Смекни!
smekni.com

Суб’єкти та об’єкти лобістської діяльності (стр. 2 из 3)

Тут варто зазначити, що «особи, що приймають рішення», самі активно прагнуть «обрости» потрібними для майбутнього контактами. Це продиктовано тим, що ніким не гарантована схоронність місць роботи після проведення чергових виборів, чи то вибори парламентські чи президентські, наявність засобів, достатніх для всього комплексу дій, що забезпечують реалізацію інтересу.

Існує можливість надання політичного тиску в самому широкому розумінні (від погроз страйків до голосів у парламенті); можливість надання економічного тиску (у найбільш явному вигляді виявляється стосовно державних органів влади у вигляді погроз про припинення перерахування податків, вимог економічного відділення, самостійності у видачі квот, ліцензій); інформаційні можливості (близькість контактів і можливість надання впливу на засоби масової інформації) з метою формування суспільної думки. До цього переліку включається така можливість уявлення й «проштовхування» власних специфічних інтересів, як використання силових методів впливу, але не враховувати це теж не можна.

У тих же США лобісти відстоюють інтереси не тільки фірм і корпорацій, але й профспілок, територій, суспільних і релігійних організацій. «часто в ролі лобістів виступають колишні депутати чи ті, хто програв вибори. Вони, таким чином, відстоюють інтереси «своїх» виборців. А як їм уявляється лобіст? Це деякий цинічний, аморальний тип із кейсом, набитим доларами… А там, де лобізм узаконений, у цій ролі може виступати тільки той, хто має репутацію чесної й надійної людини… Його сила – у володінні корисною й достовірною інформацією. Часом вона виявляється навіть більш важливою, ніж уміння вести переговори» [5, с. 3].

У законопроекті «Про лобіювання в Україні» не випадково, приділяється велика увага правовому статусу лобіста. Згідно з законопроектом до суб’єктів лобіювання відносять: «лобістів – фізичних та юридичних осіб офіційно зареєстрованих для здійснення лобіювання, які діють виключно для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів, у межах і в спосіб, що не заборонені Конституцією та законами України та «професійних лобістів – фізичних або юридичних осіб, які легально здійснюють лобіювання у межах і в спосіб, не заборонені Конституцією та законами України, за винагороду на замовлення осіб, що представляють національні, регіональні або галузеві інтереси, інтереси певних кіл, верств або груп населення» [6].

У випадку схвалення законопроекту лобісти будуть мати право на створення професійних асоціацій, на оскарження дій посадових осіб, що ущемляють їхні права, у судовому порядку. Зрушення в регулюванні лобістської діяльності тільки намічаються, а поки ж різні суб’єкти економічних, політичних, соціальних сфер громадського життя шукають інші підступи до влади, переступаючи закон.

Існування безлічі різноманітних суб’єктів лобізму викликає необхідність їхньої класифікації, створення типології. Виділити якісь групи лобістів досить складно, через те, що на практиці звичайно буває відсутньою взаємна координація їхніх дій стосовно держави. У цьому зв’язку будь-яка класифікація до кінця не зможе відбити сформовану практику. Усе ж таки можна провести розмежування між суб’єктами лобізму за видом інтересу і за ступенем їхньої організованості. Звичайно, жодна типологія не може бути зробленою, але ці типи класифікації в цілому знайшли визнання фахівців.

Класифікація суб’єктів лобізму, за основу якої взята ступінь їхньої організованості, була найбільш популярною в 70-і роки минулого століття. Відповідно до цієї класифікації існують такі групи лобістів:

1) анемічні чи adhoc групи – стихійні й недовговічні, створюються для вирішення якого-небудь завдання, рідко мають формальну структуру і розпадаються після досягнення цілей. До типу adhoc груп належать цивільні ініціативи й рухи, формою дії яких звичайно є демонстрації та мітинги. Вони мають як переваги, так і недоліки у порівнянні з постійними організаціями. Перевага полягає в тому, що вони як тимчасові утворення уникають витрат ресурсів на зміст бюрократичного апарату. Наявні ресурси спрямовуються винятково на досягнення мети. Недолік полягає у тому, що мета звичайно одна, і після її досягнення ніхто не займається доведенням справи до кінця й усуненням небажаних наслідків [7, с. 579];

2) неасоціативні групи – неформальні, непостійні і недобровільні формування на основі споріднення, релігії тощо, що часто не мають чіткої організаційної структури;

3) інституціональні групи – формальні організації, наприклад, представництва областей, адміністративні установи;

4) асоціативні групи (організовані), що володіють високим рівнем спеціалізації й організації, – добровільні організації, що спеціалізуються на артикуляції інтересів, наприклад, профспілки, об’єднання підприємців, етнічні асоціації, групи борців за цивільні права.

Головне достоїнство цієї класифікації у тому, що в залежності від ступеня організованості лобіста можна припустити, які методи впливу будуть обрані. Однак до України така класифікація є важко застосовуваною, оскільки в дійсності рівень організованості групи часто не є показником її вагомості, реальної ролі в суспільному й політичному житті.

Далеко не всі групи інтересів мають власну асоціацію, а використовують інші стратегії досягнення інтересів. Навіть якщо така асоціація створена, функція представництва інтересів може бути не головною в її діяльності. Іноді союзи підприємців були лише формою діяльності груп інтересів, займаючи нішу в політичній системі, щоб вона не виявилася в руках конкуруючої групи. Інтереси, що представляються ними, таким чином намагалися реалізувати стратегію презентації себе в різних інституціональних системах перехідного суспільства.

Якщо група зважить на те, що, не союз чи асоціація, а політична партія дозволяє вирішити поставлені цілі, то буде створена партія, хоча формально партія виражає інтереси більш широких соціальних груп.

У випадку застосування вищезазначеної класифікації досить впливові групи взагалі будуть вислизати з поля зору вчених. Тому деякі вчені виділяють такі групи суб’єктів лобізму: галузеві (монополістичні чи олігархічні галузеві клани), регіональні (необмежені структурні альянси політичних та економічних лідерів на певній території) і клієнтелістичні міжособистісні «зв’язки» (деякі автори вважають їх регіональними групами, утвореними за принципом земляцтва) Ці групи вважаються головним двигуном політичного процесу в Україні.

До них належать: паливно-енергетичний комплекс (далі ПЕК), військово-промисловий комплекс, сировинні галузі, агропромисловий комплекс. На сьогоднішній день ПЕК, безперечно є найбільш могутнім лобістом.

Економісти виділяють чотири великих групи усередині ПЕК: газову, нафтову, вугільну й енергетичну, які мають свої переваги, у тому числі й у політичній сфері. Їх лобізм не обмежується економічними інтересами, а спрямований на зміну політичної організації суспільства.

Рентабельність газового бізнесу за умов обороту в ньому мільярдних сум виміряються сотнями відсотків. Як і більшість високорентабельних видів бізнесу, газовий бізнес тісно переплітається з політикою і є для України стратегічним. Точніше, лобісти галузі впливають на політичні структури і видозмінюють їх так, як це економічно необхідно галузі. Це приклад так званого політичного лобізму.

В умовах елітарного здійснення політики в Україні також застосовується елітійський принцип класифікації. В Україні поряд зі звичними для західних суспільств груп підприємців, бюрократів, споживачів, екологістів існують різні групи, а точніше, угруповання в середовищі політичних діячів. Їхні можливості й реальний вплив на політику не менший, ніж у великих груп інтересів. Хоча, можливо, що ці угруповання є верхівкою більш численних груп інтересів, які склалися в суспільстві.

Теоретики елітизма розглядають політичну еліту як домінуючу суспільну групу, в руках якої сконцентровано значні владні ресурси, що визначають ступінь участі цієї групи у прийнятті політичних рішень.

Політична боротьба між цими угрупованнями не могла не відбитися на їхньому складі. Угруповання силових міністрів більше не існує, однак з’явилися нові «клани». Масштабність бізнесових намірів кланів змушувала їх виходити на політичний рівень, що викликало необхідність створення власних політичних партій, фракцій у парламенті та засобів масової інформації, які публічно відстоювали б їхні інтереси.

Формування кланів відбувалося на основі колишньої партійної та комсомольської номенклатури, директорів державних та приватизованих підприємств, фінансистів та банкірів, кримінальних структур, що усвідомили необхідність легалізації капіталів. Захоплення й утримання влади (економічної та політичної) і корпоративне збагачення є основними мотивами діяльності клану. Ідеологія цікавить клани тією мірою, якою вона дає змогу завоювати та утримати чільні позиції на конкурентних ринках. В Україні клани формувалися, передусім, за територіальною ознакою. Дніпропетровський політолог В. Стоякін виділив близько десяти таких кланів. Найбільш відомими є дніпропетровський, донецький, одеський, харківський, кримський та київський клани [9, с. 70–72].

Між кланами та всередині кожного з них існують конкуренти, різні групи та лідери, що займають певні позиції – залежно від розкладу сил та ситуацій. На думку І.Сікори, «клани в Україні є найпотужнішими структурами лобіювання на національному та регіональному рівні» [1, с. 66].

Український бізнес сьогодні «скерований не на збільшення матеріальних цінностей, а на інтенсивний перерозподіл між різними кланами раніше створеного багатства» [2, с. 9]. Тобто дані групи, найчастіше, направляють свій потенціал не вбік формування інвестиційно-інноваційної моделі розвитку, а на перерозподільну діяльність в інтерес деяких осіб, що, безумовно, має негативні наслідки для України. За експертними оцінками Рахункової палати, податкові пільги для окремих юридичних осіб тільки за 9 місяців 2002 р. склали 39,7 млрдгрн [9, с. 12].