Смекни!
smekni.com

Основні школи кримінального права (стр. 3 из 4)

Соціологічна школа кримінального права

Соціологічна школа виникла на початку 80-х років ХІХ сторіччя. До цього часу ідеї антропологів встигли себе цілком дискредитувати, злочинність росла, особливо рецидивна, ширилася і юнацька злочинність. Розробки Кетле в сфері моральної статистики ставили нові проблеми перед наукою кримінального права. Теза Кетле про те, що “суспільство має тих злочинців, яких воно заслуговує”, прямо пов'язує злочинність з соціальними й іншими факторами. Необхідно було сформулювати нову наукову концепцію кримінального права, що в більшій мірі відповідала б потребам дійсності, і була б підставою для реформ законодавства. До цього часу отримав значне поширення позитивізм - філософський плин, що виходить не з метафізичних умоглядів, а закладає в основу позитивні факти, що повинні визнаватися за допомогою їх опису, реєстрації. Саме позитивізм Конта і Спенсера, як метод аналізу окремих соціальних факторів є філософською підставою соціологічної школи. Соціологи, як і антропологи, оголосили науку кримінального права, що існувала до них, такою, що не відповідає потребам суспільства, застаріла. Проте, незабаром, соціологічна школа претерпіла певну трансформацію. У 1889 р. соціологи організували Міжнародну спілку криміналістів, яка проіснувала до першої світової війни і провела до 1915 р.12 своїх з'їздів. Поступово позиції класичної і соціологічної шкіл почали зближатися. Зрештою, соціологи, не відкидаючи своїх позицій, погодилися сприйняти концепції класиків щодо вини, осудності, покарання, залишивши поняття “небезпечного стана”, заходів безпеки й інші свої погляди.

Найбільше значними представниками соціологічної школи були: Ліст (1851-1919) - Німеччина, Принс (1845-1919), Бонгер (1876-1946) - Бельгія, Ван-Гамель (1842-1917) - Голландія, Тард (1843-1904) - Франція, Фойницький (1844-1910) - Росія, Чубинський (1870-1944), який працював багато років в Україні. Звичайно, погляди кожного із соціологів мають свої особливості, але для всіх характерним є розгляд таких проблем: вчення про причини злочинності, вчення про небезпечний стан і вчення про покарання і заходи безпеки.

Вчення про причини злочинності. Злочин не є результат свободної волі, як про те писали класики. Злочин - це результат складної взаємодії різноманітного роду факторів, з однієї сторони - індивідуальних (у тому числі і біологічних), а з іншого боку - фізичних і соціальних.

Фізичні фактори - це географічне середовище, клімат, пори року, кількість осадків, час доби й ін.

Індивідуальні фактори - стать, вік, хвороби, походження і виховання, освіта, родинний стан, фізичні і психічні властивості.

Соціальні фактори - безробіття, рівень цін на продукти харчування, рівень споживання алкоголю, заробітна платня, життєвий рівень, проституція, люмпенізація населення й ін.

Соціологи пропонують ряд рекомендацій для усунення факторів злочинності, особливо соціальних: зниження безробіття шляхом створення нових робочих місць, регулювання цін, будівництво жител, допомога еміграції, допомога безпритульним дітям і ін. Соціологи вважали, слідом за антропологами і класиками, злочинність вічним явищем. “Сама думка, - як писав Ліст, - про можливість знищити злочинність належить до області утопії”.

Вчення про небезпечний стан - це реакційна частина поглядів соціологів. Відкидаючи крайності антропологів про природженого злочинця, вони підтверджували, що є люди, спосіб життя яких або особливості особи являють загрозу для суспільства. До цих категорій людей відносяться не тільки ті, хто вчиняє злочин, але й ті, хто не вчинили конкретно нічого злочинного, але внаслідок зазначених обставин повинні визнаватися такими, що знаходяться в небезпечному стані. Це, на думку соціологів, учасники суспільних організацій, жебраки, бродяги, проститутки, сутенери, безробітні, алкоголіки, дегенерати, душевнохворі і т.д.

Підставою для репресії є не діяння, а діяч, не склад злочину, а небезпечний стан. Невловимість ознак небезпечного стана відчиняє широкі можливості для необґрунтованих репресій і свавілля. Відмова від понять осудності, вини, покарання й інших інститутів класичного кримінального права є характерною для соціологів

Вчення про покарання і міри безпеки. Соціологи розробили класифікацію злочинців і, в залежності від цього, рекомендували різні види репресії. До так званих, “випадкових" злочинців слід застосовувати, виходячи з принципу моральної вини, - “відплатне покарання”; у відношенні звичних злочинців (непоправних) Ліст рекомендував їх елімінацію (тобто знищення) - страту або довічне ув’язнення. До хронічних, звичних злочинців слід застосовувати також і міри безпеки, превентивне ув’язнення, поміщення в спеціальні заклади, відправлення в заслання, поліцейський нагляд і ін.

Представники соціологічної школи пропонували систему невизначених вироків, передаючи питання про строк покарання тюремній адміністрації. Водночас вони запропонували ввести в законодавство умовне засудження і умовно-дострокове звільнення від покарання, заміну короткострокового позбавлення волі штрафом, створення спеціальних судів і особливих місць позбавлення волі для неповнолітніх злочинців.

Ідеї соціологів мали істотний вплив на законодавство. Так, у Франції в 1885 р. був виданий закон про непоправних рецидивістів, міри безпеки вперше були введені Кримінальним Кодексом Норвегії 1902 р., був прийнятий Закон про попередження злочинності в Англії (1908). Взагалі, майже всі кодекси ХХ ст. відтворюють дуалістичну систему заходів репресії - покарання і заходів безпеки (у попередній главі підручника говорилося про ідею “подвійного шляху" у нині чинному КК Німеччини), причому не тільки в Європі, але, наприклад, і в країнах Латинської Америки.

Ідеї соціологів отримали новий імпульс після закінчення Другої світової війни, коли виникла школа нового соціального захисту, що об'єднує юристів, медиків і соціологів більш 70 держав. Своїм вчителем вона називає бельгійського соціолога Адольфа Ірніса. Фундатором концепції нового соціального захисту вважається французький юрист Марко Ансель (1902-1990), що є представником демократичного напрямку цієї течії. Новий соціальний захист відстоює зберігання основних концепцій класиків, закріплених в КК цивілізованих країн. Це принцип відповідальності за вину, застосування покарання відповідно до тяжкості злочину, вимагаючи лише вилучення з наукового вжитку різноманітного роду фікцій, пов'язаних з “пануванням юридичного апріорізму” класичної школи (наприклад, вчення про негідний замах). У той же час головним завданням кримінального права новий соціальний захист вважає “ресоціалізацію" особи з тим, щоб повернути злочинця “велику родину людей”. Ансель і його прихильники виступають за зберігання суду і кримінального судочинства, але пропонують ввести спеціальне “досьє злочинця”, у якому б фіксувалася “біографія” засудженого. Вони вважають за необхідне введення посади спеціального “судді по покаранню”, який би контролював поведінку засудженого. У той же час новий соціальний захист пропонує застосування мір безпеки, у тому числі, і до деяких “предделіктних станів” - до бродяг, жебраків.1 Слід зазначити, що ідеї нового соціального захисту знайшли своє відоме закріплення в новому КК Франції 1992 р.

Висновки

Таким чином на підставі всього викладеного вище можна зробити висновки, що у розвитку кримінологічної науки розрізняють три основні періоди: класичний, що тривав з другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст.; позитивістський - з останньої третини XIX ст. до 20-х років XX ст.; сучасний - з 30-х років XX ст. дотепер. Класичний період кримінології випливає безпосередньо з ідейних течій просвіти періоду переходу від феодалізму до капіталізму (XVII-XVIII ст.). Він передував, а потім супроводжував перетворення в державному, суспільному та духовному житті, що зумовлювались буржуазно-демократичними революціями в Європі.

Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини й боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи кримінального права, яку заснував дворянин Ч. Беккаріа з Мілана. Основні положення свого вчення він сформулював у вже згадуваній праці “Про злочини і покарання". Ґрунтуючись на ідеях Ш. Монтеск’е та інших великих просвітителів XVII-XVIII ст., Ч. Беккаріа створив принципово нову для того часу теорію. Обстоюючи позиції популярної на той час “суспільної угоди”, він вважав, що існує три основних джерела моральних і політичних засад, які керують із людьми: боже начало, природні закони і добровільні суспільні відносини.

Джерело злочинів Ч. Беккаріа вбачав у загальній боротьбі людських пристрастей, у зіткненні окремих інтересів. Злочинну активність людини вчений пояснював, звертаючись здебільшого до основних, на його думку, рушійних джерел, що спонукають людину до будь-яких дій: як корисних, так і шкідливих. Цими джерелами він вважав насолоду і страждання. Отже, у класичній праці Ч. Беккаріа відображено не лише діалектичне усвідомлення відтворення злочинності під впливом суспільних суперечностей, а й психологічне тлумачення механізму індивідуальної злочинної поведінки.