Превентивним способом самозахисту є, наприклад, контрольспадкоємців за діями виконавця заповіту (ст. 1292 ЦК) [2]. Діяльність виконавця заповіту підпорядкована волі заповідача і здійснюється ним згідно з наданими йому повноваженнями. Виконавець заповіту, здійснюючи контрольну та охоронну функції щодо спадкового майна, зобов’язаний доводити до відома спадкоємців та їх законних представників про вчинені ним дії. Якщо виконавець заповіту вчинює дії, що виходять за межі наданих йому заповідачем повноважень, він повинен узгодити їх із спадкоємцями [8, 1067]. Таким чином, превентивний самозахист прав спадкоємців полягає в тому, що останні наділені можливістю контролювати дії виконавця заповіту задля попередження можливих небажаних для них наслідків, спричинених його діями.
Оперативний самозахист - це сукупність засобів протидії за допомогою яких, особа, право якої порушене, може швидко усунути неправомірне посягання та відновити порушене право.
Так, ст. 615 ЦК дозволяє кредитору в разі порушення зобов’язання боржником, частково або в повному обсязі відмовитися від цього зобов’язання, але лише в тому випадку, коли така можливість закріплена договором або прямо визначена законом. Застосування до сторони, яка порушила зобов’язання, такого заходу, як одностороння відмова від зобов’язання, не звільняє винну сторону від відповідальності за порушене зобов’язання (ч. 2 ст. 615 ЦК) [2].
Способи самозахисту можуть бути визначені не лише ЦК, а й іншими актами цивільного законодавства. В ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів» становлюється, що у разі виявлення протягом гарантійного строку недоліків, споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством, має право вимагати: пропорційного зменшення ціни; безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк; відшкодування витрат на усунення недоліків товару. Якщо ж ці недоліки виникли з вини виробника товару або як наслідок фальсифікації товару, то покупець має право вимагати від продавця або виробника: розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми; вимагати заміни товару на такий же товар або на аналогічний, з числа наявного у продавця (виробника), товару [6].
Особливим способом самозахисту є притримання майна, що використовується в зобов’язальних правовідносинах і являє собою одну, з передбачених цивільним законодавством, можливостей застосування спеціальних заходів майнового характеру, які спонукатимуть боржника до належного виконання його зобов’язання [11, 14].
Притримання слід розглядати як спосіб самозахисту, що не може бути віднесений ані до превентивних, ані до оперативних [13, 139]. Оскільки кредитор має право притримати майно боржника, лише якщо зобов’язання не виконується, то таке невиконання слід розглядати вже як порушення права кредитора. Тобто притримання не може попередити неправомірні дії чи бездіяльність боржника і виконувати, таким чином, привентивну функцію. Разом з тим, оскільки термін притримання неможливо передбачити тому, що боржник може виконати зобов’язання як через 1 день, так і через місяць, то логічно що такий спосіб самозахисту не буде оперативним.
Статтею 594 ЦК право притримання визначається так: кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання [2]. Статтею 21 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»притримання визначено як вид забезпечувальних обтяжень [5].
Специфіка притримання полягає в тому, що воно є єдиним способом забезпечення виконання зобов’язань, яке виникає безпосередньо із закону і не потребує передбачення можливості притримання в договорі [14, 31].
ЦК не встановлює, яким чином мають бути оформлені дії кредитора. Аналізуючи положення ч. 1 ст. 595 ЦК, яка передбачає, що кредитор, який притримує річ у себе, зобов’язаний негайно повідомити про це боржника, та ч. 1 ст. 547 ЦК – правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняються у письмовій формі [2], О. Рогач пропонує тлумачити зміст цих норм наступним чином: кредитор повинен письмово попередити боржника про притримання речі. Якщо ж письмова форма не буде дотримана, то такий правочин слід вважати нікчемним ( ч. 2 ст. 547 ЦК) [14, 32].
Предметом притримання відповідно до ст. 594 ЦК є річ. Неоднозначним є питання щодо того, чи можуть бути гроші предметом притримання. Також колізійним є притримання нерухомих речей. Це пов’язано з тим, що правочини з землею та іншим нерухомим майном підлягають обов’язковій державній реєстрації (ст. 182 ЦК), а українське законодавство не передбачає процедури реєстрації права притримання на нерухоме майно.
Оскільки кредитор притримує річ у себе, то в нього виникає і певний обсяг обов’язків щодо цієї речі. До обов’язків кредитора належать такі: кредитор, який притримує річ у себе, зобов’язаний негайно повідомити про це боржника; кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини; кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе [2].
Відповідно до ст. 596 ЦК України до кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї. Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора[10, 503].
Слід звернути увагу на те, що кредитор має право притримувати у себе річ боржника лише до певного моменту - до виконання боржником основного зобов’язання, забезпеченого при триманням [7, 115].
Хоча право притримання є заходом впливу на боржника з метою стимулювати останнього до виконання простроченого зобов’язання, законодавець надав кредиторові право задовольнити свої вимоги за рахунок притриманого майна. Так, ст. 597 ЦК чітко встановлює, що у випадку, якщо боржник не виконав свого обов’язку, кредитор, який притримує річ, має право задовольнити свої вимоги із вартості речі в порядку передбаченому для задоволення вимог, забезпечених заставою (ст. 591 ЦК) [2].
Щодо підстав припинення права притримання, то їх існує декілька: перш за все, це належне виконання боржником основного зобов’язання, по-друге – задоволення вимоги кредитора за рахунок речі, яку він притримує, або ж набуття кредитором права власності на цю річ і, по-третє – припинення основного зобов’язання внаслідок інших (окрім виконання) загальних підстав припинення зобов’язання, що містяться у главі 50 ЦК (наприклад, домовленість сторін, зарахування зустрічних однорідних вимог, прощення боргу тощо) [11, 14].
Тож, підсумовуючи вищевикладене, логічно стверджувати, що користуючись правом притримання, кредитор гарантує собі впевненість у виконанні зобов’язання боржником. Проте, навіть якщо останній виявиться недобросовісним і не виконає умов договору, вимоги кредитора будуть задоволені із вартості притримуваної речі.
ВИСНОВКИ
Внаслідок проведеного дослідження право на самозахист можна визначити як можливість, у разі порушення свого цивільного права або інтересу, цивільного права чи інтересу іншої особи, виникнення реальної загрози такого порушення, застосувати доцільну та адекватну протидію, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства та спрямована на попередження або припинення цього порушення чи ліквідацію його наслідків. Підводячи підсумок можна зробити наступні висновки:
1. Право на самозахист має конституційне підґрунтя і є самостійним правом особи, а не прив’язане до іншого права.
2. Об’єктами самозахисту є не лише цивільні права, а й цивільні інтереси. Самозахист може здійснюватися як по відношенню до власних цивільних прав та інтересів, так і по відношенню до прав та інтересів інших осіб.
3. Право на самозахист реалізується лише за наявності певної сукупності умов, зокрема: порушення права або ймовірність (небезпека) його порушення; необхідність припинення порушення. Можливість реалізації конкретного способу самозахисту має бути передбачена в договорі чи акті цивільного законодавства.
4. Заходи самозахисту повинні відповідати характеру, змісту та наслідкам порушення прав та інтересів. Способи самозахисту не повинні бути забороненими законом і суперечити моральним засадам суспільства.
5. Способи самозахисту в залежності від часу їх здійснення можна класифікувати на превентивні та оперативні. Притримання, як спосіб самозахисту не може бути віднесений ні до превентивних, ні до оперативних способів самозахисту.
Право на самозахист є новелою цивільного законодавства України. Аналіз наукових праць із зазначеної проблематики свідчить про те, що багато питань, зокрема, щодо підстав та конкретних способів реалізації зазначеного права залишаються нерозкритими і вимагають підвищеної уваги як науковців, так і юристів-практиків.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141
2. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40 – 44. – Ст. 356
3. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №21 – 22. – Ст. 135