регистрация / вход

Правовий інститут надання послуг: сутність та його природа

Правові особливості і умови договору про надання послуг, згідно якого одна сторона зобов'язується за завданням другої надати послугу, що споживається в процесі здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу.

Міністерство освіти та науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Юридичний факультет

Кафедра цивільного права та процесу

Курсова робота на тему:

ПРАВОВИЙ ІНСТИТУТ НАДАННЯ ПОСЛУГ: СУТНІСТЬ ТА ЙОГО ПРИРОДА

Виконала: Студентка 4 курсу

Групи ЮРД-45с

Сагайдак Ірина

Науковий керівник:

Тарасенко Л.Л.

Львів 2011


План

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Правовий інститут надання послуг: сутність та його природа

РОЗДІЛ 2. Загальні положення про договори про надання послуг

2.1 Поняття, особливості та умови договору про надання послуг

2.2 Сторони договору про надання послуг.

2.3 Види договорів про надання послуг

РОЗДІЛ 3. Проблеми застосування договорів про надання послуг

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА


ВСТУП

Проголосивши себе суверенною і незалежною державою, Україна взяла курс на кардинальне реформування суспільного устрою, побудову громадського суспільства та ринкової економіки, в якій функціонують різні форми власності та підприємництва. Надання підприємствам і громадянам свободи господарської діяльності та підприємництва дало поштовх до розгортання сфери майнових відносин та урізноманітнення господарських зв’язків суб’єктів підприємницької діяльності як у внутрішньому обороті країни, так і при здійсненні ними зовнішньої діяльності.

Важливої ваги на сьогоднішній час набули питання договірних відносин як універсальної та найдоцільнішої форми опосередкування товарно-грошових відносин. Договір – це угода двох або більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Окремої уваги заслуговує положення щодо договорів про надання послуг в господарському праві України.

Доцільним є більш детально розглянути такі договори з точки зору господарсько-правових відносин, дати загальну характеристику цих договорів, висвітлити особливості договорів про надання деяких окремих послуг.

На сьогодні залишаються дискусійними питання щодо визначення системи договорів про надання послуг, поняття послуги як юридичної категорії, об'єкту та предмету договору про надання послуг, співвідношення договорів по наданню послуг із суміжними правовими категоріями, критерії їх класифікації тощо.

Нормативно-правовою основою курсової роботи є чинне господарське законодавство України.

Розділ 1. Правовий інститут надання послуг: сутність та його природа

Визначення поняття послуги як юридичної категорії стало необхідністю з прийняттям Господарського кодексу та нового Цивільного кодексу України.

Новелою даних нормативно-правових актів є регламентація нового правового інституту — договору про надання послуг. Включення даного правочину в українське законодавство є закономірним процесом, який спрямований не лише на розширення інститутів зобов'язального права, із метою проведення більш детальної правової регламентації вже існуючих договорів, так і таких, що не мали правового регулювання в Цивільному кодексі УРСР 1963 р., але й важливим напрямком реформування приватного права України, надання йому статусу певної довершеності та одночасно впевненості та стабільність у майбутньому. ЦК УРСР також регулював окремі договори на надання послуг (комісію, доручення, перевезення та ін.), проте не мав змоги повністю охопити всю різноманітність даних договорів, негативним наслідком чого стала або ж повна відсутність їх правового регулювання, або регулювання на рівні відомчих нормативних актів, що не лише відкинуло їх поза межі цілісного кодифікованого приватноправового нормативного акта ЦК УРСР, а й призвело до значних прогалин у цивільному законодавстві, що власне і стало ще однією з передумов введення договору про надання послуг як окремого правового інституту.

Для характеристики договорів про надання послуг, визначення умов даного правочину, його змісту, видів, перш за все, необхідно чітко встановити саме поняття послуги, його етимологічне походження, а також розмежувати поняття послуги та роботи.

Отже, якщо звернутись до етимології слова "послуга", то під ним розуміється

1) дія, вчинок, що дає користь, допомогу іншому;

2) діяльність підприємств, організацій та окремих осіб, виконувана для задоволення чиїх-небудь потреб; обслуговування.

Друге значення більше відображає поняття послуги в правовому розумінні.

Законодавець вживає поняття "послуги" у цілій низці як законодавчих, так і підзаконних нормативно-правових актів, починаючи від Цивільного кодексу України, який розглядає "послуги" як об'єкт цивільних прав (ст. 177 ЦК України) і завершуючи рядом інших: Закон України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти" від 22.02.2000 р. № 1490-ІП, Закон України "Про аудиторську діяльність" від 22.04 1993 р. №3125-ХП, Закон України "Про зв'язок" від 22.12.1999 р. № 1347-ХІУ, Закон України "Про поштовий зв'язок" від 10.04.2001 р. №2759-111, Постанова Кабінету Міністрів України "Про організацію та проведення торгів (тендерів) у сфері державних закупівель товарів (робіт, послуг)" від 28.06.1997 р. № 694, Наказ Держстандарту "Про затвердження Правил обов'язкової сертифікації готельних послуг" від 27.01.1999 р. № 37, Наказ Міносвіти, Мінекономіки, Мінфіну "Про затвердження Порядку надання платних послуг державними навчальними закладами від 27.10.1997 р. №383/239/131 тощо.

Незважаючи на застосування поняття "послуги" в багатьох чинних нормативних актах, жоден із них, в тому числі і Господарський кодекс України не дають його єдиного визначення. Сталим є лише розуміння послуги як дії, що приносить користь. Так, виходячи з цього, можна розглядати послугу як специфічний об'єкт правовідносин, продукт корисної дії або діяльності, який наділений певними ознаками, що і дають можливість ідентифікувати послугу з усього спектру правових категорій. До цих ознак належать:

1) корисний ефект послуги, тобто внаслідок надання послуги задовольняється потребу замовника;

2) споживність в процесі надання, тобто не має реального матеріального вираження, кінцевого результату як такого;

3) відсутність гарантованого позитивного результату;

4) послуга надається у відповідності до завдання замовника;

5) фідуціарність, тобто вони виконуються, як правило особисто їх сторонами. Припиняється у всіх випадках вибуття одного із учасників, якщо домовленістю між сторонами не передбачено збереження договору.

Принциповим для правильного розуміння "послуг" як об'єкта цивільних прав є їх відмежування від "робіт". Зокрема, "роботи" — це діяльність, результати якої мають матеріальне вираження і можуть бути реалізовані для задоволення потреб фізичних чи юридичних осіб. В той час як результати надання послуги не мають, як правило, матеріального вираження, вони реалізуються і споживаються в процесі здійснення цієї діяльності. Тобто, коли ми ведемо мову про "роботи", то маємо на увазі певний кінцевий результат, який виражається в певній матеріальній формі — житловий будинок, який зданий замовнику підрядчиком за договором будівельного підряду, тобто ми споживаємо результат певної роботи. І навпаки, коли ми вестимемо мову про "послуги", то маємо на увазі не сам результат, який споживається при виконанні робіт, а дії, які призвели до нього. Наприклад, внаслідок надання юридичних послуг, громадянин компенсував 10000 тисяч гривень моральної шкоди, завданої йому незаконними діями органів досудового слідства.

Якщо ж звернутися до історії становлення та розвитку правового інституту про надання послуг, то можна виділити 5 основних етапів:

1) зародження правового регулювання договорів особистого найму у Дігестах і Інституціях;

2) подальший розвиток в Саксонському зерцалі (1588 р.), Статутах Великого князівства Литовського (1743 р.) і Зібраннях малоросійських прав (1807 р.);

3) початок становлення як окремого інституту із самостійними юридичними ознаками в Саксонських цивільних законах (1863 р.);

4) подальше ствердження як самостійного виду договорів (в дореволюційному праві);

5) постійне вдосконалення та розвиток правового регулювання на сучасному етапі.[1]

Як бачимо поняття «послуги» становить собою специфічний об'єкт правовідносин, продукт корисної дії або діяльності, що не має майнового вираження, результат якої (послуги) не має юридичного значення і не може бути гарантованим. На основі цього зробимо висновок про те, що під договором про надання послуг слід розуміти таке правовідношення, яке виникає із єдиної правової мети двох, або більше суб'єктів з приводу діяльності та спрямована на виникнення або зміну правовідносин і має корисний ефект для послугоотримувача.


2. Загальні положення про договори про надання послуг

2.1 Поняття, особливості та умови договору про надання послуг

правовий договір послуга замовник

Договір про надання послуг як окремий правочин посів своє місце в господарському законодавстві в Розділі VI Господарського кодексу України. Окрім цього глава 63 Цивільного кодексу також регулює договори про надання послуг.. Про окремі різновиди договорів про надання послуг було згадано у ЦК УРСР (1964 р.) та в низці нормативно-правових актів: законах України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти", "Про телекомунікації", "Про поштовий зв'язок", наказі Держстандарту "Про затвердження Правил обов'язкової сертифікації готельних послуг" , наказі Міносвіти, Мінекономіки, Мінфіну "Про затвердження Порядку надання платних послуг державними навчальними закладами" тощо.[2]

Загальними ознаками, які об'єднують усі договірні зобов'язання про надання послуг у єдину групу, є особливість об'єкта. Вони полягають у тому, що по-перше, це нематеріального характеру, а по-друге - вони нероздільно пов'язані з особистістю послугонадавача. При укладенні договору про надання послуг замовник не може попередньо твердити про те, що він остаточно ознайомлений та згодний з якістю послуги, оскільки це може бути належним чином ним оцінено лише в процесі її споживання. У зобов'язаннях про надання послуг результат діяльності виконавця немає оречевленого змісту. При послугах продається не сам результат, а дії, які до нього призвели. Слід мати на увазі, що певна дія або бездіяльність з надання послуги може створювати або бути опосередкована певною матеріальної річчю, наприклад, медичні, готельні послуги. Однак лише у тому випадку, коли такий результат є невід'ємним або застосована річ є необхідною для вчинення, власне, самої замовленої дії або діяльністю виконавця, - такі відносини є також предметом договору про надання послуг.

Господарський кодекс України не дає визначення ні договору про надання послуг, ні господарського договору як родовому поняттю. Проте законодавець у ст.901 ЦКУ зазначає, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу.

Договір послуг, як правило, є платним. Замовник зобов'язаний;оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не передбачено договором. За загальним правилом виконавець має надати послугу особисто Якщо за договором підряду основною метою є результат діяльності підрядника, тобто матеріальний об'єкт, то за договором надання послуг результат здійснення діяльності виконавця має нематеріальний характер, послуга споживається отримувачем у процесі її надання. У деяких випадках, якщо це випливає з умов договору або замовник висловив свій намір чи бажання, або відсутність заперечень,виконавець може покласти виконання умов договору на іншу особу. Вибір особи у цьому випадку та відповідальність за її добросовісність, рівень кваліфікації та наслідки дій несе виконавець, який може передати іншій особі як весь обсяг робіт щодо виконання послуги, так і окремі повноваження або окремі дії. Так, беручи на себе виконання договору перевезення, перевізник може доручити охорону вантажу на шляху слідування іншій особі. При цьому відповідальність за збереження вантажу залишається за перевізником. Замовник, як правило, навіть не знає, хто і в якій частині здійснює охорону

Основний юридичний результат, на який спрямовані договори про надання послуг, полягає у наданні послуги, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності. Тобто надання послуги передбачає вчинення виконавцем певної дії або здійснення ним певної діяльності.[3]

Для характеристики договорів про надання послуг необхідно встановити, що ж становить собою зміст таких договорів, які є істотні умови договору, порядок його укладення, а також форма укладення.

Однією з істотних умов договору, без визначення якої є неможливим укладення не лише договору про надання послуг, але й будь-якого іншого господарського договору є його предмет. Предметом договору (предметом договірного зобов'язання) є дії (або утримання від дій), які повинна виконати (або утриматися від виконання) зобов'язана сторона.

Майново-господарські зобов'язання між суб'єктами господарювання, що виникають на підставі господарських договорів, мають складний предмет, до якого входять дії сторін, тобто юридичний об'єкт, та майно (речі, права, обов'язки), що є об'єктом матеріальним. Вимоги щодо предмета господарського договору викладено в окремих положеннях ГК та в інших законодавчих актах, які регулюють відповідні відносини.[4] Наприклад, для агентського договору предметом є надання агентом послуг в укладенні угод у сфері господарської діяльності чи сприяння в їх укладенні; предмет договору транспортного експедитування становлять послуги, пов'язані з перевезенням вантажів.

Другою істотною умовою договору про надання послуг є ціна, виходячи із загальних положень передбачених ст.180 ГКУ для усіх господарських договорів. Так, законодавець зазначає, що ціна визначається в порядку, встановленому Господарським Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними. У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.[5] Як зазначено вище, всі договори про надання послуг є платними, якщо інше не передбачено сторонами в самому договорі. Плата за послуги може визначатися законом або за домовленістю сторін. Законодавець може вводити різні види оплати для договорів про надання послуг. Зокрема, Згідно зі ст. 311 Господарського кодексу України плата за перевезення вантажів та виконання інших робіт, пов'язаних з перевезенням, визначається за цінами, встановленими відповідно до законодавства. Ціни (тарифи) за послуги з перевезення вантажів можуть бути договірними, якщо не встановлені тарифами, затвердженими у встановленому порядку. Роботи та послуги, які виконуються перевізником на вимогу володільця вантажу і не передбачені тарифами, оплачуються за домовленістю. [6]

Законодавство України використовує кілька понять, пов'язаних з оплатою послуг перевізника: фрахт, провізна плата, тариф, збір. Тариф - це грошове відображення вартості надання послуги на вантажні перевезення1, сума, установлена відповідно до законодавства України перевізником за перевезення одиниці ваги (обсягу) вантажу. Збір - сума, що додається до тарифу і сплачується за послуги при транспортуванні вантажу і яка визначається згідно з умовами перевезення або обслуговування при такому перевезенні. Тарифи і збори за транспортування вантажу, застосовані перевізником, повинні бути опубліковані перевізником чи від його імені (або якщо не опубліковані, то розраховані згідно з тарифними нормативами перевізника) і дійсні на день видачі перевізного документа (накладної, авіавантажної накладної, коносамента тощо). Фрахт – винагорода (компенсація), що сплачується за договором фрахтування (чартеру) за використання транспортного засобу. Так, згідно зі ст. 212 Кодексу торговельного мореплавства України фрахтувальник сплачує судновласнику фрахт в порядку і терміни, передбачені договором фрахтування судна на певний час.

Провізна плата – це плата за перевезення вантажу за договором. Плата по договору перевезення (провізна плата) сплачується вантажовідправником, на підставі ст. 307 Господарського кодексу України — це є його обов'язком. Невиконання цього обв'язку є підставою до розірвання договору перевезення.

Форма і порядок розрахунків, а також випадки зміни розміру оплати за перевезення вантажів і надання інших послуг, пов'язаних з цим, визначаються перевізником з вантажовідправником при укладенні ними договору на перевезення вантажів.

Наступною істотною умовою договорів про надання послуг є строк дії. Строк дії становить собою час, впродовж якого існують договірні зобов’язання сторін, що виникли на основі цього договору. Відповідно до особливостей конкретних договорів про надання послуг існують і свої особливості щодо зазначення умови про строк у самому договорі. Розглянемо це на прикладі договору перевезення. В договірних відносинах з перевезення вантажів необхідно відрізняти такі види строків: строк дії договору, строк перевезення, строки виконання окремих зобов'язань, які пов'язані з перевезенням вантажів. Договори перевезень за строкам їх дії поділяються на разові та довгострокові. Так, ч. 3 ст. 307 Господарського кодексу України (ст. 914ЦК України) вантажовідправник і перевізник у разі необхідності здійснення систематичних упродовж певного строку перевезень вантажів можуть укласти довгостроковий договір, за яким перевізник зобов'язується у встановлені строки приймати, а вантажовідправник - подавати до перевезення вантажі в погодженому сторонами обсязі.

Залежно від виду транспорту, яким передбачається систематичне перевезення вантажів, укладаються такі довгострокові договори (ч.4 статті 307 Господарського кодексу України): довгостроковий – на залізничному і морському транспорті; навігаційний – на річковому транспорті (внутрішньому флоті). [7]

Укладається також договір на період навігації: спеціальний - на повітряному транспорті; річний - на автомобільному транспорті.

Законодавець зазначає про обов’язкові ці три умови укладення договорів, проте деякі з договорів про надання послуг повинні містити і інші умови , без яких є неможливим укладення такого договору. Це пов’язано з особливостями сфери у якій застосовуються такі договори. Наприклад, істотними умовами договору перевезення вантажу є:

найменування вантажу;

фізична характеристика вантажу: його маса, вага, кількість місць, тара, упаковка, особливі властивості;

умови перевезення: пункт призначення, строк доставки, найменування вантажоодержувача, провізна плата.

Отже як бачимо не існує єдиної моделі укладення договорів про надання послуг. Законодавець безпосередньо у ГКУ передбачає лише три обов'язкові умови договору, письмову форму. Сторони можуть передбачити в договорі також інші умови , що не суперечать законодавству, та додаткову відповідальність за неналежне виконання договірних зобов'язань.

2.2 Сторони договору про надання послуг

Для характеристики договорів про надання послуг необхідно чітко визначити сторони, їх права, обов’язки. За своєю суттю, договір про надання послуг є зобов’язанням, а зобов'язальні правовідносини передбачають юридичний зв'язок певних осіб — учасників зобов'язання, що відрізняє їх від правовідносин абсолютного характеру, де праву суб'єкта протистоїть обов'язок усіх і кожного утримуватися від дій, які порушують це право (право власності, право господарського відання тощо). У зобов'язанні беруть участь дві сторони: зобов'язана сторона, зокрема боржник, зобов'язаний вчинити певну дію, що становить зміст зобов'язання, чи утриматися від певних дій, та управнена сторона, зокрема кредитор, який має право вимагати виконання зобов'язання.

Частина 1 ст. 173 ГК у буквальному розумінні передбачає ті відносно нечисленні види зобов'язань, зміст яких вичерпується однією дією (утриманням від дій), а управнена сторона не несе ніяких обов'язків щодо зобов'язаної сторони. Однак за своєю сутністю і спрямованістю ця норма, як і інші норми зобов'язального права, що містяться у ГК, призначена для регулювання всієї сукупності господарських зобов'язань у їх різноманітності. Адже зміст господарських зобов'язань у реальній економіці набагато складніший і, як правило, охоплює не одну, а комплекс дій, спрямованих на досягнення єдиного економічного результату (поставка партій продукції, виконання інноваційних робіт, будівельний підряд тощо).

Конкретне господарське зобов'язальне правовідношення у переважній більшості випадків поєднує декілька передбачених коментованою нормою «атомарних» господарських зобов'язань, пов'язаних між собою за змістом і підставою виникнення. Крім того, такі «атомарні» зобов'язання часто взаємоспрямовані: управнена сторона в одному з них є зобов'язаною в іншому, і навпаки. Зокрема, це стосується зобов'язань, що виникають з двосторонніх договорів. А таких договорів у економіці переважна більшість. Так, у зобов'язанні поставки постачальник — зобов'язана сторона; він зобов'язується поставити покупцеві товар в обумовлені строки. А покупець — управнена сторона має право вимагати від постачальника виконання цього обов'язку. Водночас покупець зобов'язується прийняти вказаний товар і сплатити за нього певну грошову суму, тобто стає стороною зобов'язаною, а постачальник, відповідно, управненою.

Інтереси управненої і зобов'язаної сторін у господарському зобов'язанні не суперечать один одному. Вони підпорядковані меті досягнення єдиного економічного результату і мають реалізовуватися у межах встановленого правового господарського порядку з додержанням вимог законодавства. Кожна сторона повинна вжити всіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу (ч. 2 ст. 193 ГК).

Проте, ГК встановлює спеціальні вимоги до сторін конкретних договорів про надання послуг. Так, сторонами агентського договору є комерційний агент і суб'єкт, інтереси якого він представляє (клієнт).

Згідно з ч. 2 ст. 295 ГК України комерційним агентом може бути суб'єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який за повноваженням, основаним на агентському договорі, здійснює комерційне посередництво. Наявність статусу суб'єкта господарської (підприємницької) діяльності у агента обумовлена визнанням агентської діяльності підприємницькою (ч. 1 ст. 295 ГК України).

Прямих вимог щодо наявності у клієнта за агентським договором статусу суб'єкта господарської (підприємницької) діяльності законодавство не містить. Проте вказівка у визначенні агентської діяльності на здійснення господарської діяльності, в процесі чи з приводу якої укладається агентський договір, свідчить про необхідність мати статус суб'єктів господарської (підприємницької) діяльності обома сторонами агентського договору: як агентом, так і клієнтом.[8]

Сторонами договору зберігання є поклажодавець і зберігач. Сторонами договору зберігання можуть бути юридичні і фізичні особи, в тому числі суб'єкти підприємницької діяльності. Це означає, що в загальному розумінні юридичні та фізичні особи можуть виступати як зберігачами, так і поклажодавцями в договорах зберігання.

Проте вже за договором складського зберігання зберігачем є організація (товарний склад), яка зберігає товар та надає послуги, пов'язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяльності (ст. 956 ЦК України), тобто має статус суб'єкта підприємницької діяльності. Статус суб'єкта господарської (підприємницької) діяльності мають інші професійні зберігачі - ломбарди (ст. 967), банки (ст. ст. 969, 970, 971), підприємства транспорту, у віданні яких є камери схову (ст. 972), готелі (ст. 975 ЦК України), а також охоронці (ст. 978 ЦК України). Тому статус зберігачів договорів зберігання залежить від виду таких договорів.

В деяких випадках законодавство встановлює обмеження щодо наявності відповідного статусу і у поклажодавців. Так, поклажодавцями у договорах відповідального зберігання можуть бути виключно суб'єкти господарювання.[9]

Як бачимо законодавець, крім загальних правил, які стосуються правового статусу сторін, визначає також і спеціальні щодо конкретних договорів про надання послуг. Але все ж незмінним залишається те, що одна з сторін договору повинна бути суб’єктом господарювання. В договорі сторони можуть обумовлювати свої права та обов’язки, які на них покладаються, а також деякі умови щодо відповідальності.

2.3 Види договорів про надання послуг

Під договорами про надання послуг слід розуміти таке правовідношення, яке виникає із єдиної правової мети двох, або більше суб'єктів з приводу діяльності та спрямована на виникнення або зміну правовідносин і має корисний ефект для послугоотримувача.

В науці господарського права такі договори класифікують за різними критеріями, найпоширенішим з яких є за характером дії. Так як, основний юридичний результат, на який спрямовані договори про надання послуг, полягає у наданні послуги, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності. Тобто надання послуги передбачає вчинення виконавцем певної дії або здійснення ним певної діяльності.[10] Залежно від характеру дії(діяльності), яку зобов’язаний здійснити виконавець, договори про надання послуг поділяються на такі види:

1)договори про надання послуг юридичного характеру (наприклад, агентський договір);

2) договори про надання послуг фактичного характеру (наприклад, договір зберігання);

3) договори , які передбачають здійснення виконавцем юридичних та фактичних дій (наприклад, договір транспортного експедитування).

У теорії запропоновано створити систему договорів про надання послуг в залежності від спрямованості цієї послуги на конкретний об'єкт, яка дозволяє розглядати договори про надання послуг в єдиному взаємозалежному комплексі і поділити їх на: договори про надання послуг, що спрямовані на тіло людини (охорона здоров'я, косметичні, спортивні); договори про надання послуг, що спрямовані на товари й інші фізичні об'єкти (обслуговування устаткування, ветеринарні, охорона матеріальних об'єктів); договори про надання послуг, що спрямовані на свідомість людини (освітні, інформаційні, радіо і телебачення); договори про надання послуг з фінансовими активами (банківські, операції з цінними паперами).[11]


3. Проблеми застосуваня договорів про надання послуг

Створення гармонійної та ефективної системи господарського законодавства – один з найважливіших напрямів розвитку правової системи України в умовах становлення соціально орієнтованої ринкової економіки. Оскільки одним з головних завдань господарського законодавства є координація дій суб’єктів господарювання, нормам, що регулюють договірні відносини у сфері господарювання, має належати чільне місце в системі господарського права.

Що стосується укладення договорів, законодавство передбачає лише так звані істотні умови договору – предмет, ціну і строки. Сьогодні не існує універсальної моделі як господарського договору, так договору про надання послуг зокрема, що визначала б положення, які мають міститись у договорі. Ми вважаємо, що в ньому мають бути такі розділи: предмет договору, права та обов’язки сторін, ціна договору та порядок розрахунків (якщо договір платний), умови приймання-передачі послуг, порядок вирішення суперечок, форс-мажорні обставини, відповідальність сторін, умови розірвання договору, строк дії договору та прикінцеві положення.

Господарським кодексом регламентовано порядок укладення, зміни та розірвання підприємницьких договорів. Але щодо одних видів договорів така регламентація є надто скупою (наприклад, договір зберігання, де регулюється лише складське зберігання, а щодо інших питань законодавець відсилає до ЦКУ). Коли йде мова про правові послуги,то норми Господарського кодексу є надто детальними, які важко вписуючись у сучасний ринок правових послуг, в якому існує жорстка конкуренція, а вимоги до якості послуг постійно підвищуються. Зокрема, видається безглуздою процедура звернення особи до суду щодо умов, по яких не досягнуто згоди з потенційним контрагентом. Після такого судового спору договірні стосунки щодо надання правових послуг, враховуючи їх фідуціарний характер, є малоймовірними.[12]

Значного поширення в юридичній практиці набув агентський договір. Згідно зі ст. 297 ГК України за агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобов'язується надати послуги другій стороні (суб'єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього суб'єкта і за його рахунок.

Сферою застосування агентських договорів є винятково господарська (підприємницька) діяльність.

Не зрозумілою виглядає позиція законодавця стосовно кола суб’єктів, яким може надаватися послуги комерційний агент. Як бачимо з легального визначення комерційне посередництво (агентська діяльність) полягає в наданні комерційним агентом послуг суб’єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності. Таку редакцію закону слід визнати невдалою, бо з її тексту неможливо визначити, чи має право комерційний агент надавати послуги особам, котрі не є суб’єктами господарювання (чи є, але вони не здійснюють господарську діяльність)? Бо саме визначення суб’єктів господарювання (ст.55 ГКУ) також не відповідає на поставлене питання. З одного боку, суб’єктом господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, зокрема

1) господарські організації - державні, комунальні та інші підприємства та інші юридичні особи;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ним для здійснення господарської діяльності.

З другого боку, на практиці виникає запитання, чи вправі комерційні агент надавати послуги громадянам України, які не здійснюють господарську діяльність і не зареєстровані як підприємці? Жодних перепон для цього ГКУ не встановлює, але в той же час цю категорію громадян він не визнає як суб’єкта господарювання. Отже, можна констатувати деяку двоякість законодавчої норми. Те ж саме відноситься до п.2 ст. 295 ГКУ, відповідно до якого комерційним агентом може бути суб’єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який за повноваженнями, основаними на агентському договорі, здійснює комерційне посередництво. Як ми пересвідчилися раніше ГКУ встановлює певне коло осіб, які є суб’єктами господарювання, (принаймні це твердження стосується громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які повинні бути зареєстровані в якості підприємців). У цьому аспекті побудова п.2 ст. 295 ГКУ викликає деякі сумніви. Якщо комерційним агентом може бути лише суб’єкт господарювання, тоді доповнення, надане в дужках, що це громадянин чи юридична особа видається зайвим, бо є п.2 ст. 55 ГКУ, де чітко встановлюється коло суб’єктів господарювання. Якщо ж комерційним агентом може бути будь-який громадянин чи юридична особа, то це вже очевидно не суб’єкт господарювання. Автор більше схиляється до позиції, що комерційним агентом може бути лише суб’єкт господарювання, принаймні до такого висновку можна дійти проаналізувавши той факт, що комерційне посередництво визнається підприємницькою діяльністю. Зважаючи на це, автор пропонує викласти п.2 ст. 295 ГКУ таким чином: “суб’єкти господарювання, які надають послуги з комерційного посередництва, визнаються комерційними агентами”. Така редакція статті пояснюється також тим, що агентська діяльність визнається не єдиною підставою для виникнення агентських відносин. Так, згідно з п.1 ст. 296 ГКУ агентські відносини виникають у разі:

- надання суб’єктам господарювання на підставі договору повноважень комерційному агентові на вчинення відповідних дій;

- схвалення суб’єктам господарювання, якого представляє комерційний агент, угоди, укладеної в інтересах цього суб’єкта агентом без повноваження на її укладення або з перевищенням наданого йому повноваження.[13]

На сьогодні агентський договір є фактично аналогією договору доручення, про який зазначається у Цивільному кодексі України. Пропонується вирішення даної прогалини в праві таким способом, як шляхом постійного застосування того чи іншого припису із суміжної галузі права, що регулює подібні відносини. У зв'язку з цим характерними є норми Цивільного й Господарського кодексів. Так, зокрема, Господарським кодексом регулюється порядок укладення агентських договорів, а новим Цивільним кодексом - договорів доручення. За своєю правовою природою ці договори є ідентичними. Законодавець допускає, що розділ, який регулює порядок укладення агентських договорів, може не охоплювати абсолютно всі сторони цього питання. Тому п. 2 ст. 305 Господарського кодексу передбачає, що "у частині, не врегульованій нормативно-правовими актами, зазначеними в цій статті, до агентських відносин можуть застосовуватися відповідні положення Цивільного кодексу України, яким регулюються відносини доручення". З огляду на це, і суд, і підприємці можуть постійно застосовувати норми Цивільного кодексу, якщо в Господарському кодексі відсутні необхідні норми для регулювання агентських відносин.

Безперечно, такий шлях розв’язання проблем правового регулювання агентського договору має право на існування, а зважаючи на те, що агентський договір є новим інститутом господарського права, то таке рішення законодавця є цілком логічним. Але не викликає сумнівів, що подібний крок повинен бути тимчасовим, доки юридична наука України не виробить оптимальної моделі застосування агентських відносин у праві України.


Висновки

Підводячи підсумки, зазначимо таке. Послуга – це діяльність, яка триває у часі, здійснюється на замовлення сторони і не має уречевленого результату або результат є невіддільним від самої діяльності.

Для усіх послуг характерним є те, що вони: 1) мають нематеріальний характер; 2) тісно пов'язані з особою виконавця та процесом вчинення ним певних дій (здійснення певної діяльності); 3) не збігаються із самими діями (здійсненням діяльності) виконавця, а існують як окреме явище - певне нематеріальне благо; 4) їх результат не набуває уречевлюваного вигляду, або результат хоча і має уречевлюваний вигляд, проте є невіддільним від самої діяльності. Саме у зв’язку зі специфічними рисами послуг, їх можна відмежувати від речей або інших дій суб’єктів цивільного та господарського права, що можуть слугувати в якості об’єктів цивільних і господарських прав.

Чинне законодавство України визначає загальне поняття договору про надання послуги. За цим договором одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (ст. 901 ЦК). Усі види договорів про надання послуг неможливо передбачити у ЦК, оскільки їх існує багато. Це зумовило необхідність закріплення у законі норм, які мали б загальний характер і стосувалися усіх видів договорів про надання послуг. Договір про надання послуг є консенсуальним. Він може мати як відплатний, так і безвідплатний характер. Договори про надання послуг можуть належати до публічних договорів. Вони можуть також бути охарактеризовані як договори приєднання. Суб'єктами договору про надання послуг є виконавець та замовник. Предметом договору про надання послуг є сама нематеріальна послуга, тобто те нематеріальне благо, яке отримує замовник у процесі вчинення виконавцем певних дій або здійснення певної діяльності. Умова щодо предмета договору - послуги впливає й на інші його умови - розмір плати та строк дії. Зміст договору про надання послуг складають права та обов'язки сторін.


Література

Нормативно-правові акти:

Закони:

1.Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року за №435-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2003. - №№ 40-44. - ст.356.

3. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року за № 436-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР) – 2003. - №18, №19-20, №21-22. - ст.144.

4. Кодексом торговельного мореплавства України за № 441-IV// Відомості Верховної Ради України (ВВР)-1995 - NN 47, 48, 49, 50, 51, 52, ст.349

5. Закон України “Про транспортно-експедиторську діяльність” від 1 липня 2004 року № 1955-IV ,

6.Законом України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.), - Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1994, N 5, ст.25 )

7. Законом України від 24 січня 1997 р. № 51/97-ВР "Про державний матеріальний резерв".- Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997, N 12, ст.58 )

8.Закон Украйни «Про зерно та ринок зерна в Україні» від 4 липня 2002 року - Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, N 35, ст.258 )

9. Законами України “Про функціонування єдиної транспортної системи України в особливий період” від 20 жовтня 1998 року № 194-XIV1, - Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1998, N 15, ст.45 )

10. Закон України “Про перевезення небезпечних вантажів” 6 квітня 2000 року № 1644-III2, - Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2000, N 35, ст.21 )

11. Закон України “Про транзит вантажів” від 20 жовтня 1999 року № 1172-XIV3. - Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1999, N 34, ст.18 )

12. Закону України від 1 червня 2000 р. № 1775-ПІ "Про ліцензування певних видів господарської діяльності"),- Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2000, N25, ст.58 )

13. Закон України «Про транспорт» від 10 листопаду 1994 року.// ВВР. – 1994. - № 51. – Ст. 446.

14. Закон України «Про перевезення небезпечних вантажів» від 6 квітня 2000 року.// ВВР. – 2000. - № 28. – Ст. 222.

15. Закон України «Про транзит вантажів» від 20 жовтня 1999 року.// ВВР. – 1999. - № 51. – Ст. 446.

16. Закон України «Про залізничний транспорт» від 4 липня 1996 .// ВВР. – 1996. - № 40. – Ст. 183.

17. Закон України «Про ціни і ціноутворення» від 03.12.1990. // ВВР. – 1990. - № 52. – 650.

18. Закон України «Про державні монополії» від 20.04.2000. // ВВР. – 2000. - № 30. – 238.

Підзаконні нормативно-правові акти:

19. Статут залізниць України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 457 // ОВУ. — 1998. — № 14. — Ст. 548.

20. Правила оформлення перевізних документів, затверджені Наказом Міністерства транспорту України від 21.11.2000 № 644 ( z0861-00).

21. Правила планування перевезень вантажів затверджені наказом Мінтрансу № 873 від 9 грудня 2002 року.

22. Конвенція про міжнародні залізничні перевезення від 9 травня 1980 року. 23. Угода про міжнародне залізничне вантажне сполучення від 1 листопада 1951 року.

24. Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства транспорту України від 8 червня 2001 року № 85/363,

25.Порядком випуску бланків складських документів на зерно, їх передачі та продажу зерновим складам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2003 р

26.Інструкцію про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України, затв. постановою Правління Національного банку України від 12 грудня 2002 р. № 502, яка встановлює порядок здійснення діяльності банків і агентів, що здійснюють від імені банків валютно-обмінні операції через пункти обміну іноземної валюти).

Підручники:

27.Агентська угода. Деякі питання правового регулювання //Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. Одеса: Юрид. літ., 2002. – Вип. 13. – С. 148-152.

28. Анохин В.С. Предпринимательское право: Учебник для вузов. - М.: ВЛАДОС, 1999.-400с.

29. Богославець В.М. Цивільно-правова характеристика кола суб’єктів надання правової допомоги // Підприємництво господарство і право. – 2007. – №3. – С. 44-47.

30. Господарське право / За ред. В. С. Щербини. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — С. 239.

31 . Господарське право України/ За редакцією В. М. Гайворонського і В. П. Жушмана. – Харків:Право, 2005 – С.345

32.Господарське право України/За ред.Гулянтич Н.В., Грудницька І.О. – Київ. – 2005, 323с.

33. Договір у цивільному і трудовому праві. Довідник. Ч. 1. – К.: Видавничий Дім “Юридична книга”, 2000.

34. Заика Ю.А. Гражданское право Украины. - К., 1998.

35. Колосов Р.В. Визначення предмета та юридична характеристика агентського договору // Держава і право: Зб. наук. пр. – К.:ІДП НАНУ. – 2002. – Вип. 17. – С. 234-236.

36. Колосов Р.В. Поняття й місце агентського договору в цивільному праві // Часопис Київського університету права. – 2002. – № 3. – С. 42-45.

37. Мельник О. О.Господарське право: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2005. — 208 с.

38.Науково-практичний коментар ГОСПОДАРСЬКОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ/За ред. В.К. Мамутов - Юрінком Інтер, 2004 – 541 с.

39.Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України/За ред.В.М.Коссака. – К.:Істина, 2004. – 976с.

40.Свистун Лариса Яківна. Договори перевезення вантажів автомобільним транспортом : дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. - К., 2005.

41. Правове регулювання перевезення вантажів залізничним транспортом : Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.04 / Е.М. Деркач; НАН України. Ін-т екон.-прав. дослідж. — Донецьк, 2007. — 20 с. — укp.

42. Телестакова Арменуі Абриківна. Система договорів про надання послуг в цивільному праві України : Дис... канд. наук: 12.00.03 - 2008.

43.Учебное пособие // Под ред. Н.А. Саниахметовой. -X.: <Одиссей>, 2000. -211с.

44.Фроня Н. Перевозка железнодорожным транспортом. // Юридическая практика. - № 47 (362). – 23 ноября 2004 г. – С. 1, 20,21.

45. Хозяйственное право / Под ред В. К. Мамутова. — К.: Юринком Інтер, 2002. — С. 561.

46. Цивільне право / За ред. Р.О.Стефанчука. — К.: Наукова думка, Прецедентне право – 514 с.

47.Цивільне право України: Академічний курс: Підручник.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 2. Особлива частина. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003. – 408 с. 21.

48.Цивільне право України: Підручник / Є.О.Харитонов, Н.О. Саніахметова. – К.: Істина, 2003. – С. 448. 22.

49.Цивільний кодекс України (науково-практичний коментар). – Х.: ООО «Одіссей», 2000. - 800 с.

50. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч./ За заг. ред. Я. М. Шевченко. - К.: Концерн «Видавчий Дім «Ін Юре», 2004. - Ч.2. - 896 с. ;

51. Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. - К.: «Укр. енцикл.», 1998.


[1] Телестакова Арменуі Абриківна. Система договорів про надання послуг в цивільному праві України : Дис... канд. наук: 12.00.03 - 2008.

[2] Цивільне право / За ред. Р.О.Стефанчука. — К.: Наукова думка, Прецедентне право – 514 с.

[3] Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України/За ред.В.М.Коссака. – К.:Істина, 2004. – 976с.

[4] Науково-практичний коментар ГОСПОДАРСЬКОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ/За ред. В.К. Мамутов - Юрінком Інтер, 2004 – 541 с.

[5] Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року за № 436-IV// Відомості Верховної Ради (ВВР) – 2003. - №18, №19-20, №21-22. - ст.144.

[6] Свистун Лариса Яківна. Договори перевезення вантажів автомобільним транспортом : дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. - К., 2005.

[7] Науково-практичний коментар ГОСПОДАРСЬКОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ/За ред. В.К. Мамутов - Юрінком Інтер, 2004 – 541 с.

[8] Колосов Р.В. Визначення предмета та юридична характеристика агентського договору // Держава і право: Зб. наук. пр. – К.:ІДП НАНУ. – 2002. – Вип. 17. – С. 234-236.

[9] Підприємницьке право: Підручн. / За ред. О.В. Старцева: 2-ге вид., перероб. і допов. - К. : Істина, 2005. - 600 с.

[10] [10]Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України/За ред.В.М.Коссака. – К.:Істина, 2004. – 976с.

[11] Телестакова Арменуі Абриківна. Система договорів про надання послуг в цивільному праві України : Дис... канд. наук: 12.00.03 - 2008.

[12] Богославець В.М. Цивільно-правова характеристика кола суб’єктів надання правової допомоги // Підприємництво господарство і право. – 2007. – №3. – С. 44-47.

[13] Колосов Р.В. Визначення предмета та юридична характеристика агентського договору // Держава і право: Зб. наук. пр. – К.:ІДП НАНУ. – 2002. – Вип. 17. – С. 234-236.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий