Смекни!
smekni.com

Політичні партії на прикінці грамодянськой війни (стр. 2 из 2)

**********************

У 1919 році Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянськой боротьби, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна. Шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польска та анархістська. Менш ніж за рік Київ п’ять разів переходив із рук в руки. Численні фронти розділяли одне від одного міста й цілі регіони. Майже повністю порушився зв’язок із зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подавалися на село. Села буквально забарикадовувалися від непрошених гостей. Тим часом різні уряди, яким удавалось заволодіти Києвом, скеровували увагу та енергію на те щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було легко заволодіти, але неможливо управляти. Вигнавши Скоропадського, Директорія стала перетворюватися на уряд ново відродженої Української НародноїРеспубліки. Деякий час зберігаючи за собою найвищі виконавчі функції, вона призначила кабінет міністрів на чолі з Володимиром Чехівським. Склад кабінету з усією очевидністю свідчив про те, що провідну роль у новому уряді гратимуть не “старші політики” на зразок Грушевського, а молоді.

Але справи з українськими політичними партіями були кепські. Тут доцільно надати слово радянським історикам, які цілком слушно писали, що “під підвійним впливом комуністів, ззовні і всередині, всі дрібнобуржуазні партії розкладались. Не залишилось жодної соціалістичної партії, яка б не розкололась на ліву і праву”. Не оминуло це й Українську соціал-демократичну робітничу партію, у лавах якої були такі найвизначніші діячи української революції як Володимир Винниченко і Симон Петлюра. Протиріччя у партії спливли під час VI конгресу УСДРП, який відбувся в Києві 9 – 12 січня 1919 року. Вже с першого дня його учасники поділилися на тих, хто схилявся до радянської платформи, і тих, хто й надалі обстоював засади демократії і парламентаризму.

Програмну доповідь за дорученням Центрального комітету партії виголосив Анатоль Пісоцький. Він доводив,що українці повинні створити свою незалежну українську соціалістичну республіку з владою Рад та організацією всього господарства на соціальний основі. Ці погляди підтримала так звана “київська група” – Михайло Ткаченко, Михайло Драгомирецький, Юрко Мазуренко, Михайло Авдіенко та ін. Після доповіді розгорнулася дискусія, яка точилася навколо проблеми співвідношення демократії і диктатури в тому числі так званої ”диктатури пролетаріату”.

Проти про радянської позиції виступив голова Директорії Володимир Винниченко. Щодо самого виступу Винниченко можна зазначити, що він неодноразово підкреслював соціальні й національні чинники як домінантні в українській революції. Ось кілька його тверджень:”… треба мати на увазі, що ми не тільки соціалісти, а й державники.Кожен з нас є до певної міри попечений націоналіст”. Говорячи про селянство України, Винниченко вважав, що завданням партії є втягнути його у процес національно-соціальної революції.”Ми, державники-націоналісти, ми як національна особа не хочемо умирати або подлягати болючій експериментації… В сучасних умовах мусимо опиратися на переважаючу реальну силу – на селянство”. Свій виступ Винниченко скінчив так:”На оборону прав народу, на оборону державної незалежності мусимо стати твердо”.

Винниченка підтримав у своєму виступі Микола Порш, який звернув увагу на те, що в умовах української дійсності диктатура міста над селом була б повторенням російсько-більшовицького панування.

У зовсім іншому дусі говорив Володимир Чехівський. Він здивував усіх учасників з’їзду, коли висловився за створення радянської влади в Україні. Відкидаючи більшовицький методи як насильницькі та диктаторські, промовець рівночасно обстоював думку, що в революційні часи не потрібно парламентів, обраних на засадах загального виборчого права, а потрібні Ради в їх “чистому, не опоганеному виді”.

Коли порівняти промову Винниченка з промовою Чехівського, стає ясно, що не все було гаразд, коли голова уряду і голова Директорії дивились так протилежно на основні завдання української політики. А коли сам провід Української Народної Республіки так різнився у своїх поглядах, то що можно було вимагати від українських мас? Вони або підпадали під більшовицьку пропаганду, або ставали байдужими.

Криза, яку переживали український партії, відчутно виявилася під час Трудового конгресу, який засідав у Києві 22 – 28 січня 1919 року. Сама назва “Трудовий конгрес” свідчить, що в Україні відбувалась певна радикалізація, в дусі якої Директорія відводила конгресові роль революційного парламента України.

Конгрес мали складати майже 600 депутатів від селянства робітництва та інтелігенції України. Для Західної України було призначено 65 місць. Попри великі перешкоди на конгрес прибули понад 400 делегатів, із них 36 від Західноукраїнської Республіки зі Львом Бічинським на чолі.

Найбільшу групу складали члени Селянської спілки, яка перебувала під впливом Української соціалістичної революційної партії. Остання вже була розколота на три течії: ліву, центр і праву.

Ліву частину представляли так звані боротьбисти, які боролися за радянську владу. Права стояла на грунті демократичного соціалізму. Центр об’єднував найбільшу частину партії під проводом Михайла Грушеського, Миколи Любинського і Микити Шаповала. Займаючи середню позицію між більшовизмом і демократією, він виступав за передачу влади “трудовим Радам селянських і робітничих депутатів”.

Розбіжність у програмах партійних фракцій неминуче відбилися на ході конгресу, бо кожна фракція вважала за потрібне висунути свої програмні резолюції, сподіваючись вплинути тим на результати нарад. Наприклад, центральна течія УСДПР і фракція незалежників приготували свої окремі резолюції. Різнилися вони тим, що центр намагався провести концепцію державного будівництва, витриману в дусі легітимної традиції, а не залежники тяжили до ідеї соціалістичної революції в суверенній Українській Республіці. Будучи націонал – комуністами, незалежні соціал – демократи бажали забезпечити Україні вільний розвиток. Це виразно звучить у їхній заяві від 26 січня, де, між іншим, сказано, що в сучасний період соціалістичної революції Українська Республіка, не виключаючи угод і союзів для спільних цілей з іншими соціалістичними республіками, повинна в інтересах революції зберегти свою незалежність як певний національний і економічний організм.

Від єврейських партій брали участь Мойсей Рафес і Авраам Ревуцький. Рафес чітко висловився за радянську владу. На відміну від нього Ревуцький зазначив, що обов’язком соціалістичних партій в Україні є стати на шлях історичних завдань пролетаріату, орієнтуючись не на переможця моменту – більшовиків і не на незворотне минуле – єдину Росію Керенського, а на неминуче відродження українського народу.

Попри всю ідеологічну колотнечу, яка відбувалася під час конгресу,та на слабку підготовку конгрес все ж досяг певних успіхів. По – перше, він дав змогу українським політичним партіям перевірити і уточнити свої позиції. По – друге , конгрес, хоч у загальних формах, але зміг скерувати дальшу зовнішню і внутрішню політики уряду. По – третє , найбільш конкретним досягненням конгресу стало прийняття 28 січня тим часової Конституції Української Народної Республіки, яка забезпечувала демократичні засади в державному житті країни.

Слід зазначити, що Трудовий конгрес не розв’язав назрілих питань:що робити далі? з ким миритися? Саме через ці питання розколювалися партії і творилися урядові кризи . Меншість партій, тобто ліве крило соціалістів – революціонерів (боротьбисти) і ліва фракція соціал – демократичної партії, вимагали, щоб уряд УНР прийняв радянську програму і змирився з більшовиками на принципі державної незалежності й суверенності України.

Центральні течії обох партій, які були в більшості на конгресі, не довіряли більшовикам і висловилися за порозуміння з Атлантою.Мабуть факт навали більшовиків мав вирішальне значення в такому рішенні, адже наприкінці січня 1919 року їхні загони підходили до Києва. Зрештою Директорія змушена була 2 лютого залишити місто. З того часу знову починається одіссея українського проводу по більших і менших містах України. Це період новітньої Руїни, сповнений трагізму і героїчних дій.

Аби полегшати порозуміння з Антантою, перед усім із Францією, партії соціал – революціонерів і соціал – демократів вирішили відкликати своїх членів з уряду. Йдучи за рішенням партії, Володимир Винниченко вийшов зі складу Директорії, передавши свої повновагі Симонові Петлюрі. Невдовзі він виїхав за кордон. Так само вчинили Володимир Чехівський, Микита Шаповал і, нарешті най більш авторитетна особа – професор Михайло Грушевський.

**********************

Коли вожді революційного руху тратять голову і в критичний момент кидають поле бою цим вони самі виносят собі політичний присуд.

Але поряд із втратами революція й грамодянська війна принесла українцям і здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенція, поширилася на всі верстви українського суспільства. З одного боку , селянин, що продемонстрував здатність валити уряди й боротися за свої інтереси, здобув у власних упевненість у власних силах почуття самоцінності. А за цим прагнення того, щоб до його мови та культури виявлялось більше поваги й визнання. З іншого боку, поява українських урядів привчала селян вважати себе українцями.Тому за якихось чотири роки процес національного будівництва зробив величезниц крок уперед.

Література:

Тарас Гунчак Україна перша половина XX століття.

Орест Субтельний Україна Історія.

Дмитро Дорошенко Історія України