Реферат на тему:
Основні етапи розвитку української державності
План
I. ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ
Особливість вивчення історії держави і права України пояснюється тим, що територія нашої Батьківщини в сиву давнину була одним із центрів не тільки східнослов'янської, а й усієї європейської культури.
Ще до утворення Давньоруської держави — Русі-України на її території існували рабовласницькі держави та міста-по-ліси у Північному Причорномор'ї.
Формування української державності відбувалося протягом тривалого історичного періоду в процесі розкладу первіснообщинного ладу східних слов'ян, особливо у VI — IX ст., в умовах зародження феодальних відносин і переходу від первіснообщинного до класового суспільства, за яких відбувалися майнова диференціація, поділ населення на групи (класи), а також виділення станової ієрархії на чолі з феодальною верхівкою.
В цей час на теренах України налічувалося понад сто східнослов'янських племен, які утворювали 14 великих об'єднань племен: поляни, деревляни, уличі, тиверці, дуліби, бужа, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські слов'яни.
Найінтенсивніше розвивалося утворене в VII-—VIІ і ст. племінне об'єднання полян у середньому Подніпров'ї з центром у Києві. У VII — IX ст. на цих землях виникла перша держава східних слов'ян з назвою Руська земля, її територія в IX сг. обіймала землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств.
З кінця IX ст. Руська земля стала політичним і територіальним центром утворення обширної єдиної держави східних слов'ян, яка зберегла за собою назву Русь. Першим із східнослов'янських князів, який об'єднав під своєю владою Київ і Новгород, був Олег (879—912).
Важливу роль відіграв князь Володимир, який 988 р. запровадив християнство як державну релігію.
За князювання Ярослава Мудрого (1019—1054) відбувалося дальше зміцнення Київської держави, з'явилася найдавніша частина збірника законів українського права, остаточно утвердилося християнство, близько 939 р. було засновано київську митрополію, що підлягала константинопольському патріархові.
Утворення Київської Русі мало велике історичне значення. Державна єдність створювала сприятливі умови для розвитку політичного ладу, економіки та культури. Як могутня військова держава Київська Русь стала заслоном для Центральної Європи й Візантії від нападу східних кочівників. Зміцнювалося її міжнародне становище.
Після смерті Ярослава почався період розпаду єдиної великої і могутньої Київської держави, феодальної роздробленості і князівських міжусобиць.
Водночас зростало значення західних земель. В другій половині XI ст. почалося формування Галицького князівства. У 1067 р. Галичину було поділено на три князівства: Звенигородське, Перемиське і Теребовлянське. У 1141 р. Володимирко об'єднав Перемиське і Звенигородське князівства і переніс столицю князівства до Галича. Розквіт Галицького князівства припадає на час правління його сина Ярослава (Осмомисла) (1152—1187). 1199 р. волинський князь Роман, який спочатку князював у Новгороді, об'єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинську державу. Столицею її був Галич, пізніше Холм, а з 1272 р.— Львів.
На чолі держави стояв спадковий князь, що мав широкі адміністративні, військові, судові і законодавчі повноваження. Він призначав посадових осіб у містах і волостях, наділяючи їх земельними володіннями за службу, був головнокомандувачем збройних сил, видавав грамоти.
Найбільші землевласники, єпископи та вищі державні службовці входили до ради бояр. Хоч формально цей орган не був вищим органом влади, фактично він управляв державою.
Інколи, за надзвичайних обставин, галицько-волинські князі скликали віче. Однак віче постійною установою не було і не мало такого значення, як в інших землях Русі, наприклад, у Новгороді. В ньому могло брати участь все населення.
На князівському дворі були особливі урядовці, які виконували різні господарські та адміністративні доручення (печатник, стольник та ін.). Провідне місце серед них посідав двірський, або дворецький, що заступав князя в управлінні, війську, суді.
Після монголо-татарської навали порівняно швидко відродитись змогло лише Галицько-Волинське князівство. Піднесення політичної активності князівства пов'язане з правлінням на початку XIV ст. Юрія Львовича. Однак у другій половині XIV ст. знекровлене монголо-татарським лихоліттям Галицько-Волинське князівство було захоплене сусідами — Польським королівством і Великим князівством Литовським.
У 1349 р. польський король Казимир III Великий пішов походом на Галичину і здобув Львів. Так припинила своє існування Галицько-Волинська держава, яка після занепаду Києва продовжила на ціле століття існування державної організації на українських землях. Відтоді Україна на тривалий час втратила свою самостійність.
У 40-х роках XIV ст. остаточно ослабла і розпалась Українська держава, українські землі підпали під владу литовських князів, польського та угорського королів. Для України настала польсько-литовська доба.
Скориставшись з феодальної роздробленості Русі, ослабленої монголо-татарським ігом, князь Мендовг приєднав до великого Литовського князівства Чорну Русь (Новгородок, Слонім), частину Турово-Пінської та Полоцької земель. У XIII — XIV ст. литовське князівство розширилося за рахунок загарбання українських і білоруських земель. Але це не внесло істотних змін в їх політико-адміністративний устрій.
Спочатку захоплені землі перебували на становищі автономних удільних князівств, на чолі яких стояли місцеві руські князі або члени литовського великокнязівського роду. Кожне велике удільне князівство складалося з дрібних уділів, на чолі яких були місцеві князівські династії.
В усіх українських князівствах продовжувала існувати успадкована від Давньоруської держави волосна система адміністративно-територіального поділу. В останній чверті XIV ст. у південних волостях Київського і Подільського князівств виникли нові адміністративно-територіальні одиниці — повіти.
Вища культура русинів мала непереломний вплив на литовців. Вони переймали від русинів військову організацію й способи оборони. Княже господарство й адміністрація, податкова організація, суд — все це запозичалось у Русі. Руська мова стає мовою великокняжого двора й державної канцелярії. Сто-лиця Вільно в XIV ст. була властиво столицею не Литовської, а Литовсько-Руської держави.
Історію Литовсько-Руської держави можна поділити на три періоди: 1) до 1386 р.; 2) від 1386 до 1569 р. і 3) після 1569 р. До 1386 р. Литовсько-Руська держава була незалежною державою.
Укладена 1385 р. Кревська унія сприяла зближенню великого Литовського князівства і Польщі, об'єднанню польсько-литовських сил у боротьбі проти агресії Тевтонського ордену. За Городельською унією 1413 р. на литовських феодалів-католиків були поширені права польських феодалів.
Суперечності між литовськими магнатами і шляхтою, невдачі в Лівонській війні (1558 —1583) змусили панівні класи Литви укласти Люблінську унію 1569 р., за якою Польща і Литва об'єдналися в єдину державу — Річ Посполиту.
III. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЇ, ПОЛЬЩІ ТА ІНШИХ ДЕРЖАВ
З ухвалою Люблінської унії 1569 р. закінчується литовсько-руська доба в історії України. Це був перехідний період між княжою добою і добою козаччини. Устрій Литовської держачи нагадував устрій Київської Русі. Влада перебувала в руках великого князя з роду Гедимінів, який керував державою за допомогою центрального уряду. Місцеву крайову адміністрацію очолювали спочатку удільні князі, а з XV ст.— «державні намісники», заступники великого князя. При великому князі діяла «пани-рада» (господарська рада), в яку входили удільні князі, намісники, вищі урядовці і католицькі єпископи. З XV ст. діяв сейм, в якому брала участь шляхта.
Після Люблінської унії 1569 р. українські землі в складі Польської корони мали такі адміністративні одиниці: воєводства Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Брацлавське, Київське, а з 30-х років XVII ст.— також Чернігівське. Воєводство очолював воєвода — адміністратор з необмеженими правами.
Наступ польського уряду і польської шляхти на українські землі з метою окатоличення і полонізації, з одного боку, та економічного визиску і соціального гноблення,— з другого, викликав опір українського народу. Римська церква, а також польська королівська влада намагалися перетягнути православних у католицький табір. Крім релігійних мотивів йшлося про тісніте з'єднання України з Польщею та протидію впливам Московщини. Певна частина духовенства під проводом єпископів Ігнатія Потія та Кирила Терлецького на Берестейському соборі 1569 р. проголосили з'єднаним православної церкви з римською при збереженні своїх обрядових і канонічних особливостей.
Однак унію не прийняла значна частина українського народу. Боротьбу проти неї очолив князь Острозький. Одночасно найбільшими оборонцями православ'я стали братства.
Галичина, як уже зазначалося, перебувала у складі Польщі. А 1359 р. частина Галичини, яка згодом отримала назву Буковина, відійшла до складу Молдавської держави. До середини XV ст. вона зберігала свою внутрішню будову, а в першій половині XVI ст. разом з Молдавією потрапила під владу султанської Туреччини. Закарпаття перебувало у складі Угорщини. Отже, переважна більшість українських земель до початку XVII ст. перебували у складі Речі Посполитої. Щодо населення України значно посилився соціальний і національний гніт.