Відповідно до ч.8 ст.21 Закону про ліцензування рішення про анулювання ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку. Предметом судового розгляду може бути рішення про анулювання ліцензії, а також акт перевірки ліцензіата про встановлення порушень ліцензіатом – суб’єктом господарювання, який може бути оскаржено на підставі ч.7 ст.19 ГК України.
Відповідно до інформаційного листа Вищого господарського суду України від 13 лютого 1998р. №01 – 8/55[9] рішення про відмову у видачі ліцензії чи про її анулювання може бути оскаржено суб’єктом господарської діяльності в судовому порядку з дотриманням вимог ст.ст.1 і 2 розділу 3 Господарського процесуального кодексу України. У разі оскарження рішення про анулювання ліцензії в судовому порядку, це рішення все одно набирає чинності у встановленому законом порядку.
Запис про дату й номер рішення про анулювання ліцензії вносяться до ліцензійного реєстру не пізніше наступного робочого дня після набрання чинності рішенням про анулювання ліцензії.
Суб’єкт господарювання при застосуванні до нього санкції анулювання ліцензії може одержати нову ліцензію на право провадження відповідного виду господарської діяльності не раніше ніж через рік з дати прийняття рішення органу ліцензування про анулювання попередньої ліцензії (ч.7ст.21).
Оскільки, не маючи ліцензії, суб’єкт господарювання не може здійснювати відповідну діяльність, тут, по суті, має місце застосування санкції обмеження чи призупинення діяльності суб’єкта господарювання (ст.239 ГК України) на період не менше одного року з моменту прийняття рішення про анулювання ліцензії.
В ч.1 ст.21 Закону України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” наведено підстави анулювання ліцензії як санкції за скоєне правопорушення. Такими є засвідчені відповідними органами ліцензування наступні обставини: повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов; виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб’єктом господарювання для одержання ліцензії; встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності; встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії; невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов; неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяльності; відмова ліцензіата в проведенні перевірки органом ліцензування або спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.
Аналіз положень ст. 21 Закону про ліцензування дозволяє дійти висновку, що наведений перелік є вичерпним, тобто не допускається анулювання ліцензії з підстав, не зазначених у цій статті. На нашу думку, до таких підстав, зокрема, можна також віднести: порушення ліцензіатом податкового законодавства; порушення ліцензіатом законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища.
В ст.21 Закону про ліцензування анулювання ліцензії регулюється без розмежування цього правового засобу як санкції за правопорушення і як елемента позитивного регулювання визначених відносин у сфері ліцензування. В останньому випадку підставами для анулювання є: заява ліцензіата про анулювання ліцензії; нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності; проведення державної реєстрації припинення суб’єкта господарювання (хоча в ст.21 Закону записано «рішення про скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання», однак це суперечить ст.ст.33-41 Закону «Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб – підприємців»[56]; неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов. На нашу думку, підстави анулювання ліцензії треба розглядати диференційовано. Вважається, що застосування анулювання ліцензії може бути тільки у випадках порушення законодавства про ліцензування господарської діяльності, а в інших випадках, які пов’язані з правомірними діями суб’єктів господарювання або подіями повинно бути застосовано припинення дії ліцензії. Тому Закон про ліцензування повинен бути змінений, а саме назву статті 21 «Анулювання ліцензії» змінити на «Припинення та анулювання дії ліцензії», в якій у частині 1 записати, що «Органи ліцензування припиняють дію ліцензії на здійснення господарської діяльності на підставі: заяви ліцензіата про припинення ліцензованої діяльності; нотаріально засвідченої копії свідоцтва про смерть фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності; закінчення строку дії ліцензії, що пов’язано із закінченням строку здійснення відповідного права, і втратою ліцензією сили; заяви про припинення суб’єктом господарювання своєї діяльності при ліквідації юридичної особи чи припинення дії свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи – підприємця». Відповідно ч.1 ст.21 вважати частиною 2 із редакції якої необхідно виключити такі підстави анулювання ліцензії як: заява ліцензіата про анулювання ліцензії; нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності; рішення про скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання; неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов.
Стаття 240 ГК України передбачає, що прибуток (доход), одержаний суб'єктом господарювання внаслідок порушення встановлених законодавством правил здійснення господарської діяльності, підлягає вилученню в доход відповідного бюджету в порядку, встановленому законом. Крім того, з суб’єкта господарювання стягується у випадках і у порядку, передбачених законом, штраф, але не більш як у двократному розмірі вилученої суми, а у разі повторного порушення протягом року після застосування цієї санкції - у трикратному розмірі вилученої суми.
Ліцензія має важливе правоутворююче значення: лише за її наявності можна займатися тими чи іншими видами господарської діяльності. Тим більше, якщо взяти до уваги положення ч. 3 ст. 3 Закону про ліцензування, відповідно до якої зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню, без виданої в установленому порядку ліцензії є незаконним і тягне за собою застосування передбачених законодавством України наслідків. Так, відповідно до ст.227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії) може бути визнаний судом недійсним. Власне таку позицію займає і Вищий господарський суд України у своєму роз’ясненні “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними” від 12 березня 1999 р. № 02-5/111[11].
Відповідно до п.11 ст.10 Закону України від 4 грудня 1990 р. «Про державну податкову службу в Україні»[5] податкові органи подають до судів позови до підприємств, установ та організацій про визнання угод (в даному випадку угоди, укладеної при здійсненні діяльності, що підлягає ліцензуванню) недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами
В статті 216 ЦК України та ч.2 ст.208 ГК України зазначається, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків. У разі недійсності правочину кожна сторона зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Література
1.Господарське право / За заг. ред. Жука Л.А.– К.: Кондор, 2003.– 400 с.
2.Господарський кодекс України: Коментар.-Х.: Одісей, 2004.– 848 с.
3.Государственное регулирование страхового рынка в зарубежных странах // Финансовый рынок.– 2001.– №1.– С. 13-16.
4.Государственное управление: проблемы теории, истории, практики, преподавания.– Ростов – на - Дону, 1993.– с.
5.Готун Е. Лицензирование и реорганизация: проблемы и пути разрешения // Юридическая практика.– 2001.– № 2.– С. 7.
6.Грицай А. Ответственность за торговлю алкогольными напитками и табачными изделиями без лицензии // Всё о бухгалтерском учете.– 2000.– № 108.– С. 79.
7.Гурина М. Проблемы государственной регистрации предпринимательской деятельности // Вестник налоговой службу Украины.– 2000.– № 33.– С. 18-19.
8.Гущин А.В. Лицензирование в Российской Федерации: Правове и организационные основы.– М., 2004.– 166 с.
9.Державне управління: теорія і практика. /За заг. ред. д.ю.н., професора Авер’янова В.Б.– К.: Юрінком Інтер, 1998.– 432 с.
10. Довідник по ліцензуванню видів господарської діяльності в Україні / за ред.. С.І. Третьякова.– К., 2002.– 474 с.
11. Звіт за результатами фокус-групового дослідження «Сучасний стан та перспективи розвитку державного регулювання сфери ліцензування господарської діяльності в Україні»//http:www.uciprkiev.ua.
12. Економічна енциклопедія: у трьох томах. Т. 2 / Ред..кол.: С.В. Мочерний та ін.– К.: Академія,2004.– 848 с.
13. Ершова И.В. Предпринимательское право.– М., 2003.– 544с.
14. Загородній А.Г. Фінансовий словник.– К.: Знання, Львів: ЛБІ НБУ, 2002.– 566 с.
15. Зельдіна О. Спеціальний режим господарювання на територіальному і галузевому рівні // Право України.– 2000.– № 7.– С. 25-27.
16. Злотник П., Злотник Г. Проблемы правового регулирования лицензирования // Хазяйство и право.– 2000.– № 2.– С.90 – 94.
17. Ионова Ж.А. Правовые проблемы легитимации предпринимательства // Государство и право.– 1997.– №5.– С.46 - 50.
18. Ионова Ж.А. Правовые проблемы государственной регистрации и лицензирования предпринимательства: Дис. на соиск. уч. степени канд. юр. наук.– М., 1997.
19. Кашанина Т.В. Предпринимательство, правовые основы.– М.: Юридическая литература, 1994.– 176 с.
20. Кізіма Н. Економічні санкції, передбачені законодавством України, та їх родова належність // Право України.– 2002.– № 6.– С. 132-135.