Усі права й привілеї, даровані різним прошаркам суспільства, потребували створення кодифікованого зводу законів, котрим став Литовський статут, перший варіант якого з’явився у 1529 р. Статут не тільки підтверджував права дворянства, а й містив звід елементів звичаєвого права, успадкованих ще з часів Київської Русі. Одночасно він запроваджував низку нових понять, привнесених із Західної Європи, переважно з Німеччини. Друга (1566 р.) і третя (1588 р.) редакції Статуту мали низку важливих доповнень, що відбулися у зв’язку з Люблінською унією. Цей Статут має величезне значення, оскільки він не тільки закріплював суттєві соціальноекономічні зміни, що відбулися у XV–XVI століттях, а й, як з часом з’ясувалося, став фундаментом правової системи наступної, так званої «козацької» доби української історії. Власне кажучи, ще й у ХІХ столітті деякі місцевості східної України жили за законами, що за своєю суттю базувалися на Литовському статуті.
У XV–XVII століттях на теренах сучасної України існувала спочатку судова система, побудована у відповідності з судовими системами держав Центральної та Західної Європи: у привілейованих містах були суди магістратів, у непривілейованих — ратушні суди. Апеляційним судом для одних з них був Головний литовський трибунал як основна апеляційна інстанція у Великому Князівстві Литовському, Руському та Жемантійському. А для всіх міських судів України, що здійснювали судочинство за магдебурзьким правом, на основі привілею короля Владислава Варанчина 1444 р. апеляційним судом був Львівський війтівськолавницький суд. Апеляційним судом третьої інстанції був німецький суд Краківського замку, рішення якого можна було оскаржити лише до королівського суду, до складу котрого входило 12 суддів, по 2 від 6 міст. До осіб, що обиралися для виконання судових функцій, були певні вимоги. Такі особи мали бути з числа знатних, що постійно мешкають, совістливих, розсудливих, добронравних, бажано учених, закононароджених, що розуміються на праві, не молодших за 25 і не старших за 70 років. Розгляд справ здійснювався колегіально або в повному складі членів магістрату чи ратуші, або не менше п’яти — у магістраті, трьох — у ратуші. Але карні справи війти могли розглядати одноособово.
За часів зародження козацтва, в Запорізькій Січі, козаки не підкорялися нікому і нічому, окрім своїх власних законів, котрі передавалися з покоління до покоління і поступово вдосконалювалися. Усі вони мали рівні права, усі брали участь у радах, де обирали отамана (чи гетьмана), єсаула, писаря, обозного і суддю.
За часів Богдана Хмельницького, коли під владою козаків була майже вся територія України, окрім Галичини і Волині, козаки встановили власну форму правління: землі були поділені на 16 військових округів (полків), які у свою чергу поділялися на сотні. На верхівці цієї військовоадміністративної піраміди був гетьман. Полковники і сотники (сотські) були не тільки військовими, але й здійснювали адміністративну й судову владу. Чисельні владні функції гетьману допомагала здійснювати генеральна старшина, один з членів якої — генеральний суддя — відав судовими справами.
Наприкінці ХVII століття під владою гетьманів після Руїни залишилася лише третина земель, що колись були підвладні Хмельницькому. Ці землі на лівому березі Дніпра українці називали Гетьманщиною (а московські правителі — Малоросією). Система козацького управління (а відтак і судова) мало змінилася. І хоча ця частина України вже була у складі Московського царства, в ній, як і в попередні часи, одночасно використовувалися як джерела права Литовський статут, Зерцало саксонське (німецьке право), поточні гетьманські акти, звичаєве право. Зрозуміло, що різні правові норми часто суперечили одна одній, що мало своїм наслідком зловживання в судах при розгляді справ. Нерозвинута мережа судових інстанцій призводила до цілком протилежних рішень: наприклад, оскарження ухвал міських судів, які традиційно застосовували магдебурзьке (німецьке) право, в апеляційну інстанцію — Генеральний суд, котрий застосовував виключно Литовський статут, часто тягло за собою інше рішення. Численними скаргами з цього приводу не преминув скористатися для обмеження автономії України Петро І. Він здійснив низку реформ в управлінні, зокрема утворив у 1722 р. Малоросійську колегію, яку складали шість російських посадовців і яка здійснювала повноваження апеляційного суду та контроль за адміністрацією і фінансами. Але за відсутності Петра у персидському поході наказний гетьман Павло Полуботок добився указу Сенату, який заборонив Малоросійській колегії будьщо робити без відома гетьмана і погодження з українською адміністрацією. А оскільки формальним приводом утворення колегії був розгляд скарг українців на корумповану систему судочинства, Павло Полуботок реорганізував суди за принципом колегіального розгляду справ. Він заборонив звернення з апеляціями до Малоросійської колегії поза встановленим законом і практикою апелюванням до українських судів, принагідно видавши інструкцію судам з правилами ведення судового процесу.
Великі зміни відбулися у судовій системі за часів гетьмана Кирила Розумовського, який як людина європейськи освічена розумів, що суспільство в Гетьманщині стало дуже складним, щоб старшина здатна була виконувати в ньому одночасно судові, адміністративні та військові функції. Ним було розпочато виокремлення судовоадміністративної системи з військової. У полкових округах було засновано, окрім полкових, ще 20 судів повітових, і в кожному з них були суди: земський, гродський і підкоморський, тобто судова система мала становий характер. По сотнях залишилися сотенні суди, але до них належали тільки дрібні справи. А з найважливішими слід було звертатися до повітового суду. Найвищим судом був Генеральний суд, де окрім генеральних суддів обиралися також представники по одному від кожного полку.
Це були останні зміни судової системи, які враховували автономність України.
Після указу Катерини ІІ від 7 листопада 1775 р., згідно з яким вся імперія мала бути поділена на 50 губерній, полкові округи були знищені, а натомість з’явилися три намісництва: Київське, Чернігівське і НовгородСіверське. Відповідні гілки імперської адміністрації замінили усі попередні українські адміністративні, судові й фінансові органи.
До судової реформи 1864 р. здебільшого продовжувала існувати система судових органів, затверджених реформою 1775 р.
Підсумовуючи період Гетьманства, відомий історик писав: «Протягом майже цілого сторіччя Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоча московський, а потім петербурзький царі не тільки контролювали її зовнішні зв’язки й воєнні кампанії, але й постійно втручалися у внутрішні справи, однак гетьманська адміністрація, суди, фінанси, армія, соціальноекономічна політика — все це створювалося самими українцями. Самоврядування сприяло появі нової української дворянської еліти. Майже на занепаді Гетьманщини представники козацької старшини були щиросердно впевнені у перевазі своїх законів та звичаїв над усіма іншими — і з цих позицій відверто нехтували катерининськими реформами».
Історик мав вагомі підстави вважати закони, які діяли у Гетьманщині, більш досконалими, оскільки вони були в руслі розвитку європейської правової думки і законодавства, що зазнало рецепції римського права. Яскравим прикладом, котрий розкривав погляди на суд, справедливість, права і вільності, пануючі на теренах України ХVІІІ століття, був проект першого відомого в історії Кодексу українського права під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ».
Судове право у цьому пам’ятнику вже поділяється на судоустрійне і процесуальне, але ще чітко не виокремлюється цивільне та кримінальне, оскільки в матеріальноправових відносинах домінував приватний інтерес, який у судочинстві переломлюється на принцип диспозитивності: «кожен про свою шкоду вільний скаржитись або мовчати». Судова система за Кодексом поділялася на дві гілки — загальну та спеціальну. До загальної належали сільські, ратушні, магістратські, сотенні, полкові канцелярії, Генеральний суд, Генеральна військова канцелярія (п. 3 Арт. 1 Гл. 7, Гл. 26). До судів спеціальних — третейський, полюбовний (або мировий), духовний, ярмарковий (або торговельний) (Арт. 24, Арт. 25 Гл. 7).
У Кодексі визначалася система апеляційних судів, гарантувалася свобода апеляційного оскарження (п. 2 Арт. 35 Гл. 8).
В ньому закріплювалися вимоги до кандидатів, що мали обиратися на посаду судді, а також такі засадові положення як аналогія закону, аналогія права (п. 5 Арт. 4 Гл. 7), елементи презумпції невинуватості (п. 6 Арт. 4 Гл. 7), а також багато інших положень принципового значення, які з часом стали принципами різних галузей сучасної системи права.
П’ятнадцятирічна робота над проектом не завершилася його затвердженням. Роки, затрачені на узгодження й очікування найбільш сприятливого часу введення в дію з боку генеральної та полкової старшини, та рішучі дії з боку імперського уряду, спрямовані на ліквідацію гетьманства та знищення автономії України за реформами 1775 р., а також зрівняння статусу української шляхти з російським дворянством призвели до того, що нова українська шляхта, яка зароджувалася з верхівки козацтва, вже була не зацікавлена у прийнятті цього Кодексу, намагаючись жити за законами Російської імперії. Але це не принижує значення «Прав», оскільки вони є уособленням здобутків української правової думки XVІІІ сторіччя і нормативним віддзеркаленням історичного прецеденту українського самоврядування.
За реформою 1864 р. судова система поділялася на дві гілки: місцева юстиція у вигляді мирових судів і загальні судові місця. Останні утворювали триланкову судову систему, нижній щабель якої складали окружні суди, другий щабель — судові палати, третій — сенат. Територіальна юрисдикція окружних судів і судових палат не співпадала з адміністративнотериторіальним устроєм Російської імперії, оскільки критерієм розподілу були не губернія чи повіт, а судовий округ. Судові Статути 1864 р. мали бути впроваджені протягом 7 років, але фактично ця робота розтягнулася майже на 30 років, хоча на території України завдяки високому рівню її правової культури положення Статутів були впроваджені одними з перших.