Кістяківський та інші російські теоретики права намагалися створити таку систему, яка могла б відповідати на фундаментальні зміни в їхньому суспільстві без загрози тотального знищення правового порядку. Росія переросла власні форми правового устрою та свавілля автократичного уряду. На межі століть прогресивні діячі виступали за впровадження правової системи, яка мала базуватися на засадах демократії й конституціоналізму. Для Кістяківського право було показником соціального прогресу, він вірив, що «Всі правові ідеї набувають власного колориту та забарвлення в свідомості кожної окремої нації». Ще в Німеччині, враховуючи специфіку Російської імперії, він зосередився на соціологічному методі створення реально діючих законів. Оскільки в Німеччині акцент був на існуючій системі — «того, що є» у Російській імперії завданням теоретиків права було впровадити таку систему права, яка б наголошувала на справедливості, тобто систему «того, що має бути.»
Неокантіанське акцентування уваги на цінності індивіда як складової частини будь-якого соціального або філософського вчення приваблювало Кістяківського ще й тому, що було реакцією на основні тенденції — позитивізм і марксизм. Якби індивід мав функції самовизначення та моральної відповідальності при створені законів, його роль у суспільстві аж ніяк не залишалася б невиразною, як це було характерне для марксизму та позитивістів у їхніх дослідженнях суспільства та соціальних змін.
Кістяківський свій розрив з марксизмом переконливо обґрунтував у дисертації «Gesellschaft und Einzelwesen» (Суспільство та індивід), надрукованій в Берліні 1899 року. Він відзначав великий вплив двох важливих моментів марксизму на свою роботу. По-перше, марксистські праці звертаються до методологічних та гносеологічних характеристик, унікальних для соціальних наук; по-друге, вони включають різноманітні аспекти соціальних наук, які лишалися непоміченими вченими в минулому. Проте Кістяківський критикує марксистський підхід до соціально-наукового аналізу, який настільки покладався на причинний зв'язок у тлумаченні соціальних феноменів, що перетворився на цілком детерміністський світогляд. Соціальні теоретики, котрі сповідували ідеї позитивістів або марксистські позитивістські традиції, визначали цей «чисто науковий метод» таким чином: 1) емпіричне чуттєве спостереження; 2) вимірювання; 3) індуктивне міркування на підставі двох вищенаведених процесів. Такий підхід не дозволяв теоретикам включити до свого дослідження ціннісні судження індивіда.[№ 9, с. 82]
Перебуваючи під впливом лідерів Гейдельберзької школи руху «Назад до Канта», передусім філософа Вільгельма Віндельбанда із Страсбурзького університету. Кістяківський був переконаний, що дослідження суспільства потребує як вивчення емпіричних фактів і подій, так і застосування суджень про їхню значущість. Німецький неокантіанський рух спричинив появу дванадцяти шкіл, які боролися між собою. Провідними були Марбурзька та Гейдельберзька. Марбурзька школа, очолювана Германом Когеном, який зосереджувався на природознавстві, приділяла увагу розвиткові системи моральних норм, які не обмежуються історією та наукою. Гейдельберзька школа (відома також як Баденська школа), заснована Віндельбандом, досліджувала філософські й методологічні основи соціальних наук. На думку теоретика права Арнольда Брехта, чинники, що сприяли розвитку неокантіанства в контексті інтелектуальної боротьби проти позитивізму у XIX столітті, були «...не у вигляді двох різних ідеологій, а у тому, що передувало цьому явищу протягом двох десятиріч: у посиленні теоретичного припущення, що неможливо зробити науковий вибір між абсолютними цінностями»..[№5, с. 36]
Хоча усі неокантіанці поділяли погляд на природничі та соціальні науки, по суті вони відрізнялися лише у визначенні соціальних наук і особливо соціології. Кістяківський і більшість російських вчених наближалися до гейдельберзьких неокантіанців, оскільки власна зацікавленість правом і філософією вела його до вивчення суспільства (а пізніше — соціології права), дисципліни, більшою мірою емпіричної, аніж ідеалістичної за своїм спрямуванням. У своїх пошуках соціально-наукової методології Кістяківський наполягав на розмежуванні емпіричного вивчення «того, що є» з нормативною, суб'єктивною концепцією «того, що має бути». Ані наука, ані формальна логіка поодинці не в змозі забезпечити ефективний метод вивчення суспільства — індивідуальний і, більш узагальнено, творчий та суб'єктивний осередок людства. У цьому була відмінність вивчення природних явищ за допомогою чистої науки й незримих людських цінностей у соціальних науках.[№3, с. 36]
Кістяківський відстоював точку зору, що соціальні науки можуть і повинні творити точний інструмент вивчення об'єкту дослідження. Він називав свій філософський підхід «науковим ідеалізмом», у якому ідеалізм та наука мають однаково важливу роль. Шукаючи засоби вивчення суспільства, Кістяківський зауважував, що велика точність соціальної науки можлива тільки за умови прийняття методології чистої науки як моделі для соціології.
За його концепцією, емпіричний світ перебував у взаємовідносинах і компромісах між нормативним планом ідей та потребами щоденного життя. Кістяківський зосереджувався насамперед на проблемі взаємодії наукових методів вивчення емпіричної реальності та соціальних і особистих цінностей, які неможливо було дослідити науковим шляхом. Для Кістяківського відкривалася безмежна продуктивна сфера вивчення соціальних змін та соціальних основ права під кутом зору розбіжностей між емпіричним світом та планом моральних цінностей і сподівань людини. .[№5, с. 36]
Роль особистості в соціальному дослідженні й потенційному формуванні соціальної політики на основі соціологічних досліджень чітко простежувалася в його неокантіанських поглядах. Кістяківський пояснював: «Розвиток або узагальнення однієї альтернативи й заперечення іншої може здійснюватися лише індивідом...». Колега Кістяківського Макс Вебер, неокантіанець, з яким він мав спільний погляд на соціологію та право, підкреслив той же момент у передмові до журналу «Архів соціальних наук і соціальної політики» за 1904 рік, коли він, Едгар Джаффе й Вернер Зомбарт стали редакторами часопису:
«Скористатися результатами... (соціального) аналізу для прийняття рішення не є завданням науки; це насамперед завдання діючої, вольової людини, бо вона зважує та вибирає серед наявних цінностей, виходячи з власної свідомості й особистого погляду на світ».[№9, с. 84]
Кістяківський називав свій підхід до соціального аналізу «науково-філософським ідеалізмом». Його форма неокантіанського ідеалізму не набула метафізичних або містичних рис; натомість він виправдовував ін'єкцію ідеалізму в своє вивчення суспільства досить прагматичним способом — доводячи, що ідеали та норми суспільства встановлюються за активної участі його членів.
Слово «науковий» в «науково-філософському ідеалізмі» засвідчує, що Кістяківський поділяв віру позитивістів у силу науки для всебічного вивчення життя людини й водночас не сприймав самодостатності позитивізму. Він відчував, що позитивістські соціальні теоретики, насамперед один із засновників позитивізму Огюст Конт «...переоцінювали суспільство й тому відкидали будь-яку окрему цінність індивіда (особистості)». Він також доводив, що марксистський матеріалізм, як і позитивізм, заперечував дії індивіда, пояснюючи всю людську діяльність з точки зору причинного зв'язку соціальних та економічних умов:
«...науковий соціалізм, тобто марксизм, доводив, що все життя людини визначається з природною необхідністю під впливом соціальних умов, які виникають і розвиваються за законом причинності. Навіть боротьба свідомості, відповідно до цієї теорії, відображає визрівання нових соціальних умов, і тому сама соціальна ідея повинна сприйматися лише як результат суспільної необхідності».[№ 9, с. 84]
Кістяківський визначав індивіда як самомотивованого діяча в суспільстві й шукав баланс між визначальними силами держави й суспільства та силами незалежних вчинків і ідей особи:
«Встановлення спеціальних законів оцінки або норм призводить до автономії особистості, а ця автономія свідчить про свободу людини взагалі й індивіда зокрема. Далі, з факту незалежної оцінки й автономії випливає принцип справжньої цінності індивіда та рівної цінності людини серед собі подібних. Врешті-решт, орієнтуючись на власну свободу й незалежність як особисту поведінку, індивід створює ідеали й потребує їх реалізації в оточуючому суспільстві».[№ 9, с. 85]
2.1 Позитивізм і природне право
На відміну від індивідуалізму соціологів-суб'єктивістів, індивідуалізм Кістяківського цілком ґрунтувався на неокантіанській філософії. Він пояснює походження своїх поглядів на індивідуалізм та активну роль самовизначення індивіда таким чином:
«Нещодавнє відродження індивідуалізму супроводжувалось або, точніше, було зумовлене відродженням філософського ідеалізму, який завжди був дуже тісно пов'язаний з поняттям індивідуалізму. Цей зв'язок знову підтверджено сучасним поверненням до філософського ідеалізму, який набув поширення в 60-х роках минулого століття і який проявився нині як заклик «Назад до Канта», а згодом перетворився на рух неокантіанства. Це відіграло велику роль у відтворенні індивідуалізму... бо привело до актуалізації природних прав, які у давнину були прийняті раз і назавжди».[ №9, с.88]
Відродження ідеї природних прав супроводжувалося зростанням усвідомлення, що невід'ємні права людини, за існуючого конституційного ладу залишаються більшою мірою номінальними, ніж практичними. Так чи інакше, «природні права» — абсолютний стандарт у визначенні справедливості та прав людини — розглядалися як підвалини європейської юридичної системи. Однак на практиці перевага віддавалася позитивним соціальним законам, а не нормативним «природним законам», що розглядалися як загальні принципи формування правової системи.