Для проведення аналізу міжнародного законодавства в сфері забезпечення екологічної безпеки містобудівної діяльності необхідно виходити із того, що на сьогоднішній день воно розвивається на глобальному(універсальному) рівні, зокрема, це документи ООН, ЮНЕП, ЮНЕСКО та на регіональному рівні, зокрема, це документи Європейського Союзу, СНД тощо .
На думку В.І Андрейцева вдосконалення законодавства України в сфері забезпечення екологічної безпеки має відбуватися не через гармонізацію (встановлення відповідності), а шляхом оптимізації останнього з правовими приписами документів ООН, Європейського Союзу, інших міжнародних об’єднань та організацій. Вагомим аргументом на користь позиції зазначеного автора є те, що оптимізація передбачає вибір найбільш оптимальних форм правового регулювання, узгодження його окремих положень та вимог, а найбільш інтегрованими критеріями оптимізації українського законодавства, як і міжнародного права, є принципи правового регулювання .
Так, Стамбульська декларація з населених пунктів, прийнята на Міжнародній конференції ООН із сталого розвитку населених пунктів Хабітат ІІ 14 червня 1996 року , спирається, зокрема, на наступні принципи: принцип перетворення населених пунктів на більш безпечні, здорові, сприятливі для життя, такі, що усталено розвиваються і продуктивні місця перебування; принцип пріоритету інтересів людини в прагненні до сталого розвитку населених пунктів; принцип попередження забруднення навколишнього середовища; принцип інтенсивності використання екосистем і збереження можливостей для наступних поколінь; принцип сприяння створенню здорових умов життя, зокрема, шляхом забезпечення належною кількістю безпечної для споживання води і ефективного видалення відходів .
Декларація про міста та інші населені пункти в новому тисячолітті, прийнята резолюцією спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН від 9 червня 2001 року визначає принципи регулювання відносин у галузі забезпечення екологічної безпеки та охорони довкілля при здійсненні планування та забудови міст, серед яких принцип здійснення планування на засадах екологічної безпеки в населених пунктах; принцип застосовування комплексних підходів до вирішення екологічних та соціально-економічних проблем на всіх рівнях; принцип підвищення обізнаності громадськості щодо екологічних проблем міст та засобів їх вирішення шляхом повного та відкритого розповсюдження інформації; принцип розширення повноважень місцевих органів влади, неурядових (громадських) організацій шляхом передачі їм, у випадках доцільності, владних повноважень, прав на прийняття еколого-значимих містобудівних рішень; принцип сприяння попередженню, забезпечення готовності, полегшення наслідків і реагування за участю національних та міжнародних мереж співробітництва для зменшення уразливості населених пунктів від стихійних та антропогенних катастроф і здійснення, в разі їх настання, ефективних програм в інтересах постраждалих міст, що спрямовані зокрема на зменшення загрози наступних екологічних лих; принцип забезпечення доступу до чистої питної води і необхідної інфраструктури в містах, включаючи, каналізацію та видалення відходів .
Щодо регіонального рівня міжнародно-правового регулювання в сфері забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст, то Європейська Хартія облаштування (планування) територій від 20 травня 1985 року виходить із наступних принципів еколого-правового регулювання містобудівних правовідносин: принцип пріоритетності забезпечення благополуччя та безпеки людини в середовищі міста, яке планується; принцип організації простору незалежно від короткострокових економічних завдань з обов’язковим урахуванням екологічних аспектів; принцип здійснення планування на всіх рівнях з обов’язковою активною участю громадськості тощо .
У розвиток положень вищезазначеної Хартії 26 жовтня 1999 року була прийнята Резолюція Європейського Парламенту з узгодженої політики облаштування території, якою запроваджені наступні екологічні принципи екологічної безпеки: принцип забезпечення безпечного та сталого розвитку територій, поселень і формування сприятливого середовища проживання людини без шкоди для екології; принцип інтегрованого планування, а саме обов’язкового врахування екологічних аспектів, поряд із соціально-економічними та демографічними; принцип превентивної політики в галузі забезпечення екологічної безпеки та охорони навколишнього природного середовища; принцип забезпечення участі громадськості в управлінні облаштуванням територій, зокрема для захисту екологічних інтересів .
Чинне екологічне законодавство України, зокрема ст.3 базового Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року передбачає, що основним принципом регулювання відносин в сфері забезпечення екологічної безпеки, охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів є пріоритетність вимог екологічної безпеки при здійсненні господарської, управлінської та іншої (в тому числі містобудівної діяльності) . На нашу думку, даний принцип цілком гармонізує із принципами вищевикладених міжнародних документів.
Разом з тим в містобудівному законодавстві України не вдається відшукати аналогічного наближення принципів, лише ст.2 Закону України «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 року визначає, що одним з основних напрямів містобудівної діяльності є захист життєвого та природного середовища від шкідливого впливу техногенних і соціально-побутових факторів, небезпечних природних явищ .
Однак, як зазначалося дисертанткою вище, аналізуючи конкретні норми містобудівного законодавства можна дійти висновку про зведення екологічної проблеми в процесі планування та забудови міст до забруднення компонентів навколишнього природного середовища, тлумачення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст в контексті екологічної безпеки території. Крім того, в чинному екологічному законодавстві України не зафіксований міжнародно-правовий принцип пріоритету інтересів людини, збереження її життя і здоров’я у здійсненні містобудівної діяльності.
Неважко помітити, що в чинному законодавстві України спостерігається етимологічна невизначеність щодо закріплення міжнародно-правового принципу планування безпечних для проживання міст. Так, зокрема в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року закріплений принцип гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров’я людей; Закон України «Про планування та забудову територій» від 20 квітня 2000 року оперує терміном «повноцінне» середовище життєдіяльності в місті; в Законі України «Про основи містобудування» від 11 листопада 1992 року використовується термін «сприятливе середовище» тощо.
Вважаємо, що оптимізація принципів еколого-правового регулювання містобудівної діяльності в нашій державі з діючим міжнародним порядком передбачає доцільність узгодження вітчизняного містобудівного законодавства з положеннями базового екологічного закону та вимогами щодо додержання Україною норм міжнародного права в цій галузі шляхом подолання прогалин в чинному законодавстві України.
Перш ніж підійти до дослідження напрямків вдосконалення чинного законодавства України в сфері забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України, видається за доцільне звернутися до аналізу законодавства деяких зарубіжних країн в цій сфері. Так, в Німеччини діє Кодекс законів об’єднаної Німеччини про будівництво, який регулює всі питання, що пов’язані з територіальним плануванням і розвитком міст. До зазначеного Кодексу додається Закон Німеччини “Про превентивні заходи”.
Містобудівна частина Кодексу представлена правовими вимогами щодо видів проектної документації, умов її погодження, затвердження та внесення змін та складається з двох частин. На час складання плану забудови закон надає територіальній громаді право забороняти нове будівництво, щоб запобігти можливості побудувати об’єкт, який міг би порушити безпеку їх життєдіяльності. Крім того, громадяни, інтереси яких ущемлені планом забудови, можуть звернутися до адміністративного суду і домогтися так званого «контролю норм». Однак, згідно із положеннями Кодексу законів об’єднаної Німеччини про будівництво допущені помилки в проектуванні можуть бути оскаржені лише протягом року після прийняття громадою плану забудови.
Більше половини змісту Кодексу складають норми, що визначають компетенцію тих чи інших органів в цій сфері, види компенсацій за шкоду заподіяну порушенням встановлених вимог при плануванні чи забудові, в тому числі і за шкоду життю і здоров¢ю громадян .
У французькому законодавстві правові норми, за допомогою яких здійснюється правове регулювання забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст мають наступні галузеві спрямування: законодавство в галузі територіального планування і розвитку міст, дорожнє законодавство та законодавство в галузі інженерної інфраструктури і охорони навколишнього середовища.
Основоположним нормативно-правовим актом в сфері забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст виступає Містобудівний Кодекс Франції, прийнятий в 1989 році. Вищевказаний кодекс складається з двох томів: “Загальні правила благоустрою та містобудування” та “Регламентаційна частина”, кожен з яких містить відповідні книги. Привертає увагу той факт, що основними видами містобудівної документації у Франції є директивна схема, схема сектора (як частина директивної схеми) та план зайнятості землі. В кожному з цих видів містобудівної документації, безперечно, містяться вимоги, дія яких спрямована на забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст.