регистрация / вход

Кримінально-правова та криміналістична характеристика заподіяння тілесних ушкоджень

Визначення поняття тілесного ушкодження; його класифікація за ступенем тяжкості; об'єктивна і суб'єктивна сторона злодіяння. Структурні елементи кримінально-правової та криміналістичної характеристики різних видів злочинів, принципи їх складання.

Кримінально-правова та криміналістична характеристика заподіяння тілесних ушкоджень


Тілесне ушкодження – це протиправне заподіяння шкоди здоров’ю іншої людини, що виражається в порушенні анатомічної цілості або фізичної функції органів і тканин тіла людини. Тілесне ушкодження представляє собою наслідки, результат певної дії, а не саму дію.

Об’єктом тілесного ушкодження є здоров’я людини. Будь-яке тілесне ушкодження заподіює певну шкоду здоров’ю людини. Закон охороняє здоров’я кожної людини, незалежно від її фізичного стану (бездоганно здорова людина, або хвора, божевільна, особа, яка знаходиться в безнадійному стані внаслідок травми і т.д.), а також від її моральних якостей, віку, посади тощо.

За ступенем тяжкості тілесні ушкодження в КК розподіляються на тяжкі, середньої тяжкості і легкі. Міністерством охорони здоров’я України 17 січня 1995 р. затверджені Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, які передбачають, що судово-медичне визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень проводиться згідно з Кримінальним і Кримінально-процесуальним кодексами України та цими Правилами. Згідно зі ст. 76 КПК України проведення судово-медичної експертизи за цими справами є обов’язковим.

Відповідно до частини 1 ст. 121 КК України визнається умисним тяжке тілесне ушкодження, яке небезпечне для життя людини в момент заподіяння, або таке, що спричинило втрату будь-якого органу, або його функцій, психічну хворобу, або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя.

До числа тяжких слід відносити тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння. Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкодженьдо небезпечних для життя відносять ушкодження, що самі собою загрожують життю потерпілого в момент нанесення або за звичайним своїм перебігом закінчуються смертю[2]. Своєчасна медична допомога, що призвела до швидкого і повного видужання потерпілого, не виключає відповідальності за ст. 121, якщо ушкодження були небезпечними для життя в момент їх заподіяння.

Тяжким визнається тілесне ушкодження, що призвело до втрати будь-якого органу або до втрати його функцій. Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень відносять до таких ушкоджень втрату чи безповоротну втрату функцій руки, ноги, зору, слуху, репродуктивної здатності.

До тяжких тілесних ушкоджень відноситься також ушкодження, що призвело до психічної хвороби – будь-яке психічне захворювання, незалежно від його тяжкості, тривалості і ступеня виліковності. Не відносяться до тяжких тілесних ушкоджень розлади нервової діяльності, що не є психічними захворюваннями.

Тілесне ушкодження є тяжким і тоді, коли воно спричинило інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину. Під іншим розладом здоров’я мається на увазі ушкодження, що не підпадає під жодну з інших ознак тяжкого тілесного ушкодження, перерахованих у ст. 121 КК України. Вирішальне значення для цього має стійка втрата працездатності не менше ніж на одну третину, яку законодавець пов’язує лише з "іншим розладом здоров’я".

До числа тяжких відноситься тілесне ушкодження, що призвело до переривання вагітності. Відповідно до Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень йдеться про ушкодження, внаслідок яких сталося переривання вагітності, незалежно від строку останньої, і за відсутності її патології[2]. З наведеного зрозуміло, що обов’язково необхідна наявність причинного зв’язку між заподіяним тілесним ушкодженням і перериванням вагітності, а також те, щоб особа усвідомлювала факт вагітності потерпілої та бажала, або свідомо припускала її переривання.

Тяжке тілесне ушкодження, що призвело до непоправного знівечення обличчя потерпілого, має місце, якщо ушкодження обличчя, будучи неусувним, додає йому відразливий, потворний зовнішній вигляд.

Для встановлення факту непоправності ушкодження обов’язково призначається судово-медична експертиза, а наявність знівечення визначається особою, яка проводить розслідування та судовими органами. Суд оцінює зовнішній вигляд потерпілого на момент судового розгляду, виходячи із загальноприйнятих уявлень про людський вигляд. Особистість потерпілого (стать, вік, професія, національність тощо) під час вирішення цього питання значення не має.

Умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження тягне відповідальність за ч. 2 ст. 121 за наявності хоча б однієї з таких обставин:

· якщо воно було вчинене способом, що має характер особливого мучення;

· або вчинене групою осіб;

· а також з метою залякування потерпілого або інших осіб;

· або вчинене на замовлення;

· або спричинило смерть потерпілого.

Відповідно до Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень під мученням слід розуміти дії, які заподіяли потерпілому страждання шляхом тривалого позбавлення їжі, пиття, тепла, залишення його в шкідливих для здоров’я умовах та інші подібні дії.

Сюди ж відносяться дії, пов’язані з багаторазовим або тривалим спричиненням особливого болю (шмагання, щипання, застосування термічних чинників тощо).

Мучення викликають не просто больові відчуття, що мають місце при кожному тяжкому тілесному ушкодженні, а заподіюють особливо сильний фізичний біль і страждання. Слід мати на увазі, що мучення самі по собі не є видом тяжкого тілесного ушкодження і можуть тягти відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК України, лише за наявності однієї з ознак, перерахованих у ч. 1 цієї статті. Наявність мучення встановлюється судом за допомогою судово-медичної експертизи.

Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження групою осіб передбачає його вчинення двома або більше особами, які діють як виконавці. Попередня змова не обов’язкова.

Вчинення тяжкого тілесного ушкодження з метою залякування має місце, якщо особа вчиняє злочин, прагнучи залякати потерпілого або інших осіб (наприклад, родичів, товаришів по службі).

Тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, передбачає, що причиною смерті було ушкодження, вказане в ч. 1 ст. 121 КК України. Для застосування ч. 2 ст. 121 КК України в цьому випадку слід встановити наявність умислу на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження і необережної вини стосовно смерті потерпілого. Якщо смерть потерпілого була результатом тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого через необережність, відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК України наставати не може. У цьому випадку особа може нести відповідальність за вбивство через необережність.

Об’єктивна сторона тяжкого тілесного ушкодження характеризується діями або бездіяльністю, наслідками та причинним зв’язком між ними. Для закінченого злочину обов’язкове настання наслідків у вигляді тяжкого тілесного ушкодження.

Діями по заподіянню тяжких тілесних ушкоджень можуть бути, як правило, фізичне насилля, тобто суспільно небезпечний протиправний вплив на організм іншої людини проти її волі.

Суб’єктивна сторона тяжких тілесних ушкоджень може характеризуватися умислом або необережністю. Мотив і мета заподіяння тяжких тілесних ушкоджень не впливають на кваліфікацію діяння, але мають важливе значення для організації розслідування і будуть розглянуті в наступних підрозділах роботи.

Суб’єктом умисного тяжкого тілесного ушкодження може бути особа, яка до моменту вчинення злочину досягла 14 років.

Нами наведені кримінально-правові ознаки умисних тяжких тілесних ушкоджень, які використовуються в процесі розкриття і розслідування таких злочинів. Але для розробки криміналістичних рекомендацій розслідування будь-яких злочинів важливе значення має також криміналістична характеристика певного виду злочинів. Перш ніж перейти до криміналістичної характеристики тілесних ушкоджень, зупинимося на аналізі дискусійних питань щодо визначення поняття та структури криміналістичної характеристики.

Злочин, як багатогранна, негативна, суспільно небезпечна діяльність людини характеризується різнопланово і може мати соціологічний, кримінологічний, морально-етичний, криміналістичний та інші аспекти. Питання про поняття, сутність, структуру, види, форми злочинної діяльності досліджуються з різних боків кримінальним правом, кримінологією, криміналістикою, оперативно-розшуковою діяльністю і т.д. Така увага з боку науковців до цього соціального явища не є випадковою. Оскільки злочин являє небезпечну діяльність людини, природно що суспільство заінтересоване у тому, щоб таких явищ було як найменше, а ті що вже вчинені були розкриті і винні притягнуті до відповідальності. Саме тому значна частина юридичних наук і дисциплін покликані своїми науковими розробками та рекомендаціями сприяти ефективному вирішенню проблеми боротьби із злочинністю шляхом своєчасного і якісного запобігання, виявлення, розкриття і розслідування злочинів.

Для вирішення цього загального завдання кожна юридична наука досліджує ті елементи й риси злочину, які відносяться до її предмету. Тому кожна наука намагається виділити і описати найбільше значущі для неї ознаки, риси цього небезпечного соціального явища, акцентуючи на них увагу[9]. Починаючи з середини 60-х років, зазначає В.Ю. Шепітько, у процесі наукових кримінологічних і криміналістичних досліджень злочинності почали застосовувати соціологічні методи. Поряд з вивченням кримінальних справ за спеціально розробленими програмами вченими-криміналістами, кримінологами, процесуалістами, психологами проводилось опитування суб’єктів кримінального процесу, а також осіб, засуджених за вчинення злочинів. Це закономірно призвело до необхідності розробки галузевих видів юридичних характеристик відповідних видів злочинів: кримінально-правової, кримінально-процесуальної, кримінологічної та криміналістичної[15, 367-368]. М.В. Салтевський до цього переліку додає ще й адміністративно-правову, але не пояснює, які ознаки злочину можуть утворювати таку характеристику[20, 418].

Аналіз наукової літератури з кримінального права, кримінології та кримінального процесу показує, що цими науками недостатньо уваги, порівняно з криміналістикою, приділено розробці галузевих характеристик злочину. В кримінально-процесуальній літературі про таку характеристику навіть не згадується. Недостатня розробленість галузевих характеристик злочину, мабуть, стала однією з причин, що вони не знайшли відображення у першому в Україні систематизованому зводі знань про державу і право[3].

Разом з тим, активні пошуки науковців призвели до того, що в науковому обігу набули розповсюдження характеристики злочину з такими означувальними словами як кримінально-правова, кримінологічна, кримінально-процесуальна, криміналістична, оперативно-тактична, судово-психологічна, та інші.

Найбільше дослідженими, усталеними і перевіреними часом вважаються кримінально-правова і кримінологічна характеристики злочину.

В загальному плані будь-яка характеристика являє собою "…описание отличительных качеств, свойств, черт кого-чего-нибудь"[2], або "опис, визначення істотних, характерних особливостей, ознак кого-, чого-небудь"[5]. В кримінальному праві такий підхід використав А.Н. Трайнін для визначення складу злочину, під яким він розумів сукупність встановлених кримінальним законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, що характеризують суспільно-небезпечне діяння як злочин[8].

Кримінально-правова характеристика описує правовий характер діяння, вказує, чи містить воно відмінні ознаки складу злочину, який ступінь суспільної небезпечності вчиненого, яке треба призначити покарання за вчинене та інші ознаки. На даному етапі розвитку науки кримінального права науковці виділяють шість основних ознак злочину: суспільну небезпечність, протиправність, винність, діяння, суб’єкт злочину та караність[4].

Якщо кримінальне право вивчає злочин перш за все як окремий акт поведінки людини, передбачений правовою нормою, якщо кримінальний процес і криміналістика розробляють найбільше ефективні методи викриття винного і встановлення істини, зазначає В.М. Кудрявцев, то кримінологію перш за все цікавить злочинність в цілому як соціальне явище, яке має місце в сучасному суспільстві[5, 4]. Виходячи із цього він формулює визначення кримінологічної характеристики злочинів як сукупності даних (достатньої інформації) про певний вид (групу) злочинів або конкретне особливо небезпечне діяння, що використовується для їх запобігання[16].

Інші автори розглядають кримінологічну характеристику як систему відомостей про генезис злочину, його причини і умови вчинення, частоту повторюваності та розподіл злочинів за різними підставами, наприклад віком, професією, освітою і т.п.[16].

В.В. Вандишев спробував сформулювати кримінально-процесуальну характеристику злочину. На його думку, вона полягає в сукупності ознак і властивостей, притаманних порядку порушення і провадження по кримінальній справі. Жодного слова у визначенні не знаходимо про ознаки злочину. Це помітив і сам автор бо далі пише. Ці ознаки і властивості торкаються, зокрема, підслідності, підсудності, процесуальних строків і т.п. Умовність цього терміну досить очевидна, оскільки ця характеристика відноситься перш за все до порядку провадження, діяльності правоохоронних органів по розслідуванню злочинів[4, 7]. Таким чином, сам автор спростував можливість відшукати те, що не існує в дійсності.

До певного часу зазначені характеристики використовувались для розробки криміналістичних методичних рекомендацій розслідування злочинів. Природно, що у таких методичних рекомендаціях недостатньо уваги приділялося урахуванню криміналістично значущих ознак злочину. Такі рекомендації не відрізнялися достатньою конкретністю, а тому, в певній мірі, не відповідали потребам слідчої практики. Таким чином, саме життя поставило перед науковцями завдання враховувати при розробці методичних рекомендацій відомості про ті ознаки злочину, які мали важливе криміналістичне значення, сприяли більше результативному використанню таких методик для розкриття злочинів. При цьому, для розробки криміналістичних рекомендацій розслідування окремих видів злочинів науковці не відмовилися використовувати відомості, які органічно входять до змісту інших галузевих характеристик злочинів. А.В. Старушкевич з цього приводу зазначає, що внесення до криміналістичної характеристики ознак кримінально-правової або кримінологічної характеристики не буде їх дублювати, оскільки у новій моделі вони виконують іншу, суттєво нову функцію і служать вирішенню завдань криміналістики[2]. Погоджуючись з тим, що криміналістична характеристика виконуватиме нову функцію слід зазначити наступне. Злочин представляє складне, багатогранне соціальне явище, яке складається з певних елементів. Кожний з цих елементів проявляється зовні відповідними ознаками, які можуть бути визначені і описані. Тобто ці ознаки існують об’єктивно і незалежно від тих наук, які досліджують це соціальне явище. Включення відомостей про ті чи інші ознаки злочину до відповідної характеристики не перетворює їх на кримінально-правові, кримінологічні або криміналістичні. Вони залишаються відомостями про ознаки злочину. Лише у певній сукупності, оптимальний варіант якої визначає кожна наука, ці відомості утворюють відповідну характеристику злочину і відіграють важливу пізнавальну роль. Мабуть саме тому при побудові конкретної характеристики злочину можуть використовуватися відомості про ті чи інші його ознаки, що були встановлені іншими науками і включені до власних характеристик. Крім того, слід зазначити, що наробки інших наук можуть безпосередньо використовуватися для вирішення завдань криміналістики. Так, використанню кримінологічних даних для організації роботи з розкриття конкретного виду злочинів присвячено самостійне наукове дослідження. Воно наочно свідчить про нові, широкі можливості, коли досягнення і результати дослідження однієї наукової галузі застосовуються іншою для розробки ефективних методик розслідування[4].тілесний ушкодження злочин криміналістичний

Вперше до поняття криміналістичної характеристики злочинів звернулись О.Н. Колесніченко та Л.А. Сергєєв[12]. У подальшому дане питання достатньо активно обговорювалося на сторінках наукових видань. Значний внесок у розробку поняття, рівнів узагальнення, структури криміналістичної характеристики зробили В.П. Бахін, Р.С. Белкін, О.М. Васильєв, І.А. Возгрін, І.Ф. Герасімов, В.Г. Гончаренко, В.О. Коновалова, В.А. Образцов, М.В. Салтевський, М.О. Селиванов, В.Г.Танасевич, В.Ю. Шепітько та інші.

Не вдаючись до поглибленого аналізу запропонованих визначень слід відмітити, що усім ним в більшій чи меншій мірі притаманні такі ознаки, до яких звертаються автори при їх побудові, як:

- сукупність узагальнених відомостей про ознаки певного виду злочинів;

- встановлення і урахування закономірних зв’язків між цими даними;

- призначеність для використання в розслідуванні конкретних видів злочинів.

Криміналістична характеристика так само як кримінально-правова і кримінологічна містить у собі інформацію про злочин в цілому та його складові елементи (об’єкт і об’єктивну сторону), але на відміну від них являє собою по-перше, систему лише криміналістично значущих відомостей про ознаки злочину, а не будь-яких однакових для усіх видів злочинів, які в межах визначеного виду можуть сприяти його розкриттю. По-друге, відомості про ознаки елементів злочину описуються на якісно-кількісному рівні. Тобто встановлюються кореляційні закономірні взаємозв’язки – що (дії, знаряддя, сліди і т.п.), з чим зв’язано, яким саме чином, що за чим слідує, що і за допомогою чого може бути встановлено і т.д. Практичне значення таких характеристик полягає у тому, що при розслідуванні конкретного злочину зібрану про нього інформацію співставляють з системою узагальнених відомостей про злочини даного виду, які розслідували раніше (інформаційною моделлю). За збігом криміналістично значущих ознак злочину стає можливим визначити – чим раніше характеризувались поки що невідомі в даному розслідуванні обставини. Звичайно, найбільший інтерес представляє – хто вчинив злочин. На підставі узагальнених відомостей про те, хто і за яких обставин вчиняв подібні злочини з’являється об’єктивна можливість обмежити напрямок пошуку злочинця. Побудована за таких умов криміналістична характеристика стає дійовим інструментом у розслідуванні події злочину.

Виходячи з значення криміналістичної характеристики для практики і побудови окремих методик розслідування, зазначений термін набув широкого розповсюдження в юридичній літературі. Важко зустріти видання з криміналістики, у якому не використовувався б зазначений термін.

Таким чином, сьогодні можна констатувати що загальновизнаними є поняття кримінально-правової, кримінологічної і криміналістичної характеристики злочину. Але в нашому дослідженні ми будемо розглядати криміналістичну характеристику тяжких тілесних ушкоджень, як важливий елемент (основу) для побудови методики розслідування цих злочинів.

При розгляді загальних положень криміналістичної характеристики науковці по різному підходять до визначення її структури, тобто до виділення і характеристики її елементів. Докладний аналіз поглядів науковців на структуру криміналістичної характеристики викладено в підручнику з криміналістики починаючи з появи даного терміну в науковому обігу і до теперішніх днів[3]. Не вдаючись до поглибленого аналізу наявних дискусій, спробуємо обґрунтувати власне бачення щодо структури криміналістичної характеристики тілесних ушкоджень, оскільки в наступних підрозділах роботи буде розкрито зміст кожного з них.

Так, О.Р.Росинська називає такі елементи криміналістичної характеристики: а) характеристика типових способів вчинення та приховання злочинів даного виду та інших обставин злочину; б) відомості про коло осіб, серед яких слід шукати злочинця; в) характеристика типового потерпілого; г) описання типових обставин, що сприяли або перешкоджали таким злочинам[22]. В наведеному переліку відсутні відомості про те, на що завжди спрямована злочинна дія або діяльність – це предмет посягання. Його характеристика має важливе значення для криміналістичної характеристики тілесних ушкоджень, а у подальшому і його розкриття. Саме тому інші науковці включають предмет посягання до структури криміналістичної характеристики злочинів. Так, В.Ю. Шепітько до елементів криміналістичної характеристики відносить: 1) спосіб злочину; 2) місце і обстановку; 3) час вчинення злочину; 4) знаряддя і засоби вчинення злочину; 5) предмет злочинного посягання; 6)особистість потерпілого (жертви); 7) особистість злочинця; 8) типові сліди злочину[3]. Автор намагається охопити більшість обставин, які характеризують злочин, а тому відбувається деталізація окремих його елементів. Увага акцентується на способі злочину, а також знаряддях і засобах його вчинення. Але описати спосіб злочину без характеристики знарядь і засобів вчинення злочину неможливо. Тому слід погодитися з думкою М.В. Салтевського, що більшість з елементів структури криміналістичної характеристики злочинів, які пропонуються науковцями описують чотири сторони злочину: 1) предмет безпосереднього посягання; 2) спосіб вчинення злочину в широкому розумінні; 3) типову обстановку – слідову картину в її широкій інтерпретації; 4) особистість злочинця[2]. Такий підхід до побудови структури криміналістичної характеристики здається найбільше вдалим. Визначення складу елементів криміналістичної характеристики злочинів здійснюється на основі структури людської діяльності, зазначає В.В. Тіщенко, що включає в себе суб’єкт, мету і мотиви, об’єкт (предмет), процес чи механізм (способи, знаряддя, засоби й ін.), результат[6]. Відповідно до цього М.І. Скригонюк пропонує розглядати криміналістичну характеристику тілесних ушкоджень у вигляді наступної моделі компонентів: 1) злочинне діяння, 2) способи підготування, вчинення і приховування злочинного діяння, 3) механізм слідоутворення при готуванні та вчиненні злочинного діяння, 4) дані, що характеризують особу злочинця і потерпілого, 5) системно-закономірне співвідношення вказаних елементів криміналістичної характеристики[9].

З аналізу наведених структур криміналістичної характеристики видно, що відомості про злочин охоплюють чотири його сторони. Звичайно, для кожного виду злочинів вони будуть відрізнятися і наповнюватися специфічним змістом. Виділення названої сукупності ознак не ставить перед собою за мету дати повну і всебічну характеристику злочину. Мета такої характеристики полягає в системному відображенні таких даних про злочинну діяльність, що мають інформаційно-пізнавальну спрямованість і дозволяють у цьому зв’язку здійснювати ретроспективне і перспективне моделювання злочинної діяльності що розслідується, прогнозування її розвитку і, відповідно, планування ходу подальшого розслідування[8]. Зазначений підхід до побудови структури криміналістичної характеристики, в узагальненому вигляді, нагадує підхід до побудови структури предмету доказування в кримінальному процесі. Незважаючи на розмаїття і особливості окремих груп злочинів формула предмета доказування є єдиною для всієї їх сукупності. Разом з тим, при розгляді предмету доказування конкретної групи, виду злочинів предмет доказування конкретизується, наповнюється відповідним змістом, звертається увага на особливості предмета і меж доказування по окремим групам злочинів (особливості доказування у справах неповнолітніх[8], осіб, визнаних неосудними, [6] у справах про підпали з метою приховання злочинів[7] тощо). Подібно до цього в криміналістиці розробляються особливості криміналістичних характеристик окремих видів злочинів (убивств, вчинених в процесі протистояння організованих злочинних груп[9] та ін.).

Наведений підхід до побудови криміналістичної характеристики вважається перспективним і дозволяє від загальної формули структури криміналістичної характеристики переходити до побудови криміналістичних характеристик конкретних видів і груп злочинів. В науковій літературі зазначається, що в криміналістичному аналізі злочинів беруться до уваги всі елементи злочинної діяльності. Але, одні елементи, їхні окремі параметри, частини, сторони і сукупності, що інформативні в криміналістичному відношенні для одних груп і підгруп злочинів, що досліджуються, виявляються неінформативними чи мало інформативними в інших групах. Усе це не може не відображатися на змістовній стороні криміналістичної характеристики[5].

Так, у криміналістичній характеристиці тілесних ушкоджень відомості про мету і мотив злочину мають визначальне значення. Вони дозволяють обґрунтувати версії про осіб, зацікавлених у заподіянні шкоди здоров’ю потерпілому і неможливості здійснювати ним певний вид робіт, приймати відповідні рішення – можливих організаторів та виконавців злочину. В той же час для криміналістичної характеристики розкрадань названі відомості для пошуково-пізнавальної діяльності не мають настільки суттєвого значення, оскільки для цієї категорії злочинів вони однакові чи однотипні і лише в деяких випадках можуть указувати на можливе коло підозрюваних, наприклад, неповнолітніх[8].

Для криміналістичної характеристики тілесних ушкоджень важливого значення набувають відомості про час, місце і обстановку вчинення посягання, особу потерпілого, а тому вони підлягають обов’язковому дослідженню, встановленню закономірних кореляційних зв’язків між ними. У подальшому це дозволить вже на початковому етапі розслідування правильно обґрунтовувати версії, визначати напрями їх перевірки для встановлення особи, причетної до даного злочину.

Аналіз кримінальних справ про заподіяння тяжких тілесних ушкоджень засвідчує, що за порою року такі розбіжності не досить суттєві. Найбільша їх кількість вчиняється влітку – 35,9%, взимку – 24,8%, а – навесні і восени приблизно однаково – 19,8% та 19,5%. Найбільше небезпечним для таких злочинів часом доби є нічний (з 00 до 06 год.) – 52,7% та денний (з 06 до 12 год.) – 24,1%, вечірній (з 18 до 24 год.) – 17,1%. Найменше таких злочинів вчиняється в денний час (з 12 до 18 год.) – 6,1%. Якщо порівняти наші дані з даними дослідників двадцятирічної давнини, можна побачити суттєві відмінності. У той час близько 80% злочинів вчинялося з 18 до 24 години, що пояснювалося способом життя людей[4]. Сьогодні спосіб життя людей суттєво змінився. Більшість і потерпілих і злочинців свій відпочинок переносять на нічний час, чому сприяє розгалужена система розважальних місць, які працюють цілодобово або в нічному режимі.

Місця заподіяння тілесних ушкоджень розподілялися наступним чином. Даний злочин є характерним для міст, де їх вчинено 87,7%, а в сільській місцевості 12,3%. Кожен четвертий злочин вчиняється в житлових приміщеннях (в квартирах – 10,9%; в будинках – 10,9%; в гуртожитках – 4,8%). За місцем роботи і навчання вчинялося по 4,1% злочинів. В громадських місцях – 12,3%; на вулицях – 15,1%; у скверах і парках – 19,8%; в зонах відпочинку – 4,1%; в барах – 8,9%; нічних клубах – 3,4%; на дискотеках – 4,1%.

Зазначений вид злочинів більшою мірою є притаманним чоловікам. Ними вчинено 87,0% тілесних ушкоджень, а жінками 13,0%.

За віком особи, які вчинили злочин розподіляються: від 14 до 16 років – 10,7%; від 16 до 18 років – 13,5%; від 18 до 24 років – 23,6%; від 24 до 30 років – 21,3%; після 30 років – 30,9%. Більше половини з засуджених (56,0%) вчинили злочин уперше і 80,1% – без співучасників. Половина засуджених під час вчинення злочину перебувала у стані алкогольного сп’яніння (58,4%), а 18,0% – в стані наркотичного сп’яніння. На момент вчинення злочину половина засуджених (47,2%) не працювали і не навчалися. Працював лише кожний третій (29,2%) і кожний п’ятий навчався (у школі – 9,6%; коледжі – 6,7%; інституті тощо – 7,3%).

Узагальнюючи розглянуте, структуру криміналістичної характеристики тяжких тілесних ушкоджень можна представити у вигляді системи відомостей, які характеризують:

- предмет злочинного посягання;

- спосіб заподіяння тілесних ушкоджень;

- обстановку вчинення злочину – слідову картину у широкому її розумінні;

- мету і мотив заподіяння тілесних ушкоджень;

- особу злочинця.

Оскільки характеристика зазначених структурних елементів та встановлення зв’язків між ними має важливе значення для розробки криміналістичних рекомендацій з розслідування тяжких тілесних ушкоджень ці питання будуть розглянуті у самостійних підрозділах роботи докладніше.


ЛІТЕРАТУРА

1. Ульянова Л. Т. О доказывании в стадии возбуждения уголовного дела / Л. Т. Ульянова // Вестник Московского ун-та. – Право. – 1971. – №3. – С. 22–29.

2. Усынин В. М. Процессуальные формы взаимодействия органов предварительного следствия и органов, осуществляющих оперативно-розыскную деятельность, по уголовным делам на досудебных стадиях уголовного процесса : автореф. дис. на соискан. ученой степениканд. юрид. наук : спец. 12.00.09 / В. М. Усынин. – Ижевск, 2005. – 22 с.

3. Фадеев В. И. Расследование инсценировок преступных событий : автореф. дис. на соисканиеученой степениканд. юрид. наук : спец. 12.00.09 / В. И. Фадеев. – Воронеж, 1998. – 23 с.

4. Федотова Г. В. Процесуальні гарантії своєчасного оскарження постанови органу дізнання про порушення кримінальної справи потребують удосконалення / Г. В. Федотова // Кримінальний процес України в контексті європейських стандартів судочинства : Матеріали наук.-практ. конф. (м. Київ, 7 грудня 2007 р.). – К. : Київський нац. ун-т внутр. справ, 2008. – С. 155–157.

5. Федченко В. М. Розслідування злочинів слідчою та слідчо-оперативною групою: правові та організаційні засади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 "кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза" / В. М. Федченко. – К., 2005. – 20 с.

6. Фомушкин А. А. Голос и речь раскрывают криминальные тайны: о применении психолингвистических познаний в криминалистике и оперативно-розыскной деятельности / А. А. Фомушкин. – СПб. : Изд-во "Юридический центр Пресс", 2003. – 129 с.

7. Франк Л. В. Виктимология и виктимность / Л.В. Франк. – Душанбе, 1972. – 346 с.

8. Хань Г. А. Теоретичні засади планування та організації розслідування злочинів : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 "кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза" / Г. А. Хань. – Харків, 2007. – 20 с.

9. Хлынцов М. Н. Проверка показаний на месте / М. Н. Хлынцов. – Саратов : Изд-во "Коммунист", 1971. – 120 с.

10. Хмелева А. В. Судебная экспертиза при расследовании преступлений против личности / А. В. Хмелева // Юридические записки. Вып. 7: Расследование преступлений: Вопросы теории и практики. – Воронеж : Изд-во Воронеж. гос. ун-та, 1997. – С. 81–87.

11. Цветков П. П. Изучение личности обвиняемого / П. П. Цветков. – Л., 1973. – 149 с.

12. Цветков С. И. Комплексное использование сил и средств правоохранительных органов при расследовании деятельности преступных структур / С. И. Цветков. – М. : Московский ин-т МВД России, 1994. – 147 с.

13. Центров Е. Е. Личность потерпевших по делам о половых преступлениях и особенности их допроса : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук. : спец 12.00.09 / Е. Е. Центров. – М., 1972. – 25 с.

14. Цепінь М. Й. Обмежена осудність осіб із психопатичними розладами : юридико-психологічна характеристика : автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук : спец. 19.00.06 "юридична психологія" / М. Й. Цепінь. – К., 2007. – 20 с.

15. Цильвик В. П. Следственные ситуации: розыскные версии и вопросы планирования расследования по делам, возбужденным в связи с исчезновением человека / В. П. Цильвик // Криминалистика и судебная экспертиза. Вып. 44. – К. : "Лыбидь", 1992. – С.14–21.

16. Цильвик В. П. Человек пропал без вести… Розыск / В. П. Цильвик. – К. : РИО МВД Украины, 1995. – 165 с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 1.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий