Ліцензійна торгівля — форма торгівлі технологією, що включає операції з «ноу-хау», патентами і ліцензіями на винаходи. Предметом ліцензійної торгівлі є ліцензії на використання технологічного досвіду, винаходів, промислових секретів, товарних знаків і іншого.
Найбільшого поширення в міжнародній торгівлі набули ліцензійні угоди, що передбачають комплексну передачу одного або декількох патентів і пов'язаного з ними «ноу-хау».
Ліцензіар — юридична особа, власник винаходу, патенту, технологічних знань та ін., що видає своєму контрагентові (ліцензіату) ліцензію на використання своїх прав в певних межах.
Ліцензіат — фізична чи юридична особа, що набуває у власника винаходів, патентів, виробничих і комерційних знань і ін. (ліцензіара) ліцензію на право їх використання в певних межах.
Ліцензія — власником (ліцензіаром) запатентованого винаходу іншій фізичній або юридичній особі дозвіл на здійснення однієї або більше дій,на які має виключні права власник винаходу [9].
За характером і об'ємом прав на використання технології, що надається угодою ліцензіату, розрізняють невиняткові (прості), виняткові і повні ліцензії. Невиняткова ліцензія дає ліцензіару право самостійного використання ліцензії і видачі аналогічних ліцензій будь-яким зацікавленим особам. Виняткова ліцензія передбачає монопольне право ліцензіата використовувати винахід або секрет виробництва на даній території, при цьому ліцензіар відмовляється від самостійного використання ліцензії і її продажу.
Повна ліцензія надає ліцензіату виняткове право на її використання протягом всього терміну дії ліцензійної угоди.
Ліцензійна угода — угода про передачу прав на використання ліцензій, «ноу-хау», товарних знаків та ін.
Ліцензійна угода може передбачати передач:
· патентної ліцензії;
· комплексну передачу декількох патентів і пов'язаного з ними «ноу-хау».
Росте також число ліцензійних угод на використання «ноу-хау» без патентів на винахід. Ліцензійні угоди останніх двох типів передбачають крім передачі технічних знань надання ліцензіаром (власником патенту) супутніх інжинірингових послуг по організації ліцензійного виробництва, а також відповідні постачання устаткування, початкової сировини, окремих вузлів і тому подібне
Ліцензійні угоди розрізняються залежно від того:
· дозволяють вони експорт ліцензійної продукції, повністю виключають його або частково обмежують;
· наявністю або відсутністю в них зобов'язання ліцензіара протягом терміну дії угоди надавати ліцензіату (покупцеві ліцензії) інформацію про нові удосконалення ліцензійної техніки;
· за способом передачі технології, тобто ліцензія надається незалежно або одночасно з укладенням контракту на будівництво об'єкту, постачання комплектного устаткування і надання інжинірингових послуг (самостійні або супутні ліцензійні угоди).
Ліцензійний договір – це правочин, на підставі якого власник запатентованого або запатентованого винаходу (ліцензіар) надає фізичній або юридичній особі (ліцензіатові) дозвіл на здійснення у певному місці і протягом певного терміну однієї або кількох дій, на які має виключні права ліцензіар, а ліцензіат зобов’язується сплатити винагороду за надання права на використання винаходу [10].
Об'єктом ліцензійного договору є технічні рішення, що визнаються винаходами за законом країни, громадянином якої є покупцем ліцензії; ними можуть бути також інші технічні досягнення, в тому числі секрети виробництва, «ноу-хау» і тому подібне
Умови ліцензійного договору можуть встановлювати:
· територію застосування ліцензії (частина держави, одне або декілька держав);
· форму використання об'єкту ліцензії (виробництво виробів і (або) їх продаж, застосування технології і так далі);
· його об'єм в кількісному відношенні;
· термін застосування (звичайно від п'яти до десяти років) і так далі.
У ліцензійний договір включаються також умови для передачі набувальнику ліцензії технічної документації, надання йому технічної допомоги шляхом посилки і прийому фахівців, про постачання зразків машин і устаткування, взаємну інформацію сторін про внесені до об'єкту технічні удосконалення, про участь сторін в захисті прав власника ліцензії проти порушення цих прав третіми особами, про порядок вирішення суперечок за ліцензійним договором і ін. У ліцензійному договорі встановлюється також розмір ліцензійної винагороди, порядок його визначення і виплати.
Ліцензійна винагорода — відшкодування за надання прав на використання ліцензій, «ноу-хау» і інше, що є предметом ліцензійної угоди.
Організаційні заходи щодо захисту «ноу-хау» зводяться до наступних дій, що повинний виконувати власник секретів виробництва:
1) Насамперед, повинний здійснюватися строгий контроль за доступом співробітників підприємства до секретів виробництва. Відомості про них повідомляються обмеженому числу осіб під розпис із зобов’язанням про нерозголошення зазначених відомостей. Як правило, у цьому документі вказуються паспортні дані обізнаної особи чи може укладатися окремий додатковий договір про режим таємності об’єкта техніки.
2) При прийомі на роботу бажано в трудовій угоді, що укладається, зафіксувати режим доступу і володіння секретами виробництва, а також зобов’язати працівника підписати зобов’язання про нерозголошення. Інакше, після відходу з роботи і при переході на іншу роботу, працівник може «віднести» із собою секрети виробництва.
3) Один зі способів фіксування «ноу-хау» — про ставлення на кожнім листі технічної документації, призначеної для внутрішнього користування, штампа з фразою «Об’єкт інтелектуальної власності».
4) У деяких випадках документи, що описують технічний секрет, укладають у пакет, роблять наклейку на конверт: «Розкрити тільки за рішенням суду», що одночасно з підписанням зобов’язання про нерозголошення цього секрету дозволяє створити ефективний організаційно-юридичний механізм охорони секретів виробництва. Ведеться облік осіб і їхніх паспортних даних, що мають доступ до охоронюваної інформації.
5) Розповсюдженим прийомом передпродажної тактики є висновок опціонних угод, тобто попередніх згод, що надають час для ухвалення рішення про покупку технології. У рамках опціону можуть частково передаватися відомості про об’єкт техніки для його експериментальної оцінки на підприємстві ліцензіата. У випадку опціону слід строго дотримуватися режиму таємності у відношенні переданих «ноу-хау», тому що по опціоні потенційний покупець може усвідомити для себе сутність нової технології і далі відмовитися від її покупки. Тому звичайно опціонні угоди бувають оплачуваними й укладаються з додатком списку присвячених осіб, що включає не тільки фахівців підприємства-ліцензіата, але і технічний персонал, тобто абсолютно всіх людей, що мають доступ до «ноу-хау».
Отже, можна констатувати, що при правильно обраній технічній політиці підприємства існують дуже ефективні способи правової охорони «ноу-хау».
Поняття та сутність суміжних прав
авторське право ноу хау інтелектуальна власність
Запровадження інституту суміжних прав до законодавства Україні відбулося в 1994 р., коли набув чинності прийнятий 23 грудня 1993 р. Закон України «Про авторське та суміжні права». В законодавстві різних англомовних країн трапляється використання двох термінів: «related rights» - суміжні права та «neighboring rights» - сусідні права Якщо перший термін фактично означає підпорядкованість, залежність цих прав від авторських, то другий передбачає паралельність, незалежність їх існування від авторських. У більшості випадків суміжні права тісно пов’язані з авторськими та підпорядковані останнім, хоча можуть існувати незалежно від авторських.
Суміжні права – це права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення [11].
До об’єктів суміжних прав,згідно з ст. 449 Цивільного кодексу України, належать:
1. виконання;
2. фонограми;
3. відеограми;
4. програми (передачі) організацій мовлення.
Виконання слід розуміти у вузькому та широкому значенні. У вузькому – це творча діяльність виконавця, спрямована на подання творів шляхом гри, співу, танцю, декламації тощо. Саме у вузькому розумінні виконання є підставою для виникнення суміжних прав фізичної особи – виконавця. Щодо широкого розуміння виконання, то законодавство містить поняття «публічне виконання» як подання за згодою суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав творів, виконань, фонограм, передач організацій мовлення шляхом декламації, гри, співу, танцю та іншим способом як безпосередньо (у живому виконанні), так і за допомогою будь-яких пристроїв і процесів (за винятком передачі в ефірі чи по кабелях) у місцях, де присутні чи можуть бути присутні особи, які не належать до кола сім’ї або близьких знайомих сім’ї незалежно від того, чи присутні вони в одному місці і в один і той самий час або в різних місцях і в різний час. Проте щодо фонограм, відеограм та програм (передач) організацій мовлення, то виконання може бути їх складовою частиною, а щодо виконання зазначених об’єктів, все ж таки скоріше слід говорити про публічну демонстрацію або публічний показ.
Фонограма – звукозапис на відповідному носії (магнітній стрічці чи магнітному диску, грамофонній платівці, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких звукові, крім звуків у формі запису, що входить до аудіовізуального твору. Оскільки фонограмою вважається звукозапис виконання або будь-яких звуків, то у разі, коли йдеться про звуки, це має бути будь-який звуковий ряд. Звукозапис одного звуку не може вважатися фонограмою. Фонограма є вихідним матеріалом для виготовлення її примірників (копій).