Смекни!
smekni.com

Регіональні особливості міжнародно-правового регулювання міжнародної трудової міграції (стр. 3 из 5)

Європейська конвенція про правовий статус трудящих-мігрантів 1977 р. [12] включає положення, що стосуються основних аспектів правового статусу трудящих-мігрантів, які прибули з договірних держав, особливо в сфері найму, медичного огляду та професіональних тестів, свободи пересування, дозволу на проживання та роботу, возз’єднання сімей, житла, умов праці, переказу коштів, соціального забезпечення, соціального та медичного обслуговування, закінчення строку дії трудового контракту, звільнення, поновлення на роботі та підготовки до повернення в державу походження. Конвенція надзвичайно широко визначає поняття „трудящий-мігрант‏», під яким розуміє громадянина договірної сторони, якому іншою договірною стороною дозволено проживати на її території для виконання оплачуваної роботи.

Конвенція пішла шляхом виключення зі сфери своєї дії конкретних категорій трудящих-мігрантів: прикордонних трудящих, артистів, моряків, учнів та студентів, сезонних трудящих-мігрантів, осіб, які фактично перебувають на території іншої договірної сторони, виконують роботу в інтересах підприємства, яке знаходиться на території держави їхнього громадянства. У документі передбачено можливість проведення роботодавцем за його рахунок медичного обстеження мігранта та професійного іспиту перед прийняттям на роботу. Держави-учасниці зобов’язуються надати трудящим-мігрантам такі права [12]: право залишати територію однієї держави та право в’їжджати на територію іншої держави-учасниці. Хоча ці права можуть бути обмежені національним законодавством держави-учасниці у зв’язку з необхідністю забезпечення національної безпеки, правопорядку тощо. Крім того, документом передбачається, що витрати на проїзд не повинні покладатися на трудящого-мігранта [8]. Трудящим-мігрантам надаються певні фіскальні пільги, гарантуються права як трудящому-мігранту, так і членам його сім’ї на освіту, професійну підготовку, перепідготовку та вищу освіту. Трудящі-мігранти мають ті ж преференції та права при виконанні обов’язків, покладених на них трудовою угодою (або іншим аналогічним документом), якими користуються національні працівники. Конвенція дозволяє здійснювати грошові перекази з урахуванням особливостей національного законодавства та аліментних зобов’язань трудящого-мігранта (ст. 17). Держави зобов’язуються сприяти трудящим-мігрантам і членам їх сімей у поверненні в державу походження. Попри такі позитиви, дану Конвенцію [12] ратифікувало лише декілька держав-учасниць РЄ, а Україна лише підписала.

Регіональні консультативні процеси були розпочаті, по суті, в усіх регіонах. У багатьох випадках поштовхом до таких процесів стало проведення семінарів та конференцій, крім всесвітнього, ще й регіонального рівня (характеру). В окремих випадках уряди зацікавлених держав організують першу нараду держав регіону, результатом якої є початок регіонального консультативного процесу. Як правило, у консультаціях беруть участь не тільки держави, але й регіональні міжнародні організації. Такі міжнародні органи та організації, як МЦРПМ, МОМ, ЮНІТАР та УВКБ надають технічну допомогу для підтримання ефективності таких консультацій. Наприклад, перша нарада, яка в подальшому стала відомою як Будапештський процес, відбулася в 1991 р. Держави Європи були надзвичайно стурбовані процесами міграції, перш за все незаконної, з Центральної та Східної в Західну Європу після падіння Берлінської стіни. Так, 26 міністрів європейських держав провели зустріч для пошуку створення стабільних системи організованої міграції. Із часом розширився членський склад та спрямованість цього процесу. Сьогодні – це консультативний форум урядів європейських держав, що має тісні контакти з ЄС.

У 1997 р. в Празі на Конференції на рівні міністрів Будапештського процесу було прийнято ряд рекомендацій, які стосувалися як питань міжнародної трудової міграції, так і питань торгівлі людьми [9, с. 84–89].

Ще один процес має назву „Бернської ініціативи», яка була висунута в якості міжурядового консультаційного процесу і має на меті підвищити ефективність управління міжнародною міграцією, перш за все на регіональному рівні. Ця ініціатива була висунута урядом Швейцарії на міжнародному симпозіумі з проблем міграції, що проводився в Берні в 2001 р. Ця ініціатива спрямована на сприяння довгостроковому співробітництву в рамках Європи та інших регіонів. Бернська ініціатива дозволяє урядам обмінюватися думками щодо своїх пріоритетів у сфері політики і визначення довгострокових перспектив і інтересів у сфері міжнародної міграції. Завдання Бернської ініціативи полягає в розробці широкої програмної основи для сприяння в співробітництві між урядами щодо управління процесом пересування осіб на основі гуманного і організованого підходу.

Окрім того, до Міжрегіональних ініціатив належить Глобальна комісія з міжнародної міграції, створена підтримки Генерального секретаря ООН урядами Швеції, Швейцарії, Бразилії, Марокко та Філіппін у грудні 2003 р. Станом на 2007 р. ще 17 урядів держав та ЄС заявили про підтримку цього міжнародного органу, штаб-квартира якого знаходиться в Женеві. Комісія є незалежним органом, до складу якого входять 18 осіб, що представляють різні правові системи. До завдань органу належать такі: включення питань міжнародної трудової міграції в глобальний порядок денний; аналіз недоліків існуючих програмних підходів до міжнародної міграції і вивчення її взаємозв’язку з іншими питаннями глобального розвитку людства; надання Генеральному Секретареві ООН [17] та іншим зацікавленим сторонам рекомендацій щодо шляхів удосконалення ефективного вирішення питань правового регулювання міжнародної міграції на міжнародному рівні.

Перша нарада Глобальної комісії була проведена в Стокгольмі наприкінці лютого 2004 р. Комісія проводить слухання щодо ситуації з міжнародною трудовою міграцією в різних регіонах світу (Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (Маніла, 2004р.), в Африці, Північній та Південній Америці) [24].

У Центральній та Північній Америці уряди намагаються проводити регулярні зустрічі, котрі стали відомі як Пуебльський процес. Перша нарада відбулася в м. Пуебло, Мексика в 1996 р. Основними завданнями є скорочення незаконної міграції, особливо транзитного перевезення незаконних мігрантів через Центральну Америку та Мексику до США й Канади. У 1997 р. було розроблено план дій у рамках регіональної конференції з міграції та розвитку. Отже, станом на 2006 р. основною метою процесу стає технічне співробітництво держав.

Міжамериканська система захисту прав людини [3] не містить окремих документів щодо захисту прав трудящих-мігрантів, однак ця система гарантує трудящим-мігрантам загальний захист, який надається ОАД, у рамках якої було прийнято Американську декларацію прав і обов’язків людини 1948 р. [3] і Американську конвенцію про права людини 1969 р. (Пакт Сан-Хосе) [10]. Обидва документи гарантують свободу від дискримінації. Деякі принципи, що застосовуються в рамках цієї системи, також розроблені на основі прецедентного права Міжамериканського комісією з прав людини і Міжамериканським судом з прав людини. Міжамериканська комісія в останні десятиліття приділяє максимальну увагу саме питанням міжнародної трудової міграції на американських континентах, а Генеральна Асамблея ОАД прийняла низку резолюцій із цього приводу. У 1997 р. Комісія призначила спеціального доповідача з питань трудящих-мігрантів та їх сімей.

Північноамериканська угода про свободу торгівлі (NAFTA, НАФТА) 1994 р. [8] опосередковано торкається трудових міграційних питань, детально розглянутих у Північноамериканській угоді про трудове співробітництво [378]. НАФТА [327] допускає в’їзд лише певної кількості інвесторів, висококваліфікованого персоналу і співробітників міжнародних корпорацій із держав, які підписали угоду (Мексика, Канада та США). Вона включає заходи, спрямовані на полегшення просування товарів та послуг, а також сприяння вільній та справедливій торгівлі. Також передбачено більш активне переміщення людей у зв’язку з торгівлею, хоча, як і в інших регіональних об’єднаннях, це не означає свободу пересування всіх осіб [3, с. 81–98]. Вплив НАФТА на міграцію обмежується забезпеченням тимчасового в’їзду окремих категорій осіб (ділових людей і осіб, зацікавлених у наданні послуг (глави 16 та 12) і певними зобов’язаннями її держав-членів стосовно адмісії громадян інших держав. Угода зачіпає також проблему тимчасового в’їзду. Крім того, існує додаткова угода щодо співробітництва у сфері праці, яка стосується необхідності уніфікації трудового законодавства.

Члени Андського співтовариства (Болівія, Колумбія, Еквадор, Перу, Венесуела) прийняли рішення про співробітництво, щоб гарантувати своїм громадянам можливість вільно пересуватися по території субрегіону з туристичною метою, для найму на роботу або зміни місця проживання. У червні 2003 р. було прийнято Рішення 545 „Андський інструмент з трудової міграції», основна мета якого – усунення будь-яких перешкод для вільного руху населення. Саме це має сприяти функціонуванню спільного ринку (з грудня 2005 р.). Регіональним міжнародно-правовим актом з питань трудової міграції стала Конвенція латиноамериканських держав-членів Андського пакту про міграцію трудящих 1977 р.

Держави-учасниці Південноамериканського ринку (МЕРКОСУР) – Аргентина, Бразилія, Парагвай, Уругвай – 6 грудня 2002 р. підписали „Угоду про місце проживання для громадян держав Південноамериканського ринку, Болівії та Чилі». У цьому документі йдеться про: тимчасове проживання осіб протягом двох років на території будь-якої з договірних країн; право на возз’єднання сімей; рівність мігрантів і громадян [4].