Зміст
Вступ
1. Загальна характеристика законності
1.1 Поняття законності як методу, принципу, режиму
1.2 Зміст та ґарантії законності
1.3 Принципи законності
2. Правопорядок як результат дотримання законності
2.1 Поняття і зміст правопорядку
2.2 Співвідношення правопорядку і суспільного порядку
3. Співвідношення законності, правопорядку та демократії
Висновки
Список використаної літератури
Упорядкування суспільних відносин завжди було головною метою держави і права. Ефективне правове регулювання залишається їх головним завданням і в сьогоднішніх умовах. Така дуже складна сфера суспільної діяльності нерозривно пов’язана із фундаментальними категоріями юриспруденції: законністю і правопорядком. Ця тема потребує комплексного підходу, врахування як у практичному, так і теоретичному значенні. Тому не випадково проблему вивчення законності і правопорядку вважають однією з ключових у загальній теорії держави і права. Водночас вона виступає особливо важливою і для формування правової держави, розвитку демократії, адже практичний рівень законності і правопорядку є головним критерієм оцінки правового життя суспільства.
Сучасний етап української державності та курс на становлення демократичної держави потребують теоретичного обґрунтування правової сторони досягнення поставлених цілей. Без цієї роботи їхнє втілення на практиці прозводить до непередбачуваних наслідків. Забезпечення дотримання правопорядку в суспільстві, хоч і різною мірою, є одним із основних завдань юриста в процесі здійснення практичної діяльності. Крім того, ні в якому разі не потрібно забувати, що досліджувані поняття зв’язані з усією правовою системою, рівень розвитку якої значно впливає на авторитет держави.
Предметом даної роботи є головні ознаки законності та правопорядку, найбільш суттєві зв’язки між ними як юридичними явищами, вплив їхньої забезпеченості на розвиток суспільства і держави. Дослідження має здійснюватися на основі головних принципів: об’єктивності, плюралізму, конкретності. Для цього ми маємо змогу використовувати широкий спектр методів. До них належать загальнологічні: діалектичний, дедуктивний, індуктивний, аналіз, синтез, системний. Завдяки їх використанню формуються загальні висновки. Залежність ознак досліджуваних явищ від конкретного періоду вимагає часткового використання історичного методу. І нарешті, головними методами є порівняльно-юридичний, формально-юридичний та правове моделювання. З їх допомогою здійснюється якомога повніше виконання поставлених завдань, порівняння різних точок зору в теорії та форм реалізації у практиці.
Розглядові важливих аспектів законності та правопорядку присвячували свої праці багато науковців. Серед них А.Т. Боннер,С.С. Алєксєєв, О.Б. Венгеров, В.В. Копєйчиков, В.М. Корельський, В.С. Нерсесянц, М.В. Вітрук, В.В. Лазарєв, О.Ф. Скакун, В.В. Сухонос, А.Б. Лисюткін, А.С. Шабуров, Ф.Н. Фаткіуллін, Ю.С. Шемшученко, Л. Горбунова, І.Д. Козочкін, А. Крижанівський, Ю. Крисюк, В.Н. Кудрявцев та багато інших вчених-правознавців. Довгий час вітчизняна юриспруденція досліджувала ці ключові поняття з точки зору домінуючої марксистсько-ленінської ідеології. Це не дозволяло науці об’єктивно їх оцінювати, формувати правильні висновки. Але ми не можемо відкидати праці радянських вчених, які попри велику ідеологізацію несуть в собі надбання наукової думки. Тому, наприклад, без урахування думок таких учених, розгляд даного питання не був би повним, не відображав проблему з різних сторін. Більше того, недоліки попередніх вчень мають враховуватися при подальшому розгляді в майбутньому.
Наука не стоїть на місці, тому постійно виникають різні нові судження, прогнози, висуваються гіпотези. Вивчення даної теми додає ускладнює і неоднозначність самих визначень „законність" і „правопорядок”. Кожен науковець трактує ці терміни по-своєму, тому в даній сфері існує багато думок, але водночас спостерігається широкий простір для подальшого розвитку наукових досліджень. Метою ж роботи є виділення ключових ознак, принципів понять та головних особливостей співвідношення правових категорій. Це можливо здійснити за умови співставлення та порівняння різних точок зору.
правопорядок законність суспільний демократія
Завданнями даної роботи, по-перше, є порівняння різних суджень науковців щодо поняття, змісту та принципів законності. Другим завданням є визначення цих же критеріїв для правопорядку, його порівняння із суспільним порядком та оцінка підходів до встановлення у різних державах. І нарешті, головним завданням роботи є визначення співвідношення законності та правопорядку, а також їх зв’язок з демократією як найбільш близькою за сутністю формою державного режиму.
Оскільки дане поняття ЯКЕ???? має відразу кілька значень, то найчастіше їх вибір залежить від конкретної ситуації, необхідності застосування терміну. Тому така багатозначність не призводить до великої плутанини. За загальною дефініцією поняття "законність" звернемося до юридичної енциклопедії. Так, Ю.С. Шемшученко та С.В. Бобровник називають законність комплексним політично-правовим явищем, "що відображає правовий характер організації суспільного життя, органічний звязок права і влади, права і держави"[1] Таким чином, суспільство, влада і держава мають діяти відповідно до чинного законодавства. За умов "ідеальних" законів законність стає юридичним вираженням справедливості. Цим пояснюється загальне значення законності у розумінні не лише теорії держави і права. Крім того, вона може бути окремим критерієм для діяльності держави, громадян і суспільства, а також оцінювати важливість закону, але в будь-якому разі забезпечує реальність права. Хоча і не слід ототожнювати законність із реалізацією права. Різні юридичні категорії охоплюють лише частину втілення права в життя. Будучи комплексним поняттям, законність охоплює всі сторони права: від його ролі в створенні закону до реалізації в юридичній практиці. Потрібно враховувати, що з функціональної точки зорузаконність може бути охарактеризована як принцип побудови і функціонування демократичної правової держави, як визначена нею вимога до діяльності суб’єктів, як метод (засіб) здійснення державної (політичної) влади, як стан (режим) суспільного і державного життя[2].
По-перше, законність є методом здійснення державою владних повноважень. Саме нормами закону повинні керуватися органи державної влади у процесі їх здійснення. Це виходить з того, що у правовій державі діяльність влади підпорядковуєть законам, тобто є законною.Л. Горбунова повязує різне розуміння законності з етапами розвитку суспільства: „в рабовласницькому і феодальному суспільствах ідея дотримання законності мала характер безперечного підкорення волі правителів та базувалась на силовому авторитеті правителів. У період розвитку буржуазних відносин визріває та формується ідея рівності всіх перед законом, тобто принцип законності поступово перетворюється в загальнообов'язковий принцип діяльності всіх суб'єктів суспільних відносин[3]. О.Ф. Скакун головними ознаками методу законності називає такі умови:
1) органи держави і посадові особи при здійсненні своєї діяльності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на принципи і вимоги законності;
2) при організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції;
3) при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вони додержуються правових процедур, використовують правові засоби і способи[4].
Головна ознака законності як методу це те, що правова держава, виступаючи суб’єктом правотворчої діяльності, сама підпорядковується праву. Це стосується правомірності застосування права окремими органами влади, тобто зв'язок між державою і суспільством, який обов'язково регулюється законами. На їх основі здійснюється правильна правозастосовча діяльність. У такому разі законність стає методом державного управління шляхом встановлення норм права і принципом діяльності осіб за цими нормами. Відкинення вказаних умов викликає негативні наслідки.
За радянських часів законністю визнавалося точне і неухильне дотримання законів усіма суб’єктами. Передбачалося, що саме це стане вирішальною передумовою забезпечення правопорядку в комуністичному суспільстві. У цьому плані цікавим є вживання терміну „законність" головним ідеологом радянської держави В.І. Леніним: „Законність не може бути калузька і казанська, а повинна бути єдина всеросійська і навіть єдина для всієї федерації Радянських республік. [5]” Законність, як і законодавство, стає об’єднавчим фактором для всієї держави. Але в такому разі з’являється штучна обмеженість, прийняття до уваги лише одного аспекту: відношення суспільства до права. Діяльність же провотворчих і правозастосовчих органів не підпадає під законність взагалі. У статті 4 Конституції УРСР записано, що "радянська держава, всі її органи діють на основі соціалістичної законності, забезпечують охорону правопорядку, інтересів суспільства, прав і свобод громадян"[6].В. Кудрявцев нарахував не менше 50 статтей Конституції СРСР, присвячених питанням законності та права. Але порівняння приписів з реальністю правової системи дозволяє зробити висновок, що для встановлення правопорядку шляхом дотримання законності суспільством, потрібно й самій державі керуватися верховенством закону. [7] Ця проблема завжди булла характерна для тоталітарних режимів, коли влада приймала закони виключно для одностороннього управління суспільством. Норми мають відповідати демократичним засадам, оскільки від їх дотримання і залежить втановлення правопорядку. Такою є проблема організації державної влади та нормотворчості. Ще в ХІХ столітті, в період початку втілення буржуазно-демократичних ідей Монтеск’є сказав: "Коли я вирушаю до якої-небудь країни, я перевіряю не те, чи хороші там закони, а те, як вони виконуються, тому що хороші закони зустрічаються скрізь"[8]. У період перебудови законість називали частиною соцалістичної демократії, покладаючи великі надії на ефективність законодавства. Тому вона неможлива без компетентності, глибокого знання діючих норм. Крім того, від кожного колективу і особи має вимагалися ще й творчий підхід, активні дії із сприяння процесу оновлення, здатність добиватися успіху, змінити на краще стан справ[9].