Кримінально-правові заходи протидії проявам злочинних угруповань у місцях позбавлення волі

Кримінально-правові заходи протидії проявам злочинних угруповань у місцях позбавлення волі Кримінальний кодекс України у главі VIII “Злочини проти правосуддя” встановлює відповідальність за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 183 КК), за ухилення від відбування покарання у вигляді позбавлення волі (ст.

Кримінально-правові заходи протидії проявам
злочинних угруповань у місцях позбавлення волі

Кримінальний кодекс України у главі VIII “Злочини проти правосуддя” встановлює відповідальність за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 183 КК), за ухилення від відбування покарання у вигляді позбавлення волі (ст. І831 КК) та за злісну непокору законним вимогам адміністрації виправно-трудової установи (ст. 1833 КК). У главі 1 КК “Злочини проти держави” у ст. 691 передбачено відповідальність за дії, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ.

За своєю спрямованістю перелічені діяння є протидією режиму відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Тому доцільно склади всіх згаданих злочинів помістити в одну главу. з огляду на це, ми вважаємо вірним об’єднання цих складів злочинів в одному розділі Проекту КК. Хоча, на наш погляд, наведені склади злочинів мають бути не в розділі Проекту КК “Злочини проти правосуддя”, а в іншому розділі, де передбачено відповідальність за посягання на порядок управління, адже діяльність виправних установ є не правосуддям, а різновидом управлінської діяльності.

Зазначені склади злочинів певною мірою є недосконалими. Так, по-перше, назва статті 691 КК є надзвичайно загальною.

По-друге. У диспозиції ч. 1 ст. 691 КК передбачено чотири форми прояву дій, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ: тероризування засуджених, що стали на шлях виправлення; напад на адміністрацію; організація з цією метою злочинного угруповання; активна участь у такому угрупованні. На наш погляд, диспозиція потребує коригування з урахуванням об’єктивної реальності. А ця реальність є такою, що і вплив на засуджених, які не виправляються, також є порушенням режиму відбування покарання у вигляді позбавлення волі, і також дезорганізує роботу виправно-трудової установи.

Далі, як відзначалось раніше, Пленум Верховного Суду в Постанові від 26 березня 1993 р. № 2 зміст терміну “адміністрація” у ст. 691 КК розкриває ширше, ніж аналогічного терміну у ст. 1833 КК. Вважаємо, що єдинообразні терміни у КК повинні мати єдиний зміст.

Крім того, зважаючи на те, що у проекті КК передбачено в ст. 230 відповідальність за створення злочинної організації, належить вилучити зі ст. 691 КК (і з аналогічної статті Проекту КК) вказівку на створення злочинного угруповання або активну участь у ньому. Достатньо було б зазначити про відповідальність групи осіб.

На останнє. Стосовно ч. 1 ст. 691 КК, в якій передбачено відповідальність як за напад на адміністрацію, так і за тероризування засуджених (фактично, про що йшлось вище) – це відповідальність за насильницькі дії чи погрозу їх застосування щодо потерпілих). Тому пропонується спростити диспозицію ч. 1 ст. 691 КК – вжити в ній саме вказівку про відповідальність за насильство або його погрозу, причому в диспозиції норми вказати як на потерпілих – на персонал виправної установи (а не адміністрації, як зараз), так і на засуджених.

По-третє. У ч. 2 ст. 691 КК та в ч. 2 ст. 1833 КК передбачено відповідальність особливо небезпечних рецидивістів та осіб, яких засуджено за тяжкі злочини. Виходячи з того, що на рівень суспільної небезпеки вчиненого цими особами діяння їх статус не впливає, пропонуємо передбачити відповідальність зазначених осіб на загальних підставах. Інша річ, що покарання цим особам за об’єктивних умов може призначатися з наближенням до максимального терміну.

По-четверте. з огляду на необхідність протидії втечі затриманих в порядку стст. 106, 115 КПК, слід передбачити відповідальність цієї категорії осіб.

Зважаючи на нашу пропозицію встановити відповідальність за насильство над персоналом виправної установи та засудженими або його погрозу, немає потреби передбачати відповідальність за втечу при обтяжуючих обставинах. Адже всі вони, хіба що за виключенням повторної втечі, тією чи іншою мірою є насильницькими проявами.

По-п’яте. Як результат наведених зауважень пропонуємо відповідальність за порушення режиму відбування покарання у вигляді позбавлення волі чи режиму тримання під вартою встановити в одній нормі та викласти її в такій редакції.

“Стаття... Протидія діяльності по виконанню покарання у вигляді позбавлення волі або тримання під вартою:

1. Застосування насильства або погрози його застосування, що не є небезпечним для життя чи здоров’я, до представників персоналу виправної установи, установи тримання під вартою, у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків засудженого до позбавлення волі, заарештованого чи затриманого.

2. Застосування насильства або погрози його застосування, що є небезпечним для життя або здоров’я зазначених в ч. 1 даної статті потерпілих, а так само застосування будь-якого насильства чи його погрози, вчиненого групою осіб.

3. Втеча засудженого до позбавлення волі, заарештованого чи затриманого з місця, відведеного для його перебування.

4. Злісна непокора чи інша ненасильницька протидія персоналу виправної установи у здійсненні її функцій, вчинена засудженим до позбавлення волі протягом року з дня відбуття ним стягнення у вигляді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) чи тюрми.

5. Неповернення без поважних причин засудженого до позбавлення волі, якому дозволено короткостроковий виїзд, до місця відбування покарання після закінчення такого строку”.

Кримінально-правовий захист режиму відбування покарання у вигляді позбавлення волі чи режиму тримання під вартою в одній статті Кримінального закону надає можливість його компактного забезпечення, подібним до цього є підхід до захисту засобами Кримінального закону режиму відбування покарання чи тримання під вартою, що передбачено в Карному кодексі Республіки Польща. Так, у ст. 242 одночасно передбачено відповідальність за втечу особи, яка позбавлена волі (§ 1); за неповернення особи до виправної установи чи слідчого ізолятора (§ 2); за втечу особи, яка позбавлена воді, за змовою з іншими особами, із застосуванням насильства чи пошкодженням місця ув’язнення (§ 4).

Такий підхід логічно вмонтовується до структури захисту порядку управління.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ