регистрация / вход

Правопорядок як результат дотримання законності

Поняття законності як методу, принципу, режиму. Зміст та гарантії законності. Настання правопорядку у суспільстві за умов виконання вимог законності. Співвідношення правопорядку і суспільного порядку. Співвідношення законності, правопорядку та демократії.

Зміст

Вступ

1. Загальна характеристика законності

1.1 Поняття законності як методу, принципу, режиму

1.2 Зміст та ґарантії законності

1.3 Принципи законності

2. Правопорядок як результат дотримання законності

2.1 Поняття і зміст правопорядку

2.2 Співвідношення правопорядку і суспільного порядку

3. Співвідношення законності, правопорядку та демократії

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Упорядкування суспільних відносин завжди було головною метою держави і права. Ефективне правове регулювання залишається їх головним завданням і в сьогоднішніх умовах. Така дуже складна сфера суспільної діяльності нерозривно пов’язана із фундаментальними категоріями юриспруденції: законністю і правопорядком. Ця тема потребує комплексного підходу, врахування як у практичному, так і теоретичному значенні. Тому не випадково проблему вивчення законності і правопорядку вважають однією з ключових у загальній теорії держави і права. Водночас вона виступає особливо важливою і для формування правової держави, розвитку демократії, адже практичний рівень законності і правопорядку є головним критерієм оцінки правового життя суспільства.

Сучасний етап української державності та курс на становлення демократичної держави потребують теоретичного обґрунтування правової сторони досягнення поставлених цілей. Без цієї роботи їхнє втілення на практиці прозводить до непередбачуваних наслідків. Забезпечення дотримання правопорядку в суспільстві, хоч і різною мірою, є одним із основних завдань юриста в процесі здійснення практичної діяльності. Крім того, ні в якому разі не потрібно забувати, що досліджувані поняття зв’язані з усією правовою системою, рівень розвитку якої значно впливає на авторитет держави.

Предметом даної роботи є головні ознаки законності та правопорядку, найбільш суттєві зв’язки між ними як юридичними явищами, вплив їхньої забезпеченості на розвиток суспільства і держави. Дослідження має здійснюватися на основі головних принципів: об’єктивності, плюралізму, конкретності. Для цього ми маємо змогу використовувати широкий спектр методів. До них належать загальнологічні: діалектичний, дедуктивний, індуктивний, аналіз, синтез, системний. Завдяки їх використанню формуються загальні висновки. Залежність ознак досліджуваних явищ від конкретного періоду вимагає часткового використання історичного методу. І нарешті, головними методами є порівняльно-юридичний, формально-юридичний та правове моделювання. З їх допомогою здійснюється якомога повніше виконання поставлених завдань, порівняння різних точок зору в теорії та форм реалізації у практиці.

Розглядові важливих аспектів законності та правопорядку присвячували свої праці багато науковців. Серед них А.Т. Боннер,С.С. Алєксєєв, О.Б. Венгеров, В.В. Копєйчиков, В.М. Корельський, В.С. Нерсесянц, М.В. Вітрук, В.В. Лазарєв, О.Ф. Скакун, В.В. Сухонос, А.Б. Лисюткін, А.С. Шабуров, Ф.Н. Фаткіуллін, Ю.С. Шемшученко, Л. Горбунова, І.Д. Козочкін, А. Крижанівський, Ю. Крисюк, В.Н. Кудрявцев та багато інших вчених-правознавців. Довгий час вітчизняна юриспруденція досліджувала ці ключові поняття з точки зору домінуючої марксистсько-ленінської ідеології. Це не дозволяло науці об’єктивно їх оцінювати, формувати правильні висновки. Але ми не можемо відкидати праці радянських вчених, які попри велику ідеологізацію несуть в собі надбання наукової думки. Тому, наприклад, без урахування думок таких учених, розгляд даного питання не був би повним, не відображав проблему з різних сторін. Більше того, недоліки попередніх вчень мають враховуватися при подальшому розгляді в майбутньому.

Наука не стоїть на місці, тому постійно виникають різні нові судження, прогнози, висуваються гіпотези. Вивчення даної теми додає ускладнює і неоднозначність самих визначень „законність" і „правопорядок”. Кожен науковець трактує ці терміни по-своєму, тому в даній сфері існує багато думок, але водночас спостерігається широкий простір для подальшого розвитку наукових досліджень. Метою ж роботи є виділення ключових ознак, принципів понять та головних особливостей співвідношення правових категорій. Це можливо здійснити за умови співставлення та порівняння різних точок зору.

правопорядок законність суспільний демократія

Завданнями даної роботи, по-перше, є порівняння різних суджень науковців щодо поняття, змісту та принципів законності. Другим завданням є визначення цих же критеріїв для правопорядку, його порівняння із суспільним порядком та оцінка підходів до встановлення у різних державах. І нарешті, головним завданням роботи є визначення співвідношення законності та правопорядку, а також їх зв’язок з демократією як найбільш близькою за сутністю формою державного режиму.

1. Загальна характеристика законності

1.1 Поняття законності як методу, принципу, режиму

Оскільки дане поняття ЯКЕ???? має відразу кілька значень, то найчастіше їх вибір залежить від конкретної ситуації, необхідності застосування терміну. Тому така багатозначність не призводить до великої плутанини. За загальною дефініцією поняття "законність" звернемося до юридичної енциклопедії. Так, Ю.С. Шемшученко та С.В. Бобровник називають законність комплексним політично-правовим явищем, "що відображає правовий характер організації суспільного життя, органічний звязок права і влади, права і держави"[1] Таким чином, суспільство, влада і держава мають діяти відповідно до чинного законодавства. За умов "ідеальних" законів законність стає юридичним вираженням справедливості. Цим пояснюється загальне значення законності у розумінні не лише теорії держави і права. Крім того, вона може бути окремим критерієм для діяльності держави, громадян і суспільства, а також оцінювати важливість закону, але в будь-якому разі забезпечує реальність права. Хоча і не слід ототожнювати законність із реалізацією права. Різні юридичні категорії охоплюють лише частину втілення права в життя. Будучи комплексним поняттям, законність охоплює всі сторони права: від його ролі в створенні закону до реалізації в юридичній практиці. Потрібно враховувати, що з функціональної точки зорузаконність може бути охарактеризована як принцип побудови і функціонування демократичної правової держави, як визначена нею вимога до діяльності суб’єктів, як метод (засіб) здійснення державної (політичної) влади, як стан (режим) суспільного і державного життя[2] .

По-перше, законність є методом здійснення державою владних повноважень. Саме нормами закону повинні керуватися органи державної влади у процесі їх здійснення. Це виходить з того, що у правовій державі діяльність влади підпорядковуєть законам, тобто є законною.Л. Горбунова повязує різне розуміння законності з етапами розвитку суспільства: „в рабовласницькому і феодальному суспільствах ідея дотримання законності мала характер безперечного підкорення волі правителів та базувалась на силовому авторитеті правителів. У період розвитку буржуазних відносин визріває та формується ідея рівності всіх перед законом, тобто принцип законності поступово перетворюється в загальнообов'язковий принцип діяльності всіх суб'єктів суспільних відносин[3] . О.Ф. Скакун головними ознаками методу законності називає такі умови:

1) органи держави і посадові особи при здійсненні своєї діяльності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на принципи і вимоги законності;

2) при організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції;

3) при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вони додержуються правових процедур, використовують правові засоби і способи[4] .

Головна ознака законності як методу це те, що правова держава, виступаючи суб’єктом правотворчої діяльності, сама підпорядковується праву. Це стосується правомірності застосування права окремими органами влади, тобто зв'язок між державою і суспільством, який обов'язково регулюється законами. На їх основі здійснюється правильна правозастосовча діяльність. У такому разі законність стає методом державного управління шляхом встановлення норм права і принципом діяльності осіб за цими нормами. Відкинення вказаних умов викликає негативні наслідки.

За радянських часів законністю визнавалося точне і неухильне дотримання законів усіма суб’єктами. Передбачалося, що саме це стане вирішальною передумовою забезпечення правопорядку в комуністичному суспільстві. У цьому плані цікавим є вживання терміну „законність" головним ідеологом радянської держави В.І. Леніним: „Законність не може бути калузька і казанська, а повинна бути єдина всеросійська і навіть єдина для всієї федерації Радянських республік. [5] ” Законність, як і законодавство, стає об’єднавчим фактором для всієї держави. Але в такому разі з’являється штучна обмеженість, прийняття до уваги лише одного аспекту: відношення суспільства до права. Діяльність же провотворчих і правозастосовчих органів не підпадає під законність взагалі. У статті 4 Конституції УРСР записано, що "радянська держава, всі її органи діють на основі соціалістичної законності, забезпечують охорону правопорядку, інтересів суспільства, прав і свобод громадян"[6] .В. Кудрявцев нарахував не менше 50 статтей Конституції СРСР, присвячених питанням законності та права. Але порівняння приписів з реальністю правової системи дозволяє зробити висновок, що для встановлення правопорядку шляхом дотримання законності суспільством, потрібно й самій державі керуватися верховенством закону. [7] Ця проблема завжди булла характерна для тоталітарних режимів, коли влада приймала закони виключно для одностороннього управління суспільством. Норми мають відповідати демократичним засадам, оскільки від їх дотримання і залежить втановлення правопорядку. Такою є проблема організації державної влади та нормотворчості. Ще в ХІХ столітті, в період початку втілення буржуазно-демократичних ідей Монтеск’є сказав: "Коли я вирушаю до якої-небудь країни, я перевіряю не те, чи хороші там закони, а те, як вони виконуються, тому що хороші закони зустрічаються скрізь"[8] . У період перебудови законість називали частиною соцалістичної демократії, покладаючи великі надії на ефективність законодавства. Тому вона неможлива без компетентності, глибокого знання діючих норм. Крім того, від кожного колективу і особи має вимагалися ще й творчий підхід, активні дії із сприяння процесу оновлення, здатність добиватися успіху, змінити на краще стан справ[9] .

Звичайно, в умовах лібералізації політичної системи такі твердження є обґрунтовані і пов'язані в першу чергу з вивільненням особистості. Оскільки законність заснована на рівності, радянські правники пов'язували подальший розвиток права як надбудови тепер уже над ринковою економічною системою при якій свобода приватної власності стає рівною можливістю для всіх. Та саме нестабільність нового економічного укладу та різкість змін призвели до краху як фундаменту, так і надбудови.

Досить довго в юриспруденції тривала дискусія щодо співвідношення доцільності та законності. В принципі відхід від законності не можна обгрунтовувати посиланнями на доцільність. Відступ від наміченої в праві цілі за мотивами вигоди, користі чи інших подібних думок як незаконний, так і недоцільний. Він має розцінюватися в кращому випадку як зловживання правом (повноваженнями) навіть за умов, якщо зовні не виходить за межі велінь та правил правової норми, явно не відповідає її меті[10] . Юристи були єдині в тому, що найбільш доцільне рішення засноване на законі і питання про доцільність може ставитися тільки в рамках закону.С. С. Алексєєв вбачає в допущенні відходу від прийнятих законів й обході чи порушенні їх під приводом доцільності серйозну загрозу правопорядку в цілому[11] .

Отже, метод законності присутній не лише у сфері здійснення влади. Так само цей термін може бути застосований і до поведінки фізичних чи юридичних осіб у сфері права. Вона ґрунтується на можливості суб’єкта здійснювати надані йому права і необхідності виконувати покладені обов’язки. Це є надзвичайно важливим для здійснення правового регулювання діяльності всіх суб’єктів права, а отже, і підтримання саме правопорядку в середині суспільства. Законність можлива лише за умови взаємної відповідальності держави та її громадян. Тобто з одного боку громадяни мають визнавати авторитет права, закону, а з іншого й державні управлінці мають бути компетентними та кваліфікованими[12] .

Визначення законності як принципу, на перший погляд, деякою мірою суперечить логіці. Не потрібно забувати, що існують ще й такі категорії як принципи самої законності. Тому відразу потрібно зазначити що вони є характерними лише для законності як правового режиму, тобто виступають його основними засадами. Принцип законності означає, що закон є основою правовідносин. Досить часто термін "законність" вживається для характеристики побудови системи нормативно-правових актів держави, тобто її ієрархічної структури. Цей принцип у системі законодавства дуже важливий, тому що саме він показує підпорядкування актів нижчого рівня актам вищого. Незалежна Україна в першій половині 90-х років не могла мати власної системи законодавства, яка б повністю відповідала змінам у колишній союзній республіці. Тому принцип законності цього періоду має специфічний характер. Наприклад, відсутність Основного закону позбавляє можливості говорити про повністю складену ієрархічну систему законів. Багато нових суспільних відносин не були врегульовані нормами права. Це досить типове явище для країн, в яких відбуваються швидкі зміни в економіці та політиці. Тільки закон, як нормативно-правовий акт, що прийнятий державою, нею гарантується та захищається, може встановлювати, змінювати та припиняти правовідносини. Тільки закон може виражати загальнонародну, а відтак, і державну волю[13] . Більш загальне трактування законності дає Л. Горбунова: „Це матеріально обумовлений, що характеризується правовою єдністю, режим діяльності (поведінки) суб'єктів права, котрий складається на підставі розуміння, своєчасного, загального та чіткого проведення в життя науково обґрунтованих правил створення, вдосконалення, конкретизації, тлумачення, реалізації та охорони законів і підзаконних актів, які перебувають у системних відносинах чітко визначеної нормативно закріпленої координації та субординації один до одного для комплексної організації і регулювання суспільних відносин”[14] .

Щодо державного апарату, то для нього принцип законності проявляється як прагнення діяти в межах чинного законодавства. Так само законність є одним з найважливіших принципів правового регулювання. Проявом характеристики законності є єдність ознак: зовнішньої (формальної) та внутрішньої (суттєвої). Перша є обов’язком виконання приписів законів та підзаконних актів усіма суб’єктами, а друга характеризує якість законів, наявність науково обґрунтованих та відповідних праву законів[15] .

Найбільш загальне уявлення про законність дає її визначення як режиму соціально-політичного життя, що характеризує реальність законів та ступінь їхнього втілення. Таке судження узагальнює попередні, тому що воно називає законність вимогою точного дотримання писаного права усіма субєктами. Управління відносин з допомогою законності також дуже тісно пов’язане з режимом. При цьому законність виступає як основа нормальної життєдіяльності цивілізованого суспільства, всіх ланок його політичної системи. Саме вона вносить в нього відповідну гармонію, яка звичайно ж, підкріплюється правом. Однак законність розвивалась разом з правом і суспільством і в сучасному вигляді постала, коли відбулося формування буржуазної демократії, а право стало мірою свободи формально рівних індивідів. Законність в цей період сформувалась як ідея, як конституційний принцип, як режим життя демократичного суспільства. Таким чином, законність визначає зміст конкретних правових систем, її дія зв’язується лише з правовими законами і вона стає правозаконністю[16] .

Загалом же розвитку законності сприяють з одного боку розгалужена система законодавства (частка держави), а з іншого - високий рівень правової культури населення в щоденній реалізації права (частка суспільства). Коли ж закони регулюють відносини всього суспільно-політичного життя, піднімаються над ним, тоді третє визначення дійсно стає найбільш повним.

1.2 Зміст та ґарантії законності

Українські вчені Ю.С. Шемшученко та С.В. Бобровник змістом законності називають „вимоги загальності права, верховенства закону, рівності всіх суб’єктів перед законом, стабільності правопорядку, нормативної обґрунтованості правових рішень, охорони прав громадянина, єдності розуміння і застосування права, нагляду, контролю за виконанням закону та невідворотності відповідальності”[17] . А.С. Шабуров виділяє лише три головних елементи змісту: загальнообов’язковість, ідея законності, конституційність[18] . Така класифікація виділяє в змісті законності три найважливіші сторони: відношення до права всієї держави, суспільства та законів. М.В. Вітрук відносить до найголовніших ознак законності такі вимоги:

1. Наявність у суспільстві правового законодавства, тобто встановлення саме право законності.

2. Повне втілення, реалізацію Конституції та інших законів у діях усіх суб’єктів.

3. Ефективний захист дії Конституції та інших законів[19] .

Вимога діяти згідно закону відноситься до всіх, хто знаходиться в межах дії права. Від постановлених державою правил не може ухилятись ніхто, так само як і держава не повинна ухилятися від забезпечення і захисту законних прав особи. Загальність (загальнообов’язковість) права має зміцнюватися рівністю всіх суб’єктів перед законом. Без цього навіть уявити демократію в державі неможливо. Але в цьому разі потрібно ще й враховувати недосяжність ідеалу рівності. В.Н. Кудрявцев надає соціальній рівності велике значення: „Доки в суспільстві існує нерівне положення людей в сфері виробництва матеріальних и духовних цінностей, не можна говорити про їх рівність перед законом, а отже, і про законність в чистому вигляді”[20] . Взагалі проблема свободи, рівності і справедливості є надзвичайно актуальною для сучасного будівництва правової держави. У статті В.С. Нерсесянца ми знаходимо пояснення співвідношення цих трьох понять: „ Рівність (загальна рівна міра) включає в себе свободу і справедливість, свобода - рівну міру і справедливість, справедливість - рівну міру і свободу”[21] .

С.С. Алексеєв об’єднує рівність всіх перед законом, відсутність привілеїв, вищу силу закону, невідворотність юридичної відповідальності за правопорушення в один елемент: ідею законності[22] . Тому ми не можемо стверджувати про великі відмінності у викладених класифікаціях

Законність є вираженням верховенства закону при регулюванні суспільних відносин, а різні її тлумачення пояснюються тим, над чим саме проявляється це верховенство. Це може бути діяльність державних органів, окремих осіб чи навіть інші нормативно-правові акти. Відмінити дію закону може лише орган, що його прийняв. Особливість Конституції - перевага над законами робить конституційність важливим елементом законності.

До важливих ознак законності невипадково відносять і встановлення стабільного правопорядку та охорону прав громадянина, адже це є чи не найголовнішими результатами її дотримання. При цьому законність не потрібно змішувати загальнообов’язковістю права, і сенс її існування зв'язаний, в першу чергу, саме із законами та публічно-правовою сферою відносин у суспільстві.

Єдність розуміння і застосування права потребує однозначності при його реалізації. З цим перекликається і потреба нормативної обґрунтованості правових рішень, за умови того, що норми стають відповідними реальним відносинам. О.Ф. Скакун виділяє основні вимоги законності у сфері реалізації права:

1) наявність спеціальних і юридичних механізмів, які забезпечують реалізацію права (додержання і виконання обов'язків, наявність можливостей для здійснення суб'єктивного права);

2) гарантоване якісне застосування права з урахуванням усіх обставин;

3) правильне тлумачення правових норм;

4) стабільність судової практики та ін[23] .

З боку державних органів законність потребує нагляду, контролю за виконанням закону та невідворотності відповідальності. При цьому держава не лише формально закріпляє правові норми, але й забезпечує (політичними, організаційними, правовими засобами) їх реалізацію та захист прав. Необхідна відповідність змісту закону потребам життя, дотримуватися субординації в нормативних актах, своєчасне створення закону і його скасування, забезпечення стабільності правових актів, більш тривалого строку їх чинності, видання правових актів у тій формі, яка передбачена законом, з усіма необхідними для цього реквізитами[24] .

Як метод державного регулювання суспільством, законність передбачає, що свої функції держава здійснює виключно правовими засобами - шляхом прийняття нормативних актів и забезпечення їх неухильної реалізації. А оскільки правове регулювання поширюється на різні сфери суспільного життя, необхідна достатня повнота її регламентації. В той же час законність є принципом діяльності держави. Всі її органи, організації и установи самі зв’язані правовими нормами, діють в їх рамках и для їх реалізації. Законність є антиподом сваволі та беззаконня и передусім самої державної влади. Відтак, відповідальність, як реакція держави на протиправні дії суб’єктів правовідносин, „має на меті не тільки покарання правопорушника у вигляді накладення на нього юридичних санкцій, що виражаються у негативних наслідках для особи та майнового стану правопорушника, а й відновлення принципу справедливості, як складової принципу законності”[25] . Причому в різних державах справедливість може трактуватися по-своєму.

Основним носієм законності є діяльність (поведінка) людей. Але через неї ознаку законності, тобто відповідність праву, набувають й інші об’єкти - нормативні и правозастосовчі акти, різноманітні документи, відносини людей та ін. Їх законність чи незаконність в багатьох випадках має особливо важливе значення. Зміст законності значно залежить від складу її суб’єктів. Більшість учених зв’язують поняття законності з діяльністю всіх учасників суспільних відносин. Однак існує думка, яка значно звужує цей склад, виключаючи із нього громадян. Проходить звуження сфери законності. Нормативна сторона законності визначається характером і змістом правових норм, дотримання і виконання яких утворює це поняття. Більшість авторів пов’язують законність с необхідністю дотримання всіх правових норм[26] .

Здавалося б, законність, як надзвичайно позитивний для держави і суспільства режим, має активно впроваджуватися і діяти в усіх демократичних країнах, але на шляху її ствердження є багато складних проблем. Серед них найголовнішими є

- недосконалість законодавства;

- можливість порушення законності як принципу певної діяльності;

- невідповідність державного режиму декларованим целям.

Недосконалість законодавства найбільш вдаряє по ієрархії законів. О.Ф. Скакун відзначає, що „важливо не тільки додержуватися законів, а й створювати справедливі, тобто правові, закони. Правові закони повинні бути нормативним підґрунтям законності. Законність є не самоціллю, не виконанням заради виконання, її призначення - додержання законів в ім'я торжества свободи, справедливості”[27] . Тому законодавча діяльність просто не може здійснюватися некомпетентними суб’єктами. Роль законодавчої влади в забезпеченні законності є первинною, оскільки саме вона приймає і скасовує закони, визначає необхідні умови встановлення правопорядку. Оцінити стан законності в країні можна тільки за тим, в якій мірі закони відображають об’єктивні потреби суспільного розвитку.

Можливість порушення законності внаслідок її неоднозначності виявляється у двох формах. „Найпростіше визначення цього поняття буде у випадку, якщо ми скажемо, що порушувати законність - означає не приймати до уваги діючі правові норми в цілому або деякі з них, не рахуватися з ними або „надмірно" застосовувати їх. Але насправді все є набагато складніше. Відомо, що й сам закон - правова норма - може розглядатися як „порушення закону”[28] . Це відбувається при поганій організації законодавства або при політичній чи правотворчій поведінці, яка з різних причин не регулює суспільні відносини. Порушення законів, здійснені громадянами та іншими особами, не виступають в якості порушень законності, вони є порушенням правопорядку в суспільстві[29] . Актуальною є проблема „легітимізації беззаконності”, тобто „процесу суспільного визнання, пояснення і виправдань невідповідності дії осіб, фактів, суспільних відносин праву, законам, підзаконним нормативно-правовим актам держави”[30] .

Напевно найбільш показовою є перешкода реальності законності з боку державної влади. Саме керівництво Радянського Союзу показало яскравий приклад як можна обходити законність для своєї політико-ідеологічної вигоди. Якщо видані державою правові норми закріплюють і охороняють інтереси тільки окремих осіб чи певних соціальних груп, не враховуючи загальних та індивідуальних інтересів всього населення країни, - законність відсутня. Якщо правові норми лише формально відображають інтереси різних прошарків населення, але не гарантують їх, - то і в цьому випадку ні про яку законність не йдеться. До неправових перепон широкого впровадження законності також можна віднести протидію недержавних організацій, які переслідують власні інтереси, економічну нестабільність, слабкий розвиток правової культури населення тощо.

У зв’язку з цими проблемами в юриспруденції існує поняття ґарантій законності. Ґарантії - комплекс засобів і способів, спрямованих на забезпечення суворого і неухильного дотримання і виконання норм права всіма учасниками суспільних відносин.

В.В. Сухонос виділяє дві категорії ґарантій: загальні (міжнародні, політичні, економічні, ідеологічні) та юридичні. Юридичні, у свою чергу, поділяються на конституційно-правові та спеціально-юридичні. До спеціально-юридичних ґарантій належать наступні: обов'язок держави й інших суб'єктів суспільних відносин строго дотримувати і виконувати закони при здійсненні своєї діяльності, нормативне роз'яснення законів, норми, що регулюють державний примус та норми, що передбачають юридичні санкції[31] . Важливість конституційного права виділяє конституційно-правові ґарантії в окремий вид, оскільки вони закріплюють основні засади законності в державі на найвищому рівні.

В.В. Лазарєв дещо по іншому класифікує ґарантії: правові, політичні, культурні, економічні. Правові він також поділяє, але на ті, що стосуються удосконалення законодавства, нагляду і контрольних заходів (законодавчих та управлінських органів; відомчий, судовий, суспільний контроль; прокурорський нагляд) захисту та відповідальност[32] . Такий поділ за видами соціальної діяльності теж не можна відкидати, тому що досягнення законності в державі можливе за умови ефективної роботи усіх органів та суспільства.

Нерсесянц В.С. до юридичних ґарантій забезпечення правової законності відносить такі вимоги:

- достатньо розвинена і постійно вдосконалювана система діючого правового законодавства;

- розвинений стан юридичної науки;

- розвинена система підготовки и перепідготовки юридичних кадрів;

- високий рівень суспільної і професіональної юридичної правосвідомості;

- правова активність громадян, юридичних осіб, суспільних організацій і громадянського суспільства в цілому;

- розвинені процесуально-правові форми реалізації норм права;

- розвинені організаційно-інституціональні форми спеціального державного и суспільного контролю і т. д[33] .

Венгеров О.Б. серед юридичних ґарантій називає хорошу якість законів, фінансове, кадрове, матеріальне забезпечення виконання законів. Відповідальність, наявність правозахисних органів та інші елементи юридичних ґарантій входять в усю систему ґарантій законності. Сюди ж входять матеріальні, політичні, ідеологічні культурні, технічні ґарантії, які створюються державою, суспільством для верховенства закону[34] .

Схожий поділ проводить і О.Ф. Скакун, яка виділяє загальносоціальні та спеціально-соціальні (юридичні та організаційні) ґарантії законності.

Юридичні ґарантії законності за найближчими цілями такі:

1) превентивні (запобіжні) - полягають в запобіганні правопорушенням: відвернення порушень адміністрацією трудових прав громадян, недопущення незаконного звільнення;

2) припиняючі (такі, що кладуть край) - спрямовані на припинення виявлених правопорушень: затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд;

3) відновлюючі - виражаються в усуненні або відшкодуванні негативних наслідків правопорушень: примусове стягнення аліментів, примусове вилучення майна із чужого незаконного володіння;

4) каральні, або штрафні, - спрямовані на реалізацію юридичної відповідальності правопорушників: покарання особи, винної у вчиненні правопорушення.

Юридичні ґарантії законності за суб'єктами застосування можуть бути такими:

парламентські;

президентські;

- судові;

прокурорські;

адміністративні (управлінські);,

контрольні;

муніципальні (місцеві) [35] .

Наприклад, без дієвої системи правосуддя ні про яку законність не може бути мови. Внаслідок надмірної політизації цієї гілки влади суспільство позбавляється того судді, який говорить, що є законним, а що - ні. Значення загальних ґарантій законності пояснюється реалістичною стороною встановлення законності. Міжнародні, політичні, економічні та ідеологічні ґарантії зачіпають законність лише в певній мірі. Тому вони є важливими, але другорядними порівняно з юридичними.

1.3 Принципи законності

Принципами законності прийнято називати основні ідеї, засади, що виражають зміст законності. За радянських часів такими принципами визнавались: верховенство закону, єдність законності, недопустимість протиставлення законності і доцільності, гарантованоcті прав і свобод особистості, взаємозв’язок законності і культурності та ін[36] .

На сьогодні ж більшість правознавців також виділяє такі основні принципи законності: верховенство, єдність, доцільність та реальність[37] .В.М. Протасов та А.Б. Лисюткін розширюють цей список, додаючи гарантованість основних прав і свобод громадян, невідворотність покарання за скоєне правопорушення, недопустимість підміни законності доцільністю, зв’язок законності і культурності[38] .О. Ф, Скакун також значно розширює обсяг принципів законності. Вона включає до цього списку шість принципів:

1. Верховенство закону щодо всіх правових актів.

2. Загальність законності.

3. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії.

4. Недопустимість протиставлення законності і доцільності.

5. Невідворотність відповідальності за правопорушення.

6. Обумовленість законності режимом демократії [39] .

А.С. Шабуров виділяє лише три принципи: єдність, всезагальність, доцільність. Також він зазначає, що єдність законності та культурності чи законності та демократії не є загальними принципами: „не відкидаючи подібної єдності, підкреслимо, що зв’язки законності с іншими явищами не можуть виступати в якості принципів. Крім того, всі вони охоплюються змістом принципу доцільності[40] ”. Ми ж не можемо не додати до скороченого переліку важливий принцип реальності. Таким чином можна охарактеризувати найбільш загальні принципи законності.

Принцип єдності полягає у двох планах: територіальному та суб’єктивному. Територіальна єдність законності визначається як дія законів і нормативних актів на всій території держави. Це означає, що не може бути регіональної законності. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосовчої діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб'єктів права.

Водночас, не слід вважати цей принцип як жорстку заборону місцевим органам управління приймати свої акти. Даний принцип лише забороняє прийняття норм, що суперечать загальних прав, тобто рамки, визначені Конституцією та загальнодержавними законами, не повинні порушуватися на нижчих щаблях. Цей принцип законності особливо складно втілюється при федеративному державно-територіальному устрої, коли суб’єкти федерації приймають невідповідні федеральним закони чи нормативно-правові акти. Суб’єктивний план полягає у прийнятті актів певними суб’єктами правотворчості. Головний показник дотримання принципу єдності - прийняття та застосування правових норм здійснюється певними суб’єктами на визначеній території в одному напрямку, для чіткого врегулювання суспільних відносин несуперечними між собою актами.

З цим принципом багато вчених порівнюють принцип загальності. Він характеризує дію законності за колом осіб, тому що вона є загальною для всіх без винятку. З цього приводу в літературі ведеться дискусія, оскільки частина вчених в порушенні законодавства окремими особами порушення законності не вбачає. В такому разі вимоги дотримання законності поширюється лише на державні органи. Деякою мірою це так, тому що більшість вимог законності звернена до держави. Але ми не можемо повністю погодитися з цими твердженнями, оскільки масові правопорушення будь-якими суб’єктами підривають режим законності. Тому компромісним буде визнати нерівномірність відношення до законності державних органів та окремих громадян.

Все законодавство держави, таким чином, становить систему взаємоузгоджених між собою елементів. Принцип верховенства законності робить цю систему більш структурованою. Він складається „з вимоги відповідності законів Конституції, а підзаконних нормативних актів - законам”[41] . На кожному нижчому рівні йде деталізація регулювання, але загальні засади (принципи), закладені ще на вищому рівні. Тому цей принцип деякою мірою подібний з принципом єдності.

Принцип доцільності, як ми вже наголошували, є збірним відразу для кількох. Це необхідність вибору варіантів здійснення правотворчої і правозастосовчої діяльності. При потребі врегулювання суспільних відносин виникає доцільність у створенні нових норм, або застосування вже існуючих. При цьому він об’єднує і ті загальні засади, на основі яких здійснюється правотворчість чи правозастосування. Саме на цій стадії з’являються принципи гарантованості основних прав і свобод громадян, зв’язку законності і культурності, обумовленості законності режимом демократії, невідворотності покарання за скоєне правопорушення з класичним вираження принципу законності - nullum crimen, nulla poena sine lege (нема злочину, нема покарання без вказівки в законі) [42] .

Принцип реальності також є важливим для законності. Багатьма вченими він відкидається, оскільки приймається за належне. Але ж досвід попередніх років засвідчує необхідність відповідності реального стану декларованим цілям. У законодавстві не повинно бути таких норм, виконання яких є неможливим. Інакше законність формально порушується у будь-якому випадку, але через некомпетентну діяльність законодавчого органу.

Варто відзначити, що завдяки своїм принципам законність виступає як найбільш ефективний, гуманний, справедливий режим суспільно-політичного життя, а порушення цих принципів, їх недооцінка призводять до порушення законності, приниження її соціальної цінності, ефективності правового регулювання в цілому, неможливості досягнення правопорядку.

2. Правопорядок як результат дотримання законності

2.1 Поняття і зміст правопорядку

Визначення поняття правопорядку є дещо простішим ніж законності. Воно супроводжується назвою видового поняття і виділенням ключової видової ознаки. Отже, виходить, що правопорядок - це суспільний порядок, заснований на праві[43] . Правопорядок настає у суспільстві лише за умов точного виконання вимог законності, він має нерозривний зв’язок з правом. Право є основою для нього, а законність - одним з найголовніших принципів. У цьому головна відмінність правопорядку від суспільного порядку.

Саме взяття за основу правових норм, а звідси і забезпечення державою, робить правопорядок унікальним з точки зору теорії держави і права. У найбільш загальному розумінні встановлення правопорядку виступає не лише як фактичний результат дотримання законності, а як мета правотворчості держави. Правопорядок є головною метою правового регулювання суспільних відносин, саме для його досягнення видаються нормативні акти і вживаються заходи, направлені на забезпечення законності[44] . Таким чином, право стає головним інструментом держави в процесі здійснення влади. Саме держава формує систему права і забезпечує його реалізацію. Стабільний правопорядок передбачає наявність якісного законодавства і високого рівня додержання законності, характеризується послідовним демократизмом та гармонійним поєднанням суспільних і особистих інтересів. Заснований на праві і законності, правопорядок є необхідним елементом правової держави.

Академік В.С. Нерсесянц дає визначення правопорядку з точки зору сфери регламентації: правовий порядок (правопорядок) - це порядок взаємовідносин суб’єктів права в сфері правового регулювання. Таке визначення має свої особливості, порівняно з його прив’язаністю до норм права. Оскільки правопорядок не є повністю відособленим від решти соціальних норм, то воно навіть є більш точнішим. Вчений також розрізняє абстрактно-необхідний порядок від реального[45] .

Перший вид означає предмет регулювання, статичне значення права, абстрактні норми об’єктивного права, які передбачають необхідний порядок взаємовідносин в певній сфері. Отже, мається на увазі передбачений і закріплений в законодавстві правовий порядок вирішення тієї чи іншої справи. Він лише відображає прагнення до досягнення фактичної мети. Реальний правопорядокяк результат дійсного дотримання в житті вимог необхідного правопорядку, наявний підсумок реальної дії на практиці норм об’єктивного права, їх реалізації в правових формах, їх конкретизації і втіленні у вигляді суб’єктивних прав, виконання у вигляді суб’єктивних юридичних обов’язків та ін.

Під реальним правопорядком, таким чином, мається на увазі фактично отримуваний і реально функціонуючий абстрактно-необхідний правопорядок, тобто необхідна практична дія (реалізація) норм об’єктивного права. Очевидно, що реальний правопорядок може бути результатом дотримання вимог лише правового закону и відповідної правової законності. Як і законність, правопорядок тісно пов’язаний з державою. З точки зору юридичного лібератизму В.С. Нерсесянц стверджує, що держава „виступає як правова форма публічної влади, яка встановлює і захищає визначений, законодавчо закріплений правопорядок, в рамках якого пряме насилля (з боку всіх, у тому числі й влади) заборонене, а допущене правом застосування сили перетворене в правовий (державно-правовий) примус у формі і межах санкції права (правового закону) ”[46] . Таким чином, роль держави у встановленні правопорядку і його підтриманні є надзвичайно важливою. Також ми можемо відзначити обмеженість дій державних органів саме методом законності.

Крім того,правопорядок є реальним підсумком, результатом дії законності як конституційного принципу и режиму суспільного життя. На думку В.М. Протасова, він включає в себе систему правових відносин суспільства, що вже склалася, і правомірну поведінку. Також він враховує твердження В.В. Лазарєва, який називає правопорядок "визначеною властивістю системи суспільних відносин, втіленою в такій упорядкованості соціальних зв’язків, яка забезпечує узгодженість і ритмічність суспільного життя, безперешкодне здійснення учасниками суспільних відносин своїх прав і обов’язків і захищеність їх обґрунтованих інтересів, суспільний і особистий спокій"[47] . Якщо вважати правопорядок властивістю системи суспільних відносин, то це ускладнюватиме його розуміння. Проблема полягає у тому, що сам по собі правопорядок не може бути властивістю даної системи, а от його встановлення та забезпечення дійсно стають для громадянського суспільства невід’ємними властивостями.

Але існує й інша теза, за якою правопорядок є частиною системи суспільних відносин, що врегульовані нормами права і перебувають під захистом закону та охороняються державою[48] . На нашу думку, вона є більш прийнятною, але потрібно зауважити, що не для кожної системи частка правопорядку буде однаковою. Особливо це буде зрозуміліше, якщо вважати, що є відносини, впорядковані не лише правовими нормами, або не впорядковані взагалі. В.В. Копєйчиков дає схоже визначення правопорядку як „системи суспільних відносин, будь-яких інших дій, що мають правове значення і здійснюються в суспільстві відповідно до вимог норм права”[49] . Зрештою, дане судження не суперечить визначенню правопорядку як певного стану урегульованості суспільних відносин. Основні відмінності побудовані на розумінні того, що являє собою правовий порядок: систему відносин чи їх стан. Але якщо в даному випадку взяти до уваги теоретичну несуперечність двох думок, то можна прийти до об’єднаного висновку: будучи системою суспільних відносин, правопорядок виступає як їх загальний стан. Тільки систему слід розуміти як сукупність багатьох видів суспільних відносин, а стан виступає як загальна характеристика їхньої цілісності. Виділяють також елементи правопорядку. Їх можна класифікувати на три головних види:

1. Статична частина: суб'єкти права, які мають права, обов'язки, повноваження, відповідальність, суворо визначені конституцією, законами, іншими правовими актами.

2. Динамічний зв'язок: правові відносини і зв'язки між реалізованими елементами системи права (конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та ін.).

3. Інтегративний зв'язок: упорядкованість усіх елементів структури - суб'єктів права, правових відносин і зв'язків між реалізованими елементами системи права, методів правового регулювання і поведінки людей, процедурно-процесуальних форм їх здійснення і оформлення, тобто введення багатосторонньої правової регламентації - розпорядку, у рамках якого організуються і функціонують громадянське суспільство і держава[50] .

Але які умови потрібні для виникнення цього стану? Чітку відповідь на це питання, напевно зможе дати лише філософія. Гуго Гроцій писав про те, що „правопорядок створюється людьми, виходячи з уявлень про „розумний" стансуспільних відносин”[51] . Отже, природно-правова доктрина розглядає правопорядок саме як стан у суспільстві з відносинами, побудованими на принципах розумного співіснування. Поняття правопорядку має міцне філософське підґрунтя. І. Кант, приділяє увагу такому правовому устрою, за якого „особа повинна бути захищеною від свавілля та беззаконня. Право базується на розумі та свободі, громадянин має право не коритися іншому законові, крім того, на який він дав свою згоду, народ має право на опір правителю тільки у випадку нехтування його прав[52] ”. Таке специфічне розуміння законності та правопорядку пов’язане з особливостями історичного періоду. Але ми знаємо, що безмежна свобода не може вести до правопорядку. Таким чином, існує суперечність щодо можливості його встановлення. У зв’язку з цим ми можемо навести ще один принцип, закладений у працях німецького філософа: „Дій зовні так, щоб вільний вияв твоєї волі був сумісний із свободою кожного у відповідності із загальним законом”.

З точки зору позитивістів реалізація будь-якого закону (в тому числі і свавільного), автоматично дає в підсумку "правопорядок". Такому правопорядку, як і відповідному законодавству та законності, не вистачає головного - правової якості. Але подібно до того, як не кожен закон є правовим законом, так само не кожен законопорядок є правовим порядком[53] .

Джон Стюарт Міль назвав три найважливіші фактори встановлення законності, яка необхідна для забезпечення правопорядку в суспільстві:

- система виховання;

- наявність у людини в тій чи іншій формі почуття вірності або лояльності;

- сильний і дієвий принцип зв’язку між громадянами, принцип солідарності між тими, хто живе під одним і тим же управлінням, в одних і тих же історичних межах[54] .

Як бачимо, більшість вчених найголовнішими умовами називають суб’єктивні чинники. Вони виявляються пов’язаними із суб’єктивним визначенням права. Тому виникла думка, що „первинним носієм правопорядку є окрема людина; кожен суб’єкт права повсякденною, повсякчасною поведінкою „творить” правопорядок, впливає на „загальну картину”, стан правопорядку”[55] . На цій підставі розрізняють індивідуальний та колективний правопорядки. Виходячи з об’єктивного розуміння, правопорядок встановлюється за умови спрямованих назустріч один одному факторів: діяльності держави і законослухняності громадян. У цьому випадку прагнення досягти правопорядку є спільним як для органів влади, так громадянського суспільства, воно передбачає активні дії обох сторін.

В. Бігун велику роль у встановленні правопорядку надає юристам: „Кожен юрист має обов’язок опікуватися інтересами правопорядку, бути - незалежно від місця роботи, клієнта (держави чи приватної особи) - службовцем правосуддя. І не лише тому руйнація правопорядку призведе до зникнення потреби в юристах. Але ще й тому, що юрист відповідає за стійкість "фундаменту" співжиття, суспільства, держави[56] . Саме юрист поєднує теоретичну норму права із реальними життєвими обставинами. Від правильності такого поєднання і залежить реальність законності у кожному конкретному випадку.

В літературі наводиться багато ознак правопорядку. Ми намагатимемося виділити найбільш суттєві. В.В. Сухонос називає такі ознаки правопорядку:

- Правопорядок є станом упорядкованості суспільних відносин, що передбачаються нормами права.

- Правопорядок є результатом реалізації правових норм, проведення у життя принципу законності.

- Змістом правопорядку є така упорядкованість суспільних відносин, яка виражається лише у правомірній поведінці їх учасників, що здійснюється у межах правових відносин.

- Межі правопорядку обумовлені змістом конкретного виду правовідносин.

- Правопорядок забезпечується державою[57] .

О.Ф. Скакун додає до цього переліку його закладення в правових нормах у процесі правотворчості, що виходить з логіки їх реалізації, деталізує на створення сприятливих умов для здійснення суб’єктивних прав, виконання обов’язків, невідворотності юридичної відповідальності за правопорушення. Інша група ознак становить швидше умови для встановлення правопорядку: чітка ефективна робота всіх державних і приватних юридичних органів і служб (зокрема правосуддя), створення умови для організованості громадянського суспільства і сприяння індивідуальній свободі[58] . Дійсно, встановлення правопорядку залежить від взаємодії багатьох факторів. На шляху до нього має бути злагодженість у діях державних органів щодо встановлення і забезпечення виконання правових норм. Тому під правопорядок включає ще й організацію політичної влади в державі. Для прикладу можна привести залежність правопорядку від ефективності дії державного апарату. Знову ж таки з точки зору природно-правової доктрини правопорядок встановлюється лише за умов дотримання в законодавстві прав і свобод людини і громадянина, забезпечення їх законних інтересів. Але й без правомірної поведінки громадян, розуміння необхідності дотримання нормативних приписів встановлення правопорядку неможливе.

Поряд з ознаками виділяють ще й принципи правопорядку. Найчастіше називають такі: визначеність, системність, організованість, державна гарантованість, стійкість, єдність[59] . До них ще можна додати принципи соціальної нормативності, конституційності справедливості та гуманізму. Відмінність від принципів законності полягає у тому, що правопорядок розглядається вже як фактичний стан у суспільстві. Саме він, як мета правотворчої та результат правозастосовчої діяльності держави виступає необхідним критерієм рівня розвитку системи права.

2.2 Співвідношення правопорядку і суспільного порядку

Спочатку спробуємо віднайти найбільш об’єктивне визначення такому глобальному поняттю як суспільний порядок. Суспільний порядок є філософсько-соціологічною категорією, яку використовують для позначення встановлених зразків, постійних структур, процесів та притаманних соціуму змін, що відображаються на поведінці і взаємодії індивідів та на функціонуванні соціальної системи в цілому[60] . Загальне розуміння порядку призводить до його абстрактності, тому що завданням теорії держави і права є виділення найбільш характерних його ознак. В широкому значенні це сукупність всіх правил, регламентуючих перебіг у суспільстві процесів і відносин між його окремими частинами; у вузькому - інститути і норми, які визначають положення індивіда і соціальних груп в суспільстві[61] .

Більшість правознавців називають правопорядок частиною суспільного порядку. У цьому разі він є однією з основних складових громадського порядку. Співвідношення цих двох понять пропорційне співвідношенню норм права і соціальних норм, головною метою яких і є досягнення того чи іншого стан суспільних відносин. Отже, правопорядок є водночас складовою частиною суспільного порядку, або є його видовим поняттям. Річ у тім, що впорядкованість суспільних відносин стає можливою за допомогою задіяння всього комплексу соціальних норм. Отже, якщо правопорядок встановлюється дотриманням правових норм, то суспільний порядок з'являється в результаті виконання усіх соціальних норм. Це не означає, що у суспільстві, де надзвичайно сильний вплив мають норми моралі, релігії, а норми права виявляються дублюючими, значення правопорядку зменшується. Навіть позитивісти вважали, що штучний (правовий) порядок безумовно спирається на природній (соціальний).

Для суспільного порядку і правопорядку характерні як спільні, так і відмінні риси. Спільні риси об’єднують їх як подібні стани упорядкованості відносин, а відмінності пов’язані із видовими особливостями правопорядку, тому що, наприклад, також частиною громадського порядку є дисципліна. Деякі науковці пропонують розглядати дисципліну саме як одну з форм вияву правопорядку в країні[62] .

Загальними ознаками понять суспільного і правового порядку найчастіше називають обумовленість єдиними матеріальними умовами життя, закономірностями і цілями суспільного розвитку, нормативність, вольовий характер, охорона державою, є результатом фактичної упорядкованості відносин[63] . Також спільними є завдання, які ставляться перед ними.

Обидва порядки встановлюються за однакових умов, тобто одночасно. Ці умови залежать від загального розвитку суспільства і держави, тому можуть бути різними. Найчастіше виділяють економічні, політичні, ідеологічні. Наприклад, умови, що впливають на формування норм права називаються джерелами права. Інші соціальні норми також пов’язані з умовами в суспільстві, оскільки формуються всередині нього. Встановлення правового і суспільного порядку є взаємно доповнюючими процесами в суспільстві. У них виражається взаємне прагнення людей та їх організацій і держави дотримуватись прав і виконувати обов’язки, задовольняти свої законні інтереси. У цьому й полягає необхідність використання соціальних норм. Тому другою спільною ознакою ще називають нормативність. Вона полягає у наявності підґрунтя для встановлення необхідного стану - соціальних норм. Нормами називають правила поведінки, тому справедливо буде вважати обидва порядки результатом втілення цих правил у реальному житті.

Вольовий характер суспільного порядку і правопорядку проявляється в дії правових норм на волю суб’єкта, його поведінку. Фактично норми є вимогою до індивіда діяти певним чином. Тобто він має скоригувати свою можливу поведінку таким чином, щоб його дії та передбачувані наслідки не порушували встановлених правил. Це і є головною умовою встановлення загального порядку в суспільстві, яка залежить від кожного суб’єкта.

Охорона державою є досить суперечливою ознакою суспільного порядку. Але потрібно відзначити, що в даному випадку вона характеризує лише процес реалізації всього спектру соціальних норм, а не їх появу чи санкціонування. Суспільний порядок забезпечується переважно силою суспільного впливу. Однак це не означає, що його стан не має значення для держави. З однієї сторони, найважливішою частиною суспільного порядку є правопорядо к. З іншої - стан суспільного порядку великою мірою зумовлює стан правопорядку. Неможливо регламентувати правопорядок, не впливаючи на суспільний порядок, який нерідко підтримується примусом держави. Так, ст.213 КК Російської Федерації передбачає відповідальність за хуліганство, тобто грубе порушення суспільного порядку[64] . Тому діяльність державних органів не обмежується лише сферою правотворчості та правозастосування. Вона має виявляти значні порушення громадського порядку та адекватно реагувати на них.

Суспільний порядок та правопорядок розглядаються як фактичний стан урегульованості суспільних відносин. Держава може мати майже ідеальне законодавство, але якщо вона не має змоги забезпечити його ефективне використання, або ж використовує при цьому терор чи свавілля, то не можна говорити про обидва порядки у ній. По-перше, це буде законопорядок, досягнений шляхом грубого порушення норм моралі, а по-друге, він не може розглядатися як суспільний порядок взагалі. Стан у суспільстві, який характеризується дотриманням всіх норм і є суспільним порядком в ідеальному розумінні. Виходячи з недосяжності такого стану, під суспільним порядком ми починаємо розуміти лише такий стан, за якого врегульованими є найбільш суттєві та об’ємні відносини. Реальність виражається у недосконалості самої суті нормативності, тому що вона не може виражати правила поведінки для всіх випадків.

До головних спільних завдань, які мають виконуватися суспільним порядком та правопорядком належать:

- забезпечення ефективного поступального розвитку суспільства;

- цілеспрямована координація всіх видів суспільних відносин в інтересах реалізації ідеї соціальної справедливості[65] .

Для відділення правопорядку від суспільного порядку в теорії держави і права виділяють відмінні риси між цими поняттями. Найважливіші з них - різні соціально-нормативна основа, момент виникнення, способи забезпечення. І взагалі, їх потрібно розглядати у співвідношенні частини і цілого.

Соціально-нормативна основа - це ті різновиди соціальних норм, при дотриманні яких встановлюється порядок. Як ми вже зазначали для встановлення правопорядку необхідне дотримання правових норм, а суспільний порядок є результатом дотримання усіх соціальних норм: правових, моралі, звичаю, релігії, корпоративних. Великою мірою саме це й зумовлює відмінності між суспільним і правовим порядком.

Різні моменти виникнення пов’язані з неодночасним виникненням самої основи для цих станів. Відомо, що держава і право виникли значно пізніше, ніж суспільство та інші види соціальних норм. Тому до появи держави та правопорядку стан впорядкованості суспільних відносин з допомогою мононорм, а потім норм звичаю, моралі та релігії, також називають суспільним порядком. Правопорядок базується на формально-визначених правових приписах, реалізація яких і забезпечує визначеність суспільних відносин. Цим він відрізняється від системи відносин, які виникають в результаті дії інших соціальних норм, де відсутні чіткі формальні орієнтири, а роль суб’єктивних моментів дуже велика[66] . Виникнення держави і права у цьому розумінні є кардинальною зміною. Забезпечення порядку стало призначенням нового соціально-політичного інституту - держави та появою в складі суспільного порядку нового важливого елементу - правопорядку. Відповідно до цього суспільний порядок та правопорядок відрізняються ще й способом забезпечення. Громадський порядок не потребує настільки чіткого забезпечення державним примусом, ніж правопорядок. Але порушення норм моралі може також бути порушенням правопорядку. Це проявляється у тому випадку, якщо норми права встановлюють юридичну відповідальність за порушення певної норми права. Наведений вище приклад статті Кримінального кодексу Російської федерації є підтвердженням взаємопов’язаності правового порядку з суспільним. У сучасних умовах суспільство не може без допомоги держави встановлювати громадський порядок. Тому правове регламентування забезпечення фундаменту всього суспільного порядку є об’єктивно необхідним.

Отже виходить, що співвідношення правопорядку і суспільного порядку є пропорційним співвідношенню частини і цілого. Тому якимось чином відмежовувати правопорядок в рамках загального поняття не є доцільним. Головним завданням правової держави та громадянського суспільства є проведення ефективної діяльності, спрямованої на встановлення правопорядку і його гармонійне включення в систему суспільного порядку.

3. Співвідношення законності, правопорядку та демократії

Загальновизнаною є думка про те, що правопорядок є фактичним вираженням законності як суспільно-політичного режиму. Важливо відмітити, що оскільки законність є вимогою дотримання, виконання правових норм та процесу їх реалізації, то правопорядок є вже фактичним станом упорядкованості суспільних відносин. У цьому випадку за причинно-наслідковим зв’язком законність називають причиною, а правопорядок - наслідком. Розглянемо на конкретних прикладах співвідношення законності та правопорядку в нашій державі.

Відповідно до статті 19 Конституції України "правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушеним робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією України та законами України"[67] . Фактично в цій статті виражений зв’язок між законністю як методом державних органів діяльності (щодо неможливості незаконного примусу) та правопорядком.

Ми маємо виділити один з принципів діяльності державних органів на шляху до забезпечення правопорядку: „Заборонено все, що не передбачено законом”. Особливу увагу при цьому потрібно приділити функціям судових та правоохоронних органів у сфері контролю за дотриманням законності, припиненням правопорушень. Від них залежать процесуальне забезпечення норм матеріального права, реальне життя формально закріплених прав і свобод громадян. Прокуратура здійснює найвищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів. Діяльність судів виражається у формі цивільного, кримінального, адміністративного судочинства. Будь-які рішення і дії державних органів, установ, посадових осіб, приватних підприємців, що порушують права і свободи, можуть бути оскаржені в суді. Якісна та ефективна робота загальних і арбітражних судів - одна із важливих ґарантій стабільності і реальності законності. Значна роль у зміцненні законності і правопорядку в державі належить органам внутрішніх справ, їх діяльність здійснюється в ім'я торжества законності, спрямована на охорону суспільства від злочинних посягань, забезпечує порядок у громадських місцях та ін. Законність є основою діяльності цих органів: вони повинні діяти в цілях, установлених правом, на основі права і у правових формах[68] .

Потрібно також відзначити, що правоохоронні органи повинні своїм прикладом втілювати в життя принципи поваги прав людини, бути кваліфікованими і не виступати лише як органи державного примусу. Про наявність гострої проблеми організації правового порядку говорить Ю.С. Шемшученко: „Сучасний стан правопорядку в країні здебільшого зумовлений тим, що кожний діє на власний розсуд. Влада достатнім чином не контролює правову ситуацію. Отже, процвітають „тіньова політика”, „тіньова економіка”, злочинність і корупція. Загрозливих масштабів набувають дезінтеграційні процеси, як у центрі, так і на місцях. Армія місцевих князьків розхитує підвалини елементарної законності. Та й як може бути інакше, якщо термін „законність" навіть не вживається в Конституції[69] . Роль держави не обмежується лише законодавчою стороною діяльності. Тому ми не можемо не погодитися з твердженням О.Б. Венгерова про те, що „основним стратегічним завдання держави в забезпеченні прав і свобод, організації взаємоповажаючих і взаємнообов’язкових відносин між особистістю і державою є створення режиму законності і підтримання правопорядку”[70] . Знову наголошуємо на тому, що саме для виконання цих завдань і застосовується право та існують відповідні органи, які наділяються повноваженнями вживати заходів для його виконання. Не можна абсолютизувати їх роль у взаємодії з суспільством до загального імперативу, але для припинення правопорушень без них не обійтися. Для контролю над діяльністю вищих органів влади, недопущення порушення ними законності у більшості країн створюється Конституційний Суд. Уся судова гілка влади пов’язує реалізацію принципу законності як результату діяльності всіх суб’єктів права зі встановленням фактичного правопорядку. Судові рішення наближають абстрактний правопорядок до фактичного.

Крім того, „наслідком належної реалізації принципу законності стає правопорядок, тобто система правовідносин, яка складається в результаті реалізації режиму законності[71] . У цьому розумінні встановлення правопорядку стосується всіх громадян, від правосвідомості та законності дій яких і залежить реальний правопорядок. Тому це є надзвичайно важливим критерієм громадянського суспільства, коли воно самоорганізовується без визначального впливу з боку держави. Це показує загальний рівень розвитку його динамічної частини. В статті 68 Конституції України записано: „Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності”[72] . Отже, обов’язком кожного є дотримання норм чинного законодавства, що є мінімальним внеском від громадянина на користь правовому та суспільному порядку.

Цей обов’язок єосновою для всіх наступних, тому й згадується на конституційному рівні. В ньому заключається суть призначення всієї системи права. Без дотримання її норм усіма громадянами вона стає незатребуваною, а в державі царює хаос. Тому важливим є виділення встановлення саме реального правопорядку при характеристиці втілення принципу і режиму законності.В. В. Сухонос виділяє три відмінності у змісті законності і правопорядку: предметний, суб’єктний, нормативний[73] . Вони полягають у тому, що законність і правопорядок мають різні сфери, тобто те, на що поширена вимога. Дещо інший склад має перелік органів, які мають право вимагати дотримання розпорядку і виконання обов’язків.

Виділення сторін змісту законності дозволяє по-новому оцінити її історичний розвиток. Перш за все це відмінності нормативної і суб’єктної сторони цього змісту:

- ступенем регламентації окремих сфер соціального життя, конкретним змістом законодавства, відображення в ньому інтересів різних класів і соціальних груп;

- складом суб’єктів, зобов’язаних дотримуватись правових норм і маючих право вимагати такого дотримання від інших[74] .

Керуючи суспільством, держава використовує різноманітні методи і засоби: економічні, політичні, ідеологічні, організаційні та ін. Серед них особливе місце займає правове регулювання суспільних відносин. Суть цього методу в тому, що держава видає (чи санкціонує) правові норми і забезпечує їх загальне дотримання та виконання, тобто законність, і тим самим добивається правопорядку[75] . Чи можна тоді позитивно оцінювати роботу державного апарату, якщо він не здатний оперативно реагувати на потреби регулювання нових відносин чи вдосконалення вже існуючих? В першу чергу держава зобов’язана створювати нормативну базу для правопорядку, тобто створення нормативних актів. Законодавча гілка влади в цьому плані визначає загальні засади організації життя суспільства в усіх сферах. Ця діяльність є надзвичайно відповідальною, тому обов’язково підкріплюється науковими розробками, відповідає реальним потребам суспільства. Також нові акти не повинні суперечити чинним, що і є дотриманням принципу законності в системі законодавства. Таким чином, на цьому етапі держава визначає абстрактний правопорядок. Його перетворення у реальний і відбувається в результаті дотримання законності як методу діяльності всіх суб’єктів. Контроль за цим процесом покладається не лише на судові та правоохоронні органи. Він є загальним завданням держави, яка в свою чергу стає підзвітною народу.

Встановлення правового порядку є тривалим процесом, крім того, його особливості визначаються правовою системою. Тому врахування лише загальних принципів законності при його встановленні призводить до його неприродності. Для кожної держави визначаються свої напрямки впливу на суспільні відносини. Наприклад, для більшості постсоціалістичних країн було характерне подолання жорсткості стану реального правопорядку, перегляд компетенції правоохоронних органів. Тобто зміна в підході до законності значно вплинула і на загальний стан правопорядку, а отже, й суспільного порядку.

В будь-якій країні дотримання законності і встановлення правопорядку є найголовнішими умовами демократії. Про важливість законності і правопорядку для демократії говорять не лише юристи, політологи та соціологи. Демократія - це форма організації суспільства, його державно-політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу джерелом влади, послідовному здійсненні принципу рівності і свободи людей, їх реальної участі в управлінні справами держави і суспільства[76] . Як бачимо, ознаки демократії не тільки не суперечать ознакам законності, а й зміцнюються ними. О.Ф. Скакун називає режим законності неодмінним елементом демократії, тому що без законності вона може перетворитися на охлократію - владу юрби. „Без законності як режиму суспільно-політичного життя суспільство може бути ввергнуте в анархію і хаос, коли особа стає уразливою для безконтрольних дій з боку державної влади, незахищеною від її сваволі”[77] . Більше того, саме правопорядок дає можливість не допускати встановлення охлократії, він гармонізує державну владу і суспільні потреби. Демократія передбачає повагу права і закону, здійснення принципу поділу влад.

В.Ф. Степанов пропонує називати одним із параметрів для визначення ступеня ефективності справді демократичної держави міру відповідності принципу законності реальній практиці[78] . З цим не можна не погодитись, оскільки законність як соціально-політичний режим грає дуже велику роль у встановленні демократичного державно-політичного режиму. Законність і правопорядок - необхідні умови та засоби максимально повного забезпечення прав і свобод громадян. Без законності немає демократії, без демократії неможливо забезпечити законність. Законність і демократія - фактори побудови правової держави. Російський вчений В.М. Корельський виділяє наступні причини неможливості існування законності без демократії:

1. Демократія передбачає, що меншість підпорядковується більшості, а якщо закон при цьому є вираженою волею народу, то дотримання законності органами влади і є вимогою демократії.

2. Неможливе утвердження законності без демократичної рівності громадян перед законом

3. Законність спирається на демократичний контроль народу за діяльністю всіх органів і організацій і посадових осіб, право громадян оскаржувати їх незаконні рішення та дії.

4. Гласність у суспільстві, як контроль за прозорістю діяльності держави[79] .

Законність забезпечує суспільство від двох крайностей: хаосу та узурпації влади. Також вона охороняє його від будь-яких шкідливих дій, забезпечує широкіправа і свободи громадян, демократичне виявлення волі народу та її зведення в закон. Наприклад, порушення норм законів, що регулюють порядок проведення виборів, призводить до порушення демократичних засад здійснення влади народом. Таке негативне явище, як фальсифікація результатів виборів не тільки порушує чинне законодавство в державі та виборче право, а й руйнує демократичність формування державних органів, викликає недовіру з боку частини народу, створює негативне враження на міжнародному рівні.

Співвідношення законності й демократії В.В. Сухонос вважає за потрібне розглядати в таких аспектах:

- видання, дотримання виконання тільки демократичних за змістом законів строге дотримання встановленої законом демократичної процедури прийняття законів;

- демократична рівність громадян перед законом, рівність їх основних прав і свобод, рівність правової охорони і захисту;

- законність припускає існування демократичного порядку підконтрольності державного апарата народу;

- дотримання законності є необхідною умовою охорони демократичних прав і свобод громадян;

- законність покликана охороняти інститути демократії від проявів сваволі з боку посадових осіб державних органів, а також громадян, і в такий спосіб забезпечувати демократизм у діяльності державного механізму, політичної системи, плюралізм у всіх сферах суспільного і державного життя;

- законність сприяє діяльності всіх суб'єктів політичного життя в рамках конституційно-правового порядку, виступає гарантом захисту від монополізації права на здійснення політичної влади якоюсь структурною частиною державної влади[80] .

Однією з найголовніших ознак демократії О.Ф. Скакун називає наявність законності як вираження вимоги режиму суспільно-політичного життя до усього суспільства - до всіх суб’єктів політичної системи і, перш за все, до державних органів. Кожен орган влади, кожна посадова особа повинні мати рівно стільки повноважень, скільки необхідно, щоб створити умови для реалізації прав людини, їх охорони і захисту[81] . Універсальність закону у сфері публічного права визначається також його призначенням регулювати порядок утворення та функціонування органів державної влади. В умовах демократичного режиму закон виявляється найкращим нормативно-правовим актом, який здатний регулювати можливі конкретні відносини. У той же час він закріплює необхідні постійні умови демократії в певній країні. Це особливо яскраво проявляється при переході держави до демократії.

Недоліки попереднього розгляду співвідношення законності та демократії радянськими вченими вказав О.Б. Венгеров: „Без законності не може бути демократії, свободи особистості - це теоретичне розуміння розвивалось і на минулому етапі вітчизняної теорії держави і права, звичайно ж, без різносторонньої оцінки тих законів, указів та інших нормативно-правових актів, які пропонувалось виконувати, без критичного осмислення правової системи соціалізму”[82] . Та й власне про яку демократію в часи тоталітарного режиму можна говорити. Саме правова активність громадян, юридичних осіб, суспільних об’єднань і громадянського суспільства в цілому, їх власна правомірна поведінка, їх постійна, узгоджена систематична боротьба за дотримання вимог закону всіма суб’єктами права, включаючи державні органи, проти правопорушень і сваволі, є в кінцевому результаті найголовнішим фактором і необхідним підґрунтям для формування і ствердження в країні режиму правової законності и реального правопорядку[83] . В той же час без демократичних механізмів та інститутів законність і правопорядок не матимуть соціальної та гуманістичної цінності, не принесуть людині і суспільству користі. Лише завдяки демократичним механізмам, інститутам, нормам можна легітимно змінювати нормативно-правову основу суспільства і затверджувати в ньому законність і правопорядок.

З другого боку, лише демократично сильна правова держава здатна належним чином забезпечити законність і правопорядок у суспільстві, гарантувати права і свободи громадян. Саме на це й мають бути спрямовані сучасна правова політика та засоби її реалізації[84] . Методи здійснення державної влади в умовах демократії завжди відповідають принципам законності. Інакше сам факт демократизації не відіграє ніякої ролі для відносин громадськості та державного апарату, та й взагалі, враховуючи невіддільність законності та демократії, важко допустити втілення в реальності "влади народу" без створення юридичної основи

Одночасно варто зауважити, що з точки зору теорії держави і права встановлення режиму законності та стану правопорядку не завжди ведуть до демократії. Виключення із цієї взаємозалежності спостерігається при розумінні права в юридичному позитивізмі. Якщо виходити з тотожності права і закону, то "законопорядок" в публічній сфері не в усіх випадках відповідає демократичним принципам. У подібних випадках закон стає виключно інструментом одностороннього впливу держави на народ, можливе порушення прав людини.

Законність і правопорядок виступають як основа, ядро порядку в суспільстві, як умови і необхідні елементи демократії, як загальнолюдські цінності і, виходячи з цього, суттєві частини правової і загальної культури. Держава стане демократичною і правовою тільки при наявності міцної законності і стабільного, заснованого на праві та законності порядку. "Влада народу" обов’язково має зміцнюватись "владою права". Досягнення державою критеріїв демократії не може бути швидким. Воно є тривалим процесом через необхідність перевиховання не лише суспільства, а й посадовців. Потрібно розглядати законність і правопорядок як внутрішні передумови закріплення демократії. Вони забезпечують органічність демократичних засад та національних особливостей правової організації в державі.

Висновки

Під час виконання даної роботи ми розглянули зміст, принципи, співвідношення фундаментальних понять теорії держави і права - законності і правопорядку. Також було проведено встановлення їх взаємозв’язків із демократією, оскільки вони є дуже важливими для визначення ролі права у суспільно-політичному житті держави.

Законність можна розглядати як метод діяльності державних органів, принцип відповідності праву діяльності всіх суб’єктів та суспільно-політичний режим у державі. Вона призначена для забезпечення втілення в життя волі законодавця, якщо вона не суперечить інтересам суспільства.

Україна, задекларувавши себе як правова держава, має багато проблем щодо встановлення законності і правопорядку. По-перше, це створення дієвої системи законодавства, налагодження роботи законодавчих органів. По-друге, держава має переконувати суспільство в необхідності дотримання цього законодавства в усіх сферах. І нарешті, державні органи повинні бути належно організовані, адекватно реагувати на порушення законів у суспільстві, не допускати їх в самій системі державних органів. Для цього необхідно мати ґарантії законності, які забезпечують її фактичне існування як суспільно-політичного режиму. Вони є вирішальними при узгодженні діяльності держави і суспільства в усіх сферах, створюють міцний фундамент, убезпечують режим від порушень. Крім того, законність повинна відповідати таким головним принципам, як єдність, загальність, верховенство закону. Всі інші принципи можна вважати похідними, але від того вони не стають неважливими.

Правопорядок одночасно розглядається як фактичний результат дотримання законності в державі і як частина суспільного порядку. Внаслідок неможливості чіткого розмежування суспільних відносин, які регулюються лише нормами права та лише іншими соціальними нормами, правопорядок найчастіше називають суспільним порядком, заснованим на праві. При цьому потрібно відрізняти абстрактний і реальний правопорядок. Це пов’язано з невідповідністю якості норм законів та фактичного їх втілення у суспільних відносинах. Тому проблема встановлення правопорядку може вирішуватися лише за умови поєднання можливості держави та свідомого бажання індивіда. Жорсткий контроль держави перетворює її на поліцейську, а самовільна діяльність громадян веде до хаосу. Для уникнення цих крайнощів між державою і громадянським суспільством має бути взаєморозуміння, координація зусиль. Не можна розглядати правовий порядок окремо від суспільного. Навпаки, вони є нерозривними, тому що встановлення одного неможливе без забезпечення другого. Порушення цього принципу взаємопов’язаності призводить до надмірного перебільшення ролі закону, особливо при його недосконалості. Це проявляється тоді, коли виконання закону призводить до порушення інших соціальних норм, наприклад, моралі. Деякі норми права встановлюють юридичну відповідальність за порушення громадського порядку, сприяючи його забезпеченню.

Якщо визначати законність як метод, принцип і суспільно-політичний режим, то правопорядок є результатом її втілення в реальності. Закріплення цих основних засад має відбуватися законодавчо на найвищому рівні. Велика увага має приділятися організації правоохоронних органів з наділенням їх можливістю застосування державного примусу. Державі потрібна їх ефективна взаємодія з метою забезпечення прав і свобод людини і громадянина, взаємний контроль з метою недопущення систематичності їх порушення. Встановлення правопорядку також є необхідною умовою демократії в державі. Це пов’язано з тим, що він передбачає рівність громадян перед законом, забезпечення їхніх прав і свобод. З іншого боку, демократія передбачає здійснення влади народом, його контроль над діяльністю державних органів, втілення принципу поділу влад. Без дотримання законності та встановлення правопорядку виконання цих вимог є неможливим взагалі.

Список використаної літератури

Нормативно-правові акти:

1. Конституція України. - Луганськ.: Тандем-плюс., 2005. - 48 с.

2. Конституція (Основний Закон) УРСР (1978 р.) // Хрестоматія з історії держави і права України. - Том 2. лютий 1917 - 1996 р.: Навч. посібник для юрид. Вищих навч. закладів і факультетів: У 2 Т. / В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький; За ред. члена-кореспондента Академії правових наук України В.Д. Гончаренка. - К.: Ін Юре. - 1997. - С.638 - 668.

Книги та серійні видання:

3. Алексеев С.С. Общая теория права: в 2-х т. Т.1. - М.: Юрид. лит., 1981. - 361 с.

4. Боннер А.Т. Законность и справедливость в правоприменительной деятельности. - М.: Российское право, 1992. - 320 с.

5. Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. - 3-е изд. - М.: Юриспруденция, 1999. - 528 с.

6. Загальна теорія держави і права / За ред.В. В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - 320 с.

7. Корельский В.М. Власть, демократия, перестройка. - М.: Мысль, 1990. - 237 с.

8. Ленин В.И. О “двойном” подчинении и законности: Полн. собр. соч.5-е изд. - Т.45. - М, 1970. - С. 197-201.

9. Мурашин Г.О. Демократія // Юридична енциклопедія. - К., 1998. - Т.2. - С.61-62.

10. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. Учебник для юридических вузов и факультетов. - М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М, 1999. - 552 с.

11. Общая теория права. / Под редакцией В.К. Бабаева. - Нижний Новгород, 1993. - 538 с.

12. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред.В. В. Лазарева. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 1996. - 472 с.

13. Основы права: Учебн. пособие для средних специальных учебных заведений. - 2-е изд., перераб. и доп. / Под ред.В. В. Лазарева. - М: Юристъ, 2001. - 448 с.

14. Право и законность: Пер. с венг. - М.: Юридическая литература, 1987. - 360 с.

15. Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства. - 2-е изд., пере раб. и доп. - М.: Юрайт-М, 2001. - 346 с.

16. Пугинский Б.И., Шестакова М.П. Законность и дисциплина в хозяйственной деятельности. Пособие для слушателей народных университетов. - М.: Знание, 1987. - 128 с.

17. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. - Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. - 704 с.

18. Сухонос В.В. Теорія держави і права: Навчальний посібник. - Суми.: ВТД „Університетська книга”, 2005. - 536 с.

19. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред.Н.И. Матузова и А.В. Малько. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 1997. - 672 с.

20. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов и факультетов / Под ред. : В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. - М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М, 1997. - 570 с.

21. Фаткуллин Ф.Н. Основы учения о праве и государстве: Вводный курс. - Казань, 1997.

22. Шемшученко Ю.С. Правопорядок // Юридична енциклопедія. - К., 1998. - Т.5. - С.48.

23. Шемшученко Ю.С., Бобровник С.В. Законність // Юридична енциклопедія. - К., 1998. - Т.2. - С.498-499.

Періодичні видання:

24. Агафонов С. Проблеми реалізації принципів правової держави в Україні та шляхи їх вирішення // Юридичний журнал. - 2006. - №1.

25. Бігун В. Як унеможливити легітимацію беззаконності. Тези до теми в сучасному українському контексті // Юридична газета. - 2007. - №23. / www.yur-gazeta.com.

26. Бондаренко І. Правоохоронна діяльність і правоохоронні органи: поняття та ознаки // Право України. - 2003 рік. - №4.

27. Горбунова Л. Історія дослідження ідеї та поняття законності // Право України. - 2004. - № 2. С.4-9.

28. Демків Р. Розвиток принципів правового регулювання в умовах розбудови правової держави // Юридична Україна. - 2006. - № 8. - С. 19-22.

29. Козлов С. Конституційний процес України: історія та реальність // Юридична газета. - 2006. - №2. / www.yur-gazeta.com.

30. Козочкин, И.Д. Принцип законности в современном американском уголовном праве // Правоведение. - 2005. - № 6. - С.48 - 61.

31. Крижанівський А. Типологія порядку: підстави класифікації та їх загальна характеристика // Вісник Академії правових наук України. - 2007. - № 2. - с.25-32.

32. Крисюк Ю. Світоглядний смисл соціального порядку // Право України. - 2004. - № 1. - С.17-21.

33. Крисюк Ю. Соціальний і правовий порядок як реалізація ідеї права // Право України. - 2004. - № 8. - С.25-29.

34. Кудрявцев В.Н. О правопонимании и законности // Гос-во и право. 1997. №3.

35. Маляренко В. За підсумками року: Голова ВСУ аналізує діяльність судів України у 2004 році // Юридична газета. - 2005. - №4. /www.yur-gazeta.com.

36. Нерсесянц В.С. Право как необходимая форма равенства, свободы и справедливости // Социс. - 2001. - № 10. - С.3-15.

37. Опришко В. Питання трансформації Європейського права в законодавствоУкраїни [Електронний ресурс] // Режим доступу: www.pravoznavec.com.ua.

38. Руденко М. Проблеми розвитку прокуратури України // Право України. - 2003 рік. - №2. / www.lawbook. by.ru.

39. Савченко О. Принцип верховенства права - нормативна основа громадянського суспільства та правової держави // Юридична Україна. - 2006. - № 12. - С.17-20.

40. Свиридов Б. Слідчі особливого призначення // Юридична газета. - 2004. - №9. / www.yur-gazeta.com.

41. Степанов В.Ф. Важнейшие критерии эффективности демократического государства // Государство и право. - 2004. - № 5, С.93-96.

42. Тесленко М. Право як інсрумент соцільної справедливості // Право України. - 2004. - № 7. - С.40-43.

43. Цимбалюк В., Дума В. Ґарантії правозастосовчої діяльності у протидії організованій злочинності // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). - Науково-практичний журнал - 2006. - №13. / www.lawbook. by.ru.

44. Шемшученко Ю. Конституційні засади державотворення і правотворення в Україні: проблеми теорії і практики // Юридична газета. - 2006. - 14 липня.


[1] Шемшученко Ю.С., Бобровник С.В. Законність // Юридична енциклопедія. - К. 1998. - Т. 2. - С. 498-499.

[2] Общая теория права/ Под редакцией В. К. Бабаева.– Нижний Новгород, ВИДАВНИЦТВО???, 1993. – С. 516.

[3] Горбунова Л. Історія дослідження ідеї та поняття законності // Право України.- 2004. – С. 5.

[4] Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – C.448.

[5] Ленин В.И. О “двойном” подчинении и законности: Полн. собр. соч. 5-е изд. – Т. 45. –М, 1970. – С. 198.

[6] Конституція (Основний Закон) УРСР (1978 р.) // Хрестоматія з історії держави і права України. – Том 2.– К.: Ін Юре, 1997. – С. 638.

[7] Боннер А.Т.Законность и справедливость в правоприменительной деятельности. – М.: Российское право, 1992. – с. 6-7.

[8] Право и законность: Пер. с венг. – М.: Юридическая литература, 1987. – с. 46.

[9] Пугинский Б.И., Шестакова М.П.Законность и дисциплина в хозяйственной деятельности. Пособие для слушателей народных университетов. – М.: Знание, 1987. – С. 15.

[10] Фаткуллин Ф.Н. Основы учения о праве и государстве: Вводный курс. – Казань, 1997.

[11] Алексеев С.С. Общая теория права: в 2-х т. Т. 1. – М.: Юрид. лит., 1981. – С. 232.

[12] Савченко О. Принцип верховенства права – нормативна основа громадянського суспільства та правової держави // Юридична Україна. –2006. - № 12. – С. 20.

[13] Агафонов С. Проблеми реалізації принципів правової держави в Україні та шляхи їх вирішення // Юридичний журнал. – 2006. - №1. - http://www.justinian.com.ua/

[14] Горбунова Л. Історія дослідження ідеї та поняття законності // Право України.- 2004. - № 2. – С. 6.

[15] Демків Р. Розвиток принципів правового регулювання в умовах розбудови правової держави // Юридична Україна. – 2006. - № 8. – С. 21.

[16] Протасов В.Н. Теорія права и государства. Проблеми теории права и государства. – 2-е изд., пере раб. и доп. – М.: Юрайт-М, 2001. – 346 с.

[17] Шемшученко Ю.С., Бобровник С.В. Законність // Юридична енциклопедія. К., 1998. - Т. 2. - С. 498.

[18] Теория государства и права: Учебник для юридических вузов и факультетов / Под ред.: В. М. Корельского и В. Д. Перевалова. – М.: Издательская группа НОРМА—ИНФРА.М, 1997. – с.438-439.

[19] Общая теория права. / Под редакцией В. К. Бабаева.– Нижний Новгород, 1993. – С. 528-529.

[20] Кудрявцев В.Н. О правопонимании и законности // Гос-во и право. 1997. -№3.

[21] Нерсесянц В.С. Право как необходимая форма равенства, свободы и справедливости // Социс. – 2001. - № 10. – С. 4.

[22] Алексеев С.С. Общая теория права: в 2-х т. Т. 1. – М.: Юрид. лит., 1981. – с. 219.

[23] Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – С.451.

[24] Там же. Там само. – С. ???

[25] Агафонов С. Проблеми реалізації принципів правової держави в Україні та шляхи їх вирішення // Юридичний журнал. – 2006. - №1.

[26] Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1996. –с 219.

[27] Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – С.446.

[28] Право и законность: Пер. с венг. – М.: Юридическая литература, 1987. –с 48.

[29] Общая теория права. / Под редакцией В. К. Бабаева.– Нижний Новгород, 1993. – С.528.

[30] Бігун В. Як унеможливити легітимацію беззаконності. Тези до теми в сучасному українському контексті // Юридична газета. – 2007. - №23. /www.yur-gazeta.com.

[31] Сухонос В.В. Теорія держави і права: Навчальний посібник. – Суми.: ВТД „Університетська книга”, 2005. – С.425

[32] Основы права: Учебн. пособие для средних специальных учебных заведений. — 2-е изд., перераб. и доп./ Под ред. В.В. Ла­зарева. — М: Юристъ, 2001. — С. 329.

[33] Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства. Учебник для юридических вузов и факультетов. –М.: Издательская группа НОРМА—ИНФРА.М, 1999. – С.226-227

[34] Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. – 3-е изд. – М.: Юриспруденция, 1999. - С.432.

[35] Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – С.452-454

[36] Общая теория права. / Под редакцией В. К. Бабаева.– Нижний Новгород, 1993. –С.525.

[37] Див.: Основы права: Учебн. пособие для средних специальных учебных заведений. — 2-е изд., перераб. и доп./ Под ред. В.В. Ла­зарева. — М: Юристъ, 2001. —С.330.; Сухонос В.В. Теорія держави і права: Навчальний посібник. – Суми.: ВТД „Університетська книга”, 2005. –С.418-420.

[38] Див: Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1997. – С.516.; Протасов В.Н. Теорія права и государства. Проблемы теории права и государства. – 2-е изд., пере раб. и доп. – М.: Юрайт-М, 2001. – С.215-216

[39] Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. –С.449-450.

[40] Теория государства и права: Учебник для юридических вузов и факультетов / Под ред.: В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М.: Издательская группа НОРМА—ИНФРА.М, 1997. – С.443-445

[41] Сухонос В.В. Теорія держави і права: Навчальний посібник. – Суми.: ВТД „Університетська книга”, 2005. –С. 418.

[42] Козочкин, И.Д. Принцип законности в современном американском
уголовном праве //Правоведение. -2005 . - № 6. - С. 48.

[43] Шемшученко Ю.С. Правопорядок // Юридична енциклопедія. - К., 1998. - Т. 5. - С. 48.

[44] Основы права: Учебн. пособие для средних специальных учебных заведений. — 2-е изд., перераб. и доп./ Под ред. В.В. Ла­зарева. — М: Юристъ, 2001.

[45] Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства. Учебник для юридических вузов и факультетов. –М.: Издательская группа НОРМА—ИНФРА.М, 1999. – С.530-531.

[46] Нерсесянц В.С. Право как необходимая форма равенства, свободы и справедливости.//Социс. – 2001. - № 10. – С 10.

[47] Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства. – 2-е изд., пере раб. и доп. – М.: Юрайт-М, 2001. – С. 216.

[48] Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – С. 492.

[49] Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 1998.- С. 253.

[50] Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – С. 494-495.

[51] Крисюк Ю. Соціальний і правовий порядок як реалізація ідеї права // Право України. – 2004. - № 8. – С. 25.

[52] Горбунова Л. Історія дослідження ідеї та поняття законності // Право України. - 2004. - № 2.- С.6.

[53] Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства. Учебник для юридических вузов и факультетов. –М.: Издательская группа НОРМА—ИНФРА.М, 1999. – С. 532.

[54] Крисюк Ю. Соціальний і правовий порядок як реалізація ідеї права // Право України. – 2004. - № 8. – С. 25.

[55] Крижанівський А. Типологія порядку: підстави класифікації та їх загальна характеристика // Вісник Академії правових наук України. – 2007. - № 2. – с. 25-32.

[56] Бігун В. Як унеможливити легітимацію беззаконності. Тези до теми в сучасному українському контексті // Юридична газета. – 2007. - №23. /www.yur-gazeta.com.

[57] Сухонос В.В. Теорія держави і права: Навчальний посібник. – Суми.: ВТД „Університетська книга”, 2005. – С 420-421.

[58] Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – С.493-494.

[59] Теория государства и права: Учебник для юридических вузов и факультетов / Под ред.: В. М. Корельского и В. Д. Перевалова. – М.: Издательская группа НОРМА—ИНФРА.М, 1997. – С.458.

[60] Крисюк Ю. Світоглядний смисл соціального порядку // Право України. – 2004. - № 1. – С. 18.

[61] Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1997. – 672 с.

[62] Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 1998.- С.255.

[63] Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1997. – С.523.

[64] Теория государства и права: Учебник для юридических вузов и факультетов / Под ред.: В.М. Корельского и В. Д. Перевалова. – М.: Издательская группа НОРМА—ИНФРА.М, 1997. – С. 460.

[65] Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1997. – С.523.

[66] Теория государства и права: Учебник для юридических вузов и факультетов / Под ред.: В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М.: Издательская группа НОРМА—ИНФРА.М, 1997. – С.458.

[67] Конституція України. – Луганськ.: Тандем-плюс., 2005. – С.5.

[68] Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – С.453-454.

[69] Шемшученко Ю. Конституційні засади державотворення і правотворення в Україні: проблеми теорії і практики // Юридична газета. – 2006. – 14 липня./www.yur-gazeta.com.

[70] Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. – 3-е изд. – М.: Юриспруденция, 1999. – с. 439.

[71] Агафонов С. Проблеми реалізації принципів правової держави в Україні та шляхи їх вирішення // Юридичний журнал. – 2006. - №1.

[72] Конституція України. – Луганськ.: Тандем-плюс., 2005. – С. 13.

[73] Сухонос В.В. Теорія держави і права: Навчальний посібник. – Суми.: ВТД „Університетська книга”, 2005. – С.423.

[74] Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1996. – 472 с.

[75] Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1996. – С. 224.

[76] Мурашин Г.О. Демократія // Юридична енциклопедія. - К., 1998. - Т. 2. - С. 61.

[77] Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – 704 с.

[78] Степанов В.Ф. Важнейшие критерии эффективности демократического государства // Государство и право. – 2004. - № 5. - С.93.

[79] Корельский В.М. Власть, демократия, перестройка. – М.: Мысль, 1990. – С.75.

[80] Сухонос В.В. Теорія держави і права: Навчальний посібник. – Суми.: ВТД „Університетська книга”, 2005. –С. 427-428

[81] Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. –С.163.

[82] Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. – 3-е изд. – М.: Юриспруденция, 1999. – С. 439.

[83] Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства. Учебник для юридических вузов и факультетов. –М.: Издательская группа НОРМА—ИНФРА.М, 1999. – С. 534.

[84] Шемшученко Ю. Конституційні засади державотворення і правотворення в Україні: проблеми теорії і практики // Юридична газета. – 2006. – 14 липня.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий