Як вважають фахівці з кримінального та кримінально-виконавчого права, покарання, не пов’язані з позбавленням волі, поступово витіснятимуть ті, що пов’язані з ізоляцією від суспільства [2]. Стандартні мінімальні правила ООН стосовно заходів, не пов'язаних з тюремним ув’язненням від 14 грудня 1990 р., ухвалений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 45/110 ("Токійські правила"), низка важливих міжнародно-правових документів розроблений в рамках Ради Європи (зокрема, рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи № R(92) 16 від 19 жовтня 1992 р. "Європейські правила щодо громадських санкцій і заходів") та деякі інші концептуальні кримінально-правові документи міжнародного рівня недвозначно орієнтують сучасні держави на розширення практики застосування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі. Таким чином, якщо прогнози науковців та міжнародні рекомендації виправдаються, то потреба у достроковому звільненні неповнолітніх, засуджених до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, також об’єктивно зростатиме, що вимагатиме внесення відповідних змін до розглядуваного інституту.
Зазначимо, що ст. 81 КК передбачає можливість умовно-дострокового звільнення не лише від основного, але й від додаткового покарання. Однак, ст. 107 КК можливості звільнення від додаткового покарання вже не передбачає. У зв’язку із цим Пленум Верховного Суду України у п. 3 постанови про умовно-дострокове звільнення окремо підкреслює: „Від інших видів покарань (як основних, так і додаткових) такі особи звільненню не підлягають". При цьому кримінальний закон передбачає можливості призначення неповнолітньому засудженому додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Засудженого за злочин, вчинений у повнолітньому віці, може бути достроково звільнено від цього виду покарання, а от якщо вирок винесено неповнолітньому – він позбавлений такого права. Таким чином, тут вбачається порушення принципу рівності громадян перед законом.
На нашу думку, наявність у ролі передумови умовно-дострокового звільнення від відбування покарання лише покарання у виді позбавлення волі служить одним з аргументів на підтвердження соціальної обумовленості цього виду звільнення в першу чергу стосовно неповнолітніх засуджених. Річ не лише у тім, що позбавлення волі на певний строк є найсуворішим видом покарання з тих, що можуть застосовуватись до засуджених неповнолітніх, але й у тому, що, хоча цей вид покарання відомий давно, та можливості його у досягненні соціально позитивних наслідків досить обмежені. Більше того, дослідженнями формування неповнолітніх в умовах соціальної ізоляції (а саме це властиве перебуванню засудженого неповнолітнього у виховній колонії) відзначається, що вони швидше сприймають закони злочинного світу, аніж дорослі. Тому чим молодшою за віком є особа, засуджена до позбавлення волі, тим більша ймовірність того, що вона знову вчинить новий злочин, і тим менший проміжок часу проходить між звільненням та новим злочином [3, с. 145]. З іншого боку покарання, особливо якщо воно пов’язане з позбавленням чи обмеженням волі, зумовлює зміну особою місця проживання, навчання, роботи, помітно послаблює усталені соціально корисні зв’язки засуджених. Соціальні ролі засуджених як членів родини суттєво обмежені чи не виконуються взагалі, а виконання соціальних ролей членів навчального чи трудового колективу суттєво відрізняється від реалізації цих же ролей вільними громадянами [1, с. 6].
Необхідно погодитись, що успішна соціалізація неможлива в умовах ізоляції від суспільства, а основне завдання соціалізації – забезпечення нормального функціонування особи у суспільстві. Ізоляція особистості гальмує соціалізацію. У місцях позбавлення волі засуджені володіють мінімальним набором прав та свобод, які необхідні для задоволення їх життєво важливих потреб, не кажучи вже про практично істотну обмежену можливість для саморозвитку. При цьому важливо пам'ятати, що наявність у неповнолітніх якомога ширших прав та свобод, є необхідною умовою для їх нормального розвитку, а тому їх позбавлення може суттєво вплинути на нормальний розвиток [1, с. 144-145]. З огляду на зазначені обставини, важливими є висновки авторів комплексної монографії „Проблеми соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених з виховно-трудових колоній": „Неповнолітні правопорушники, які потрапили до ув’язнення неусвідомлено, – це найуразливіша категорія, яка найбільше потребує реабілітації. Треба констатувати, що вони ще зберегли себе як особистості й ще не втрачені для суспільства. Для неповнолітніх вихід на свободу є кризовою ситуацією, тому що колишні друзі сторонитимуться їх, на роботу й на навчання влаштуватися буде дуже важко. Адже, по суті, у колонії в людей немає можливостей для вияву активності й самореалізації. Головне в місцях позбавлення свободи – це не порушувати вимоги режиму. Але молодій людині необхідно самоутверджуватися й розкривати себе. Це дуже серйозна проблема, тому що основні параметри зрілої особистості, які зазвичай закладаються в молодому віці, у цих місцях гальмуються, тому часто саме через це молоді люди намагаються самоствердитися у злочинному світі" [3, с. 4-5]. Сутність особистості визначається характером її соціалізації, причому стадії формування особистості відповідають етапам соціалізації, якими є: первинна соціалізація (соціалізація дитини), маргінальна (проміжна соціалізація підлітка) та усталена, концептуальна, цілісна (соціалізація у юнацькому періоді, у період переходу від юності до зрілості – від 17-18 до 23-25 років) [6, с. 45]. Таким чином, дострокове звільнення від відбування покарання може розглядатися як важливий адаптуючий чинник, що здатний запобігти соціальній та правовій дезадаптації, стигматизації неповнолітньої та молодої особи, які стають небезпечними, криміногенними факторами.
Міжгалузева юридична природа розглядуваного інституту дозволяє побачити, що передумова умовно-дострокового звільнення від відбування покарання має не лише матеріально-правовий, але й процесуальний аспект. У процесуальному смислі передумова умовно-дострокового звільнення від відбування покарання – це наявність спільного подання до суду за місцем відбуття покарання засудженим органу, що відає відбуванням покарання, і спостережної комісії або служби у справах неповнолітніх (ст. 407 КПК України). Передбачаючи таким чином участь у розгляді питання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання державних органів (суд, адміністрації кримінально-виконавчих або спеціальних виховних установ) й громадського інституту, законодавець, на нашу думку, повинен був належним чином забезпечити й можливість належного обґрунтування відповідного рішення та здійснення контролю за ним. Так, не виключені випадки, коли в органу, що відає відбуванням покарання й у служби у справах неповнолітніх чи в спостережної комісії створюється різне уявлення про можливість умовно-дострокового звільнення конкретного засудженого (наприклад, спостережна комісія доходить висновку, що адміністрація виховної колонії не направляє до суду матеріали про умовно-дострокове звільнення засудженого, оскільки невірно оцінює його поведінку). Очевидно, в подібних випадках розбіжності в оцінці певної особи різними суб’єктами, від яких залежить процесуальна передумова для дострокового звільнення від покарання можуть обмежити засудженого у його законному праві на таке звільнення. У зв’язку із цим вважаємо, що не втратила актуальності думка В. Клочкова, згідно із якою закон повинен надавати можливість у випадку розбіжностей у оцінці поведінки засудженого та його особистості здійснювати подання лише одним з двох зазначених сьогодні у ст. 407 КПК органів. При цьому в таких випадках суд повинен розглянути думку з цього приводу й іншого органу, який не згодний із можливістю умовно-дострокового звільнення конкретного засудженого [9, с. 21-22].
Також слід зазначити, що у нормах кримінально-виконавчого законодавства, які визначають порядок дострокового звільнення від відбування покарання, є посилання лише на ст. 81 КК (загальну норму про умовно-дострокове звільнення), однак відсутня вказівка на спеціальну норму матеріального права – ст. 107 КК. Так, в ч. 3 ст. 154 КВК визначено: стосовно засудженого, щодо якого відповідно до статті 81 КК може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання орган або установа виконання покарань надсилає подання до суду у порядку, встановленому кримінально-процесуальним законодавством. Адміністрація органу або установи виконання покарань після відбуття засудженим установленої КК частини строку покарання зобов'язана в місячний термін розглянути питання щодо можливості представлення його до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання. Таким чином, залишається неврегульованим питання про законний порядок та процедуру умовно-дострокового звільнення від відбування покарання неповнолітніх засуджених та засуджених за вчинені у неповнолітньому віці злочини. Тому, для узгодження положень кримінального та кримінально-виконавчого законодавства вважаємо доцільним внести доповнення у ч. 3 ст. 154 КВК: замість слів „відповідно до ст. 81" зазначити „відповідно до статей 81 або 107 КК". Така зміна дозволить зробити більш завершеним, оптимізувати процес правового регулювання умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, в т.ч. неповнолітніх.