Смекни!
smekni.com

Магдебурзьке право та його роль у розвитку української правової традиції (стр. 2 из 4)

У приватновласницьких містах та містечках управління цілком знаходилось в руках власників — магнатів, шляхти, церкви. Останні призначали в містах адмінистрацію, до складу якої входили старости, війти, каштеляни. В деяких приватновласницьких містах міщанам дозволялося обирати ратуші.


ІІ. Магдебурзьке право в Україні

ІІ.1. Виникнення та джерела Магдебурзького права

Розвіток торгівлі, що стає основою життя міських громад Німеччини у ІХ — ХІ ст., висунув потребу не лише охорони від зовнішніх ворогів, а й захист свободи і незалежності від місцевих феодалів, внутрішньої самоорганізації та самоуправління. Так, економічний розвіток обомовлює становлення вільних громад, самоврядність яких виникає і розвивається шляхом надання містам окремих грамот-привілеїв. Поступово права міст розширюються і за ними визнається право міської нормотворчої діяльності.

У відповідальності з наданими привілеями у Німеччині наприкінці ХІІ ст. формується модель вільної міської громади, виникає місто в юридичному розумінні як громада вільних людей в укріпленому місці, з правом власної юрисдикції і самоуправління, правом на ведення торгівлі та утворення цехів.

Одним з таких міст, де створювалася окрема галузь станових прав вільної міської громади, був Магдебург. Магдебурзьке право як збірник законів (статутів), правил ХІІІ ст., джерелами якого були “Саксонське зеркало” і право магдебурзьких шеффенів (судова колегія), стає найпоширенішим міським правом Середньовіччя. Саме система міського Магдебурзького права разом з “Швабським зеркалом” та іншими аналогічними збірниками права послужили основою формування цивільного і кримінального законодавства, судоустрою та судочинства у середньовічній Німеччині.

Джерелами чинного Магдебурзького права на Західній Україні та на Гетьманщині були збірники польською мовою, перекладені з німецької і латинської польськими правниками ХVІ ст. М. Яскером, Гроїцьким і П. Щербичем та П. Кушевичем. У другій половіні ХVІІ і ХVІІІ ст. було зроблено з них українськи переклади. Вони дещо відрізнялися змістом конкретних норм від першоджерел. У цих збірках закріплювалися права купців, міщан і ремісників, порядок виборів і функції органів міського самоврядування, різні питання цивільного, кримінального та процесуального права.

ІІ.2. Поява, розширення та занепад

Магдебурзького права в Україні

Розвій міського громадського життя у Німеччині припав, як зазначав М. Грушевський, на той час, коли татарськи походи й спустошення середини і другої половини ХІІІ ст. у Польщі й Угорщині викликали заходи щодо спровадження німецької колонізації для залюднення спустошених міст і сіл, піднесення підкупалої торгівлі та економічного життя.

Німці-колоністи, починаючи з ХІІ ст., як згадують джерела, осідають і у містах Галицько-Волинського князівства. Кількість їх збільшуєтся у ХІІІ ст., коли для заселення опустошених монгольскими ордами Українських земель та ліквідації наслідків поразок стало не вистачати власних людських ресурсів. Князі, особливо Данило Галицький, усіляко заохочували німців до переїзду на українськи землі, обіцяючи їм різні привілеї. Ось як описує літопис німецьку колонізацію в Україні після монгольської навали: “Німці з Сілезії, Саксонії та з Рейну були основними переселенцями до руських міст, які відбудовувалися чи будувалися заново. Німці йшли вдень і вночі, купці і ремісники, бо власне їх найбільше бракувало”.

Однак, вважаючи недосконалими місцеві порядки, до яких потрібно було звикати, німці-колоністи вимагають і заводять у густозаселених місцях проживання свої торговельно-промислові традиції та звичаї. А згодом, для забезпечення панування повної свободи своїх дій, запроваджують норми Магдебурзького права, яке інколи називали Шродським, або Хелминським. Під цією назваю мається на увазі збірка статутів, привил і звичаїв, призначених для судочинства і управління німецьким містом. Найдавнішою з них була кгина “Саксонське зеркало” (Sachenspiegel, speculum Saxonum), створена на початку ХІІІ ст. у Магдебурзі Ейке фон Репковим. Невдовзі вона набула такого значення і ваги, що вже у другій половіні ХІІІ ст. її прийняли як міське право усі саксонськи, сілезькі і пруські міста.

На етнічних західноукраїнських землях першим містом, що отримало привілей на самоврядування за німецьким правом, було м. Новий Сонч (1294 р.), а у 1339 р. таке право набуло й м. Санок.

У ХІV ст. постійні татарські навали і міжусобні війни спричиняли занепад могутності Галицько-Волинського князівства. Після смерті останнього князя Болеслава-Юрія (1340 р.) почалася боротьба між державами-сусідами за Галичину і Волинь. Литовський князь Дмитро-Любарт зайняв Волинь, а польський король Казимир — Галичину (1340 р.) і захопив Львів. З цього часу Магдебурзьке право проникає на Русь через посередництво і під владою Польщі, з огляду на те, що німецьке право за князювання короля Казимира офіційно визнано в Польській державі. У період воєн між Польщею і Литвою Львів був майже повністю знищений, тому польский король вирішив заново його відбудувати, розширити територію (межі міста). Таке місто, вважав король, потребувало нової організації міських органів влади, правової основи діяльності яких регламентувало б нове міське право. Саме тому 17 червня 1356 року Казимир видав диплом, в якому, зокрема, зазначалося: “Зважаючи на численні набіги і руйнування, яких зазнало наше місто від усякого рода недругів, і прагнучи, щоб воно якомога більше придбало собі користі, вигод і достатків, з метою піднесення і розвитку міста, надаємо йому на вічні часи німецьке право, зване по-простому Магдебурзьким…”.

Це перша документальна письмова згадка про надання Львову права на міське самоврядування. Однак, окремі дослідники вважають (і це видається не безпідставним), що надання Магдебурзького права Львову королем Казимиром було повторним, тобто підтвердженням попередніх привілеїв. Малоймовірно, що дане право надане раніше Львова такому невеликому місту як Санок. Ця думка має документальне підтвердження, оскількі внук Данила Галицького обіцяв німецьким купцям право вільної торгівлі у своїх володіннях.

Дослідники наличують до 400 міст, місечок і сіл, яким протягом ХІV — ХVІ ст. надано таке право. Зокрема Коломия отримала привілей на Магдебурзьке право у 1370 р., Судова Вишня — у 1375 р., Перемишль і требовля — 1389 р., Самбір — у 1390 р., Дрогобич — у 1422 р., Стрий —у 1431 р., Галич — у 1437 р.

Першою історичною датою, що вказує на рецепцію німецького права на східно-українських землях, є привілей на магдебургію для Кам’янця на Поділлі, наданий ще за часів Великого Князівства Литовського (1374 р.). Значно інтенсивніше німецьке право поширюється в центральній і східній частинах України у ХV ст. У 1431 р. Магдебурзьке право отримує Кременець, у 1432 — Луцьк, у 1444 р. — Житомир. Приблизно в той період, на думку В. Антоновича, дане право було надане і Києву, хоча М. Грушевський вважає, що це відбулося ще за часів Великого князя Олександра. У 1518 р. німецьке право запроваджувається у Ковелі, у 1585 — Переяславі. Чигирин отримав Магдебурзьке право у 1592 р., а Канів — 1600 р. Іншим містам, таким, зокрема, як Стародуб, Ніжин, Чернігів, воно надане у першій половині ХVІІ ст.

Запровадження Магдебурзького права у деяких містах спочатку викликало опір українського населення, оскільки супроваджувалося посиленням іноземної експанції, обмеженням прав некатолицького населення, але згодом ця суперечність зникла. Магдебурзьке право було пристосовано до місцевих умов, його охоче застосовували не тільки в містах, а й у військових козацьких судах. Надалі в часи Гетьманщини воно розглядалося як важливий елемент “давніх прав” українського народу і широко використовувалося в усіх спробах кодифікації “малоросійського права”.

Щодо географії поширення німецького права, то слід зазначити: на російський території останнє не вкоренилося. В Москві для нього місця не знаходилося, хоча було воно більш розвиненним і досконалим у порівнянні з національним правом Росії.

Переяславська угода 1654 року гарантувала право україеським містам на Магдебурзьке право. На Гетьманщині ним користувалися Києв, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Ніжин, Остер, Козелець, Полтава та ін. Більшість цих міст отримала Магдебурзьке право ще за литовсько-польської доби (до 1648 року), що згодом було підтверджено українськими гетьманами. Решта дістали його від царської або гетьманської влади. Більшість міст Гетьманщини мали неповне Магдебурзьке право. Апеляційною установою для міського суду був полковий, а з 1730 — Генеральний суд. Полкова адміністрація втручалася і обмежувала самоуправу міст і в інших справах. А у зв’язку з ліквідацією автономії України в кінці ХVІІІ ст. і на початку ХІХ ст. самоуправа міст почала занепадати. Царським указом 1831 року Магдебурзьке право в Україні було скасовано для всіх міст, за винятком Києва, а в 1835 році — і в Києві.

ІІ.3. Міське самоврядування за Магдебурзьким правом

Одержання містами права самоврядування перетворювало їх жителів на окремий замкнутий, корпоративний стан. Значного поширення в українських землях дістало міське самоврядування, засноване на Магдебурзькому праві. Його поява тут обумовлена тим, що залежн исть мист України від феодальної держави і окремих феодалів негативно впливала на становище українського міщанства. Зрозуміло, що міщани українських міст боролися проти утисків з боку держави, магнатів і церкви, домагаючись права на самоврядування. І, як наслідок цієї боротьби наприкінці ХV ст. польський і литовський уряди за певну винагороду стали надавати окремим українським містам грамоти на “вільність”, тобто переводити їх на самоврядування на основі магдебурзького права.