Смекни!
smekni.com

Конституційний контроль за дотриманням конституційних прав і свобод в США (стр. 3 из 5)

Активна евтаназія на законодавчому рівні в Україні не визнається. Підтвердженням цього є передбачена п. 4 ст. 281 Цивільного кодексу України норма про заборону задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя, а також норма ст. 120 Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р., який набув чинності з 1 вересня 2001 р., про відповідальність за доведення до самогубства.

Істотною перешкодою на шляху до правового визнання активної евтаназії є наявність серйозних побоювань вважати, що така легалізація може призвести до нехтування найвищою цінністю – людським житттям. Можна навести ряд вагомих аргументів проти її легалізації: по-перше, неможливість гарантувати пацієнту захист від прямих зловживань і маніпулювання його волею з боку близьких, родичів та медичних установ; по-друге, можливість медичної помилки стосовно діагнозу пацієнта чи методів лікування; по-третє, організм людини може мобілізуватися в боротьбі за збереження життя настільки, що вийде переможцем у здавалося б безнадійній ситуації; по-четверте, прогрес медицини і фармакології розвивається настільки стрімко, що хвороби, які в недалекому минулому вважалися смертельними, сьогодні піддаються остаточному лікуванню. Крім того, евтаназія стосується певних моральних питань, які також не можна не враховувати. Наприклад, християнство (як і більшість інших світових релігій) вважає, що самогубство і евтаназія суперечать божій волі.

У США пасивна евтаназія легалізована, хоча і під іншою назвою. На даний час предметом дискусій, законодавчих пропозицій і судових спорів є принципова можливість визнання активної евтаназії.

Першим кроком до легалізації пасивної евтаназії стало судове рішення по справі Квінлена 1976 р. (Matter of Quinlan), яка розглядалася у штаті Нью-Джерсі. Вирішувалось питання про долю молодої жінки, жертви автомобільної катастрофи, яка тривалий час знаходилась у стані, яке медичні працівники визначають як стійке вегетативне. В умовах штучного живлення і підтримки дихальної функції тіло такого пацієнта може залишатися живим багато років, але свідомість безнадійно втрачена. Близькі наполягали на тому, щоб апаратура, яка підтримує життєві процеси в організмі, була відключена і жінці була надана можливість вмерти.

Суд дійшов висновку, що кожний дієздатний індивід має право в будь-який час зробити розпорядження про свою волю щодо медичного втручання на випадок, якщо він згодом опиниться у вегетативному стані, і таким чином заздалегідь виразити свою відмову від продовження життя.

Пізніше у 1990 р. при розгляді відомої справи Crusan v. Director, Missouri Department of Health Верховний суд США підтвердив конституційність відмови пацієнта від штучного підтримання життя.

Фабула цієї справи подібна до фабули справи Квінлена. 25 – річна Ненсі Крузен у 1983 р. потрапила в автомобільну катастрофу, після якої знаходилась у лікарні в коматозному стані. Після декількох років такого стану, коли стало очевидним, що у Ненсі немає шансів на відновлення принаймні свідомих реакцій, її батьки поставили питання про припинення живлення і відключення системи життєзабезпечення.

Більшість членів Верховного суду США визнали допустимість існування конституційного “права на смерть” при певних обставинах, наявності твердого бажання вмерти, підкріпленого “чіткими і переконуючими доказами”.

Рішення у цій справі, а також наступні аналогічні рішення стали підставою для прийняття штатами спеціальних законів, які встановлювали формальні і змістовні вимоги до розпоряджень на випадок настання стійкого вегетативного стану. У 1990 р. Конгрес прийняв федеральний закон “Про самовизначення пацієнта”, відповідно до якого медичні установи, які одержують асигнування з федеральних фондів, зобов’язані у письмовій формі інформувати пацієнтів, які поступають до медичного закладу, про передбачені законодавством відповідного штату права на відмову від медичного втручання, в тому числі від штучного підтримання життя. Але, як зазначає М.Є. Петросян, в силу природного людського небажання затьмарювати сучасне сумними прогнозами на майбутнє, люди досить рідко користуються правом своєчасно заявити про своє бажання відмовитись від штучного підтримання життя. Опитування, проведене у 1991 р. показало, що, хоча 87 % опитаних знали про своє право, лише 17 % підписали відповідні документи.

На початку 1990 – х років штат Мічиган був одним із небагатьох штатів, в яких не був прийнятий закон, який би забороняв допомогу у самогубстві. Саме з цим штатом була пов’язана діяльність лікаря Джека Кеворкяна, якого журналісти прозвали “лікарем Смерті”. Д. Кеворкян був прихильником активної евтаназії, який свого часу допоміг піти з життя не одному безнадійно хворому, який звертався до нього по допомогу. Дії доктора Кеворкяна не давали правоохоронним органам підстав для притягнення його до кримінальної відповідальності. У відповідь на дії Д. Кеворкяна штат Мічиган вимушений був у 1992 р. прийняти закон, який тимчасово (на строк до 21 місяця без можливості продовження) встановлював кримінальну відповідальність за допомогу у самогубстві. Однак через декілька років після його прийняття доктор Кеворкян кинув виклик усьому американському суспільству, зробивши власними руками смертельну ін’єкцію безнадійно хворій людині, яка хотіла, але фізично не могла вчинити самогубство. Це стало підставою для обвинувачення його у вбивстві з обтяжуючими обставинами і у 1999 р. він був засуджений до довічного ув’язнення. На момент винесення вироку йому виповнилося 75 років.

У 1997 р. Верховний суд США дійшов висновку про відсутність підстав розглядати встановлену законодавством окремих штатів норму, яка забороняє лікарям допомагати пацієнтам у вчиненні самогубства, як неконституційну, що дозволило противникам активної евтаназії заявити про прецедент, який означає остаточну відмову від легалізації активної евтаназії .

Отже, в якості проміжного висновку можна зазначити, що за винятком Нідерландів, активна евтаназія не легалізована в жодній державі світу. Що ж до пасивної евтаназії, то, як правило, до законодавства вводиться норма, відповідно до якої хворий має право знати діагноз своєї хвороби, її можливі наслідки, ступінь ризику несприятливого наслідку при відмові від лікування і ступінь надії при згоді на лікування перед тим, як прийняти остаточне рішення. Участь Верховного суду США у вирішенні складної морально-юридично-філософсько-соціальної проблеми права на смерть є додатковим підтвердженням важливої ролі цього органу у врегулюванні життєво необхідних питань функціонування суспільства і держави, які в інших державах є прерогативою законодавчих та виконавчих органів.

Не менш активно Верховний суд США захищає політичні права і свободи, які закріплені в І поправці до Конституції США: “Конгрес не повинен ухвалювати законів, що запроваджували б будь-яку релігію чи забороняли б вільне відправлення релігійних обрядів, обмежували б свободу слова чи преси або право народу мирно збиратися й звертатися до Уряду з петиціями про відшкодування збитків”.

Починаючи з 1960-х років Верховний суд США неодноразово розглядав справи, які стосувалися молитв в державних школах. Це питання залишається предметом гострих дебатів між Конгресом і легіслатурами штатів. До втручання Верховного суду у цю політично гостру сферу державного життя вважалося, що в силу Х поправки до Конституції США вирішення усіх питань, предметом яких є молитви у державних школах, належить до компетенції штатів.

В рішеннях у справах Engel v. Vitale (1962) і Abington School District v. Schempp (1963) Верховний суд фактично встановив заборону проведення молитв у державних школах у будь-якій формі. Посилаючись на І поправку, яка забороняє законодавче введення офіційної релігії, і XIV, яка відповідно до тлумачень Верховного суду поширює на штати Білль про права, члени Верховного суду заявили, що автори I і XIV поправок розглядали молитви в державних школах як недопустиме введення релігії. З іншого боку, ці рішення Верховного суду є втручанням у сферу народної освіти, яка відповідно до Конституції належить до відання штатів. Як зазначає американський вчений Е. Кейнс, полеміка навколо питань, пов’язаних з молитвами та релігією, породжує глибокий розкол в американському суспільстві, оскільки критики Верховного суду, вимагаючи скасування його рішень, якими оголошувалось неконституційним введення молитв у державних школах, запропонували різні способи обмеження втручання Верховного суду у цю сферу, включаючи прийняття конституційних поправок і обмеження юрисдикції федеральних судів по розгляду в майбутньому подібних справ .

У 1990 і 1992 рр. Верховний суд США розглядав дві справи релігійної тематики - Employment Division, Department of Human Resources of Oregon v. Smith і Lee v. Weisman. Американський вчений Д. Бітті зазначає, що ці справи не стали винятком у вирішенні Верховним судом США релігійних питань . У справі Employment Division, Department of Human Resources of Oregon v. Smith (1990) Верховний суд мав вирішити питання про те, чи мають право члени Істинної Американської Церкви (Native American Church), які під час окремих духовних церемоній вживають наркотик пейеуті, бути звільненими від кримінальної відповідальності на підставі їх релігійних переконань, оскільки законодавством штату Орегон за вживання подібних наркотичних засобів встановлена кримінальна відповідальність. Позивачі - члени Істинної Американської Церкви були звільнені з роботи за вживання наркотичних засобів. Оскільки законодавство штату Орегон вважає злочином зберігання і вживання наркотичних засобів, навіть в релігійних цілях, їм було відмовлено в одержанні допомоги по безробіттю. З дев’яти суддів Верховного суду шість проголосували за підтримку закону штату Орегон.