- сприяння мобільності робочої сили на ринку праці шляхом посилення державного регулювання трудової міграції, ліцензування діяльності недержавних центрів зайнятості, що здійснюють працевлаштування, зокрема за кордоном;
- підвищення конкурентоспроможності, професійно-ділового, кваліфікаційного рівня працюючих, вивільнюваних працівників та незайнятих громадян шляхом їх перенавчання та професійної підготовки, проведення профорієнтаційних заходів; підтримка само зайнятості безробітних, незайнятих громадян і вивільнюваних працівників шляхом надання їм у межах законодавства і з урахуванням фінансових можливостей економічної допомоги, послуг, пов'язаних з професійним навчанням тощо;
- удосконалення системи соціального захисту і матеріальної підтримки безробітних, незайнятих громадян і вивільнюваних працівників, що забезпечуватиме належний рівень споживання, заохочуватиме до активних пошуків роботи;
- поглиблення міжнародних зв'язків з проблем зайнятості населення, розвитку інфраструктури ринку праці шляхом співробітництва з міністерствами праці і службами зайнятості зарубіжних країн та міжнародними організаціями, обміну досвідом роботи тощо.
Крім цього, варто зазначити, що правова колізія, пов’язана із набуттям статусу безробітного особами, які мають засоби виробництва (насамперед землю), але не можуть бути працевлаштовані у секторі найманої праці, призводить до проблеми соціального захисту численної категорії населення і порушує принципи соціальної справедливості. На наш погляд, треба встановити жорсткі умови надання непрацюючим громадянам статусу безробітного. Слід додати, що не можуть бути визнані безробітними або можуть бути позбавлені цього статусу особи, які у встановлені строки не з’явилися до служби зайнятості без поважних причин, не сприяють своєму працевлаштуванню, не виконують рекомендацій спеціалістів центрів зайнятості тощо. Разом з цим, ураховуючи широке застосування в країні гнучких форм зайнятості, потребує уточнення поняття “безробітний”. На нашу думку, безробітними слід вважати не тільки тих осіб, які не мають роботи, а й тих, які мають короткострокову, тобто роботу неповний робочий тиждень, що не має гарантованого постійного характеру, а оплата цієї праці становить не більш ніж ½ від мінімальної заробітної плати (це може бути робота, наприклад, менше ніж 20 год. на тиждень). Таким чином, ця категорія безробітних у період діяльності не претендуватиме на отримання допомоги на випадок безробіття.
На нашу думку, безробітним у селах, які не перебувають на обліку в службі зайнятості, повинні сприяти місцеві органи самоврядування. Водночас вважаємо за доцільне передбачити проблеми зайнятості, зокрема сільського населення, в планах соціально-економічного розвитку населених пунктів регіонів. Ураховуючи реалії, що склалися в результаті реформування сільського господарства, та з метою впорядкування порядку реєстрації селян як безробітних назріла потреба законодавчого закріплення відповідних змін у вітчизняному законодавстві про зайнятість. На нашу думку, варто скористатися досвідом Польщі, де за наявності в селянина двох і більше гектарів землі ні він, ні члени його сім’ї не можуть бути визнані безробітними. Доцільно також базовим центрам зайнятості подавати до районних держадміністрацій списки осіб, які обробляють земельну частку (пай) і одночасно перебувають на обліку в державній службі зайнятості.
Для ефективного вирішення проблем регулювання ринку праці та розширення можливостей для працевлаштування безробітних потрібно привести у відповідність до вимог світового товариства чинне законодавство про соціальне страхування на випадок безробіття. Насамперед це стосується запровадження нових форм робіт, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності робочої сили, розвиток підприємницької ініціативи безробітних. Ми вважаємо, що для підвищення ефективності регулювання регіональних ринків праці (зокрема, Тернопільської та Вінницької областей) доцільно обмежити орієнтацію на пасивні форми соціального захисту малозабезпечених і безробітних (виплату окремих видів допомог), створюючи сприятливі умови для підприємницької діяльності, та застосувати такі економічні методи стимулювання зайнятості населення:
– впровадити диференційовані ставки місцевих податків, зборів та орендної плати для суб’єктів підприємницької діяльності, залежно від кількості створених нових робочих місць і зазначення строку дії податкових пільг;
– скасувати плату за державну реєстрацію підприємницької діяльності для громадян із статусом безробітного та дозволити сплачувати єдиний податок за пільговою ставкою (20–50% діючих ставок) упродовж першого року діяльності;
– зменшити на 50% вартість патенту на торгівлю сувенірами і кустарними виробами та ставки ринкового збору для підприємців – колишніх безробітних і для соціально незахищених верств населення.
Для реалізації вищезазначених завдань і врахування окреслених пріоритетів пропонуємо застосовувати фінансові санкції за неподання чи несвоєчасне подання звітності платниками страхових внесків. На нашу думку, істотним недоліком системи звітування щодо сплати збору на соціальне страхування у випадку настання безробіття є відсутність персоніфікованого обліку нарахованої заробітної плати застрахованих осіб і сплачених внесків.
За неподання державної статистичної звітності щомісячно за формою №3-ПН необхідно законодавчо передбачити штрафні санкції до роботодавців, а що стосується оперативної інформації про вакансії, то безумовно ніякої обов’язковості надання її до державної служби зайнятості не повинно бути. Роботодавець сам вправі вирішувати до кого звернутись за допомогою у пошуку робітника – до держави, до приватної служби зайнятості, до навчального закладу, до іншого підприємства тощо.
Результати аналізу подання підприємствами державної статистичної звітності за формою №3-ПН потрібно щомісячно публікувати для ознайомлення з ними органів виконавчої влади, загальноосвітніх навчальних закладів, вищих, професійно-технічних навчальних закладів, молоді, дорослих громадян. Оскільки на Міністерство праці та соціальної політики України покладена відповідальність за забезпечення ефективної, продуктивної, вільно обраної зайнятості, то цілком логічно, щоб саме вони володіли б достовірними даними про додаткову потребу у фахівцях і робітничих кадрах за професійним, освітньо-кваліфікаційним складом і разом з Міністерством економіки України і Міністерством фінансів формували та розміщували державне замовлення на підготовку, перепідготовку кадрів, підвищення кваліфікації для державних потреб, виходячи зі схвалених Кабінетом Міністрів України проектів Державного бюджету та Державної програми економічного й соціального розвитку України.
Також проблемним є питання щодо вдосконалення механізму стягнення страхових внесків через судові органи з огляду на недосконалість вітчизняного законодавства. Згідно з Законом України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття є контролюючим органом. Таким чином, судові та виконавчі органи посилаються на цей Закон, який передбачає стягнення податкового боргу через податкові органи. Відповідно до роз’яснень Державного центру зайнятості, норми Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” поширюються на Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття тільки в частині, що не суперечить нормам Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”. А норми даного Закону передбачають, що страхові внески стягуються в судовому порядку.
Крім того, на наш погляд, фінансування професійної освіти за рахунок тільки державного бюджету не відповідає потребам ринкової економіки. Його необхідно здійснюватись за трьома напрямами – Державний бюджет, регіональний бюджет, кошти підприємств, адже: по-перше, на державному рівні приймаються заходи, щодо надання більшої самостійності регіонам, зменшення ними відрахувань до Державного бюджету, тобто він дедалі буде зменшуватись при одночасному збільшенні регіональних бюджетів; по-друге, робітничі кадри в професійно-технічних навчальних закладах готуються для регіонів і тому регіон повинен бути зацікавлений в створенні відповідних умов для організації професійно-технічної освіти, в ефективному використанні коштів на підготовку кваліфікованих робітників за професіями, потрібними для місцевого ринку праці; по-третє, робітничі кадри в професійно-технічних навчальних закладах готуються для потреб підприємств, установ та організацій. Разом з тим вони не приймають ніякої участі в розвитку матеріально-технічної бази ПТУ.
Ми вважаємо, що необхідно підвищити статус Державної служби зайнятості як головного інституту національної системи захисту від безробіття в умовах соціального страхування. Світовий досвід засвідчує, що її компетенція виходить за межі “захисної” соціальної функції і поширюється на державну політику зайнятості загалом. Це має супроводжуватись реформуванням системи, в тому числі її фінансування, і підходів до реалізації основних програм на ринку праці. В іншому разі служба зайнятості або поступово втратить свої функції, або трансформується в гібридну державну структуру, яка виплачує соціальні допомоги та обслуговує зайнятих, підлітків, пенсіонерів. Для цього необхідно відмовитись від чинного порядку формування штату служби (залежно від чисельності населення, що проживає в регіоні або кількості зареєстрованих безробітних) та перейти до єдиного критерію – показника рівня безробіття в регіоні (для регіональної служби) і в районі (в районній службі).