Як планувалося, розмежувати сферу дії Цивільного і Господарського кодексу повинна окрема норма, що визначить предмет регулювання ГК України. В Розділі I “Основні засади господарської діяльності” встановлюється, що кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин в сфері господарювання.
Ключовим поняттям цього положення є термін “господарювання” та “господарська діяльність”, які розшифровуються як діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Водночас, стаття 4 Господарського кодексу зазначає, що не є предметом регулювання кодексу майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України. ЦК України в свою чергу регулює відносини, що виникають між особами, наділеними цивільно-правовою дієсуб’єктіністю, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
З інститутів ЦК України вбачається, що деякі види зобов’язальних відносин, які ним регулюються, безпосередньо пов’язані з реалізацією продукції, виконанням робіт та наданням послуг вартісного характеру – що, відповідно до ГК, є предметом регулювання Господарського кодексу. В той же час п. 2 статті 4 ГК України визначає, що навіть якщо під предмет регулювання ГК і не підпадають відносини, урегульовані ЦК України, все одно їх особливості визначаються саме ГК України. Таким чином, можемо спостерігати абсолютну плутанину – з одного боку Господарським кодексом не регулюються майнові відносини, а з іншого боку, саме цей кодекс встановлює особливості їх регулювання, відповідно норми ГК є спеціальними по відношенню до норм ЦК, що майже блокує застосування ЦК в регулюванні майнових відносин. Парадоксально, але факт.
Господарський кодекс містить положення, які закріплюють основні напрями та форми участі держави і місцевого самоврядування у сфері господарювання. Одним з таких напрямів є антимонопольно-конкурентна політика, вихідні засади якої знайшли відображення в главі 3 ГК України, що має назву “Обмеження монополізму та захист суб’єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції”. Норми даної глави містилися в Законі України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції” від 1998 року.
На момент прийняття кодексу цей закон втратив чинність, оскільки 11 січня 2002 року його замінив закон “Про захист економічної конкуренції”, докорінно змінивши в порівнянні з попереднім законом, а, отже, і кодексом, регулювання таких правопорушень в сфері конкуренції як антиконкурентні дії органів державно влади, зловживання монопольним положенням на ринку, антиконкурентні узгоджені дії тощо. Таким чином, вбачається абсолютна неузгодженість кодексу з чинним актиконкурентним законодавством.
Кодекс поділяє господарську діяльність на комерційну – підприємництво, і некомерційну, що здійснюється суб’єктами господарювання для досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку. Одним із суб’єктів господарювання відповідно до ГК є підприємство.
Господарський кодекс зберіг усю існуючу на сьогоднішній день різноманітність форм і видів підприємств, та об’єднань підприємств. Так, нормами кодексу урегульована діяльність державних та комунальних унітарних підприємств, державних комерційних та казенних підприємств, господарських товариств (до речі акціонерні товариства в кодексі так і залишаються поділеними на відкриті і закриті, на відміну від Цивільного кодексу). Врегульована діяльність виробничих і споживчих кооперативів, підприємств об’єднань громадян і релігійних організацій.
Окремої уваги заслуговує визначення приватного підприємства, яке міститься у статті 113 ГК України. Відповідно до кодексу приватним визнається підприємство, що діє не на основі приватної власності однієї фізичної особи, як це було раніше, а на основі приватної власності однієї або кількох фізичних осіб, а також приватної власності суб’єкта господарювання - юридичної особи. По суті, коло засновників ПП було розширене, що дає змогу застосовувати таку схему утворення підприємства, коли засновники зможуть обмежити свою відповідальність виключно майном підприємства, що закріплено за ним у статуті, тобто активами, і, окрім цього, не мати клопоту з розміром і порядком формування статутного фонду, що має місце при заснуванні господарського товариства.
Таким чином, хоча прийняття Господарського кодексу і було викликано потребами часу і зобов’язаннями України перед європейським співтовариством, цей документ, незважаючи на його позитивні риси, на момент набрання чинності не був приведений у відповідність з чинним законодавством, що викликало низку непорозумінь і його неоднозначне тлумачення з боку юристів-практиків. На сьогоднішній день застосування ГК України ускладнено існуванням Цивільного кодексу України, який використовується суб’єктами господарювання по усталеній традиції.
Задача
Державний деревопереробний комбінат, не маючи можливості (через відсутність необхідних коштів) протягом останнього півроку розплатитися із своїми кредиторами, а також у зв'язку з відмовою міністерства до відання якого входив комбінат, надати йому фінансову допомогу звернувся до арбітражного суду з заявою про визнання комбінату банкрутом. До заяви були додані: копію установчих документів комбінату, балансовий звіт за останнє півріччя, перелік кредиторів комбінату.
1. Який сенс комбінату-боржнику подавати заяву про визнання його банкрутом і чи має він на це право.
2. Якщо "так", то чи може арбітражний суд розглянути справу на підставі перелічених документів.
3. Назвіть нормативні акти, що регулюють пов'язанні з банкрутством питання.
Рішення:
1. Згідно ст.6 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ (з наступними змінами та доповненнями) "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник та кредитор. В даному випадку підприємство є боржником, отже воно має право подавати заяву про визнання його банкрутом.
Стосовно того який сенс йому подавати заяву про визнання себе банкрутом, то тут можна зазначити наступне. Згідно ст. 12 зазначеного вище закону господарський суд при порушенні справи щодо банкрутства впроваджує мораторій на задоволення вимог кредиторів.
Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів:
· забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства;
· не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).
Так як підприємство заборгувало значні суми власним кредиторам і можливості у нього самостійно покрити заборгованість відсутня, то для уникнення зростання суми боргу йому вигідно розпочати справу щодо визнання себе банкрутом.
В цьому випадку можливі варіанти розвитку подій – або підприємство буде ліквідовано, або буде проводиться його санація, або йому може бути надано відстрочку щодо погашення боргів згідно укладеної мирової угоди (цю процедуру регламентує розділ 4 розділ Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Отже у підприємства з’являється шанс уладнати власні фінансові труднощі, що і пояснює для чого йому розпочинати справу про визнання себе банкрутом.
2. Згідно ст. 6 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" для початку справи щодо визнання підприємства банкрутом боржнику необхідно подати перш за все заяву про порушення справи про банкрутство. Заява про порушення справи про банкрутство подається боржником у письмовій формі, підписується керівником боржника (іншою особою, повноваження якої визначені законодавством або установчими документами) і повинна містити:
· найменування господарського суду, до якого подається заява;
· найменування (прізвище, ім'я та по батькові) боржника, його поштову адресу;
· найменування кредитора, його поштову адресу, якщо кредитором є юридична особа, якщо кредитор - фізична особа, в заяві зазначаються прізвище, ім'я та по батькові, а також місце його проживання;
· номер (код), що ідентифікує кредитора як платника податків і зборів (обов'язкових платежів);
· виклад обставин, які підтверджують неплатоспроможність боржника, з зазначенням суми боргових вимог кредиторів, а також строку їх виконання, розміру неустойки (штрафів, пені), реквізитів розрахункового документа про списання коштів з банківського або кореспондентського рахунку боржника та дату його прийняття банківською установою боржника до виконання;
· перелік документів, що додаються до заяви.
Заява боржника повинна містити крім відомостей, передбачених частиною першою цієї статті, такі відомості:
· суму вимог кредиторів за грошовими зобов'язаннями у розмірі, який не оспорюється боржником;
· розмір заборгованості по податках і зборах (обов'язкових платежах);
· розмір заборгованості по відшкодуванню шкоди, заподіяної життю та здоров'ю, виплаті заробітної плати та вихідної допомоги працівникам боржника, виплати авторської винагороди;