Як підкреслюється в преамбулі Конвенції, її учасники поставили перед собою мету “зробити перші кроки” для здійснення “деяких прав”, перерахованих у Загальній декларації прав людини. Цінність Европейської Конвенції полягає не в зафіксованих правах і свободах, а встворенні механізму їх імплементації. “Цінність Конвенції, - пише французький вчений К. Васак, - визначається фактично її механізмом, а не правми, які вона захищає”. Вперше в історії людства, підкреслює він, існує міжнародний механізм, який функціонує поза державою і “втілює загальні цінності всього людства”[17].
На основі Конвенції були створені два органи - Європейська комісія по правам людини і Європейський Суд по правам людини, які наділені повноваженнями по розгляду скарг як держав, так і окремих осіб. Будь-яка країна - учасник може направити в Комісію скаргу про те, що інша сторона порушує Конвенцію (ст. 25). Комісія також уповноважена розглядати скарги окремих осіб, неурядових організацій і груп осіб про порушення їх прав державами учасниками Конвенції. Скарги розглядаються тільки у тому випадку, якщо держава, протиякої вони подані , визнала подібну компетенці.ю Комісії (ст. 25). В даний час всі члени Ради Європи визнали таку компетенцію не тільки Комісії а й Суду.
Поряд з Радою Европи значну увагу питанням прав людини приділяє у своїй діяльності Нарада з безпеки і співробітництва у Європі (НБСЄ). Вона є нальчисельнішою регіональною організацією, яка почала свою роботу в Ґельсинки 3 липня 1973 року. В кінці 1994 року НБСЄ була перетворена в Організацію з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ). Перший етап цієї рооботи завершився 1 серпня 1973 року підписанням Ґельсинського Заключного акту, в якому були зафіксовані спільні домовленості країн-учасниць на основі консенсусу, ставитись до гуманітарного співробітництва європейських держав і прав людини.
Ґельсинський Заключний акт визначив напрямки і конкретні форми співробітництва в різних сферах, що мають відношення до прав людини, охоплюючи освіту, культуру, інформацію, контакти між людьми. Він став тою основою, на якій уже впродовж багатьох років розвивається плідне співробітництво держав Європи , США і Канади в галузі прав людини.
Політичні події кінця 80-х - початку 90-х років на сході Європи радикально змінили геополітичну карту цього континенту. Соціально-політичні відмінності західної і східної Європи почали зникати. Поступово зростають передумови інтеграції усієї Європи, що призведе до утворення єдиного правового простору і створення умов для ефективного захисту основних прав і свобод людини на цьому континенті.
ВИСНОВКИ
Становлення і розвиток прав людини має тривалу історію, супроводжувався боротьбою доктрин і традицій характерних для тої чи іншої країни. Незважаючи на давність виникнення самої ідеї прав людини, справжній свій зміст вони набувають тільки на основі принципів демократії, свободи, рівності, справедливості, визнання самоцінності людини. На такій основі стало можливим закріплення основних прав людини в конституціях демократичних держав.
В сучасному світі, коли проблема захисту прав людини вийшла за межі кожної окремої країни, виникла необхідність у створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, у яких відображав ся б повний каталог основних прав людини. Ці права відображені в ряді важливих міжнародно-правових актів, які встановили загальні стандарти прав та інтересів особи, це зокрема: Міжнародний Біль про права, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Європейська конвенція про захист прав і свобод людини тощо.
Основні права і свободи людини забезпечують різноманітні сфери життя людини. На думку автора, можна виділити слідуючі види прав людини: особисті, політичні, культурні, соціальні та економічні права людини. Таким чином, було визначено ту межу прав людини, нижче якої держава не може опуститись. Це значить, що що права і свободи людини з о’єкта внутрідержавної компетенції, стали справою всього міжнародного співтовариства.
Поступове утвердження на міжнародному рівні ідеї про людину як найвищу соціальну цінність, процес розвитку міжнародних стандартів з прав людини, підвищення ролі та значущості міжнародних механзмів у їх забезпеченні дають можливість зробити висновок про формування в сучасний період ще одного права людини - права на міжнародний захист.
Однак реальна можливість здійснення та захисту основних прав людини конкретною особою забезпечується насамперед юридичними механізмами тієї або іншої держави. Іншими словами, основними гарантами прав людини є національне законодавство і сама держава, на території якої проживає дана особа. Про це, зокрема свідчать і встановлені процедури міжнародного правозахисту: особа може реалізувати своє право на міжнародний захист лише в тому разі, якщо вона вичерпала всі внутрідержавні засоби правового захисту (до речі, слід вказати й на те, що скористатися таким правом можуть громадяни не кожної держави, а лише такої, яка визнала юрисдикцію відповідних міжнародних органів). Тому саме держава (відповідно до ст. 2. Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) зобов’язана забезпечити кожну людину, якщо її права порушені, ефективними засобами правового захисту. Крім внутрідержавних механізмів забезпечення прав і свобод людини створені і міжнародні контрольні органи, основним завданням яких є контроль за дотриманням прав людини. Це такі міжнародні органи як Генеральна Асамблея ООН, спеціальні комісії створені при ООН (Комісія по правам людини, Комісія по становищу жінок, Підкомісія по запобіганню дискримінації і захисту меншин тощо), Рада Європи (Європейська комісія по правам людини, Європейський Суд по правам людини), ОБСЄ.
Політичні події кінця 80-х - початку 90-х років на сході Європи радикально змінили геополітичну карту цього континенту. Соціально-політичні відмінності західної і східної Європи почали зникати. Поступово зростають передумови інтеграції усієї Європи, що призведе до утворення єдиного правового простору і створення умов для ефективного захисту основних прав і свобод людини на цьому континенті та й цілому світі зокрема.
ЛІТЕРАТУРА
1. Конституція України. - К.: Право, 1996
2. Устав ООН /Права человека: Сборник универсальньіх и региональньіх международньіх документов. - М.: Изд-во МГУ, 1990.
3. Европейская Конвенция о защите прав человека и основньіх свобод и дополнительньіе протокольі: С науч. комент. - М.: Норма, - 1996.
4. Всеобщая декларация прав человека (офиц. текст). - М.: Права человека. - 1996.
5. Бойко В. Права людини під захист суду //Юридичний вісник України. - 1997. - № 24. - С. 1-2.
6. Государственное право Германии. Т. 2. - М., 1994.
7. Даниленко В. Декларация прав и реальность: К 200-летию Декларации прав человека и гражданина. - М.: Межд. отношения, 1989.
8. Общая теория прав человека /Ин-т. гос. и права РАН; Отв. ред. Е.А. Лукашева. - М.: Норма, 1996.
9. Мамут Л.С. Етатизм и анархизм как типьі политического сознания. - М., 1989.
10. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормьі, реальность. - М., 1991.
11. Права человека накануне XXI века. - М., 1991.
12. Конституція Сполучених Штатів Америки /В кн.: Девід П. Каррі Конституція Сполучених Штатів Америки. Посібник для всіх. - К.: Веселка, 1993.
13. Котюк В.О. Теория права: курс лекцій - К.: Вентурі, 1996.
14. Рабінович П. Рішення Європейського Суду з прав людини: спроба концептуально-методологичного аналізу //Право України. - 1997. - № 12. - С. 32-37.
15. Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави. - К., 1994.
16. Шмельова Г. Юридичні механізми забезпечення прав людини // Право України. - 1994. - № 10. - С. 49-51.
[1] Мамут Л.С. Етатизм и анархизм как типьі политического сознания. - М., 1989. - С. 67-70.
[2] Общая теория прав человека... - С. 13.
[3] Права человека накануне XXI века. - С. 225.
[4] Конституція Сполучених Штатів Америки /В кн.: Девід П. Каррі Конституція Сполучених Штатів Америки. Посібник для всіх. - К.: Веселка, 1993. - С. 146-148.
[5] Цит. за: Общая теория прав человека. - С. 15.
[6] Див.: Общая теория прав человека. - С. 16.
[7] Государственное право Германии. Т. 2. - М., 1994. - С. 148.
[8] Государственное право Германии. Т. 2. - С. 177.
[9] Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормьі, реальность. - М., 1991. - С. 10-11.
[10] Государственное право Германии. - Т.2. - С. 167.
[11] Див.: Шмельова Г. Юридичні механізми забезпечення прав людини // Право України. - 1994. - № 10. - С. 49-51.
[12] Шмельова Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини. - С. 50.
[13] Шмельова Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини. - С. 50.
[14] Устав ООН /Права человека: Сборник универсальньіх и региональньіх международньіх документов. - М.: Изд-во МГУ, 1990. - 26-28.
[15] Общая теория прав человека. - С. 459.
[16] Там же. - С. 461.
[17] Цит. за: Общая теория прав человека. - С. 479.