1. Авторські і суміжні права.
2. Право промислової власності.
3. Права на засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу товарів, послуг.
4. Права на нетрадиційні об’єкти інтелектуальної власності.
Слід зауважити, що кожна група прав інтелектуальної власності охороняє певні об’єкти.
Невеликий історичний екскурс дасть уявлення про сутність правової охорони інтелектуальної власності. Історія правового регулювання відносин, пов’язаних із інтелектуальною власністю, налічує десятки тисячоліть, а правові норми, які охороняли ці відносини, є чи не найдавніші серед інших юридичних правил поведінки.
Закономірності діалектики є такими, що будь-який рух у майбутнє неможливий без спирання на минуле. Ю.І. Новик зазначає, що створенню правових норм завжди передує відображення у суспільній правосвідомості тих соціальних потреб, на які ці норми покликані відгукнутися [4, с.28]. Отже, для того, щоб пропонувати будь-які шляхи вдосконалення тих чи інших правових норм, необхідно дослідити той історичний період, упродовж якого вони зароджувалися та розвивалися.
інтелектуальна власність правова охорона
Звертаючи увагу на генезис та основні етапи розвитку правової охорони інтелектуальної власності, слід зазначити, що оптимальним критерієм періодизації її історії є, мабуть, модифікація форм власності.
Джерела правового регулювання охорони інтелектуальної власності беруть свій початок з глибокої давнини. Наприклад, ще на світанку людства, у період первісного ладу, ретельно зберігалися і передавалися у спадок секрети добування вогню, створення зброї тощо. Слід зазначити, що у цей період регулятором відносин був формально незакріплений звичай.
За часів Античності, не було будь-яких законів про права авторів і винахідників, але вже у Стародавньому Єгипті та Стародавній Греції існувало поняття літературної власності, що підтверджується чисельними прикладами. Так, Аристофан неодноразово дорікав своїм суперникам за плагіат, й одночасно сам часто використовував мотиви інших авторів. Філострат із Олександрії звинувачував Софокла у запозиченнях із трагедій Есхіла, а Есхіла - у запозиченнях у Фрініха [5, с.7]. Ще одним яскравим прикладом регулювання суспільних відносин у сфері інтелектуальної власності може бути випадок, який описано у VII книзі трактату Вітрувія “Про архітектуру”, де йдеться про літературні змагання, які відбувалися в Олександрії. Суддя змагань, граматик Аристофан, присудив нагороду аж ніяк не найкращому письменникові. На запитання про мотиви такого рішення Аристофан відповів, що всі інші учасники змагання надали точні копії творів інших авторів. Після цього всіх плагіаторів було вигнано з Олександрії [1, с.9]. А в Афінській республіці існувало право на захист цілісного твору і заборона вносити до нього зміни [6, с.24]. Ідея охорони об’єктів права інтелектуальної власності набуває свого розвитку разом із законодавчим закріпленням приватної власності у Римі, де було розроблено розгорнуту договірну систему. Саме тому, у той час для видання творів уже була необхідною наявність згоди автора, між видавництвом і автором укладалися угоди про видання книг. Отже, можна зробити висновок про те, що вже за часів Античності існувала потреба в регулюванні суспільних відносин у сфері інтелектуальної власності, але на світанку людської цивілізації практично не було ні фактичних прав, ні юридичних документів на результати творчої діяльності. Вважаємо, що саме виникнення друкарства стало підґрунтям формування законодавства про охорону інтелектуальної власності.
В епоху Середньовіччя появі законів, пов’язаних з інтелектуальною власністю, передував досить тривалий період видачі привілеїв, які охороняли відносини в цій сфері. Перші привілеї щодо захисту видавничої справи було видано у 1357 році в Лондоні гільдії переписувачів і художників-ілюстраторів на монопольне право видавництва, а також у 1491 році у Венеції власникам типографій Ратдольфу та А. Мануцію. В Англії у 1567 році королева Єлизавета видала Гастінгсу привілей на виключне право торгувати особливою тканиною “he could have the sole trade”. Дещо пізніше було видано привілей Гумфрею на інструмент для виплавки свинцю [7, с.91]. Слід зауважити, що привілеї надавалися за особисті заслуги без будь-якої законодавчої регламентації порядку їх видачі. Система привілеїв, тобто монопольних прав, зазнавала дедалі більшої критики, автори та винахідники все активніше заявляли про свої права.
Тільки у XV-XVII ст. в Європі виникають закони, які охороняють права творчості. Охорона прав винахідників розпочалася вперше у Венеціанській республіці. 19 березня 1474 року там було прийнято закон про монопольне право автора на використання свого винаходу протягом 10 років. У 1546 році видано королівський указ, згідно з яким будь-який твір, що було надруковано в Англії, повинен мати відомості про автора і типографа, містити дату опублікування. Взагалі Англія вважається першою країною, в якій об’єкти права інтелектуальної власності підлягали офіційній охороні. Так, ще у 1623 році за правління короля Якова Стюарта було прийнято “Статут про монополії" [8, с.10], яким визнавалося виключне і незалежне монопольне право автора на користування протягом 14 років вигодами та перевагами створеної і застосованої технічної новинки. Вважаємо обґрунтованою критику О.О. Пиленка щодо визнання зазначеного закону, як прообразу сучасних законів в сфері промислової власності. Він зазначав, що згадування виключних прав, які ґрунтуються на привілеї, є лише суто зовнішнім явищем, що суттєво не вплинуло на еволюцію принципів [1, с.93].
В юридичній літературі першим значним положенням про авторське право прийнято визнавати Статут королеви Анни, прийнятий 10 квітня 1710 року.
У ХVІІІ столітті законодавством Франції також передбачалася охорона права інтелектуальної власності. Так, Людовик XVI видав у 1777 році 6 ордонансів, які визнавали за авторами права на публікацію і продаж своїх творів. Пізніше декретами 1791 і 1793 років було встановлено право на використання твору і виключне право автора на відтворення своєї літературної праці [5, с.26]. Серед німецьких держав Саксонія першою у 1694 році прийняла закон про захист авторських прав. Саме тоді виникають перші федеральні закони Північно-Американських Сполучених Штатів щодо охорони книг, карт, вистав та інших форм творчості. Більш повний розгляд цих питань є темою спеціального дослідження та виходить за межі цієї роботи.
Щодо генезису правової охорони інтелектуальної власності в Україні, слід зазначити, що в різні часи діяли закони тих держав, до складу яких входили українські землі: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської держави, Австро-Угорщини [8, с.76-77].
На відміну від західноєвропейських країн становлення і розвиток правової охорони авторського права у нашій державі припали на ХІХ століття. Переважно, більш пізній розвиток обумовлювався її соціально-економічним та політичним становищем України, своєрідністю її історичного розвитку. Першими вітчизняними законодавчими актами у сфері інтелектуальної власності стали: Патентний закон Російської Імперії “Про привілеї на різні винаходи і відкриття у мистецтві та ремеслах” (1812) і Цензурний статут (1828) з окремою главою “Про складачів і видавців книг”.
Подальший розвиток законодавства у ХІХ ст. відбувався шляхом розширення переліку об’єктів охорони. Наприклад, у 1845 і 1848 роках було визнано права на музичну та художню власність [1, с.8]. Важливим етапом розвитку авторського права царської Росії стало прийняття у 1911 році Закону “Положення про авторське право”, який був чинним і на території сучасної України.
Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року не змінила норми щодо інтелектуальної власності, а вже Жовтнева соціалістична революція 1917 року рішуче і скасувала нормативні Російської імперії і оголосила намір будувати нове, соціалістичне право, у тому числі й право інтелектуальної власності.
Взагалі, в період з 1917 року по теперішній час у сфері формування законодавства з забезпечення права інтелектуальної власності, на нашу думку, можна виділити такі етапи:
1. 1917-1924 рр. Цей період характеризувався занепадом розвитку вітчизняного законодавства у сфері інтелектуальної власності.
2. 1924-1928 рр. Значним етапом розвитку інституту інтелектуальної власності стало прийняття двох нормативно-правових актів: 12 вересня 1924 року ЦВК СРСР прийнято Положення про патенти на винаходи, згідно з яким патент знову стає єдиною формою охорони винахідницьких прав [2, с. 19], а у сфері охорони авторського права 30 січня 1925 року - загальносоюзний Закон “Основи авторського права”, який набув досить широкого практичного застосування.
3. 1928-1961 рр. Цей етап відзначився прийняттям нового загальносоюзного Закону “Основи авторського права" (16 травня 1928 року). Після набрання чинності цього Закону у всіх союзних республіках було прийнято республіканські закони. Так, 6 лютого 1929 року постановою ЦВК і РНК УРСР затверджено перший український Закон “Про авторське право”. Щодо права промислової власності, то тут законодавець теж не стояв на місці. У 1931 році закон “Про патенти та винаходи” було замінено положенням “Про винаходи і технічні вдосконалення”. За цей період законодавство про винаходи переглядалося ще двічі - у 1941 і в 1959 роках. Закон про промислові зразки 1924 року скасували в 1936 році. Нового акту прийнято не було. Охорону промислових зразків здійснювали у межах законодавства про авторське право [16, с.42].
4. 1961-1973 рр. Цей етап розпочався після прийняття у 1961 році загальносоюзного Закону “Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік”. Безумовно, перевагою цього нормативно-правового акту було те, що інститут інтелектуальної власності включено до складу цивільного законодавства, що збільшило його правове значення.