2) майнова (інша назва — цивільно-правова) відповідальність у вигляді відшкодування завданої шкоди, відшкодування збитків або ж штрафу, пені чи неустойки;
3) адміністративна відповідальність — у формі адміністративних стягнень щодо громадян і фінансових та інших адміністративних санкцій щодо юридичних осіб;
4) кримінальна відповідальність, конкретним проявом якої є кримінальне покарання.
Особливим видом майнової відповідальності є матеріальна відповідальність у трудовому праві, яка має риси одночасно і майнової і (меншою мірою) адміністративної відповідальності. Крім цього, в юридичній літературі нерідко трапляються твердження про наявність інших видів юридичної відповідальності, та вони є поки що лише науковими гіпотезами.
• Одним з найтяжчих злочинів є політичне вбивство «на замовлення». В історії людства їх жертвами стало чимало відомих діячів, смерть яких призводила нерідко до наслідків, що виходили далеко за межі однієї країни.
У 44 р. до н.е. політичні противники вбили Юлія Цезаря прямо у приміщенні римського сенату.
Вбивство австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда у Сараєво у 1914р. призвело до початку першої світової війни.
Жертвами вбивць стали американські президенти А. Лінкольн у 1865 р. і Дж. Кенеді у 1963 p., єгипетський президент А. Садат у 1981 p., прем'єр-міністри Індії Індіра Ганді у 1984 р. і Раджив Ганді у 1991 р. та десятки інших відомих політичних діячів.
3. Конституційні основи юридичної відповідальності особи
Конституція України містить декілька положень про відповідальність особи, які мають принциповий характер. Щоправда, слід пам'ятати, що ці норми стосуються лише індивідуума (людини і громадянина). Питання відповідальності юридичних осіб Конституція України прямо не зачіпає.
Однією з найголовніших конституційних норм про відповідальність є ст. 61 Основного Закону, яка закріплює особистий характер відповідальності та заборону двічі притягати до відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Особистий характер відповідальності означає, що особа відповідає лише за свою власну поведінку, на неї не може бути покладена відповідальність за дії інших осіб і, аналогічно, інші особи не повинні відповідати за її вчинки. Однак батьки можуть нести відповідальність у разі вчинення їхніми неповнолітніми дітьми протиправних дій не за самі ці дії, а за нехтування своїми обов'язками щодо виховання дітей та контролю за їхньою поведінкою.
Заборона притягати двічі до відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення означає, зокрема, що ніхто не може бути двічі покараний за один і той самий злочин (латинське «non bis inidem»). Проте допускається притягнення за одне правопорушення до кількох різних видів відповідальності: наприклад водій, який через свою неуважність порушив правила дорожнього руху і пошкодив інший автомобіль, у разі відсутності в нього страхування таких випадків буде змушений відшкодовувати власнику пошкодженого транспорту вартість ремонту (цивільно-правова відповідальність) і за це саме порушення може бути позбавлений прав водія на певний строк (адміністративна відповідальність).
У ст. 62 Конституції України викладено фундаментальний принцип кримінальної відповідальності, який діє в усіх цивілізованих країнах і має назву «презумпція невинуватості». Цей принцип полягає ось у чому: особа, попри всі підозри, які виникають щодо неї, вважається невинуватою у вчиненні злочину, поки відповідні державні органи не доведуть її вину перед судом, а суд, визнавши вину доведеною, не винесе цій особі обвинувального вироку. Обов'язок доводити вину лежить на державних органах, особа має право, але не зобов'язана доводити свою невинуватість. Недоведення вини особи у вчиненні злочину прирівнюється до доведення її невинуватості, і людина у цьому разі вважається цілком реабілітованою, очищеною від висунутого проти неї обвинувачення. Обвинувачення не може будуватися на припущеннях, а всі сумніви, що виникають у слідчого, прокурора чи суду і які у процесі розслідування чи судового розгляду не вдається усунути, повинні тлумачитися на користь обвинуваченого.
Виходячи з пріоритету загальнолюдських моральних цінностей перед інтересами боротьби зі злочинністю, Конституція України (ст. 63) встановлює, що особа може відмовитися давати свідчення (пояснення) щодо себе, своїх близьких родичів чи членів сім 7. Це означає, що за таку відмову людина не буде нести відповідальність.
Ст. 58 Конституції України встановлює ще одне важливе правило —відповідальність за правопорушення має базуватися виключно на законі. Ніхто не може нести відповідальність за дію чи бездіяльність, які в момент їх вчинення не були передбачені тим чи іншим законом як правопорушення.
Конституція України містить і декілька положень, які стосуються особливостей окремих видів відповідальності. Зокрема, конфіскація майна громадянина може застосовуватися лише судом і тільки на основі положень закону (ст. 41). Особи, засуджені судом до будь-якого покарання, залишаються громадянами й користуються всіма правами людини за винятком тих обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду (ст. 63).
Декілька норм Основного Закону встановлюють окремі вимоги до процедури притягнення особи до відповідальності. Зокрема, тримання громадянина під вартою після його затримання за підозрою у вчиненні злочину може тривати не більш як 72 години, після чого подальше ув'язнення можливе лише за рішенням суду. Тривале утримання людини в ув'язненні за обвинуваченням у вчиненні злочину (арешт) може здійснюватися лише на основі закону та за мотивованим рішенням суду (ст. 29). Так само за рішенням суду має здійснюватися проникнення в житло для проведення там обшуку, огляду, інших дій, які проводяться під час попереднього розслідування (ст. 30). Слід, однак, пам'ятати, що протягом кількох років після прийняття Конституції України зберігатиметься порядок, за яким санкцію на арешт дає прокурор.
Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист (ст. 63), що означає: у разі відсутності в особи коштів на оплату захисника праця адвоката має бути оплачена державою.
У разі скасування вироку як неправосудного і виправдання засудженої людини їй має бути відшкодована матеріальна і моральна шкода, яка виникла внаслідок незаконного засудження (ст. 62).
4. Необхідна оборона та інші обставини, що включають юридичну відповідальність
Правопорушення завжди залежить від волі особи. Це означає, що в конкретній ситуації у людини є вибір: або поводитися протиправне, або обрати поведінку, яка є лояльною щодо права. Тому винна особа буде відповідати за свої свідомо вчинені дії незалежно від того, які причини призвели до даного правопорушення.
Та якщо людина була позбавлена можливості вибору і діяла під тиском непереборної сили або ж під впливом насильства чи небезпечних для неї погроз з боку інших людей, то її дії, як правило, не визнаються правопорушенням — порушниками закону в таких випадках є ті, хто вдався до насильства чи погроз. Зокрема, не несе відповідальності касир, який під дулом пістолета віддав грабіжникам гроші, що знаходилися в касі; відповідальність повинні нести самі нападники.
Наведений приклад є одним із тих випадків, коли особа не несе і в принципі не повинна нести відповідальності за свої дії. Законодавство передбачає ще декілька обставин, за наявності яких дії, котрими завдано шкоди, не вважаються правопорушенням и.
Не є правопорушенням заподіяння шкоди без вини, яке у праві називають казусом. Подібна ситуація виникає тоді, коли особа не передбачала і не могла передбачити тих шкідливих наслідків, які сталися від її дій. Саме в зв'язку з відсутністю вини не несе відповідальності водій, який задавив пішохода, якщо встановлено, що пішохід сам несподівано вискочив на проїжджу частину вулиці прямо під колеса автомобіля: адже подібної поведінки водій не може передбачити. Не буде відповідати й мисливець, який стріляв у кабана, але промахнувся, і куля потрапила в людину, якої мисливець не бачив і про присутність якої поблизу не міг знати чи догадуватися.
Для певних ситуацій закон прямо визнає заподіяння шкоди правомірною дією, за яку особа не несе відповідальності. Такою ситуацією є передусім необхідна оборона.
Правила щодо необхідної оборони встановлено Кримінальним кодексом України та Кодексом України про адміністративні правопорушення. Згідно з цими правилами громадянин має право вжити заходів для оборони себе, інших осіб, суспільних і державних інтересів від протиправного посягання і при цьому заподіяти нападникові шкоду. Якщо вжиті для оборони заходи не були явно невідповідними порівняно з характером і небезпечністю нападу, особа, яка оборонялася, не може бути притягнена до будь-якої відповідальності. Однак слід пам'ятати, що оборона допускається лише проти нападу, який не закінчився; заподіяння шкоди порушникові, котрий явно припинив напад, не допускається.
Заходи оборони мають бути такими, щоб забезпечити відбиття нападу. Але закон не дозволяє «надмірної» оборони. Зокрема, не буде правомірним застосування рушниці для відбиття нападу й заподіяння нападнику смерті, якщо він намагався тільки вдарити потерпілого, не користувався якими-небудь небезпечними для життя чи здоров'я предметами і міг бути знешкоджений без застосування зброї. Однак за перевищення меж необхідної оборони особа, яка оборонялася, буде нести відповідальність лише у випадках смерті нападника чи заподіяння тяжкої шкоди для його здоров'я.
Закон визначає ситуації, коли допускаються будь-які засоби оборони: це оборона від нападу групи осіб або озброєної особи та від протиправного насильницького вторгнення в житло чи інше приміщення. У цих випадках особа, що оборонялася, не підлягає відповідальності, хоч би якою була заподіяна нападникам шкода.