Смекни!
smekni.com

Складна форма вини (стр. 4 из 6)

Таким чином, на відміну від злочинної недбалості при казусі особа не передбачала настання наслідків своїх дій і не могла їх передбачити (відсутній суб'єктивний критерій).

4.Характеристика змішаної форми вини. Основні форми складної форми вини в складах окремих злочинів

Відповідно до ст.ст. 23, 24, 25 КК кожний конкретний злочин може бути вчинений або умисно, або з необережності. Проте, аналіз деяких статей Особливої частини КК вказує на те, що є склади злочинів із складною об'єктивною стороною. Суб'єктивна сторона у них відповідно також ускладнена, в ній поєднуються різні форми вини.

Трактування суб'єктивної сторони злочину в подібних випадках у науці кримінального права далеко не однозначна.

Одні автори поєднання в суб'єктивній стороні різних форм вини розглядають як специфічну форму вини, називають її змішаною або складною. Інші заперечують її самостійність а саме ускладнення психічною ставлення суб'єкту до дій і наслідків розглядають у рамках умислу і необережності.[8] Деякі вчені вбачають у цьому певну непослідовність.[9] При цьому суперечка йде не про термін «змішана», «подвійна», «складна», а про сутність даного явища, яке ускладнює вирішення кримінальних справ при неправильному підході.

Необхідно мати на увазі, що у чинному кримінальному законодавстві є такі склади, в яких об'єктивна сторона злочину поєднує декілька видів шкідливих наслідків. Відповідно суб'єктивна сторона цих злочинів є також складною. Нерідко характер і форми психічного ставлення особи до самого суспільне небезпечного діяння (дії або бездіяльності) не співпадає з формою й характером психічного ставлення особи до шкідливих наслідків її діяння. У подібних випадках прийнято говорити про наявність складної (подвійної) або змішаної форми вини.

Таким чином, складна (подвійна) форма вини передбачає різне психічне ставлення особи у формі умислу і необережності до різних об'єктивних ознак одного й того ж злочину.

Тому злочин, склад якого передбачає наявність двох різних форм вини щодо діяння й наслідків, прийнято називати злочином із складною (подвійною) формою вини.

Аналіз вітчизняного кримінального законодавства дозволяє виділити дві групи злочинів із складною (подвійною) формою вини. Можна виділити дві групи злочинів зі змішаною формою вини.

Перша — це злочини, в яких діяння, що становить собою порушення яких-небудь правил безпеки, саме по собі, у відриві від наслідків є адміністративним чи дисциплінарним правопорушенням, і тільки настання суспільне небезпечних наслідків, причинно пов'язаних з діянням, робить все вчинене злочином. До таких злочинів належать, наприклад, порушення вимог законодавства про охорону праці, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 271); порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, якщо такі діяння спричинили смерть потерпілого або заподіяли тяжке тілесне ушкодження (ч. 2 ст. 286); порушення чинних на транспорті правил, що убезпечують рух, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ст. 291); незаконне перевезення на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин, що спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 269), та ін. У цих злочинах порушення правил може бути як умисним, так і необережним, але ставлення до наслідків виражається тільки в необережності: злочинній самовпевненості або злочинній недбалості. Тому, коли винний порушує правила умисно, і має місце змішана форма вини: щодо діяння - умисел, а щодо наслідків - необережність.

У другій групі злочинів складність об'єктивної сторони полягає в тому, що передбачене законом умисне діяння спричиняє два різних наслідки: перший (найближчий) є обов'язковою ознакою об'єктивної, другий (відділений) – кваліфікуючою ознакою. В цих злочинах відповідно до закону щодо діяння і щодо першого, обов'язкового наслідку суб'єктивна сторона сторони, другий (віддалений) - кваліфікуючою ознакою. В виражається в умислі (прямому чи непрямому), а щодо другого (кваліфікованого) наслідку — тільки в необережності (злочинної самовпевненості або злочинної недбалості). До таких злочинів належать, наприклад, умисне знищення або пошкодження майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 194); умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121); угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна, якщо ці дії спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 278) та ін. Так, якщо проаналізувати суб'єктивну сторону умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121), то щодо діяння (наприклад, удару ножем) і заподіяння тяжкого тілесного ушкодження у винного може бути тільки умисел (прямий чи непрямий), а щодо другого наслідку - смерті потерпілого — лише необережність (злочинна самовпевненість або злочинна недбалість)1.

Встановлення подвійної форми вини — це необхідна умова розмежування суміжних злочинів, правильної кваліфікації вчиненого злочину та індивідуалізації покарання.

В судовій практиці по справах про злочини проти безпеки руху визначається, що згідно зі ст. ст. 24, 25 КК України злочини, передбачені ст. ст. 289, 287, 291 КК, мають, розглядатися як вчинені з необережності, оскільки суб'єктивну сторону цих діянь визначає необережне ставлення особи до можливості настання суспільно небезпечних наслідків при порушенні нею правил безпеки руху і експлуатації транспортних засобів.

В судовій практиці по інших категоріях справ такі вказівки відсутні, і тому вирішення питання при їх суб'єктивну сторону ускладнюється.

При вирішенні справ цієї категорії виникає необхідність встановлення факту порушення (адміністративного або дисциплінарного) спеціальних правил безпеки, оскільки вказані норми є бланкетними. Без винного порушення спеціальних правил немає і не може бути складів відповідних складів злочинів, їх поява в даному випадку пов'язана лише з настанням суспільно небезпечних наслідків, вказаних у кримінальному законі. В усіх інших випадках настає адміністративна або інша відповідальність. Необхідне також встановлення причинного зв'язку між порушенням правил і вказаними наслідками. Самі правила можуть бути порушені як умисно, так і з необережності, але стосовно наслідків умисел виключається— тут вина лише необережна в її різновидностях. В протилежному випадку, мова повинна йти про умисне вчинення, наприклад, вбивства з використанням транспортних засобів і т. ін.

Інша конструкція неоднорідного психічного ставлення до дій і наслідків (першого і другого порядку) має місце в такому злочині, як тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого настала смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК).

Пленум Верховного Суду України у постанові № 1 від 1 квітня 1994 р. роз'яснив, що "для відмежування умисного вбивства від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, суди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи з сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, попередню поведінку винного і потерпілого, їх взаємовідносини.

Структуру змішаної форми вини стосовно ч. 2 ст. 121 КК схематично можна уявити так:

· Цілеспрямоване і мотивоване діяння;

· Наслідки першого порядку (тяжкі тілесні ушкодження), охоплювані умислом;

· Наслідки другого порядку (смерть) за межами умислу, в межах необережності

Із запропонованої схеми видно, що при даній формі вини мотиви і мета дій суб’єкту не поширюються на фактичні наслідки (смерть потерпілого). Якщо б це мало місце — наявним було б умисне вбивство, а при відсутності усвідомлення наслідків тяжкого тілесного ушкодження і смерті потерпілого мова може йти про їх спричинення з необережності. В останньому випадку дії винного обмежуються не небезпечними для жити і здоров'я тілесними ушкодженнями в момент нанесення (наприклад, поштовх, несильний удар тощо), що, само по собі звичайно не викликає яких-небудь тяжких наслідків. Настання смерті потерпілого в даному випадку не входило в наміри суб'єкту, ні в свідоме допущення ним, тоді як обстановка вчиненого давала підстави для можливості передбачення суспільно небезпечних наслідків (потерпілий в момент удару стояв на льоду, спиною до драбини тощо, що і виявилося умовою припинення травми голови і його смерті).

Досить в даному випадку включити в суб'єктивну сторону усвідомлення суб'єктом ситуації, що склалася (наявність небезпеки для потерпілого від удару і т. ін.), як наслідки, що настали, можуть бути визнані як бажані або допущені особою, тобто свідчать про умисел.

Однак фактичні наслідки в будь-якому випадку не повинні бути визначальними для оцінки вчиненого. Правильні підсумки можна зробити лише на підставі повного і всебічного аналізу всіх обставин вчиненого в сукупності, в тому числі і поведінки не лише суб'єкта злочину, але й самого потерпілого, взаємовідносинами між ними і т. ін.

В цьому зв'язку виникає більш широке питання про можливість поставити в вину при умислі обставини, що допущені з необережності. Першочергове значення тут має усвідомлення їх, можливість усвідомлення (саме це виражено формулою «міг і повинен був...»). В ряді випадків кваліфікуючі або обов'язкові ознаки умисного злочину відносяться до характеристики особи потерпілого. В цих випадках вказані ознаки можуть бути поставлені в вину і тоді, коли винний їх не передбачав, але міг і повинен був передбачати. Наприклад, судова практика в справах про зґвалтування виходить з того, що однією з підстав для кваліфікації зґвалтування за ч. 2 ст. 152 КК є неповноліття потерпілої. Застосовуючи цей закон, суди повинні враховувати, що кримінальній відповідальності підлягає особа, яка знала або допускала, що вчиняє насильницький статевий акт з неповнолітньою, або могла і повинна була це передбачати.