора Моро не тільки характером своїх занять (він хімік, а не біолог), а й колом тих проблем, в павутиння яких він «вмонтований»: адже на відміну від Моро, чия діяльність винесена в суто експериментальний простір незаселеного острова, Гріффін змушений жити і працювати серед людей, у пересічному оточенні. Експериментує він не над іншими, а над собою, а відтак стає центром твору на всіх рівнях - як «формальному» (сюжетному, композиційному), так і змістовому (соціальному, етичному, філософському). Така концентрована центрація сприяє тому, щоб, не переобтяжуючи оповіді, надати їй глибини і вагомості.
Як і доктор Моро, Гріффін - захоплений своєю працею вчений, відданий науці і своєму відкриттю. Спочатку він змушений протистояти філістерству, яке не вірить у його наукові потенції, не сприяє роботі винахідника. Здається, винахідник-фанатик подається як позитивний герой, дивак (характерний персонаж англійської літератури ще від часів Смолета і Стерна), далекий від прагматичного і посереднього суспільства. Але з часом, із наближенням умов до екстремальних, все очевиднішим стає моральний зв'язок Гріффіна із середовищем, яке його сформувало. Адже те відкриття, яке зроблене ним у науці, не може стати самодостатнім для Гріффіна, що мріє про власну незвичайність, непересічність, зневажає як людський загал у цілому, так і кожну [14] «середню» людину. Мрія вченого - не просто зробити велике відкриття, а використати його, за його допомогою встановити власне панування над світом, над іншими. Гріффін, що протиставляє себе міщанському багну свого оточення, насправді виявляється його породженням. За своїми цілями, за своїм етичним кодексом він від нього невіддільний. А тому, озброєний великими знаннями і своїм геніальним відкриттям, він стає страшним, небезпечним, він - міщанин-надлюдина. (І це перетворюється на творчу полеміку з Ніцше, особливо якщо зважити на фінал роману, в якому розгадувати таємницю великого відкриття намагається майже неписьменний авантюрист, що старанно охороняє її від усього іншого світу.) Щоправда, Веллс обмежує сферу активності свого героя дуже конкретним місцем дії, не розповсюджуючи її до планетарних масштабів, до того ж витримує певну іронічну тональність (у романі взагалі досить багато комічного, й воно не виглядає недоречним, а легко вписується в його загальний побутовий план), яка пом'якшує трагічний вирок і героєві, і світу, який його породив.
Щодо наступного роману «Війна світів» (1897), то він відрізняється від попереднього передусім масштабністю думки, проте не тільки цим. Якщо в першому романі були доведені до краю вже намічені реальні тенденції і показані в концентрованому вигляді як фрагмент неминучого майбутнього; якщо в другому - поставлено філософські проблеми взаємин науки та етики; якщо в третьому - досліджено пересічну особистість в екстремальних умовах, то четвертий динамічно і вражаюче безпосередньо зіштовхує далеке майбуття і мирну сучасність, роблячи читача активним учасником подій, не виходячи за межі сьогодення. Це надає автору можливості виявити свій талант не тільки фантаста, а й заанґажованого громадянина сучасності. Втім цей напрямок таланту Веллса розкриється в наступний період його творчості.
Марсіяни, які здійснили напад на Землю і знищують людство, неприступні, не шукають ніяких контактів із земною цивілізацією. Більше того, оповідач із жахом спостерігає сцени, коли марсіяни живляться людською кров'ю. Вони технічно блискуче екіпіровані, в них висока організація. Вони зовні нічим не нагадують людей: у металевому корпусі міститься якась м'яка мінлива субстанція. Ясно тільки, що їхні технічні набутки на кілька порядків вищі за земні, що й надає їм безперечної переваги: люди [75] не здатні перемогти навалу. Але ці ж переваги сприяють і загибелі загарбників: звикши до стерильної атмосфери Марса, вони не здатні пристосуватися до насиченої живими організмами атмосфери Землі і гинуть без будь-яких зусиль землян.