регистрация / вход

Основні етапи розвитку української державності

Реферат на тему: Основні етапи розвитку української державності План I. ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ II. ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДЕРЖАВА

Реферат на тему:

Основні етапи розвитку української державності

План

I. ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

II. ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДЕРЖАВА

III. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЇ, ПОЛЬЩІ ТА ІНШИХ ДЕРЖАВ

IV. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ІНСТИТУТИ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ. ГЕТЬМАНЩИНА

V. УКРАЇНА В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

VI. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ 1917—1420 рр. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА

VII. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

I. ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Особливість вивчення історії держави і права України пояснюється тим, що територія нашої Батьківщини в сиву давнину була одним із центрів не тільки східнослов'ян­ської, а й усієї європейської культури.

Ще до утворення Давньоруської держави — Русі-України на її території існували рабовласницькі держави та міста-по-ліси у Північному Причорномор'ї.

Формування української державності відбувалося протя­гом тривалого історичного періоду в процесі розкладу первісно­общинного ладу східних слов'ян, особливо у VI — IX ст., в умо­вах зародження феодальних відносин і переходу від первісно­общинного до класового суспільства, за яких відбувалися май­нова диференціація, поділ населення на групи (класи), а та­кож виділення станової ієрархії на чолі з феодальною верхів­кою.

В цей час на теренах України налічувалося понад сто східнослов'янських племен, які утворювали 14 великих об'єд­нань племен: поляни, деревляни, уличі, тиверці, дуліби, бужа, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські слов'яни.

Найінтенсивніше розвивалося утворене в VII-—VIІ і ст. пле­мінне об'єднання полян у середньому Подніпров'ї з центром у Києві. У VII — IX ст. на цих землях виникла перша держава східних слов'ян з назвою Руська земля, її територія в IX сг. обіймала землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств.

З кінця IX ст. Руська земля стала політичним і територі­альним центром утворення обширної єдиної держави східних слов'ян, яка зберегла за собою назву Русь. Першим із схід­нослов'янських князів, який об'єднав під своєю владою Київ і Новгород, був Олег (879—912).

Важливу роль відіграв князь Володимир, який 988 р. запро­вадив християнство як державну релігію.

За князювання Ярослава Мудрого (1019—1054) відбува­лося дальше зміцнення Київської держави, з'явилася найдавні­ша частина збірника законів українського права, остаточ­но утвердилося християнство, близько 939 р. було засновано київську митрополію, що підлягала константинопольському патріархові.

Утворення Київської Русі мало велике історичне зна­чення. Державна єдність створювала сприятливі умови для розвитку політичного ладу, економіки та культури. Як могутня військова держава Київська Русь стала заслоном для Центральної Європи й Візантії від нападу східних кочівни­ків. Зміцнювалося її міжнародне становище.

Після смерті Ярослава почався період розпаду єдиної великої і могутньої Київської держави, феодальної роздроб­леності і князівських міжусобиць.

Водночас зростало значення західних земель. В другій по­ловині XI ст. почалося формування Галицького князівства. У 1067 р. Галичину було поділено на три князівства: Звени­городське, Перемиське і Теребовлянське. У 1141 р. Володимирко об'єднав Перемиське і Звенигородське князівства і переніс столицю князівства до Галича. Розквіт Галицького князівства припадає на час правління його сина Ярослава (Осмомисла) (1152—1187). 1199 р. волинський князь Роман, який спочатку князював у Новгороді, об'єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинську державу. Столицею її був Галич, пізніше Холм, а з 1272 р.— Львів.

На чолі держави стояв спадковий князь, що мав широкі ад­міністративні, військові, судові і законодавчі повноваження. Він призначав посадових осіб у містах і волостях, наділяючи їх земельними володіннями за службу, був головнокоманду­вачем збройних сил, видавав грамоти.

Найбільші землевласники, єпископи та вищі державні слу­жбовці входили до ради бояр. Хоч формально цей орган не був вищим органом влади, фактично він управляв державою.

Інколи, за надзвичайних обставин, галицько-волинські кня­зі скликали віче. Однак віче постійною установою не було і не мало такого значення, як в інших землях Русі, наприклад, у Новгороді. В ньому могло брати участь все насе­лення.

На князівському дворі були особливі урядовці, які викону­вали різні господарські та адміністративні доручення (печатник, стольник та ін.). Провідне місце серед них посідав двір­ський, або дворецький, що заступав князя в управлінні, війську, суді.

Після монголо-татарської навали порівняно швидко відро­дитись змогло лише Галицько-Волинське князівство. Підне­сення політичної активності князівства пов'язане з правлінням на початку XIV ст. Юрія Львовича. Однак у другій половині XIV ст. знекровлене монголо-татарським лихоліттям Галиць­ко-Волинське князівство було захоплене сусідами — Польсь­ким королівством і Великим князівством Литовським.

У 1349 р. польський король Казимир III Великий пішов походом на Галичину і здобув Львів. Так припинила своє існування Галицько-Волинська держава, яка після занепаду Києва продовжила на ціле століття існування державної організації на українських землях. Відтоді Україна на тривалий час втратила свою самостійність.

II. ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДЕРЖАВА

У 40-х роках XIV ст. остаточно ослабла і розпалась Україн­ська держава, українські землі підпали під владу литовських князів, польського та угорського королів. Для України настала польсько-литовська доба.

Скориставшись з феодальної роздробленості Русі, ослабле­ної монголо-татарським ігом, князь Мендовг приєднав до великого Литовського князівства Чорну Русь (Новгородок, Слонім), частину Турово-Пінської та Полоцької земель. У XIII — XIV ст. литовське князівство розширилося за рахунок загарбання українських і білоруських земель. Але це не внес­ло істотних змін в їх політико-адміністративний устрій.

Спочатку захоплені землі перебували на становищі авто­номних удільних князівств, на чолі яких стояли місцеві руські князі або члени литовського великокнязівського роду. Кожне велике удільне князівство складалося з дрібних уділів, на чолі яких були місцеві князівські династії.

В усіх українських князівствах продовжувала існувати успадкована від Давньоруської держави волосна система адміністративно-територіального поділу. В останній чверті XIV ст. у південних волостях Київського і Подільського кня­зівств виникли нові адміністративно-територіальні одиниці — повіти.

Вища культура русинів мала непереломний вплив на ли­товців. Вони переймали від русинів військову організацію й спо­соби оборони. Княже господарство й адміністрація, податко­ва організація, суд — все це запозичалось у Русі. Руська мова стає мовою великокняжого двора й державної канцелярії. Сто-лиця Вільно в XIV ст. була властиво столицею не Литовської, а Литовсько-Руської держави.

Історію Литовсько-Руської держави можна поділити на три періоди: 1) до 1386 р.; 2) від 1386 до 1569 р. і 3) після 1569 р. До 1386 р. Литовсько-Руська держава була незалеж­ною державою.

Укладена 1385 р. Кревська унія сприяла зближенню ве­ликого Литовського князівства і Польщі, об'єднанню польсько-литовських сил у боротьбі проти агресії Тевтонського ордену. За Городельською унією 1413 р. на литовських феодалів-католиків були поширені права польських феодалів.

Суперечності між литовськими магнатами і шляхтою, не­вдачі в Лівонській війні (1558 —1583) змусили панівні класи Литви укласти Люблінську унію 1569 р., за якою Польща і Лит­ва об'єдналися в єдину державу — Річ Посполиту.

III. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЇ, ПОЛЬЩІ ТА ІНШИХ ДЕРЖАВ

З ухвалою Люблінської унії 1569 р. закінчується литовсько-руська доба в історії України. Це був перехідний період між княжою добою і добою козаччини. Устрій Литовської держачи нагадував устрій Київської Русі. Влада перебувала в руках великого князя з роду Гедимінів, який керував державою за допомогою центрального уряду. Місцеву крайову адміністра­цію очолювали спочатку удільні князі, а з XV ст.— «дер­жавні намісники», заступники великого князя. При великому князі діяла «пани-рада» (господарська рада), в яку входили удільні князі, намісники, вищі урядовці і католицькі єпископи. З XV ст. діяв сейм, в якому брала участь шляхта.

Після Люблінської унії 1569 р. українські землі в складі Польської корони мали такі адміністративні одиниці: воє­водства Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Брацлавське, Київське, а з 30-х років XVII ст.— також Чернігівське. Воєводство очолював воєвода — адміністратор з необмеже­ними правами.

Наступ польського уряду і польської шляхти на укра­їнські землі з метою окатоличення і полонізації, з одного бо­ку, та економічного визиску і соціального гноблення,— з друго­го, викликав опір українського народу. Римська церква, а та­кож польська королівська влада намагалися перетягнути православних у католицький табір. Крім релігійних мотивів йшлося про тісніте з'єднання України з Польщею та протидію впливам Московщини. Певна частина духовенства під прово­дом єпископів Ігнатія Потія та Кирила Терлецького на Берес­тейському соборі 1569 р. проголосили з'єднаним православної церкви з римською при збереженні своїх обрядових і кано­нічних особливостей.

Однак унію не прийняла значна частина українського народу. Боротьбу проти неї очолив князь Острозький. Одно­часно найбільшими оборонцями православ'я стали братства.

Галичина, як уже зазначалося, перебувала у складі Польщі. А 1359 р. частина Галичини, яка згодом отримала назву Бу­ковина, відійшла до складу Молдавської держави. До середи­ни XV ст. вона зберігала свою внутрішню будову, а в першій половині XVI ст. разом з Молдавією потрапила під владу султанської Туреччини. Закарпаття перебувало у складі Угор­щини. Отже, переважна більшість українських земель до по­чатку XVII ст. перебували у складі Речі Посполитої. Щодо населення України значно посилився соціальний і національ­ний гніт.

IV. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ІНСТИТУТИ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ. ГЕТЬМАНЩИНА

Посилення гніту призводило до того, що селяни тікали від панів і поселялися в Середньому Подніпров'ї. Втікачі називали себе козаками, а їхнім організаційним центром стала Запо­різька Січ як військово-політичне утворення. Січ мала свій військовий і територіальний поділ. У військовому відношенні Січ та її військо поділялися на 38 куренів, а територіальне — на 5—8 паланок.

Найвищим органом влади, органом самоврядування в Запо­різькій Січі була військова рада, яка розглядала найважливіші питання. Скликались ради у строго визначений час — 1 січня і 1 жовтня, але на вимогу війська могли скликатись і в інший час. Свої ради були також в куренях та паланках.

Очолював Січ кошовий отаман, який був наділений най­вищою військовою, адміністративною, судовою і духовною владою. Йому допомагали військовий суддя, військовий писар., військовий осавул. Уся військова старшина обиралася військо­вою радою на один рік 1 січня.

Курені очолювали курінні .отамани, і. ця посада теж була виборна. Курені були одночасно військовими одиницями, з яких і складалося запорізьке товариство.

Паланки очолювали полковники, їм допомагали осавул, писар, підосавул і підписарій. їх влада поширювалась на всю паланку, тобто на козаків, які проживали за межами Січі по слободах і зимівниках.

Організація козацького самоврядування Запорізької Січі дає підстави стверджувати, що тут існували ознаки відроджен­ня української державності. Козаки вели активну боротьбу проти Речі Посполитої за соціальне та національно-релігійне визволення.

Нечувані утиски українського народу з боку польської шляхти спричинили вибух народно-визвольної війни 1648— 1654 рр. У цей період Б. Хмельницький втілив у життя ідею незалежної держави.

Ознаками державної влади в Україні того часу були: 1) на­явність органів публічної влади; 2) територіальний поділ; 3) введення своєї податкової системи.

Не досягши успіху в політиці протурецької орієнтації та в союзі з татарами, Б. Хмельницький звернув свій погляд на Москву.

В січні 1654 р. на Переяславській раді було підписано угоду про українсько-московський альянс, на підставі якої Україна прийняла протекторат московського царя, залишаючись і на­далі окремим державним організмом, зберігаючи свій полі-тико-соціальний устрій, власні адміністрацію, військо, фінанси.

У березні 1654 р. були підписані статті Богдана Хмельниць­кого та видана царська жалувана грамота 27 березня. Ці доку­менти, які отримали назву «Березневих статей», визначили правове становище України у складі Росії на весь період Гетьманщини. Україна ввійшла до складу Росії як політико-правове автономне утворення. Але Україна визнавала вер­ховенство царської влади. Гетьман і старшина перебували на службі царя. Україна мала самостійність у внутрішньому управлінні, мала свою казну.

На чолі України стояв гетьман, якого обирала військова рада, а згодом затверджував на посаді цар. Територія ділилася на полки на чолі з полковниками, сотні на чолі з сотниками, курені на чолі з курінними отаманами. Крім того, були села та міста.

Україна мала своє військо — реєстр козаків був визначе­ний — 60 000. Вона мала право зовнішніх зносин, за винятком Польщі та Туреччини, свою правову та судову системи.

Але згодом царизм пішов у наступ на політичну та пра­вову автономію України, створюючи спеціальні установи для регулювання відносин в Україні. У 1663 р. був утворений Малоросійський приказ у складі Посольського приказу. При-каз був наділений адміністративними, військовими і судовими функціями, санкціонував вибори нового гетьмана і козацької старшини, контролював українську церкву і духовенство. Діяльність цього органу суттєво обмежувала козацьке само­врядування.

Петро І скасував приказну систему, на зміну якій прийшли колегії. Замість Малоросійського приказу 1722 р. у Глухові при гетьмані була створена Малоросійська колегія.

Утворення Малоросійської колегії офіційно мотивувалося необхідністю наведення порядку в судових та адміністра­тивних органах України. Насправді ж колегія мала завдання знищити усі давні порядки України й включити її в систему управління Російської держави.

У 1727 р. гетьманська влада в Україні була відновлена, але після смерті гетьмана Д. Апостола 1734 р. на зразок колегії було запроваджено Правління гетьманського уряду (1734— 1750) у складі трьох козацьких старшин та трьох царських офіцерів на чолі з князем О. Шаховським.

V . УКРАЇНА В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

У 1764 р. гетьманство в Україні було ліквідовано остаточ­но. Управління Україною було доручено другій Малоро­сійській колегії, яку очолив президент граф П. Рум'янцев. Він же був і генерал-губернатором України. Колегія складала­ся з восьми членів — чотирьох представників вищих офіцер­ських чинів російської армії, розквартированої в Україні, й чотирьох представників генеральної старшини. В цей період діяльності колегії відзнаки державної гідності в Україні — прапор, печатки, гетьманські клейноди тощо — були відправле­ні до Москви. Це означало, що Україна позбавлялася автоном­ного становища у складі Росії.

На початку 80-х років XVIII ст. на Україну було пошире­но російську адміністративну систему й сформовано відпо­відну систему органів управління. Потреба в Малоросійській колегії відпала і 1786 р. вона була ліквідована.

Наступ на автономні права України з боку царизму не об­минув і Запорізьку Січ, яка після 1654 р. в межах України збе­регла самостійність і самоврядування.

Першого нищівного удару по Запорізькій Січі завдав Пе­тро І після того, як кошовий К. Гордієнко із своїми одно­думцями перейшов на бік І. Мазепи. За це Січ було ліквідовано. 1734 р. цариця Анна на прохання гетьмана Д. Апостола дозво­лила запорожцям, які уникли кари Петра І, повернутися в рід­ний край і заснувати Нову Січ.

Але 1775 р. за наказом цариці Катерини II численна росій­ська армія вдерлася на Запоріжжя і ліквідувала Січ, а її те­риторія була приєднана до Новоросійської губернії. За мані­фестом З серпня 1775 р. заборонялося навіть вживати назву «запорізький козак». Козаки могли поступати на службу в козацькі полки або переходити в селянство, а вся козаць­ка старшина була відправлена у заслання. Так закінчився період Гетьманщини в Україні.

За поділами Польщі (1772, 1793, 1795) різко змінилося політичне становище українських земель.

За другим поділом 1793 р. до Росії відійшла Правобережна Україна. У складі Російської імперії перебувала до 1917 р.

За першим поділом Польщі 1772 р. до Австрії відійшла Галичина, а 1774 р. Північна Буковина, яка 1786 р. була вклю­чена до складу Галичини як окрема адміністративна одини­ця. Закарпатська Україна у складі України ще з XVI ст. була захоплена Австрією. Очолював край призначений імпе­ратором губернатор. Територія ділилася на циркуля, які очолювали призначувані старости. Такий порядок зберігся до 1848 р.

В 1849 р. замість губернського правління в Австрії було за­проваджено поділ на коронні краї, або намісництва, та кра­йові управління. Буковина була виділена в окремий коронний край. На чолі Галичини стояв призначений імператором на­місник, а Буковини — крайовий президент. Територія діли­лася на повіти з повітовими старостами.

В 1861 р. австрійський імператор створив для коронних кра­їв сейм. Такі сейми були створені для Галичини і Буко­вини. Буковинський сейм складався з 31 депутата, а Га­лицький — із 151. Виконавчим органом був крайовий ви­діл на чолі з маршалом та віце-маршалом. Виборці ділилися за майновим цензой на чотири курії: великих землевласни­ків, торгово-промислових палат, міську та сільську. Наприкінці XIX ст. була запроваджена загальна п'ята курія, а на початку XX ст. загальне виборче право.

У 1870 р. коронні міста (центри) отримали окре­мі статути. Такі статути на самоврядування отримали Львів та Чернівці. Населення міста обирало міську раду із 100 де­путатів на 6 років. Очолював раду президент міста, який був і керівником її виконавчого органу — магістрату. Такий поря­док зберігся до розпаду Австро-Угорщини в 1918 р.

VI. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ 1917—1420 рр.

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА

У лютому 1917 р. Російська імперія розпалася, 4 березня 1917 р. на Трудовому Конгресі у Києві була створена Центральна Рада — вищий орган влади Української держави, її главою став М. Грушевський. Виконавчим органом — уря­дом спочатку була Мала Рада, а з червня 1917 р. Гене­ральний Секретаріат.

Третім універсалом Центральної Ради 20 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіки (УНР), але, як і раніше, у федеративних зв'язках з Росією. І тільки четвертим універсалом 22 січня 1918р. Україна бу­ла проголошена незалежною суверенною державою.

29 квітня 1918 р. Центральна Рада прийняла Конституцію Української Народної Республіки. Того ж дня німці за­вершили окупацію України і розігнали Центральну Раду, на­томість поставивши при владі генерала П. Скоропадського.

З відходом австро-угорських військ восени 1918 р. гетьман А. Скоропадський втратив свою опору. 13 листопада на таєм­ному засіданні Українського Народного Союзу був утворений уряд Директорії на чолі з В. Винниченком. Пост головного отамана збройних сил УНР був наданий С. Петлюрі. Після за­хоплення Києва військами Директорії П. Скоропадський зрік­ся влади і виїхав до Німеччини.

На Трудовому Конгресі наприкінці січня 1919 р. в Києві був затверджений акт з'єднання УНР і Західноукраїнської Народ­ної Республіки (ЗУНР), який передав тимчасово законодав­чу і виконавчу влади Директорії. Україна опинилася у над­звичайно складній ситуації. Більшовицька Росія, війська Дені-кіна, Франції, Румунії фактично окупували Україну. С. Петлю­ра із залишками своїх військ перейшов на територію Поль­щі й, підписавши у квітні 1920 р. з Ю. Пілсудським Варшавсь­кий договір, рушив з його армією у свій останній невда­лий похід на Україну. Але і білополяки, і війська Петлюри були розбиті більшовиками. Ще одна спроба створити неза­лежну Українську державу закінчилась невдачею.

Надією на відродження Української держави у цей період було проголошення Західноукраїнської Народної Республіки.

Виникла ця держава на західноукраїнських землях внаслі­док розпаду Австро-Угорщини восени 1918 р. 18 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд усіх політичних партій Галичини й Буковини, депутатів австрійського парламенту, Га­лицького і Буковинського сеймів, духовенства, який проголосив утворення на українських землях Австро-Угорщини Укра­їнської держави і обрав Національну Раду як найвищий представницький орган краю у кількості 154 осіб на чолі з Є. Петрушевичем.

У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. за допомогою всієї військової організації на чолі з Д. Вітовським Національ­на Рада взяла у Львові владу в свої руки, а протягом наступних днів у всій Східній Галичині. Найвищим виконавчим і розпо­рядчим органом був уряд — Державний секретаріат, утворений 9 листопада 1918 р. Головою його було призначено К. Левицького, а в грудні 1918 р. його змінив С. Голубович.

13 листопада Національна Рада схвалила Тимчасовий Ос­новний закон Конституцію і проголосила на території Галичини, Буковини та Закарпаття Західноукраїнську Народну Республіку із столицею у Львові. Гербом держави був за­тверджений золотий лев на синьому полі (згодом — три­зуб), прапором — традиційний синьо-жовтий. Найвищим за­конодавчим державним органом була Національна Рада.

Місцеве управління ЗУНР було зосереджене в руках повітових комісарів.

6 листопада була створена державна жандармерія, а 21 листопада окремим законом створені судові органи ЗУНР — повітові, окружні суди та вищий суд. Чинним залишалось ав­стрійське законодавство, яке не суперечило інтересам і цілям нової держави.

1 грудня 1918 р. у м. Фастів представники уряду підпи­сали попередній договір про об'єднання УНР та ЗУНР. З січня 1919 р. цей договір був затверджений Національною Ра­дою, а 22 січня у Києві — Трудовим Конгресом. ЗУНР дістала назву «Західна область УНР».

У середині липня 1919 р. основні сили Галицької Армії бу­ли витіснені польськими військами з краю і перейшли Збруч. Галичина була окупована польськими військами. А в. червні того ж року Антанта узаконила цю окупацію.

Отже, відстояти справжню незалежність України через низку несприятливих внутрішніх і зовнішніх обставин не вда­лося.

Проголошення УНР та ЗУНР радянська влада зустріла вороже і всіляко намагалася очорнити їх.

Особливо загострилась політична ситуація в Україні після жовтневого більшовицького перевороту в Росії. Підтриму­вані більшовиками Росії більшовицькі організації України на початку грудня 1917 р. вирішили скликати у Києві перший всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

На адресу з'їзду 4 грудня 1917 р. надійшов маніфест уряду Росії «До українського народу з ультимативними ви­могами до Центральної Ради». Це було відкрите втручання у внутрішні справи України. Центральна Рада не дала можли­вості провести цей з'їзд під більшовицьким гаслом.

Частина делегатів-більшовиків переїхала до Харкова, де збирався третій з'їзд Рад Криворізько-Донецького басейну. Там 24—25 грудня 1917 р. відбувся перший всеукраїн­ський з'їзд Рад, який проголосив радянську владу в Україні. Він же обрав Центральний Виконавчий Комітет України, а ос­танній утворив уряд — Народний секретаріат. З'їзд проголосив себе найвищим органом державної влади в Україні.

На місцях влада належала губернським та повітовим з'їздам Рад, міським та сільським Радам і їхнім виконав­чим комітетам.

Центральна Рада проголошувалась поза законом.

А ЗО грудня 1922 р. на першому Всесоюзному з'їзді Рад був утворений Союз РСР, до складу якого ввійшли Україна, Російська Федерація, Закавказька Федерація та Білорусія. З того часу Україна фактично втратила свою незалежність на багато десятиліть, «влившись в єдину сім'ю радянських народів».

ЗО червня 1941 р. у Львові було проголошено Акт віднов­лення Української держави, в якому зазначалося: «Волею Ук­раїнського Народу Організація Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Дер­жави...» Українське Державне Правління очолив Ярослав Сте-цько. Гітлерівські окупанти не визнали Акту і на початку лип­ня того ж року арештували провідника ОУН, Голову Держав­ного Правління, сотні інших політичних діячів. Зазнала не­вдачі ще одна спроба відновити українську державність.

В умовах жорстокої боротьби з фашизмом, що скинув із себе німб визволителя, зародилась нова військово-політична сила — Українська повстанська Армія (УПА). Під контролем УПА на Волині в 1943—1944 рр. була проголошена Колківська Республіка. На великій території — від р. Прип'ять на за­ході і до р. Горинь на сході була ліквідована німецька ад­міністрація і встановлена українська цивільна й військова вла­да. Повстанською столицею було селище Колки.

14 березня на Закарпатті, яке перебувало у складі Чехо-словаччини, було проголошено самостійну державу — Кар­патську Україну, її очолив Президент Августин Волошин. Од­нак уже 15 березня того ж року за згодою Гітлера Закар­паття окупувала хортистська Угорщина.

VII. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Процес перебудови в СРСР. крах тоталітарного комуні­стичного режиму дав можливість колишнім суб'єктам СРСР зробити вибір щодо відродження державної незалежності.

16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла істо­ричний акт — Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 р.— Акт про незалежність України, який був одностайно схвалений народом України 1 грудня 1991 р. З того часу почалася відбудова незалежної, вільної, суверенної України. Почалася нова сторінка в її історії.


Використана література:

1. Теорія держави і права / під ред. В.В. Копєйчикова.– К., 1995. – с.208.

2. Линецький С. Теоретичні підходи до визначення та еволюції української моделі державного режиму // Право України, - 1999р.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий