1) особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку. Відповідно до ст. 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування від 9 липня 2003 року1 пенсійний вік становить: для чоловіків — 60 років, для жінок — 55 років;
2) інваліди будь-якої групи інвалідності. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» вiд 21 березня 1991 року2 інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі й захисті. Інвалідність як міра втрати здоров’я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров’я України (МСЕК). Слід мати на увазі, що датою встановлення інвалідності вважається день надходження до МСЕК документів, необхідних для огляду хворого (п. 30 Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 року3). Підкреслимо, що встановлення інвалідності не завжди означає непрацездатність особи, особливо це стосується осіб, які є інвалідами III групи. При вирішенні питання про закликання до спадкування інвалідів III групи нотаріусу слід перевіряти за відповідними документами, чи є ці особи непрацездатними в розумінні ст. 1241 ЦК України.
4 Спадкування обов’язкової частки є правом, а не обов’язком спадкоємця і реалізується лише в випадку прийняття ним спадщини. Якщо необхідний спадкоємець не прийняв спадщину або відмовився від неї, спадкування здійснюється в загальному порядку. Виняток складають спадкоємці, які проживали разом зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини (ч. 2 ст. 1268 ЦК України), оскільки вони вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо протягом установленого строку не подали заяву про відмову від неї. Це саме стосується і малолітніх та неповнолітніх осіб (ч. 4 ст. 1268 ЦК України). У випадку коли необхідному спадкоємцеві за заповітом визначене конкретне майно, яке менше від частки, на яку він має право згідно зі ст. 1241 ЦК України, за його бажанням нотаріус може видати йому свідоцтво про право на спадщину, указавши в ній саме це майно. Так само нотаріус може за бажанням необхідного спадкоємця видати йому свідоцтво про право на спадщину на обов’язкову частку менше від розміру, визначеного ст. 1241 ЦК України.
5 Право на обов’язкову частку в спадщині характеризується тим, що всі суб’єкти цього права наділені ним рівною мірою, переваг комусь із необхідних спадкоємців закон не надає.
6 У випадку коли необхідний спадкоємець пропустив строк для прийняття спадщини (ст. 1270 ЦК України), він може на загальних підставах звернутися до суду з вимогою про визначення додаткового строку для її прийняття.
7 Визначаючи розмір обов’язкової частки в спадщині, нотаріусом враховується число всіх спадкоємців першої черги (ст. 1261 ЦК України), які могли б спадкувати, якщо порядок спадкування не був би змінений заповітом. При розрахунку розміру обов’язкової частки до уваги беруться спадкоємці, які подали заяву про відмову від спадщини, а також спадкоємці, які померли до відкриття спадщини, але в яких є спадкоємці за правом представлення (ст. 1266 ЦК України).
8 Обов’язкова частка обчислюється виходячи з вартості всього спадкового майна. У випадку коли заповітом охоплена частина майна, обов’язкова частка обчислюється виходячи з вартості всієї спадщини, але виділяється необхідному спадкоємцю з частини, котру не включено до заповіту, решта спадщини розподіляється між спадкоємцями в рівних частках. Якщо частка, виділена необхідному спадкоємцю, менша від частки, що припадає йому відповідно до закону, обов’язкова частка додатково формується за рахунок спадкового майна, охопленого заповітом. На практиці склалося два основних підходи до визначення складу обов’язкової частки в спадщині. Перший: формування обов’язкової частки за рахунок спадкового майна, не охопленого заповітом, а за недостатності — за рахунок майна, охопленого заповітом. У такому разі забезпечується дотримання волі спадкоємця, викладеної в заповіті. Однак може скластися ситуація, коли спадкове майно, не охоплене заповітом, не має реальної вартості, а майно, охоплене заповітом, навпаки, має високу реальну вартість, наприклад, вклад спадкодавця в Ощадному банку, зроблений іще за радянських часів, і квартира або інше нерухоме майно. У такому випадку задля забезпечення інтересів необхідного спадкоємця нотаріус може застосувати другий підхід — сформувати обов’язкову частку з усіх видів спадкового майна: як охопленого заповітом, так і не вказаного в ньому.
9 У переважній більшості випадків обов’язкова частка визначається за рахунок майна, спадкові права на яке оформлюються в нотаріальному порядку. Склад цього майна відомий нотаріусу, оскільки на нього видається свідоцтво про право на спадщину (нерухоме майно, транспортні засоби, вклад у банку, іншій кредитній установі тощо). Вирішити питання щодо обов’язкової частки з іншої частини спадкового майна необхідний спадкоємець може лише шляхом пред’явлення відповідного позову до суду.
За частиною 2 ст. 1241 ЦК України передбачається зарахування до обов’язкової частки речей звичайної домашньої обстановки й ужитку. З метою визначення переліку цих речей та їх вартості нотаріус за заявою зацікавлених осіб уживає заходів з охорони спадкового майна.
спадкування приватний право майно
Розділ ІІ. Особливості оформлення спадкових прав на підприємство
1. Поняття приватного підприємства
ЦК України не передбачає такої юридичної особи, як приватне підприємство, однак, на відміну від ЦК, у ГК України це врегульовано (ст. 113). Крім того, приватні підприємства існують у дійсності, оскільки були створені за раніше діючим законодавством. Складнощі, яких при такому неоднозначному правовому становищі приватних підприємств зазнають правники, полягають у наступному:
а) приватні підприємства за раніше діючим законодавством могли створюватися тільки однією фізичною особою;
б) нині за ГК України воно може створюватися як однією, так і кількома фізичними особами, а може — однією юридичною особою;
в) майно приватного підприємства може належати йому на праві власності, а може — на праві господарського відання, а відтак г) засновник (або засновники, якщо їх кілька) можуть бути власниками майна приватного підприємства, а можуть мати корпоративні права, оскільки приватне підприємство буде власником свого майна, а його засновник (и) стають власниками корпоративних прав. Останнє не суперечить визначенню корпоративних прав, наданих у ст.167 ГК України, бо їх можуть мати не лише учасники господарських товариств, а й особи, частку яких визначено в майні господарюючого суб’єкта;
д) приватне підприємство слід відрізняти від ТОВ/ТДВ або АТ, учасником/акціонером яких є одна особа. Разом із тим постає запитання: приватне підприємство, створене однією особою, буде унітарним чи корпоративним, бо саме такий поділ підприємств надається в ч. 3 ст. 63 ГК України? Це питання пов’язане з тим, що згідно з ч. 5 цієї ж статті, корпоративними є приватні підприємства, засновані на приватній власності двох або більш осіб, а приватні підприємств, засновані на приватній власності однієї особи, є унітарними (ч. 4 ст. 63 ГК України). Проте, господарські товариства, створені однією особою, у будь-якому випадку визнаються корпоративним (ч. 5 ст. 63 ГК України). А відтак, не логічно не визнавати таку можливість і за приватними підприємствами, що мають одного засновника. Отже, однозначної відповіді на питання про те, як спадкується майно приватного підприємства, надати не можна, адже слід передусім розібратися з тим, яке ми маємо приватне підприємство, тобто уважно проаналізувати його статут і дійти висновку про те, який правовий статус має приватне підприємство і його майно. Від цього залежить те, що буде успадковуватися.
2. Види прав приватного підприємства на майно
Варіант 1. Приватне підприємство створене однією фізичною особою (тобто має одного засновника — фізичну особу), яке є власником майна. Тоді засновник власником майна бути не може, оскільки неприпустимо, щоб на одне й те ж саме майно право власності мали два різних суб’єкти. засновник — не власник приватне підприємство — власник
Статути таких приватних підприємств, як правило, не містять назву тих майнових прав, які має засновник по відношенню до майна створеного ним підприємства. При виникненні ж потреби в їх спадкуванні склалися такі варіанти:
– спадкуються корпоративні права, що належали засновнику;
– «права засновника» приватного підприємства;
– право на частку засновника в статутному капіталі приватного підприємства (100 %);
– право на статутний капітал приватного підприємства.
Слід одразу зазнати, що всі з перелічених варіантів містять істотні недоліки. Так, якщо вести мову про спадкування корпоративних прав, то вони не визначаються в якості об’єкта в ЦК України і тому їх спадкування не є беззаперечним. Крім того, поняття корпоративних прав тісно пов’язано з поняттям прав засновника. Водночас існує сумнів щодо майнового характеру прав засновника, а відтак — щодо можливості їх обороту, у тому числі спадкування. Безсумнівно, такий же тісний зв’язок існує і між поняттями корпоративних прав та прав на частку в статутному капіталі. І хоча законодавство допускає існування ТОВ з одним учасником, якому, відповідно, належить 100 % частка статутного капіталу, то фактично така сама ситуація складається й у приватному підприємстві. Між тим декому здається не зовсім коректним позначати на 100 % частку, бо це є нічим іншим, як усім статутним капіталом. Це й породило твердження про те, що спадкуватиметься право на статутний капітал приватного підприємства. Однак підтримувати цей підхід так само беззаперечно не можна, адже статутний капітал сам по собі не є оборотоздатним об’єктом, і тому право на нього — так само є достатньо умовним.