Вибраний суддя приносив присягу на вірність службі та суду, клявся розглядати справи по суті без якої б то не було предвзятості, не допускаючи волокіти і «лицеприятия», не уклонятись від служби, керуватися законом. А якщо «право мовчало», тобто не регулювало конкретні відносини, - «совістю, прикладом інших справ християнських та прециндентом». У спірних випадках повинен віддавати перевагу нормам з більш м’якими санкціями.
Суддя вибирався для здійснення правосуддя на певній території і тому його компетенція розповсюджувалась тільки на цю територію, за вийнятком тих випадків, коли інші особи по відповідній ініціативі звертались в цей суд з проханням розглянути їхню справу. У останньому випадку суддя міг розглянути і таку справу.
Під час судового засідання і винесення присуду у відповідному приміщенні повинен був знаходитись писар, який вибирався на тих самих засадах, що і суддя. Він вів справи судової канцелярії, збирав докази, вів судовий реєстр, писав присуди суду.
Коли суддя обіцяв розглядати справи безвідкладно, то малось на увазі, перш за все, розглядати справи в порядку їх надходження в суд. Вийняток складали особливо важливі справи. Суддя міг не явитись у суд лишень тоді, коли був хворий або попадав у надзвичайну ситуацію, яка не давала йому змоги прийти на службу: розповсюдження епідемії, чуми, війна, стихійне лихо... Але і в цих випадках перерва не повинна була продовжуватись більше тижня і більше трьох разів. Причому, вона повинна була бути підтверджена документально. Навіть тоді, коли суддя знаходився у відпуску, він був зобов’язаний представити своїм колегам достовірне свідоцтво. При відсутності такого документа суддя підлягав покаранню.
В Х\/ІІ столітті судові засідання проходили на протязі року, тобто в будні дні і у свята. При скупченні народу у святкові дні на базарах і ярмарках серед присутніх могли находитись свідки, експерти, які могли бути запрошені для участі у правильному рішенні справи. Але в Х\/ІІІ столітті у святкові дні і у той час, коли суддя знаходився у відпустці, судові засідання не проводились. Вийняток складали справи екстраординарного характеру.
3. Розгляд справ у суді.
Процес у старій Україні був змагальним. Це означало, що для його виникнення і розвитку обов’язково повинен був бути приватний обвинувач. У компетенцію держави не входила турбота про те, щоб кожна протиправна дія мала свого обвинувача. Так було і в класичному Римі. На відміну від розшукового процесу, у змагальному процесі громадяни самі повинні були вирішувати: порушувати чи не порушувати справу. Звинувачений, як і обвинувач, користувались повною свободою у зібранні і представленні суду доказів. Причому, у якості обвинувача міг виступати кожен, хто у встановленому порядку вказав на можливого злочинця і на сам злочин, а також заявив про своє бажання переслідувати його.
Звинувачений запрошувався у суд, де підлягав початковому допиту. Він не був зобов’язаний ні являтись у суд, ні відповідати на поставлені питання. Після допиту обвинувачення формулювалось і підписувалось обвинувачем. Під час розгляду справи у суді ніхто не мав права виходити за рамки сформульованого обвинувачення. Його межі зберігали неприступними. Суддя назначав дату і час слухання справи. Але обов’язок підготовки справи до слухання повністю лежала на сторонах. Докази не обмежувались ніякими формальними вимогами. Вони оцінювались судом, після чого більшою кількістю голосів виносився вирок. Порядок вимагав, щоб скарга подавалась у суд завірена підписом обвинувача або його представника. У ній необхідно було вказати стуь справи, ціль подачі скарги і прохання про вирішення справи. Якщо скарга стосувалась цивільного судочинства, то у цьому випадку було необхідним дотриматись термінів давності: 10 років на нерухоме майно і 3 роки - на рухоме. Недотримання вказаних термінів робило скаргу недійсною. Вступне слідство було коротким: встановлювалась особа звинуваченого і проводився перший допит. При необхідності обиралась міра застороги від неявки звинуваченого в суд. Тоді ж суд встановлював місце і час слухання справи. На відміну від порядку, заведеного у інших державах, старий український суд повинен був розібратись в матеріалах справи, а при необхідності назначити слідство, яке називалось тоді «інквізицією»1. Воно, як правило, проводилось чиновниками суду або представниками влади у присутності інших осіб, тоді ж встановлювався факт здійснення злочину і особа, яка звинувачувалась у його здійсненні. Висновки «інквізиції» підлягали затвердженню судом.
У другій половині Х\/ІІІ століття характер розгляду справ у суді змінився. Уточнення йшли головним чином по лінії форм проведення процесу: скаргу представляв возний, встановлювався порядок і терміни представлення скарги, коректувався термін розгляду справи у суді, називались причини можливого відкладення розгляду справи, пошук доказів, уточнялись взаємовідносини між позивачем та відповідачем.
Судове засідання проходило у встановленому порядку. Входити у приміщення, де йшов розгляд і порушувати порядок у залі суду під страхом накладення штрафних санкцій або арешту. Суду надавалось право вигнати із залу засідань порушника порядку, а при його відмові - застосувати допомого єсаульників. Присутні у залі суду громадяни мали право висказати своє відношення до поведінки сторін, представлених ними доказів і навіть до назначеної судом міри покарання винному.
Судове слідство проходило слідуючим чином: у назначений день і час у зал засідань суду являлись судді. Склад колегію суду міг бути і
1Див.:Смолій В. Українська козацька держава // Історія України, 1996 р. №4
неповним. Важливим було, щоб був присутнім голова. Судив суддя, інші члени колегії виконували роль радників. Викликані сторони пред’являли своїх свідків і необхідні докази. Перше слово надавалось позивачу, тобто обвинувачу, який повинен був викласти суть скарги і прохання, які обов’язково заносились у протокол. Потім починався допит обвинуваченого. Судове засідання являло собою дискусію сторін. Тут представлялись докази, у тому числі речові, покази свідків, різного роду виписки із офіціальних книг. Суд міг по власній ініціативі або по проханню однієї із сторін зробити очну ставку, назначити експертизу. Суд мав право назначити одній із сторін «квестію», після якої дискусія продовжувалась до тих пір, поки діло становилось для всіх ясним. Лишень після цього суд по своїй ініціативі або по пропозиції присутніх у залі суду громадянам звертався до статтей закону, у відповідності з якими виголошував вирок, який раніше називався «декретом».
Дектрет звичайно постановлявся єдиноголосно, але були випадки, коли він приймався більшістю голосів. У Х\/ІІ столітті «декрет» видавався обвинувачу. Звинувачений міг отримати його копію. А у Х\/ІІІ столітті декрети про вищу міру покарання («страта по горло»)підлягали обов’язковій апробації у вищестоячому суді, після чого приводився до виконання. Тоді ж існувала можливість винесення вироку заочно. Обвинувач міг сам затримати осудженого і вимагати від нього виконання декрета. Не виключалась можливість заключення мирних угод як до, так і після постановлення декрета. Але таке примирення або угода на зміну «ціни покарання» повинно було проходити при свідках.
На відміну від примирення сторін, рішення тритейського суду базувалось не на законі, а на звичаї. Крім того, третейський суд вирішував справи переважно цивільно-правового характеру.
Люба із сторін, невдоволена декретом, могла звернутись у порядку апеляції до вищестоячого суду. Подача такої чкарги призупиняла дію декрету. У відповідності З «Інструкцією судам» гетьмана Д. Апостола і Правам, по яким судиться український народ, установлювались терміни подачі апеляції: в Сотенний суд - 15 днів, Полковий - 6 тижнів, Генеральний - 7 днів. Апелянт, подавший скаргу, не мав права доповнювати матеріали розглянутої справи. Якщо ця скарга визнана вищестоячим судом безпідставною, людина, яка подала цю скаргу, оплачував іншій стороні певну винагороду. Крім того, він повинен був оплатити судові витрати у подвійному розмірі суду. Суддя, вирок якого був відмінений, виплачував апелянту усю суму, витрачену на процедуру в апеляційному суді, у потрійному розмірію Винний суддя звільнявся від займаємої посади.
Не важко побачити, що процедура українського суду в Х\/ІІ - Х\/ІІІ століттях стояла на високому рівні. Багато з її рис досягали рівня сучасних європейських країн, а у ряді питань (дострокове звільнення, кримінальне осудження) стояли вище. Були у ній і недоліки. По-перше, багато з них являлись недоліками процесуального права права тогочасної Європи, а по-друге - вони відображали рівень тогочасної української юриспунденції. Ряд з них підлягав усуненню і були б усунені у скорому часі. Але процес воз’єднання України з Росією і особливо з приходом до влади Петра І не дозволив це зробити. На територію України було розповсюджено законодавство Росії, яке нерідко вступало у протиріччя з звичаєвим правом України і тими нормативними актами, які застосовувались у судах.
4. Храрктеристика засобів впливу. Смертна кара.
Види смертної кари в Січі Запорозькій ділилися на прості і кваліфіковані. Але послідні, в свою чергу, поділялися на кваліфіковані насильницькі: які супроводжувалися великими страданнями винуватого ще до позбавлення його життя, і кваліфіковані обрядові. Вони проходили у вигляді нанесення різних позорящих і принизливих церемоніях.
4.1. Закопування живим в землю.
Серед кваліфікованих насильницьких покарань називаються: закопування живим в землю, повішення на крюк за ребро, посадження на кіл і биття при стовбі киями.