Смекни!
smekni.com

Конституція - основне джерело публічного права (стр. 5 из 6)

Конституція також закріплює основи правової системи та основні принципи здійснення міжнародних відносин. Стаття 24 Конституції Федеративної Республіки Німеччини зазначає, що "для врегулювання міждержавних спорів Федерація приєднується до договорів про загальний, всеохоплюючий, обов'язко

= 23 =

вий міжнародний арбітраж. Загальні норми міжнародного права є складовою частиною права Федерації. Вони мають перевагу над законами і безпосередньо породжують права та обов'язки для жителів федеральної території". Конституція України у статті 9 визначає, що "чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України".

Отже, проаналізувавши вищенаведені факти і витяги з конституцій різних держав, можемо з певністю ствердити, що в усьому світі основним джерелом публічного права постає Конституція як Основний Закон, що регулює публічно-правові відносини. Конституція України - значний крок уперед для здійснення публічного права у нашій молодій державі, її прийняття, безперечно, забезпечило міцну та стабільну правову базу, і можна стверджувати, що від 26 червня 1996 року Україна стала на демократичний шлях розвитку правової держави.

Ðîçä³ë III. Ïðîáëåìè ðåàë³çàö³¿ êîíñòèòóö³éíèõ íîðì â Óêðà¿í³ íà ñó÷àñíîìó åòàï³.

Відомо, що реалізація правових норм взагалі —це здійснення їх приписів у практичних діях (діяннях) суб'єктів, втілення положень правових норм у фактичній поведінці суб'єктів права1. За аналогією можна стверджувати, що існують певні форми реалізації конституційних норм: використання, виконання, додержання і застосування. Саме остання форма реалізації конституційних норм заслуговує на найбільшу увагу.

Одним з найголовніших результатів прийняття Основного Закону незалежної України було конституювання механізму здійснення державної (публічної) влади, насампе­ред, на рівні його вищих щаблів, яким підведено певний підсумок теоретичним дис­кусіям і практичним державотворчим пошукам обрання форми державного правління, визначення статусу вищих органів держави, в першу чергу парламенту, глави держави та уряду, співвідношення державної влади і місцевого самоврядування тощо. Проте це аж ніяк не означає завершення сучасного державно-правового розвитку, припинення процесу "юридизації" державного буття. Навпаки, ухвалення нової Кон­ституції України знаменує початок нового етапу цього розвитку, основний зміст якого передбачає прийняття у розвиток відповідних конституційних приписів цілого ряду законів. Їх призначенням має стати більш детальна регламентація питань формування і діяльності вищих органів держави, а також інших органів, існування яких вперше передбачено Конституцією. При цьому необхід­но, щоб закони і за своєю "буквою" і "духом" відпові­дали Основному Закону. Остання теза лише зовні на перший погляд здається політико-правовою банальніс­тю, адже сам характер конституційного регулювання су­спільних відносин зумовлює певний рівень його узага­льненості, а це завжди було об'єктивним явищем.

= 25 =

Конституція покликана встановити параметри, в межах яких (а не поза ними) має здійснюватися законо­давче регулювання відносин державного владарювання. У такий спосіб забезпечується не тільки законність, а й політична стабільність суспільства, хоча не можна від­кидати й складнощів на цьому шляху, які насамперед, зумовлені тим, що у нас на тривалий час був перерваний досвід реального державотворення, який, звичайно, супроводжується тривалою інституціалізацією державного механізму. Під час відповідного процесу, нерідко методом спроб і помилок, досягається оптимальний.результат і, головне, формуються традиції державотворення. Як свідчить досвід ряду країн, саме наявність таких традицій гарантує їх державно-правову еволюцію від хиб і крайностей.

Є ще один вагомий чинник, який зумовлює наявність згаданих складнощів, стосовно особливостей нашого суспільно-політичного життя. Вони, насамперед, вик­ликаються боротьбою і протистоянням, що має місце між окремими політичними лідерами, угрупуваннями і партіями. В цій боротьбі свідомо чи ні ініціюються окремі нормативно-правові акти, зміст яких ставить під сумнів їх конституційність. Значна частина цих актів віднесена саме до сфери організації державної влади. Зауважимо, що подібні явища відбувалися і в деяких пострадянських країнах. В Україні, яка з відомих причин "затрималася" з конституційним процесом, проблема співвідношення із змістом конституційного регулювання відносин державного владарювання відповідного зако­нодавчого регулювання вирішуватиметься найближчим часом. Не викликає сумнівів, що, крім законодавчого забезпечення реформування економіки, найактуальнішим за­вданням залишається завершення на законодавчому рівні первісної інституціалізації державного механізму, насамперед, його вищих щаблів. У подальшому його інституціалізація має грунтуватися на засадах еволюції. Проте вже сьогодні, аналізуючи конституційний процес на його попередніх етапах і сам

= 26 =

Основний Закон, може зробити певні висновки щодо змістовного наповнення згаданої інституціалізації та її перспек­тиви.

Не викликає сумнівів, що норми Конституції України потребують деталізації і навіть конкретизації на рівні законодавства і, певною мірою, на рівні підзаконних актів, насамперед відповідних актів, виданих вищими органами держави. Правотворчість, здійснювана на зазначених рівнях, має відбуватися виключно за змістом конституційних норм. Ця правотворчість, як зазначалось, має водночас характер застосування норм Конституції України. При цьому слід зважити на те, що чи не найважливішою стадією застосування конституційних норм є їх тлумачення відповідними органами державної влади.

Ще однією причиною виникнення труднощів на шляху реалізації положення про пряму дію норм Конституції України є (як це і не парадоксально) нормативні власти­вості самого Основного Закону. Зокрема, слід зважити на те що нова Конституція України, віднесена до так званих новітніх (тобто прийнятих після другої світової війни) конституцій, характеризується усіма типовими властивостями цих конституцій. Най­більш типовим для них є те, що їх зміст відображає явище, котре відомий автор Георг Еллінек ще на початку століття визначив як “розширення конституцій”1. Іншими словами, порівняно з попередніми етапами розвитку конституціоналізму спостерігає­ться розширення обсягу конституційного регулювання суспільних відносин, хоча пре­дмет цього регулювання в цілому залишається незмінним.

Проте конституційне регулювання суспільних відносин завжди позначалося пев­них рівнем загальності. Така загальність не тільки звичайно вимагала додаткового і деталізуючого законодавчого регулювання відповідних відносин, а й створювала об'є­ктивні труднощі при реалізації конституційних норм. Особливо це стосується так званих норм-принципів, наявних у кожній новітній

= 27 =

конституції.

О. Мороз ­­зазначив у своєму виступі після прийняття Конституції України: "Я знаю, що нам доведеться ще багато працювати над вдосконаленням статей. І, можливо, це не просто буде робити, бо ми заклали дуже складні застереження проти змін до Конституції. Але, напевне, нам доведеться і законами дещо поправляти, і законодавство змінювати. А потрібно прийняти їх майже 50, причому терміново, не пізніш як за два роки. Все це — колосальна робота. Ми зможемо її виконати, бо ми —професіонали. Про це сьогодні можна сказати щиро, не боячись, що це буде перебільшенням".

Будемо сподіватися, що, незважаючи на всі труднощі, пов'язані із реалізацією конституційних норм Україна все ж, за підтримки молодих спеціалістів у галузі права, вийде із кризи та твердо стане на правовий шлях розвитку.

ВИСНОВКИ

Прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. та її зміст остаточно зняли всі сумніви щодо можливостей України мати свою власну демократичну систему. Саме актом прийняття Основного Закону України було здійснено конституційне закріплення незворотності переходу України до демократії на засадах багатьох елементів європей­ської конституційної спадщини. Прийняття Конституції України визнано головною подією 1996 року в ділянці європейського конституційного права.

Важливість прийняття Основного Закону України для розвитку публічного права як науки не можна применшити, адже саме конституція постає основним джерелом останнього, і законодавче закріплення основних принципів публічного права тільки посприяє його входженню в життя суспільства. Основною умовою та гарантією реалізації публічного права є стійкість суспільства та його життєдіяльність, функціонування інститутів політичної, економічної, соціальної сфер. А ці умови, в свою чергу, забезпечує конституція як основний закон будь-якої держави.

Одним з найголовніших результатів прийняття Конституції незалежної України було конституювання механізму здійснення державної (публічної) влади, насампе­ред, на рівні його вищих щаблів, яким підведено певний підсумок теоретичним дис­кусіям і практичним державотворчим пошукам обрання форми державного правління, визначення статусу вищих органів держави, в першу чергу парламенту, глави держави та уряду, співвідношення державної влади і місцевого самоврядування тощо.

Проведений нами аналіз теоретичного підгрунтя конституційних процесів дає змогу зробити висновки про різноманітність історичного розвитку конституцій у різних країнах та про притаманність конституції кожної країни своїх унікальних рис, особливостей, що відображають менталітет, обставини істо