Вони розглядаються як:
• основні (або правові) засади організації і діяльності суду;
• основні положення галузі права;
• основні ідеї, положення, керівні засади;
• правові погляди на завдання і засоби діяльності суду по розгляду і вирішенню цивільних справ;
• обумовлені базисом суспільства і виражені в змісті цивільного процесуального права суспільно-політичні, нормативно-керівні основи (засади) даної галузі права.
Принципи закріплюються в нормах права, що відображають суспільно-правові погляди на право як соціальну цінність і характеризуються такими ознаками:
1)принцип включає (виражає) в собі певну ідею (погляд), яка складає його зміст;
2)така ідея має бути закріплена в нормі цивільного процесуального права;
3)принцип повинен бути безпосередньо пов'язаним з цивільним процесом, визначати його основні властивості;
4)принцип повинен мати загальне значення для всього цивільного процесу;
5)принцип визначає типові риси цивільного судочинства і може мати винятки, які не є принципом;
6)принципами не можуть бути звичайні вимоги (правила), які не складають одну з відомих альтернативних вимог;
7)принципами не можуть бути положення, які дублюють інші принципи або які з них виходять.
Таким чином, принципи цивільного процесуального права — це основні ідеї, уявлення про суд та правосуддя, які закріплені Конституцією та нормами цивільного процесуального права, мають загальне значення для всього цивільного процесу, виділяють його типові риси, визначають характер процесуального права, порядок його здійснення та перспективи подальшого розвитку. [18; с. 28]
Значення принципів цивільного процесуального права визначається їх впливом на нормотворчу і правозастосовну діяльність. При розробці чинного законодавства та внесенні змін до нього не може допускатись суперечностей нових норм права із закріпленими принципами. Принципи цивільного процесуальною права визначають основні форми діяльності суду та інших учасників процесу в цивільних справах, а їх порушення, як правило, призводить до зміни судових рішень.
2. Поняття принципу диспозитивності і його значення
право диспозитивність цивільний процесуальний
Згідно ст. 11 суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно з ЦПК, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Принцип диспозитивності розглянемо докладніше.
Цей принцип на відміну від інших є багатоплановим і містить у собі декілька складових, які можна представити таким чином:
1. Ініціювання судового процесу заінтересованою особою, що має місце як у цивільному, так і в кримінальному процесі, а також в інших видах судового процесу, які мають місце в країнах з розгалуженою системою спеціалізованих судів (Німеччина, Франція, Австрія та ін.).
2. Сторони судового процесу самостійно надають судові докази, здійснюють їх пошук і звертаються за допомогою до держави (її органів) у тому випадку, коли особа не може самостійно вирішити проблему отримання і надання доказів.
3. Сторони самостійно доводять судові переконливість своїх доказів, аргументів, мотивів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз, виходячи зі свого бачення регулятивної ролі норми права у правовідносинах, що стали предметом судового розгляду.
4. Сторони зобов'язуються законом попередньо повідомляти суд і іншу сторону про наявність доказів, джерела їх надходження, аргументи заперечень. Виконання цих зобов'язань контролюється з боку суду.
5. Передбачається відповідальність у різних формах за порушення будь-якою зі сторін обов'язків, викладених у попередньому пункті.
Проаналізуємо кожну з названих складових.
Перша складова (стадія) принципу диспозитивності. Початковим моментом реалізації принципу диспозитивності є можливість вільного поводження зі своїм правом щодо ініціювання заінтересованою особою судового процесу. Безперечно, мають рацію наші українські науковці, розкриваючи таку можливість в українському цивільному процесі, про що зайво повторювати, але деякі міркування з цього приводу все ж необхідно висловити, а саме: акцентувати увагу на співвідношенні інтересів суб'єктів, що ініціюють судове провадження. У правовідносинах, де є інтереси правоздатних і дієздатних громадян та юридичних осіб, проблеми нема - вони самі господарі свого права. А як стоїть справа там, де відповідно до пункту 2 ст. 121 Конституції України з'являється постать прокурора, який, здійснюючи представництво в суді інтересів громадянина або держави у випадках, що визначить закон, буде зобов'язаний реалізувати своє право на Ініціювання судового цивільного процесу всупереч інтересам суб'єкта, який не бажає проявляти позитивну заінтересованість? З інтересами держави проблеми нема: прокурор - представник державної влади, що бажає держава, того бажає прокурор; не бажає держава - не бажає й прокурор. А як бути з фізичною особою? Якщо вона не бажає ініціювати судовий процес, а прокурор має такий намір - що тоді? Ініціатива кого є домінуючою?
Треба виходити з філософського духу Конституції. По-перше, у прокурора не обов'язок представляти інтереси суб'єктів, вказаних у пункті 2 ст. 121 Конституції України, а право, і це право повинно спрацьовувати лише при бажанні носія інтересу - держави або громадянина. По-друге, за філософією Конституції ми намагаємося побудувати суспільство за новим принципом - не людина для держави, а держава для людини, отже, людина як явище є домінуючою над державою. Тобто якщо людина бажає і має інтерес, але не бажає його реалізувати, то не треба державі (прокурору) тягнути її на аркані до «щастя». Таким чином, стартові умови принципу диспозитивності треба розглядати через умови заінтересованості - лише вона може бути субстанцією, яка перетворює право можливості на право реалізації. [9; с. 115]
Розглянутий початковий етап лише з точки зору цивільного процесуального права. А як же бути з кримінальним процесом, а з часом - і з адміністративним (оскарження особою дій органів влади)? Зміст нового виду процесу - адміністративного, беззаперечно, містить принцип диспозитивності. Якщо громадянин скаржитиметься на дії влади, то зрозуміло, що свій інтерес він реалізовуватиме через надану можливість, і нема особливої необхідності щось тут додатково аргументовувати. А що з кримінальним процесом, чому домінує точка зору, що там відсутній принцип диспозитивності? Здається, що це резюмент старої концепції радянського кримінально-процесуального права, що є помилковим не лише з точки зору сьогодення, а й з точки зору нібито бездоганної тодішньої концепції.
Диспозитивність - характерна особливість кримінального процесу, яка виявляється у тому, що судовому розгляду справи, де повною мірою реалізується принцип змагальності сторін, передує досудове розслідування, а при цьому на слідчого, а потім у судовому процесі на суд, як на представників державної влади, покладається обов'язок встановлення істини, всебічного дослідження обставин справи, доказування в цілому, при цьому самі слідчі судді мають бути процесуальне самостійними і незалежними та забезпечити умови для реалізації іншими учасниками своїх прав і свобод, здійснення правосуддя. [8; с. 115]
Держава заінтересована в розширенні й максимальному використанні громадянами прав, наданих їх законом. Адже реалізація потерпілим прав, закріплених за ними кримінально-процесуальним законодавством, необхідна не лише для обстоювання та задоволення особистих інтересів, а й для запровадження конституційних засад кримінального судочинства, залучення громадян до боротьби зі злочинністю.
Кримінально-процесуальне законодавство досить чітко регулює питання про характер участі потерпілого у стадіях порушення кримінальної справи та досудового слідства.
Як відомо, у кримінальному процесі України існує категорія кримінальних справ, які порушуються лише за скаргою потерпілого. Ця категорія справ особливо тісно пов'язана з правами та інтересами потерпілого, тому законодавець виокремив у особливу груп}' і встановив особливий порядок порушення справ про ці злочини. Суспільна небезпека таких злочинів загалом незначна, тому порушення цих кримінальних справ залежить від наявності скарги потерпілого, від його бажання притягнути правопорушника до відповідальності.
Якщо на стадії порушення кримінальної справи принцип диспозитивності знаходить свій початок, то своє продовження — на стадії досудового слідства. Тут охорона суспільства та окремих громадян, яким заподіяно шкоду внаслідок злочину, забезпечується активною діяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, які зобов'язані в межах належної їм компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у його вчиненні, їх покарання. [8; с. 115]
Відповідно у визначенні принципу диспозитивності в охороні прав особи, потерпілого від злочину, важливе місце під час розслідування посідає діяльність слідчого з додержання всіх процесуальних прав, що належать потер, це є дійовою гарантією захисту його інтересів. На практиці нерідко роз'яснення прав проводиться формально, без необхідних пояснень, і зводиться до одержання підпису потерпілого на постанові про визнання його таким.
Практика засвідчує, що в переважній більшості, спираючись на положення ст. 94 КПК України - приводи і підстави для порушення кримінальної справи, кримінальні справи порушуються за заявами і повідомленнями громадян або представників громадськості чи влади. У КК України містяться статті 125 (частини 1 і 2) і 126, за якими справи порушуються лише за зверненнями громадян. А хіба органи слідства не припиняють кримінальні справи при відмові заявника від звернення у випадках так званих побутових злочинів? Так невже ж це не прояви принципу диспозитивності, і не за новим законодавством, а за старим, радянським? Дійсно, на цій стадії кримінального процесу він був не таким вираженим, як у цивільному процесі, але й не був зовсім відсутнім, щоб про нього не згадувати.