Декретом Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету та Ради Народних Комісарів від 10 червня 1920 р. було затверджене Положення про Всеукраїнський комітет з загальної трудової повинності (Укркомтруд). Основні завдання Комітету полягали у проведенні трудових мобілізацій на території Української СРР, у погодженні дій губернських комітетів, контролі за точним та своєчасним виконанням місцевими комітетами усіх покладених на них задач, у регулюванні перекидання кваліфікованої та некваліфікованої робочої сили на території УСРР. Перший радянський Кодекс законів про працю, прийнятий у грудні 1918 року, мав у своїй основі Закон про трудову повинність - їй присвячувався перший розділ Кодексу. Місцеві Ради депутатів отримали право примусового залучення до виконання робіт усіх зобов'язаних трудовою повинністю. [6]
У листопаді 1920-го місцеві відділи праці були ліквідовані - вони злилися з Комітетами з трудової повинності. Таким чином, в епоху військового комунізму робоча сила перетворилася на державну власність, відбулася суцільна мілітарізація праці на виробництві.
У вересні 1924 року Наркоматом праці було ухвалено кілька принципових щодо подальшої діяльності бірж рішень. Серед них - постанова про організацію при біржах праці посередницьких бюро з наймання робітників, інструкції про порядок діяльності бюро по окремих професіях, постанова «Про зняття з обліку бірж праці деяких категорій безробітних та припинення реєстрації останніх».[12]
З березня 1930 р. Наркомат праці СРСР направив на місця розпорядження «Про реорганізацію роботи органів праці в галузі надання трудової допомоги безробітним». У документі йшлося, що усі вони перетворюються на учбові центри та школи-фабрики для підготовки робочих кадрів, яких бракувало для потреб широко розгорнутої індустріалізації. Після закінчення навчання нові та перекваліфіковані робітники використовувались у плановому порядку й змінити місце роботи за направленням самовільно не могли.
З 19 вересня 1933 р. Наркомат праці УСРР й відділи на місцях були ліквідовані та злилися з Всеукраїнською Радою професійних спілок та її місцевими підрозділами. На порядку денному стояли інші методи управління суспільною працею. Спочатку організованим набором займався Наркомат праці, а невдовзі після того, як у 1933 році його ліквідували, постало питання про орган, який би керував оргнабором. Постановою Раднаркому СРСР від 21 липня 1938 р. був встановлений докладний порядок організованого набору населення, яким керувала відповідна комісія при Економраді. З 1939 року за кожною областю були закріплені одне-два відомства, діяв невеликий штат уповноважених. [8]
На території України ще продовжувались воєнні дії, коли 11 вересня 1943 р. почало працювати Бюро з обліку та розподілу робочої сили при Раднаркомі УРСР. В грудні 1946 року воно було реорганізоване в Українське республіканське управління Міністерства трудових резервів СРСР, а наступного року – в Головне управління ремісничих, залізничних училищ та шкіл фабрично-заводського навчання УРСР Міністерства трудових резервів СРСР. [7]
У травні 1953-го на базі відділу оргнабору Головного управління союзного Міністерства трудових резервів було створене окреме Головне управління організованого набору робітників при Раді Міністрів УРСР. Паралельно з вересня 1944 року діяло при Раднаркомі /з березня 1946 р. - при Раді Міністрів/ УРСР Управління в справах евакуації та розселення українського та польського населення. 1951 року воно реорганізувалося у Переселенське управління при Раді Міністрів УРСР, у 1953-му увійшло до складу Міністерства сільського господарства, через рік - знову у підпорядкуванні Ради Міністрів.[12]
Указом «Про перетворення Державного комітету Ради Міністрів Української РСР по використанню трудових ресурсів у союзно-республіканський Державний комітет Ради Міністрів Української РСР по праці» № 1322 від 12 жовтня 1976 р. [9] Президія Верховної Ради УРСР підвищила статус комітету - він був названий Державним комітетом Української РСР по праці. Через 10 років до сфери діяльності відомства додалися соціальні проблеми і його нові завдання було визначено постановою Ради Міністрів УРСР від 26 липня 1988 р. «Про перебудову діяльності та організаційної структури Державного комітету УРСР по праці і соціальних питаннях».
Через два роки Державний комітет по праці був перетворений у Міністерство праці УРСР, напрямки його роботи та структура затверджені постановою Ради Міністрів УРСР від 13 вересня 1990 р. №252 [8]. Зокрема, Республіканський центр по працевлаштуванню, перенавчанню і профорієнтації населення було перейменовано у Республіканський центр зайнятості і профорієнтації населення при Міністерстві праці УРСР в складі республіканського, обласних, районні міських та районних у містах центрів зайнятості. У березні 1991 року Верховна Рада прийняла Закон України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 р. № 803 [19], у якому містяться головні принципи діяльності служби зайнятості, її обов'язки і права. З метою реалізації положень Закону України «Про зайнятість населення», Кабінет Міністрів УРСР своєю постановою від 24 червня 1991 р. №47 затвердив положення про Державну службу зайнятостів якому викладено організаційну структуру, головні завдання, права, відповідальність і місце в системі органів державної влади. [3]
Як зазначає Ю.М. Маршавін, з цього часу служба зайнятості України стала важливим інструментом регулювання ринку праці і соціального захисту тимчасово незайнятого населення [16].
З червня 1991 року почав формуватися Державний фонд сприяння зайнятості населення - самостійна фінансова система, що утворювалася за рахунок обов'язкових внесків підприємств, установ, організацій (тобто, роботодавців). Кошти фонду витрачалися на фінансування допомоги по безробіттю, програм професійного навчання і професійної орієнтації безробітних, оплачуваних громадських робіт, створення додаткових робочих місць, сприяння підприємництву і самозайнятості безробітних. [6]
Для підвищення ефективності процесу сприяння працевлаштування шукачів роботи, підвищення культури обслуговування клієнтів була розроблена і запроваджена Єдина технологія обслуговування незайнятого населення (ЄТОНН), яка є передовим, єдиним такого масштабу напрацюванням у соціальній сфері. ЄТОНН створена у 1999 році. Організація роботи кожного базового центру зайнятості України за ЄТОНН дозволила підвищити якість соціальних послуг, пропускну спроможність центрів, продуктивність праці працівників, забезпечити реалізацію концепції самодопомоги клієнтів, надання розгорнутої інформації роботодавцям і населенню [13].
З метою формування якісно нового рівня соціального захисту населення та створення інструменту інформаційного супроводження ЄТОНН розроблено та впроваджено в роботу Єдину інформаційно-аналітичну систему служби зайнятості України (ЄІАС) – це глобальна інформаційна система, яка об'єднує всі центри зайнятості, розподіливши функції між ними за ієрархією. Засобами ЄІАС забезпечується інформаційна підтримка управлінських рішень щодо надання послуг, фінансових потоків, організації роботи персоналу та документообігу, створено уніфіковано оперативну базу даних про потребу в працівниках, пропозицію робочої сили і можливості професійного навчання в Україні. Єдиний інформаційний простір про вакансії та пропозицію робочої сили на базовому рівні (в режимі реального часу) дозволяє розширити зону пошуку для кожного клієнта не тільки в межах району, області, а й держави в цілому [14].
З 1 січня 2001 року в Україні набрав чинності інший, вкрай важливий для нашої держави та діяльності служби зайнятості - Закон України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” № 1533 від 2 березня 2000 року [18]. Було створено Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття. Функції виконавчої дирекції Фонду покладено на державну службу зайнятості. Управління Фондом здійснюється державою, представниками застрахованих осіб та роботодавців на паритетній основі.
Таким чином, відбулася трансформація системи соціального захисту від безробіття в систему загальнообов'язкового соціального страхування на випадок безробіття.
Із прийняттям постанови Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991р. № 47 “Положення про Державну службу зайнятості” [3] було завершено, в основному, процес структуризації ДСЗУ. Однак усі проблеми діяльності цієї структури даним нормативним актом не вирішено, про що свідчать численні наукові дослідження з проблем регулювання ринку праці, державнго регулювання зайнятості населення, формування державної політики зайнятості, особливо в сільській місцевості та багато інших.
Зокрема наголошено, що основними етапами розвитку сучасної державної служби зайнятості України є такі.
1-й: 1991–1995 рр. – період інституційного облаштування: нормативна база, кадри, координаційні комітети сприяння зайнятості населення, матеріально-технічна база. Прийняті основні нормативно-правові акти, які регулюють діяльність ДСЗУ, а саме: Закон України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 р. № 803-XII, Постанова Кабінету Міністрів Кабінет Міністрів УРСР «Про затвердження положень щодо застосування Закону УРСР "Про зайнятість населення" вiд 24.06.1991 № 47, в яких визначені основні завдання та функції ДСЗУ та її права і обов’язки.
2-й: 1995–2000 рр. – етап набуття досвіду виконання центрами зайнятості елементарних функцій, зокрема, реєстрація безробітних і виплата допомоги по безробіттю, направлення незайнятих громадян на профнавчання. У цей період також впроваджується методологія МОП щодо аналізу економічної активності населення та визначення рівня безробіття. Прийнято Закон України «Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» вiд 14.01.1998 № 16/98-ВР, Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» вiд 2 березня 2000 № 1533-III, Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» вiд 05.10.2000 № 2017-III, Закон України "Про соціальні послуги" вiд 19.06.2003 № 966-IV, Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і Положення про єдиний порядок підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації керівників державних підприємств, установ і організацій» від 8 лютого 1997 р. №167, Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних» від 14 лютого 2007 р. N 219 та інші.