4. Ще одним випадком, коли зменшується прагнення банків до незалежності центрального банку, є збільшення в країні ваги фінансових груп чи конгломератів, які очолюються промисловими підприємствами. У Німеччині чи Японії існування таких груп не змінює системи пріоритетів банківської системи. Проте в країнах із значною фінансовою зарегульованістю та при відсутності добре функціонуючих ринків цінних паперів банки-учасники таких груп діють швидше, ніж розрахункові каси цих підприємств і намагаються отримати доступ до дешевих ресурсів через державні кредити, контрольовані процентні ставки чи пріоритетний розподіл іноземної валюти. В таких умовах інтереси банків асимілюються з інтересами їх позичальників, що очевидно не сприятиме відстоюванню банками незалежності центрального банку країни, оскільки це може усунути можливість отримання пільгових кредитів від галузевих міністерств.
5. Більше того, в деяких випадках фінансові посередники можуть з прихильників перетворитися в активних опозиціоністів незалежності центрального банку. Якщо остання пов’язується з відмовою від фінансування дефіциту державного бюджету і недопущенням значного зростання цін, то вона є також небажаною для збиткових підприємств. Крайнім випадком є ситуація, коли банківська система країни є неплатоспроможною (що певною мірою спостерігалось у країнах Латинської Америки у 1980-х роках) – в цій ситуації банки стають, по-суті, чистими боржниками, а отже, і прихильниками інфляції.
6. Ще одну причину втрати центральним банком свого «виборчого округу» – підтримки фінансових посередників – можна спостерігати в багатьох пострадянських країнах. Тут ще досить сильними залишились традиції вирішення поточних проблем шляхом особистих контактів з органами влади. Якщо в такій країні певний час спостерігаються високі рівні інфляції, то банки, замість того, щоб об’єднати свої зусилля в боротьбі з нею, можуть просто пристосуватися до неї, переорієнтувавши свою діяльність з кредитної на валютні спекуляції, операції з нерухомістю тощо. Очевидно, ці неосновні види діяльності комерційних банків лише тоді можуть бути достатньо прибутковими, якщо завдяки зв’язкам з органами влади банки отримуватимуть привілейовану інформацію про очікувані політичні дії. Таким чином формується новий спосіб життя банків в умовах високої інфляції.
7. Деякі дослідники вказують, що підтримка фінансовими посередниками незалежності центрального банку залежить також від можливості і характеру очікуваних політичних змін в країні. Зокрема, А.Поузен доводить, що в умовах високоцентралізованої державної влади та в умовах сильно роздрібленої системи політичних партій, що характерно для менш розвинутих країн, фінансові посередники значною мірою втрачають стимули до підтримки незалежності центрального банку. Він вказує, що в умовах політичної фрагментації і частої зміни уряду зменшуються стимули комерційних банків до «інвестування» у боротьбу за зменшення інфляції, оскільки зміни влади зведуть усі їхні зусилля нанівець. Джон Гудмен, навпаки доводить, що в умовах очікування швидкої заміни уряду діючий уряд може настоювати на наданні незалежності центральному банку, щоб «зв’язати руки» наступному уряду. Ігнасіо Мас вказує, що загалом очікування політичних змін збільшує імовірність надання незалежності центральному банку, а політична нестабільність в країні (тобто очікування постійних змін в уряді) зменшує її. [6, 9]. Отже, політична нестабільність зменшує ефективність дій фінансових посередників як основного «виборчого округу» центрального банку, оскільки переваги, пов’язані з незалежністю останнього, можуть бути дуже нетривалими.
Таким чином, що недостатня розвинутість банківських інститутів і дія всіх решти названих вище факторів, з яких, по-суті, всі мають місце в Україні, робить майже неможливою справді незалежну діяльність НБУ, яка задекларована у Законі «Про Національний банк України». Отже, розвиток банківської системи сприяє також побудові ефективної держави та оптимальному поєднанню рестрикційних та експансіоністських заходів.
Діючи як політична структура, що має свої інтереси, центральний банк, як і будь-який інший орган державної влади, є небайдужим до порядку і розміру його фінансування. Те, що центральні банки мають, як правило, власні бюджети, безумовно, сприяє їх меншій залежності від законодавчої та виконавчої влади, проте важливою є також структура доходів центрального банку. Загалом чим більшою є частка доходів центрального банку від операцій рефінансування комерційних банків, тим більшою може бути його схильність до фінансування витрат, нав’язаних органами влади, які представляють інтереси позичальників. Фредерік Мишкін вказує: «Для забезпечення незалежності ФРС від примх Конгресу, можливо, навіть важливішим є те, що її незалежність ґрунтується на значному джерелі доходів від її власності на цінні папери і меншою мірою від надання позичок банкам”. [7, 481]. Отже, визначаючи відповідними нормативними актами перелік операцій, які може здійснювати центральний банк, законодавчий орган може непрямим чином впливати на монетарну політику.
Одним із способів впливу на політику центрального банку є фіксування заробітної плати його працівників. Цей метод застосовується у Новій Зеландії після того, як у 1989 році були внесені зміни до Закону про Резервний банк, які проголосили єдиною метою центрального банку стабільність рівня цін. Така норма сприятиме антиінфляційній спрямованості діяльності центрального банку.
Те, що НБУ значною мірою для фінансування своїх витрат використовує власні прибутки, безумовно, є фактором його незалежності. Проте, згідно з п.4 і п.5 статті 9 Закону «Про Національний банк України» Рада НБУ затверджує кошторис доходів і витрат НБУ та встановлює форми оплати праці прцівників НБУ. Цей момент — ніщо інше, як канал політичного впливу на НБУ, який ще збільшує розрив між декларованою і фактичною незалежністю Національного банку.
Аналіз розв’язання конфліктів між центральним банком та іншими органами державної влади
Одним із «емпіричних» способів оцінки незалежності центрального банку від інших інституцій державної влади є дослідження розв’язання конфліктів між ними. Чим більше конфліктів вирішується не на користь центрального банку, тим меншою є його фактична незалежність
Отже, аналіз формальної і неформальної структури центрального банку, порядку його фінансування та результатів вирішення конфліктів з іншими держаними інституціями дає певне уявлення про статус центрального банку. Окрім такого описового аналізу, ряд авторів пропонує кількісне вимірювання певних показників незалежності центрального банку. Зокрема, деякі дослідження присвячені статистичній оцінці політичного тиску на центральний банк та взаємозв’язку запропонованих показників з рівнем і темпами інфляції, процентними ставками, темпами зростання і ін.
Серед таких показників – індекс офіційної автономності, загальний показник терміну переобрання голів керівного органу, індекс політичної вразливості центрального банку, середній період перебування на посаді членів керівного органу та ін.
Ці показники можуть відображати як офіційну, так і реальну автономію центрального банку. Формальну незалежність вимірюють за допомогою порівняння офіційних термінів перебування на посаді голови центрального банку та інших органів державної влади. Подібні індекси можна вважати досить репрезентативними для розвинутих країн, проте у слаборозвинутих країнах фактичний і офіційний ступені незалежності центральних банків значно відрізняються. В розвинутих країнах частота заміни керівного складу центральних банків у межах трьох місяців від офіційної дати заміни є більш ніж у десять разів вищою, ніж в інші періоди. Для країн, що розвиваються, різниця між цими показниками складає всього 2,2 раза [8, 397]. Тому для оцінки фактичної незалежності А.Кукерман, С.Вебб та Б.Нейапті запропонували показники середнього терміну перебування на посаді голів керівних центральних банків,введення індеку політичної вразливості центрального банку та частоти заміни голів центральних банків з неполітичних мотивів.
Цінність таких кількісних вимірників полягає в тому, що вони дають можливість проведення статистичної оцінки взаємоз’вязку незалежності центрального банку з макроекономічними показниками і, зрештою, зробити висновок про доцільність надання незалежності центральному банку. Слід зауважити, що подібні дослідження, проведені А. Алесіною, Л. Саммерсом, А. Кукерманом, Б. Нейапті, С. Веббом та ін., значною мірою стали основою для прийняття багатьма країнами, в т.ч. і Європейським Союзом, рішень про розширення автономії центральних банків.
Отже, першим кроком до побудови ефективної системи монетарної влади в країні є детальна оцінка поточного статусу центрального банку, що включає аналіз його формальної та неформальної структури, порядку фінансування, результатів розв’язання конфліктів з іншими державними інституціями та розрахунок кількісних показників незалежності центрального банку. Такий аналіз дасть змогу більш детально розробити відповідне законодавство, а також буде корисним і для проведення комплексної інституційної реформи в країні.