Голова Національних зборів обирається на весь строк легіслатури (п'ять років), а голова Сенату - після кожного часткового поновлення цієї палати (сенат обирається на дев'ять років і поновлюється на третину кожні три роки).
У палатах створюються наради голів у складі голови і віце-голів, голів постійних комісій, голів парламентських партійних фракцій, одного з міністрів, а в національних зборах ще й генерального доповідача фінансової комісії. На цих нарадах визначається організація обговорення питань порядку денного.
У палатах французького парламенту відповідно до ч. 2 ст. 43 Конституції, створюється по шість постійних комісій, що попередньо розглядають законопроекти й певною мірою контролюють діяльність уряду. Кожний парламентар повинен входити до складу будь-якої постійної комісії.
Поряд із постійними комісіями на вимогу уряду або за рішенням відповідної палати можуть створюватися спеціальні комісії для вивчення якогось конкретного законопроекту. До цих комісій на основі пропорційного представництва входять 41 член нижньої палати і 24 члени, що обираються верхньою палатою. У разі необхідності погоджувальні комісії і тимчасові спеціальні комісії з розслідування і контролю, а також особливі комісії (наприклад, з питань позбавлення парламентської недоторканності). У кожній палаті засновується парламентська делегація у справах Європейських співтовариств.
Залежно від партійної належності парламентарі об'єднуються у фракції, іменовані політичними групами. У Національних зборах політична група повинна нараховувати не менше як 20 членів, а в Сенаті - не менше 14.
Французький парламент, як і парламенти інших держав, має законодавчі, контрольні, судові, зовнішньополітичні та інші повноваження. Здійснюючи законодавчу діяльність, парламент приймає звичайні (прості), органічні та конституційні закони. Регулювання суспільних відносин шляхом прийняття звичайних законів обмежено ст. 34 Конституції, в якій міститься перелік питань про законодавчі повноваження парламенту. Відносини, що виходять за межі цих повноважень, належать до компетенції уряду.
Крім того, повноваження парламенту в цій сфері обмежуються можливістю Президента проводити референдуми з цих питань, обминувши парламент.
Законодавча ініціатива належить прем'єр-міністру і парламентарям. Президент республіки формально таким правом не володіє. Урядові законопроекти подаються до будь-якої палати, а законодавчі пропозиції парламенту - тільки до бюро його палати. Потім ці законопроекти передаються до постійної або спеціальної комісії. Подальша процедура складається із звичайних етапів - загальної дискусії, постатейного обговорення, голосування за проектом у цілому. Можливими є четверте і п'яте читання, якщо законопроект повертається з іншої палати неприйнятим.
Законопроект передається до іншої палати не після остаточного його прийняття, а після кожного читання, що зумовлює можливість його тривалого руху з палати до палати способом «човника». Це може бути припинено урядом, який вправі відповідно до ст. 45 Конституції зажадати від парламенту створення паритетної комісії. Якщо комісія не зможе розробити узгоджений текст законопроекту або її варіант тексту не приймається обома палатами парламенту, уряд може вимагати від Національних зборів прийняття остаточного рішення. Це дає змогу уряду допускати нескінченне «ходіння» законопроекту з палати до палати, якщо його доля для нього байдужа і, навпаки, у випадку заінтересованості паралізувати вето верхньої палати і прискорити прийняття закону.
Істотні особливості має процедура прийняття парламентом фінансових законопроектів. Проект вноситься до Національних зборів не пізніше третього вівторка жовтня попереднього року. Протягом 40 днів збори повинні провести перше читання законопроекту. Сенат зобов'язаний прийняти рішення в 20-денний строк після передачі йому проекта. Якщо збори не приймають проект у першому читанні, то уряд передає первинний проект до Сенату, який може врахувати поправки, внесені Зборами і схвалені урядом. У цьому разі Сенат повинен визначитися за законопроектом у 15-денний строк. Якщо парламент у 70-денний строк не прийме проект фінансового закону, то останній може бути введений у дію ордонансом Президента. Така жорстка процедура прийняття проектів фінансових законів розцінюється як позитивне явище в силу їх особливої важливості для держави, хоча, з іншого боку, це деякою мірою обмежує можливості впливу парламенту на їхній зміст. Після прийняття парламентом закон передається Президенту для промульгації. Підготовку закону до промульгації здійснює Генеральний секретар уряду. Він збирає підписи міністрів, забезпечує закон необхідними додатками. Протягом 15 днів Президент може застосувати слабке вето, тобто зажадати нового розгляду закону в парламенті, що може бути переборено простою більшістю.
Особливості проходження проектів і пропозицій органічних законів визначені ст. 46 Конституції. За цими законами обговорення і голосування в палаті мають бути завершені протягом 15 днів. Якщо між палатами виникнуть розбіжності, то застосовується розглянута вище процедура (ст. 45 Конституції). Президент до підписання звичайного закону може направити його для висновку до Конституційної ради, органічні ж закони направляються туди в обов'язковому порядку.
Парламент може делегувати свої законодавчі повноваження уряду за умови тимчасового характеру такого делегування і наявності в уряді програми здійснення цих повноважень.
Французький парламент активно використовує таку поширену форму парламентського контролю, як інтерпеляція (що фактично збігається з процедурою резолюції недовіри).
Для здійснення контролю використовуються питання до міністрів на пленарному засіданні, створюються різні слідчі та контрольні комісії. З контрольними повноваженнями пов'язане право подачі до парламенту петицій, тобто звернень, що направляються парламенту або через голову палати, або через свого парламентаря.
Важливу роль у здійсненні парламентського контролю відіграє заснований 1973 р. парламентський посередник, призначений урядом, який дає рекомендації, необхідні для вирішення даної справи, і пропозиції про поліпшення діяльності відповідного органу.
За результатами парламентського контролю санкції до уряду може застосовувати тільки нижня палата. Вона може змусити уряд піти у відставку в результаті винесення резолюції недовіри або відмови в довірі. У разі відмови в довірі уряд не може розпустити нижню палату, а верхня взагалі не підлягає розпуску. Право розпустити нижню палату має Президент.
Зовнішньополітичні повноваження парламенту зводяться до оголошення війни, стану облоги та ратифікації міжнародних договорів. До судових повноважень парламенту належить створення ним особливих судів для розгляду справ вищих посадових осіб - Високої палати правосуддя і Суду правосуддя республіки - й оголошення амністії. Висока палата правосуддя формується для здійснення правосуддя стосовно Президента республіки за державну зраду, а Суд правосуддя республіки - для розгляду справ членів уряду з приводу злочинів або деліктів, вчинених ними при виконанні своїх функцій. Інституту імпічменту у Франції не існує.
4. Конституційний статус Італійського парламенту
За формою правління Італія є парламентською республікою.
Парламент Італії складається з Палати депутатів і Сенату, що мають практично рівний статус. Статті 61-82 Конституції регулюють їхні повноваження і відносини, називаючи обидві «парламентами». Рівність палат юридично порушується тільки тоді, коли вони приймають рішення спільно (вибори Президента Республіки, призначення членів Конституційного суду, Вищої ради магістратури тощо), оскільки Сенат — удвічі менша за чисельністю палата. Але й у цьому разі нерівність палат ілюзорна: депутати й сенатори голосують не за приналежністю до своїх палат, а за приналежністю до своїх партійних фракцій. Нарешті, рівність палат виявляється в однаковому праві домагатися відставки уряду, відмовляючи йому в довірі чи виражаючи недовіру.
Італійські депутати й сенатори мають імунітет і індемнітет. Палати діють на основі власних регламентів, прийнятих абсолютною більшістю їхніх членів. Парламент працює в сесійному порядку, збираючись на двох сесіях щорічно. Палати можуть бути скликані і на надзвичайні сесії на вимогу їхніх голів, Президента Республіки чи третини їхніх членів. Якщо одна з палат збирається на надзвичайну сесію, то друга збирається по праву.
Керівні органи палат - бюро. Кожний з цих органів включає голову палати, чотирьох віце-голів, трьох квесторів і 8 секретарів, причому в цих органах повинні бути представлені всі партійні фракції. Бюро обирається на п'ять років, тобто на термін легіслатури палат.
У палатах утворюються постійні комісії: у Сенаті - 12 чи 13 (на два роки), у Палаті депутатів - 14 (на термін легіслатури). Сенат може утворювати комісію з європейських справ. Профіль комісій в основному повторює компетенцію відповідних міністерств.
У комісіях представлені члени кожної партійної фракції палати. На засіданнях постійних комісій можуть бути присутні члени уряду, причому в засіданнях сенатських комісій можуть брати участь і не члени комісій і їм може представлятися можливість для виступу.