Державна форма власності види суб єкти об єкти

Курсова робота з права Державна форма власності: види, суб’єкти, об’єкти Зміст Вступ 1. Загальні положення права державної власності 2. Підстави виникнення права державної власності

Курсова робота з права

Державна форма власності: види, суб’єкти, об’єкти

Зміст

Вступ

1. Загальні положення права державної власності

2. Підстави виникнення права державної власності

3. Суб’єктно-об’єктний склад державної форми власності

4. Правовий режим майна держаних підприємств

та установ

Висновок

Список використаної літератури


Вступ

Державна власність - є основою економіки України. Навіть після проведення приватизації її питома вага є досить значною.

До державної власності в Україні згідно із Законом «Про власність» належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

Суб’єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської - Автономна Республіка Крим, а суб’єктами права комунальної власності - адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад (зазначимо, що відповідно до ст. 142 Конституції України суб’єктами права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст).

Згідно з чинним законодавством (п. 5 ст. 116 Конституції України) управління об’єктами державної власності відповідно до закону здійснює Кабінет Міністрів України. Декретом від 15 грудня 1992 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності» Кабінет Міністрів України поклав здійснення функцій з управління зазначеним майном на міністерства та інші підвідомчі йому органи державної виконавчої влади.

Органи, які здійснюють управління майном, що є державною власністю, реалізують надані їм повноваження та ким чином: приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на державній власності; затверджують статути (положення) таких підприємств, контролюють їх дотримання та приймають рішення у зв’язку з порушенням статутів (положень); укладають і розривають контракти з керівниками підприємств, установ і організацій, заснованих на державній власності; контролюють ефективність використання і збереження закріпленого за підприємствами державного майна; дають згоду Фондові державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є державною власністю; готують разом з відповідними місцевими радами висновки та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо розмежування майна між державною, республіканською (Автономної Республіки Крим) і комунальною власністю; беруть участь у підготовці та укладенні міжнародних договорів України з питань державної власності.

Виходячи з різного ступеня усуспільнення державного майна, його значення для народу, держави, законодавство відносить до об’єктів права державної власності: землю; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдину енергетичну систему; системи транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; національний банк та його установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток. У державній власності може перебувати також інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами.

Певні особливості встановлені законодавством щодо управління державним майном, закріпленим за казенним підприємством. Більш жорсткий характер управління майном цих підприємств з боку органів, уповноважених управляти відповідним державним майном, дає підстави (з урахуванням змісту ст. 38 Закону «Про підприємства в Україні») говорити про управління казенним підприємством.

Управління майном, що є в комунальній власності, здійснюють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

Перелік об’єктів права комунальної власності визначено в ст. 35 Закону України «Про власність». До нього входить майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність відповідної територіальної громади іншими суб’єктами права власності.

У зв’язку з поділом державної власності на загальнодержавну та комунальну Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову від 5 листопада 1991 р. «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», якою затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць. Постановою також встановлено порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць.

Слід зазначити, що процес розмежування майна не завершено. Він проходить і сьогодні шляхом передачі окремих об’єктів із загальнодержавної власності у комунальну власність і навпаки (наприклад, постанови Кабінету Міністрів України від 9 січня 1996 р. № 23 «Про передачу майна, що перебуває у комунальній власності, до загальнодержавної власності», від 9 січня 1996 р. № 26 «Про передачу загальнодержавного майна у власність Автономної Республіки Крим та областей»).

Передача майна у зазначених випадках здійснюється у порядку, передбаченому Законом України від 3 березня 1998 р. «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності», який регулює відносини, пов’язані з передачею об’єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність, а також об’єктів права комунальної власності у державну власність. Детально порядок безоплатної передачі об’єктів права державної власності врегульовано Положенням про порядок передачі об’єктів права державної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 р. № 1482.

Вивченню цих проблем присвячені роботи таких українських вчених як А.Гальчинський, В.Геєць, А.Гриценко, В.Загорський, І.Лазня, В.Логвиненко, І.Лукінов, С.Мочерний, Ю.Пахомов Ю, А.Покритан, В.Рибалкін, В.Черняк, А.Чухно та ін.

Проте на сьогодні ні в зарубіжній, ні вітчизняній літературі ще не розроблена загальна теорія державної власності. Поки що відсутня єдність поглядів вчених в питаннях щодо самої необхідності існування державної, її раціональних масштабів, місця у ринковій системі, форм взаємодії з приватним сектором та інше. Тому для теорії перехідної економіки, тобто переходу від державно-планової до змішаної системи господарювання визначення сучасного і майбутнього державного сектору, який переживає стадію якісних і кількісних перетворень, є одним з найбільш актуальних в теоретичному і практичному плані завдань.

Аналізуючи наведене вище, можна зробити висновок, що положення права власності, підстави виникнення права власності, форми державної власності та правовий режим майна державних підприємств, установ та організацій є досить цікавими для теоретичного та практичного дослідження.

Об’єктом дослідження є система відносин власності.

Предметом дослідження є відносини державної власності.

Методи дослідження: у курсовій роботі використовувалися такі прийоми, як діалектичний метод, метод порівняльного аналізу, єдності історичного і логічного, аналізу і синтезу, статистичні узагальнення та розрахунки. Теоретичною базою слугували роботи вітчизняних і зарубіжних юристів, економістів, філософів, соціологів.


1. Загальні положення права державної власності

В умовах ринкових реформ в Україні відбуваються радикальні зміни у відносинах власності та їх правовому регулюванні, від якого багато в чому залежить успіх цих реформ. При цьому корінною проблемою у вирішенні цієї проблеми продовжує залишатися реформування державної власності. Як відомо, право державної власності є складовою частиною інституту права власності, що обумовлює необхідність застосування його принципових положень до відносин державної власності. Тому розкрити сутність права державної власності та виявити перспективи його трансформації в сучасних умовах можна лише з урахуванням історичних закономірностей розвитку відносин власності взагалі та інституту права власності.

Власність - це результат історичного розвитку суспільства, а відповідно і суспільного виробництва, яке і забезпечує цивілізоване існування людини завдяки створенню в процесі виробництва матеріальних благ. Відносини власності становлять сутність усієї системи суспільних виробничих відносин будь-якої держави.[1] І це дійсно так, оскільки їх розвиток забезпечує розвиток всієї соціально-економічної системи в державі, створення національного багатства. Іншими словами, вони є рушійною силою суспільного виробництва, науково-технічного прогресу.

В юридичній літературі власність визначають як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, приналежності їх конкретній особі.[2] Таке узагальнене визначення в принципі ґрунтується на ідеях основоположників марксизму-ленінізму, які стверджували, що "всяке виробництво є привласненням індивідом предметів природи в рамках певної форми суспільства і через неї".[3] В принципі, це твердження не може викликати серйозних заперечень. Однак важливо враховувати, що привласнення у його прямому розумінні - це здатність вступати у соціально-виробничі відносини з метою привласнення засобів виробництва та результатів праці, і тому можливе лише у людському суспільстві, яке досягло відповідного ступеня свого розвитку.

Історично суспільство пройшло п’ять типів виробничих відносин - первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний, яким притаманні відповідні форми власності.

Як правило, відносини власності розглядають у двох аспектах - економічному та юридичному. Безперечно, первісними є економічні відносини привласнення матеріальних благ у ході суспільного виробництва, які існують і розвиваються незалежно від волі і свідомості людей. Однак певна частина економічних відносин власності, в процесі яких індивіди за власною волею створюють, розподіляють та привласнюють матеріальні блага, може піддаватися правовому регулюванню тими чи іншими нормами права, в чому якраз і виявляється юридичний аспект власності. Відповідно економічні відносини власності, які набувають правової регламентації, стають відносинами права власності.

Сьогодні, однак, науковцями підданий сумніву неподільний дуалізм (економічний і юридичний) відносин власності. На думку В. М. Селіванова, власність - складна і багатопланова категорія, яка відбиває "різні аспекти різнобічного соціального буття - економічний, соціальний, юридичний, політичний, психологічний".[4] В принципі не може бути особливих заперечень проти такої оцінки відносин власності. Більше того, якщо керуватися критеріями автора, то можна називати й інші аспекти функціонування відносин власності, наприклад, культурний, етичний. Вивчення різнобічності змісту власності може мати не лише теоретичне, але й практичне значення, особливо в періоди реформування економіки. Однак, оскільки предметом цього дослідження є аналіз права власності, то відповідно увага буде зосереджуватися на юридичному аспекті власності. Водночас важливо правильно визначати економічний зміст власності, без чого правові норми були б позбавлені предмета правового регулювання.

Водночас, у Законі України "Про власність" зроблена спроба дати загальне наукове визначення поняття права власності. Так, відповідно до п.1 ст. 2 Закону "Про власність" "право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном". Безперечно, таке визначення є нетрадиційним для законодавчої практики, подібного визначення не можна зустріти в законодавстві інших країн, в т. ч. країн з розвинутою ринковою економікою.

Важливу роль у системі відносин власності будь-якої держави відіграє державна власність.

Державна власність була відома ще в Стародавньому Римі. Як відомо, римляни досягли великих успіхів у розробці положень приватного права та права власності. Спершу римському приватному праву були відомі державна і общинна власність на землю та приватна власність на інше майно.[5] Право державної власності на землю не могли набувати окремі індивіди. Племенам, родам, а згодом і окремим сім’ям земля надавалася лише в тимчасове користування.

У період феодалізму державна власність, в т. ч. і на території України і Росії, не одержала свого розвитку у зв’язку з роздробленістю держав та поділом територій на князівства, вотчини тощо. Так, у Московській державі в XV-XVІІ століттях земля могла належати на праві вотчинної та помісної власності, суб’єктами якої виступали приватні та колективні (община, монастир та ін.) особи.[6] Юридичне не виділялася державна власність і в Україні в період гетьманства (XVII-ХVIII ст.).

По-іншому відбувалося становлення державної власності за капіталістичного устрою, коли зміцнилися позиції центральної державної влади. У високорозвинених капіталістичних країнах державна власність забезпечує не лише функціонування держави, а й бере активну участь у виробництві, що дало підстави дослідникам сформулювати тезу про створення змішаної економіки та втрату нею капіталістичного характеру і набуття соціалістичних рис. При цьому не заперечується необхідність певного державного планування і управління економікою.

Формування соціалістичного інституту права власності в СРСР, а водночас і в Україні, знаходилося під впливом марксистське-ленінської ідеології та керівництвом Комуністичної партії Радянського Союзу. Основоположники марксизму-ленінізму вважали, що лише загальнонародна власність, закріплена за державою, здатна ліквідувати нерівність і несправедливість у суспільстві та привести до побудови комунізму. Державну власність розглядали як абсолют, як економічну категорію, яка не має негативу. В.І. Ленін прямо зазначав, що "ми задачу, мету соціалізму бачимо в тому, щоб обернути землю, підприємства у власність Радянської республіки".[7]

Формування права державної власності здійснювалося в Україні досить неоднозначно. Як відомо, до 1917 року Україна була повністю залежна від Російської імперії і не мала своїх повноцінних органів державної влади та інших державних атрибутів, які вона втратила після Указу Катерини II про ліквідацію Запорозької Січі від 3 серпня 1775 р.[8]

Заради справедливості варто зазначити, що і до цього Указу імператриці Катерини II у правових джерелах України формально державна власність не згадується. Водночас із багатьох документів, зокрема періоду Гетьманської України, вбачається, що виділялося майно та податки для загальнодержавних потреб.[9]

Право державної власності в Україні у власному розумінні цього поняття розпочало, таким чином, формуватися після Жовтневої соціалістичної революції і відповідно знаходилося під впливом політичних і економічних змін, що відбувалися в Росії. При цьому, якщо до утворення в 1922 р. Союзу РСР правове регулювання відносин власності мало певні розбіжності, то після входження України до складу СРСР воно було ідентичним правовому регулюванню таких відносин в Росії та інших союзних республіках, оскільки ця сфера відносин була прерогативою союзного законодавства, положення якого згодом відтворювалися в законодавстві союзних республік.

Отже, аналізуючи розвиток інституту права власності та права державної власності, можна виділити два періоди, які кардинально змінювали його сутність: період соціалістичного будівництва (1917-1990 роки) і період ринкових реформ (1990-1997 роки).

Доцільно виділити такі етапи становлення в Україні (а відтак і в СРСР) права державної власності соціалістичного періоду:

1) 1917-1936 р.р.- етап ліквідації приватної власності та зародження державної власності шляхом примусової націоналізації приватної власності;

2) 1936-1961 р.р.- період оптимізації співіснування державної і колгоспно-кооперативної форм власності та створення мінімальних засад їх правового регулювання і встановлення адекватних соціалістичним уявленням форм господарювання;

3) 1961 -1985 р.р.- період фетишизації державної власності, одержавлення економіки та встановлення правових переваг для державної власності;

4) 1985-1990 р.р.- період початкового роздержавлення загальнодержавної власності в СРСР.

В кінці 80-х років в СРСР поглибилися економічні та політичні кризові явища, які призвели до розпаду Союзу РСР та суверенізації республік. Не оминули ці явища й Українську РСР. 16 липня 1990 року Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, а згодом (3 серпня 1990 р.) - Закону "Про економічну самостійність Української РСР"[10] , в якому були сформульовані основні принципи економічної незалежності України та визначені основні форми власності. Ст. 4 Закону передбачалися державна, колективна та індивідуальна власність (особиста і приватна трудова). Важливо також те, що була прийнята спеціальна Постанова Верховної Ради України "Про реалізацію Закон "Про економічну самостійність Української РСР", якою було доручено Раді Міністрів України підготувати проекти законів про: власність, про землю, оподаткування, оренду, підприємництво, підприємства, акціонерні товариства, банки, фінансово-кредитну систему, цінні папери і фондовий ринок, роздержавлення та ін. Не випадково в наведеному переліку на першому місці значиться проект Закону про власність. Саме прийняття такого закону повинно було законодавче закріпити перехід України до зміни форм власності, ліквідувати безроздільне панування державної власності, створити передумови для розвитку підприємництва. Фактично, прийнятий 7 лютого 1991 р. Верховною Радою Закон України "Про власність"[11] став фундаментом для прийняття усіх інших законів ринкового спрямування, в т.ч. приватизаційних.

Таким чином, 1990-1991 роки можна вважати моментом початку ринкових реформ в Україні, які тривають і нині. Центральне місце в цих реформах, звичайно, займають зміни відносин власності. Загалом же 1990-1997 роки можна охарактеризувати як період роздержавлення державної власності шляхом акціонування, приватизації з метою створення приватного сектора економіки та підприємницького середовища на базі різних форм власності. Однак, навіть у межах цього незначного проміжку часу у становленні державної власності можна виділити два підетапи. Так, у 1991-1996 роках державна власність визнається у формі загальнодержавної та комунальної (власності адміністративно-територіальних одиниць), тобто є двоступеневою. Нова Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р., змінила таку конструкцію державної власності і відмежувала комунальну власність від державної, в результаті остання стала одноступеневою.

Український Закон "Про власність", безперечно, успадкував прогресивні положення союзного закону та окремі вдалі, а також не досить вдалі юридичні конструкції. Однак, як за своєю конструкцією, так і за змістом, український Закон "Про власність" вмістив істотні відмінності від аналогічного союзного закону, що ще раз засвідчило прагнення українського суспільства до самостійного законотворення. В цілому ж Закон України "Про власність" набув всеохоплюючого значення, оскільки фактично став фундаментом для прийняття усіх наступних законодавчих актів ринкової орієнтації та процесу ринкових перетворень в Україні, незважаючи на те, що з часом окремі його положення втратили свою значимість.[12]

Заради справедливості необхідно відзначити, що ще до прийняття Закону "Про власність" були вжиті заходи щодо захисту та утвердження права державної власності України. Так, ще 29 листопада 1990 р. постановою Верховної Ради України було встановлено мораторій на зміну форм власності на державне майно, оскільки у зв’язку із прийняттям Закону "Про власність в СРСР" виникла небезпека перерозподілу державного майна, що знаходилося на території України, на користь Союзу РСР та недержавних юридичних осіб і окремих громадян.

Важливе значення для збереження державної власності мала також постанова Верховної Ради УРСР "Про управління державним майном Української РСР", від 15 жовтня 1990р., якою Кабінету Міністрів України було доручено здійснювати управління республіканською власністю.

Однак, так чи інакше, зазначені нормативні акти були спрямовані на формування державної власності України. Основним же праворегулюючим актом відносин власності став Закон України "Про власність". Ним же були визначені й основні способи трансформації відносин власності взагалі і державної власності зокрема, відповідно до проголошеного курсу ринкових реформ.

Відповідно до ст. 31 Закону "Про власність", визначалося два різновиди державної власності: загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Віднесення комунальної власності до державної в юридичній літературі було піддане критиці, оскільки їм притаманний різний ступінь усуспільнення.[13] Така критика є небезпідставною. Якщо законодавець в Законі "Про власність" прямо записав, що є власність адміністративно-територіальних одиниць (області, району, міста, села) і що суб’єктом права комунальної власності є сама адміністративно-територіальна одиниця, то юридичне нелогічно комунальну власність зараховувати до державної власності, яка має загальнодержавний (загальнонародний) рівень усуспільнення. Тому цілком своєчасними стали пропозиції авторів про необхідність відмежування від державної комунальної власності з метою зміцнення економічних засад місцевого самоврядування.[14] Як засвідчив подальший перебіг подій, такий підхід був прийнятий в Конституції України 1996 р.

Ст. 9 Закону "Про власність" передбачено також право виключної власності народу України на землю, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. Народ України здійснює право власності на перераховані об’єкти через Верховну Раду України, а також через місцеві ради народних депутатів (ст. 10). Аналізуючи норми цих двох статей, які в Законі "Про власність" утворюють самостійний розділ, можна дійти висновку, що виключна власність народу України не є за своїм змістом державною власністю. Такий висновок підтверджується також статтею 3 Закону "Про власність", згідно з якою суб’єктами права власності в Україні визнаються народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Тобто, народ України і держава в даному випадку визнані самостійними суб’єктами права власності.

2. Підстави виникнення права державної власності

Державна власність виникає різними способами (за юридичними підставами), значення яких є неоднаковим. Так, вирішальною у створенні державної соціалістичної власності була націоналізація засобів виробництва. Надалі державна власність поповнювалася переважно внаслідок економічної діяльності. Велике значення мають також цивільно-правові угоди.

Націоналізація - це примусове безоплатне вилучення засобів виробництва, що перебувають у приватній власності, з наступною передачею їх у державну або іншу власність. Водночас з націоналізацією відбувалося утвердження соціалістичного способу виробництва. В основному націоналізацію було проведено у перші кілька років Радянської влади із створенням для цього передумов. Націоналізація - це не лише політико-економічний, а й юридичний акт, який знаходив оформлення у відповідних законодавчих актах (декретах). Цими декретами насамперед були націоналізовані земля, її надра, води, ліси, банки, промислові підприємства, транспорт та інші найважливіші об’єкти. При цьому анулювалися права попередніх власників - капіталістів, поміщиків, царської сім’ї, церковних організацій без грошової чи іншої компенсації.

Чинний Закон України "Про власність", новий ЦК України не передбачають примусового безоплатного вилучення майна у громадян та недержавних юридичних осіб у державну власність (крім конфіскації майна як санкції за правопорушення). В ст. 41 Конституції України прямо записано, що примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, а в умовах воєнного чи надзвичайного стану - з наступним відшкодуванням їх вартості. Таким чином, уже сьогодні в Україні встановлено конституційні гарантії неприпустимості безоплатного примусового вилучення об’єктів права приватної власності (тобто безоплатної націоналізації).

Спочатку державна власність України була утворена шляхом розщеплення (розподілу) єдиної державної власності Союзу РСР і союзних республік відповідно до Декларації про державний суверенітет України та прийнятих на виконання її положень законодавчих актів. При цьому в Декларації проголошувалося право України не лише на всі багатства, розташовані на її території, а й на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу України.

Головним джерелом національного багатства, у тому числі нагромадження державної власності, безперечно, є виробнича діяльність трудових колективів. Матеріальні цінності з моменту їх створення на державних підприємствах надходять у державну власність. Розширене відтворення є первісним способом виникнення права державної власності.

Похідним способом виникнення права державної власності є угоди у сфері внутрішнього і зовнішнього товарообігу (сплатні і безоплатні). Вони забезпечують перехід у державну власність матеріальних благ від інших власників (недержавних підприємств та організацій, окремих громадян). Укладення договорів між державними підприємствами фактично є засобом не збільшення державної власності, а лише перерозподілу матеріальних благ. Найпоширенішими є договори на закупівлю сільськогосподарської та іншої продукції у колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), зовнішньоторговельні договори. Право державної власності виникає також за рахунок подарованого окремими громадянами майна, успадкованого майна, коштів від випуску лотерей, облігацій державної позики, цінних паперів.

Певну частину державної власності становлять податки, мито з КСП, кооперативних та інших громадських організацій, окремих громадян. Наприклад, податок на прибуток недержавних підприємств та організацій, з доходів робітників і службовців, громадян - суб’єктів підприємництва, з доходів інших категорій населення; стягнення мита за розгляд справ у суді й арбітражі, здійснення нотаріальних дій; грошові збори з власників транспортних засобів, продавців на "колгоспних" ринках, з громадян за вивіз деяких товарів за кордон, обмін іноземної валюти, оформлення приватних міжнародних поїздок.

Право державної власності виникає також внаслідок застосування реквізиції та конфіскації, стягнення штрафів за правопорушення.

Реквізиція - це примусове вилучення державою майна власника у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості майна. Можлива вона лише у випадках і порядку, встановлених законодавством України (ст. 141 ЦК УРСР); застосовується у період війни, стихійного лиха, масових епідемій тощо. У практиці трапляється досить рідко. У сучасних умовах застосовується особливий вид реквізиції майна, яке не може належати громадянам на праві власності, але придбане за відсутності правопорушення. Так, відповідно до ст. 143 ЦК УРСР особам, у яких вилучено за постановами органів дізнання, попереднього слідства прокуратури або суду дорогоцінні метали і коштовні камені, що є валютними цінностями, у разі їх засудження без конфіскації майна або винесення виправдувального вироку чи закриття кримінальної справи вилучені цінності повертаються в натурі чи відшкодовується їхня вартість. При застосуванні останнього варіанта якраз і матиме місце реквізиція.

Згідно зі ст. 55 Закону України "Про власність" у випадках стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій майно в інтересах суспільства за рішенням органів державної влади може бути вилучено (реквізовано) у власника в порядку і на умовах, встановлених законодавчими актами з виплатою йому вартості майна.

Реквізиція передбачена і новим ЦК України. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника - зазначається в ст. 355 нового ЦК, - на підставі та в порядку, встановлених законом за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція). В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. При цьому майно переходить у власність держави або знищується (залежно від підстави реквізиції).

Конфіскація - це примусове безоплатне вилучення державою майна в особи як санкція за правопорушення (ст. 141 ЦК УРСР). Правопорушення, за які застосовується конфіскація, визначаються кримінальним, адміністративним, цивільним законодавством. КК України передбачає застосування конфіскації за здійснення корисливих злочинів, тяжких та особливо тяжких (ст. 59). Відповідно до ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення може застосовуватись конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (наприклад, при порушенні правил полювання, занятті забороненим промислом, незаконних операціях з іноземною валютою і платіжними документами). Поширеною є конфіскація товарів - безпосередніх предметів порушення митних правил, товарів із спеціально виготовлених сховищ (тайників), що використовувалися для приховування безпосередніх предметів порушення митних правил від митного контролю. Конфіскація цих товарів застосовується судом не залежно від того, чи є ці товари власністю особи, яка вчинила правопорушення (ст.322, 326 Митного Кодексу України від 11 липня 2002 p.).

Нині конфіскаційні та деякі інші відносини, пов’язані із особливими підставами переходу майна до держави, врегульовано спеціальними нормативними актами. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1998 р. затверджено Порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним. Положення цього нормативного акта поширюються, зокрема, на: 1) майно, конфісковане на основі рішень суду; 2) майно, термін зберігання якого під митним контролем закінчився, а власник не звернувся за ним у встановлений Митним кодексом України термін; 3) товари з обмеженим терміном зберігання, вилучені правоохоронними органами чи затримані митними органами як предмети порушення митних правил, у тому числі товари, затримані у справах про контрабанду; 4) майно, визнане безхазяйним; 5) предмети-знахідки, предмети та цінності, втрачені чи залишені в готелях, транспорті, театрах, інших громадських місцях, якщо вони не були витребувані їх власниками протягом встановленого законом терміну; 6) скарби, передані фінансовим органам; 7) майно, яке у порядку спадкування перейшло у власність держави; 8) майно, подароване державі власником; 9) невручені міжнародні і внутрішні поштові відправлення, а також грошові перекази після перебігу строків зберігання підприємствами зв’язку, визначених законодавством, у разі неможливості видати їх одержувачам і повернути відправникам; 10) валютні цінності, що пересилаються в міжнародних поштових відправленнях з порушенням нормативних актів Всесвітнього поштового союзу і законодавства України; 11) знаряддя незаконного добування природних ресурсів і незаконно добуті природні ресурси чи продукти, виготовлені з них, або їх вартість.

Від конфіскації як міри кримінального покарання та конфіскації як міри адміністративного стягнення слід відрізняти випадки судового обернення у доход держави об’єктів безпідставного збагачення (хабарів, прибутків від незаконної підприємницької діяльності тощо), звернення стягнення на майно боржника чи заподіювача шкоди тощо.

Думається, що існуюча в Україні законодавча конфіскаційна політика має бути переглянута і приведена у відповідність зі ст. 41 Конституції України, відповідно до якої конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

У цивільному законодавстві, у статтях, які встановлюють санкції у вигляді безоплатного стягнення майна у доход держави за допущене правопорушення, не застосовується термін "конфіскація".

Кримінальним, адміністративним, цивільним законодавством, а також іншими галузями законодавства у багатьох випадках передбачається застосування до правопорушників штрафних санкцій у вигляді відповідних грошових сум. При стягненні їх у доход держави також поповнюється державна власність.

Однією з підстав виникнення права державної власності є визнання майна безхазяйним. Так, відповідно до ст. 137 ЦК УРСР майно, яке не має власника або власник якого невідомий, надходить у власність держави (безхазяйне майно, яке належало колгоспному двору, ставало власністю колгоспу). Безхазяйне май-но надходить у власність держави за рішенням виконавчого комітету районної, міської ради народних депутатів, ухваленим за заявою фінансового органу. Заява про визнання майна безхазяйним може бути подана не раніше року після прийняття майна на облік відповідним фінансовим органом або виконкомом селищної, сільської ради народних депутатів. Фактами, які свідчать про безхазяйність майна, можуть бути: неможливість виявити власника при вилученні у злочинців викраденого майна, в разі стихійного лиха, при втраті права на майно у зв’язку з плином позовної давності для його витребування тощо. Вказані наслідки не застосовуються, якщо власник відомий, але з певних причин відсутній або визнаний безвісно відсутнім.

Майно, визнане у встановленому порядку безхазяйним, зараховується безпосередньо у державний бюджет (грошові суми в українській або іноземній валюті, платіжні документи, облігації та ін.). Нині в Україні ці відносини регламентуються вищезгаданим Порядком обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, яке переходить у власність держави, і розпорядження ним, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України (з наступними змінами) від 25 серпня 1998 р.

Визнання майна безхазяйним і навіть наступна його реалізація не виключає можливості пред’явлення відповідних майнових вимог власником (правонаступником), який після цього з’явився. Він має право вимагати від органу, рішенням якого майно визнане безхазяйним, повернення майна або грошової компенсації у розмірі сум, отриманих від реалізації, за вирахуванням здійснених у зв’язку з цим витрат. Спори щодо таких вимог можуть розглядатися у судовому порядку з додержанням правил про позовну давність.

Однак новим ЦК України передбачено новий підхід до визначення правових наслідків визнання майна безхазяйним (ст. 337). Так, безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені, про що робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність. Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, встановлених законом.

З додержанням правил ст. 138 ЦК УРСР у власність держави може перейти знахідка - майно, втрачене власником (володільцем) поза його волею і знайдене іншою особою. Громадянин, який знайшов загублену річ, зобов’язаний негайно повідомити про це особу, що загубила її, повернути їй знайдену річ або заявити про знахідку і здати річ до міліції чи до виконкому селищної, сільської ради народних депутатів, а коли річ знайдено в установі, підприємстві або на транспорті, здати її адміністрації відповідної організації. Адміністрація, не виявивши у двотижневий строк законного володільця, негайно повинна здати загублену річ міліції або виконкому. Органи транспорту зберігають і реалізують здані їм речі відповідно до чинних на транспорті правил. Міліція або виконком зберігають здані їм речі протягом 6 місяців. Якщо за цей період власника не буде виявлено, речі переходять у власність держави. Для цього не потрібно спеціального судового чи іншого рішення.

Інший правовий режим знахідки визначено новим ЦК України (статті 339 - 341). Зокрема, передбачається, що особа, яка знайшла загублену річ, набуває після спливу шести місяців з моменту повідомлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування право власності на неї, якщо не буде встановлено власника знахідки, а якщо така особа відмовиться від цієї речі, то знахідка переходить у власність територіальної громади.

Статтю 139 ЦК УРСР присвячено правовим наслідкам виявлення бездоглядної худоби. Вона встановлює обов’язок громадянина, який затримав бездоглядну або приблудну худобу, негайно повідомити про це власника і повернути йому худобу або повідомити у 3-денний строк міліцію чи виконком селищної, сільської ради народних депутатів про цей факт. Зазначені органи вживають заходів до розшуку і на цей час передають худобу на утримання і у користування найближчому радгоспові або колгоспові. У разі невиявлення у встановлені цією статтею строки власника (протягом 6 місяців - власника робочої або великої рогатої худоби і 2 місяців - власника дрібної худоби з дня прийняття її на утримання) худоба переходить безоплатно у власність колгоспу, а худоба, що утримувалася у радгоспі, - у власність держави і включається до складу майна цього радгоспу (нині - КСП).

За новим ЦК України бездоглядна домашня тварина, власник якої не виявлений, може перейти з додержанням спеціального порядку у власність її утримувача чи користувача, а у разі їх відмови - до відповідної територіальної громади (статті 342 - 343).

Скарб, тобто зариті у землю або приховані іншим способом валюта, валютні та інші цінності, власник яких невідомий або внаслідок закону втратив на них право, повинен бути зданий особою, що його виявила, фінансовому органові і переходить у власність держави (ч. 1 ст. 140 ЦК УРСР). Державна власність у такому разі виникає автоматично без спеціального судового чи іншого рішення. Особі, яка виявила і здала скарб фінансовому органові, видається винагорода у розмірі 25 відсотків вартості зданих цінностей. Не виплачується винагорода особам, у коло службових обов’язків яких входять розкопки і розшуки відповідних цінностей. Вони можуть бути заохочені при виявленні цінностей на загальних підставах (грошовою премією, цінним подарунком тощо). Відносини, пов’язані з виявленням скарбу та його здачею, регулюються також вищезгаданою Інструкцією про порядок обліку, оцінки і реалізації конфіскованого, безхазяйного майна, майна, яке перейшло за правом спадкування до держави, і скарбів.

За новим ЦК України у власність держави переходить лише той скарб, який є пам’яткою історії та культури, а особа, яка виявила скарб, набуває за передбачених законом умов право на винагороду в розмірі до 10 відсотків від вартості скарбу (ст. 345).

Наступна підстава виникнення права державної власності є вилучення безгосподарно утримуваного майна, що є пам’яткою історії та культури (ст. 136 ЦК УРСР). Встановлюючи можливість переходу такого майна до держави, законодавець виходить із значимості його, а також з обов’язку власника піклуватися про свою власність.

Громадянина, який безгосподарно ставиться до належного йому майна, що є пам’яткою історії чи культури, державні органи охорони пам’яток повинні попередити про припинення такого ставлення. У разі невиконання вимоги суд може вилучити це майно за позовом зазначених органів. Пред’явлення позову можливе і без попередження, якщо існує невідкладна потреба забезпечити збереження пам’яток історії чи культури. При вилученні майна, що є пам’яткою історії та культури, власникові відшкодовується його вартість у розмірі, встановленому за згодою сторін, а в разі спору - судом. Закон не виключає можливості викупу у громадянина пам’яток історії та культури, щодо яких він не може створити необхідний режим утримання (ч. 2 ст. 136 ЦК УРСР). Якщо ж на такий викуп власник не дає згоди, то за позовом державних органів охорони пам’яток суд може вилучити у нього пам’ятки історії та культури.

У новому ЦК України в основному збережено порядок викупу пам’яток історії та культури і переходу їх у власність держави (ст. 354). Водночас дія положень цієї статті поширюється на всіх суб’єктів права власності.

Перелічені підстави виникнення права державної власності сформувалися переважно у період існування єдиної загальнонародної соціалістичної власності. Тому у даний час змінилося їх значення у формуванні державної власності, з’являються нові підстави її виникнення. Так, загальнодержавна власність України поповнювалася за рахунок передачі підприємств та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України. До державного та місцевих бюджетів надходять кошти від приватизації загальнодержавної та комунальної власності.

Згідно зі ст.1 Закону України "Про обернення майна Компартії України та КПРС на державну власність" від 20 грудня 1991 р. усе майно КПРС і майно Компартії України, а також майно партійних комітетів Компартії України в м. Києві визнано загальнодержавною власністю, а майно, передане на баланс Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад народних депутатів, крім м. Києва, визнано комунальною власністю.

Постановою Верховної Ради України "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" від 14 лютого 1994 р. майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташоване на території України, оголошено тимчасово загальнодержавною власністю до законодавчого визначення суб’єктів права власності такого майна.

Комунальна власність створюється за рахунок державного майна, переданого у власність територіальній громаді, майна, створеного комунальними підприємствами, податкових платежів та за іншими підставами, не забороненими законом. Законом України "Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності" від 3 березня 1998 р.3 визначені правові засади передачі об’єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність, а також об’єктів права комунальної власності у державну власність. У ньому, зокрема, визначено: об’єкти передачі; порядок прийняття рішень про передачу; умови передачі; оформлення передачі. Законом встановлено, що передача об’єктів здійснюється безоплатно і оформляється відповідним актом приймання-передачі, який водночас засвідчує момент переходу права власності від одного власника до іншого. За умов, передбачених новим ЦК України право комунальної власності може виникнути на безхазяйне майно, на знахідку, на бездоглядну худобу.

3. Суб’єктно-об’єктний склад державної форми власності

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про власність», суб’єктами права власності в Україні визнаються народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Таким чином, українське законодавство визнає народ України та державу (мається на увазі держава Україна) суб’єктами права державної власності України, тобто утверджує тим самим двосуб’єктний склад учасників такої власності. Однак, як свідчать наступні статті цього закону, коло цих суб’єктів фактично є значно ширшим. Так, у ст. 32 Закону «Про власність» вже зазначається, що суб’єктами права державної власності є: держава в особі Верховної Ради України щодо загальнодержавної (республіканської) власності; адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів щодо комунальної власності; Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України; Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають у загальнодержавній власності.

Таке розмаїття суб’єктів права державної власності України не може не викликати запитання з приводу такої законодавчої конструкції багатосуб’єктності щодо однієї з форм власності, адже загальновідомим є факт, що в однієї і тієї ж речі може бути лише один власник. Лише за таких умов можливе нормальне правове функціонування інституту права власності як юридичного інструменту привласнення та розподілу матеріальних благ.

В тих же випадках, коли кілька осіб мають бажання спільно набути у власність одну річ, для цього існує право спільної власності, суб’єкти якого є співвласниками цієї речі. При цьому кожному з них належить певна визначена або не визначена наперед частка в праві власності на відповідний об’єкт. Однак така конструкція непридатна для застосування щодо державної власності, суб’єктом якої може бути одна особа, в т.ч. та, яка являє собою колективне утворення, наприклад, народ держави.

Закладена в Законі «Про власність» концепція багатосуб’єктності суперечить принципам інституту права власності, згідно з яким у неподільного майна може бути один власник з абсолютними повноваженнями господаря щодо цього майна. Певною мірою ця суперечність була вимушеною, адже в Україні, яка обрала шлях самостійного державотворення не було ще необхідного законодавчого досвіду в сфері створення нового інституту права власності. Власне і в радянський період питання суб’єктного складу права державної власності не досліджувалося, адже єдиним суб’єктом неподільної державної власності вважалася держава, що вважалося незаперечною аксіомою. І все ж таки головною причиною введення багатосуб’єктності на державну власність стала відсутність у правовій науці досліджень щодо розмежування понять «суб’єкти права власності» та «суб’єкти здійснення права власності». Перше поняття характеризує власника, якому належить на праві власності певне майно, друге - осіб, які можуть і не бути власниками майна, але є уповноваженими законом чи власником здійснювати його правомочності. Коло таких осіб може бути досить широким і не завжди завідомо визначеним. Безперечно, власник майна завжди може виступати одночасно і суб’єктом здійснення права власності, а в необхідних випадках може делегувати належні йому повноваження іншим особам, права яких будуть похідними.

Можуть бути випадки, коли власники в силу тих чи інших причин не можуть здійснювати повноважень володіння, користування та розпорядження майном (наприклад, малолітні, недієздатні та ін.). Не може безпосередньо здійснювати правомочності власника також народ, організований в державу. Для реалізації ним цього права якраз і необхідний відповідний правовий механізм та відповідні суб’єкти, здатні це робити. І такий правовий механізм існує в кожній державі. Для його функціонування визначаються відповідні державні органи або створюються для цього спеціальні органи, наприклад, Фонд державного майна України. В Російській Федерації такими державними органами є Державний комітет РФ по управлінню державним майном, Російський фонд федерального майна.

Саме ця обставина не була врахована законодавцями при прийнятті Закону «Про власність».

Насамперед необхідно визначити, що оскільки в новій Конституції України комунальна власність відмежована від державної і таким чином набуває ознак самостійної форми власності, то відповідно в законодавстві про власність мають відбутися адекватні зміни.

Чинний Закон України «Про власність» досить детально регламентує перелік майна, яке може бути у державній власності. Відповідно до п. 1 ст. 34 Закону «Про власність», загальнодержавну (республіканську) власність складають: земля; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення; кошти республіканського бюджету; республіканський національний банк, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток. Крім того, у загальнодержавній власності може перебувати також інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами (с. 2 ст.34).

Звідси можливий насамперед висновок про те, що у власності держави може бути в необмеженій кількості будь-яке майно за своїми якісними та видовими ознаками. У Законі «Про власність» містяться також деталізовані переліки майна, що може бути у власності недержавних юридичних осіб та громадян. При цьому у власності останніх може бути, як правило, таке ж окреме майно (засоби виробництва, нерухомість, транспортні засоби тощо), що і у власності держави. Більш раціональним могло б бути визначення кола об’єктів, які можуть бути лише у державній власності (наприклад, майно Збройних сил, оборонні об’єкти, інші спеціальні майнові комплекси та системи), а також об’єкти виключної власності народу України (земля, її надра тощо).

Держава як власник має право визначати кількісні та якісні показники щодо майна, яке повинно знаходитись у державній (республіканській) власності, встановлювати для нього той чи інший правовий режим, обмеження на його відчуження тощо.

Взагалі ж, залежно від цільового призначення, все державне майно можна поділити на три основні категорії: майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та утворюваних ним державних органів; майно, що забезпечує національний суверенітет та національну безпеку України; майно, що забезпечує загальнонародні потреби всього населення України. З урахуванням значення того чи іншого державного майна, Верховною Радою України визначаються об’єкти, які не підлягають приватизації. Так, відповідно до ст. 5 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств»[15] , не підлягають приватизації об’єкти загальнодержавного значення, зокрема:

а) об’єкти, які забезпечують виконання державою своїх функцій, забезпечують обороноздатність держави, її економічну незалежність та об’єкти права власності українського народу, майно, що становить матеріальну основу суверенітету України;

б) об’єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового духовного потенціалу, духовних цінностей (зокрема, об’єкти Національного космічного агентства України; архіви; майнові комплекси установ Національної академії наук України; об’єкти культури, мистецтва, архітектури, меморіальні комплекси, заповідники, парки загальнонаціонального значення);

в) об’єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використання чи реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв (зокрема, майнові комплекси підприємств по виготовленню та ремонту усіх видів зброї; майнові комплекси підприємств по випуску наркотичних, бактеріологічних, біологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних засобів, крім аптек; протирадіаційні споруди);

г) об’єкти, що забезпечують життєдіяльність держави в цілому (зокрема, майнові комплекси структурних підрозділів, що забезпечують постійне розміщення і зберігання державних резервів і мобілізаційних запасів; об’єкти державних систем стандартизації, метрології та сертифікації продукції, майнові комплекси підприємств авіаційної промисловості; атомні електростанції).

З наведеного переліку видно, що до нього включаються не конкретне індивідуально визначене майно, а відповідні майнові комплекси та системи, окремі складові частини якого в принципі можуть бути у власності й інших суб’єктів. При цьому він не може розглядатися незмінним, оскільки в нього можливе внесення тих чи інших змін, залежно від політичної та економічної ситуації в країні.

У законодавстві України передбачаються також конкретні види майна, які не можуть бути у власності громадян та недержавних юридичних осіб взагалі або такі, які можуть набуватися лише в спеціальному порядку та за наявності спеціального дозволу відповідних державних органів. Так, Постановою Верховної Ради України ще від 17 червня 1992 р. «Про право власності на окремі види майна» (з внесеними постановами Верховної Ради України від 22.04.1993 р., від 15.07.1994 р., від 24:01.1995 р. змінами)[16] був затверджений Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, а також Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна відповідно до Додатків №1 і №2.

До зазначеного переліку віднесені: зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об’єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси; вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва; бойові отруйні речовини; наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря); протиградові установки; державні еталони одиниць фізичних величин; спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності); електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та подразної дії.

Із зазначеного Переліку видно, що в ньому перераховуються конкретизовані види майна, які можуть перебувати лише у державній власності.

4. Правовий режим майна державних підприємств та установ

Для ефективного використання майна в процесі виробництва, створення нових матеріальних благ, задоволення потреб населення уповноважені органи виконавчої влади утворюють державні підприємства та державні установи, за якими законодавець закріплює майно відповідно на праві повного господарського відання і на праві оперативного управління (статті 37 і 39 Закону України "Про власність"). З юридичної точки зору повне господарське відання і оперативне управління є правовими формами реалізації права державної власності спеціально створеними суб’єктами різних організаційно-правових форм, які у встановленому порядку набувають статусу юридичної особи.

Державні підприємства, установи та інші державні організації, наділені правом повного господарського відання, правом оперативного управління, отримують певну сукупність прав та обов’язків, яка дає змогу їм здійснювати функції власника. При цьому власником майна державних підприємств, установ залишається держава, адже ще за часів римського права утвердився постулат: у однієї речі може бути лише один власник. Однак дія такого принципу має ефективність лише тоді, коли власник спроможний самостійно і безпосередньо здійснювати правомочності власника, в тому числі займатися господарською чи іншою діяльністю. Тим часом, держава не може самостійно здійснювати правомочності власника. Не завжди це можуть і окремі громадяни. Вони можуть об’єднуватися у колективні утворення, передаючи їм своє майно та здійснюючи виробничо-господарську діяльність. Тому людство активно вело пошук оптимальних правових форм, які б гармонійно забезпечували інтереси як власників, так і господарюючих суб’єктів-невласників.

У світовій практиці сформувалися різні моделі відмежування від права власності права управління нею та введення так званої розщепленої власності. Великим досягненням світової цивілізації стала поява акціонерних товариств, завдяки яким з’явилася можливість зосереджувати великі капітали за рахунок об’єднання фінансів як багатих комерсантів, так і широких верств населення, що в свою чергу забезпечувало швидке здійснення великих виробничих проектів. У зв’язку з цим справедливим було твердження К. Маркса, що без акціонерних товариств "світ і досі залишався без залізниць, якщо б довелося чекати поки накопичення не доведе деякі окремі капітали до таких розмірів, що вони могли б впоратися з побудовою залізниці".

В англо-американській правовій системі головною правовою формою реалізації права власності невласником став інститут "довірчої власності", який утверджує абсолютність прав володіння, користування і розпорядження титульного користувача майном довірчого власника.

Щодо здійснення права державної власності в багатьох зарубіжних країнах сформувалося три основні організаційно-правові форми державних підприємств: відомчі (казенні) підприємства, публічні корпорації і державні. Казенні підприємства не мають статусу юридичної особи, фінансово-господарської самостійності і фінансуються з державного бюджету. Публічна корпорація має статус юридичної особи, формується за рахунок первісного державного капіталу, а надалі діє на засадах господарської самостійності та фінансової самоокупності. Нарешті державна компанія має статус юридичної особи акціонерного типу, діє, як і публічна корпорація, на підставі індивідуального статусу (меморандуму), що його затверджує відповідний державний орган.[17]

Особливості розвитку соціалістичної економіки зумовили утвердження особливих правових форм здійснення права державної власності. Жовтнева революція 1917 р. в Росії призвела до утворення панівного державного сектора внаслідок націоналізації приватної власності. Вже першими цивільними кодексами державні підприємства, їх об’єднання, державні установи визнавалися юридичними особами (статті 16 і 19 ЦК РРФСР 1922 p., статті 16 і 19 ЦК УРСР 1922 р.). Проте у перших цивільних кодексах союзних республік колишнього СРСР нічого не говорилося про те, на якому праві за державними підприємствами та установами закріплювалося державне майно. Водночас у ст. 19 ЦК УРСР 1922 р. було застереження, що державні підприємства та їх об’єднання, які переведені на господарський розрахунок і не фінансуються в кошторисному порядку, виступають в обігу як самостійні і не пов’язані з казною юридичні особи, а за їхні борги відповідає лише майно, яке перебуває в їх вільному розпорядженні. Тому перед юридичною наукою постала складна проблема обґрунтувати правову належність майна державним юридичним особам, що виявилося досить складною справою. Лише в 40-х роках наукові пошуки завершилися результативно. Це вдалося зробити академіку А. В. Венедиктову, який у 1948 р. сформулював теорію оперативного управління, що дістала підтримку наукової громадськості, а також законодавче оформлення в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. У ст. 21 Основ було записано, що державне майно, закріплене за державними організаціями, перебуває в оперативному управлінні, що його здійснюють у межах, установлених законом, відповідно до цілей їх діяльності, планових завдань і призначення майна, права володіння, користування і розпорядження майном. Це положення було повністю відтворено в усіх цивільних кодексах союзних республік колишнього СРСР (у т. ч. у ст. 89 ЦК УРСР 1963 p.).

Обґрунтовуючи необхідність закріплення за державними органами необхідних правомочностей володіння, користування і розпорядження переданим їм державним майном на умовах оперативного управління, А. В. Венедиктов зазначав, що без цих правомочностей вони не змогли б виконувати покладені на них завдання народногосподарського плану. При цьому, на його погляд, державний орган здійснює надані йому правомочності саме у порядку оперативного управління, а не як власник. Таку позицію А. В. Венедиктова підтримали багато цивілістів (С. Н. Братусь, М. М. Агарков, О. С. Іоффе, Ю. К. Толстой, С. М. Корнєєв та ін.). З цього приводу висловлювалися й інші погляди. Так, Я. Ф. Миколенко висловив думку про можливість визнання права власності на державне майно як за державою, так і за державним органом, за яким воно закріплено. Безперечно, з законодавчим закріпленням за державними підприємствами та установами майна на праві оперативного управління дискусії щодо правової природи правомочностей державних підприємств та установ на ввірене їм державне майно втратили гостроту і перейшли в стадію коментування конкретного змісту інституту оперативного управління, адже принципова незгода з введенням законодавцем цього інституту в той період не знайшла б розуміння у юридичної громадськості, більше того, могла мати для автора опозиційної думки негативні наслідки.

Інститут права оперативного управління в цілому мав позитивний вплив на формування конструкції правосуб’єктності державних підприємств та установ як юридичних осіб. Він вніс визначеність у взаємовідносини між державою як власником і суб’єктами здійснення права державної власності, адже радянська юридична наука не запропонувала в той період іншого правового інституту реалізації права державної власності. З ідеологічних міркувань юридична наука не могла запозичити буржуазні інститути управління майном особами, які не є його власниками.

Інститут оперативного управління майном виявився досить пристосованим до адміністративно-правової економіки і проіснував кілька десятків років у незмінному вигляді. Крім того, він набув широкого практичного застосування. Необхідно відзначити надмірну нормативну зарегульованість діяльності соціалістичних державних підприємств (об’єднань) та установ. Особливо велику роль у регулюванні їх діяльності відігравали Основи цивільного законодавства, цивільні кодекси і Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 4 жовтня 1965 p., Положення про виробниче об’єднання (комбінат), затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 27 березня 1974 р., та інші нормативні акти.

Визначальними тут стали норми ст. 22 Основ та ст. 91 ЦК УРСР, згідно з якими порядок передачі державних підприємств, будівель, споруд, устаткування та іншого майна, віднесеного до основних засобів державних підприємств, іншим державним організаціям, а також колгоспам та іншим кооперативним і громадським організаціям повинен був визначатися законодавством СРСР і УРСР. При цьому державні підприємства, будівлі і споруди могли передаватися від однієї державної організації до іншої безоплатно. Така передача здійснювалася в порядку, що визначався постановою ЦВК і РНК СРСР "Про передачу державних підприємств, будівель і споруд" від 29 квітня 1935 p., постановою РНК СРСР "Про порядок передачі державних підприємств, будівель і споруд" від 15 лютого 1936 p., Положенням про порядок передачі підприємств, об’єднань, організацій, установ, будівель і споруд, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 16 жовтня 1979 р.[18]

Особливістю цих та інших нормативних актів радянського періоду було те, що вони: а) надавали право приймати рішення про передачу майна відповідним органам державного управління; б) передбачали прийняття рішення про передачу майна на підставі адміністративних актів без згоди на це самих підприємств; в) не передбачали можливості судового оскарження таких рішень.

Спеціальний порядок встановлювався також щодо розпорядження державними підприємствами устаткуванням та іншим майном, що належало до основних засобів, яке було зайвим чи невикористовуваним. Відповідно до Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство таке майно могло бути продане на розсуд самого державного підприємства іншим підприємствам і організаціям лише за умови відмови вищестоящого органу від перерозподілу лишків або у разі неодержання від нього відповіді протягом одного місяця після надіслання повідомлення про наявність лишків. Обмеженою була також правомочність державних організацій з розпорядження оборотними засобами і продукцією. Вони могли розпоряджатися сировиною, паливом, матеріалами, напівфабрикатами, готовою продукцією, грошовими та оборотними засобами відповідно до цільових призначень цих засобів і згідно з затвердженим планом (ст. 92. ЦК УРСР у первісній редакції). При цьому навіть оборотні засоби за певних умов (якщо вони навіть були понаднормативними) могли вилучатися у державного підприємства вищестоящим органом за показниками річного звіту підприємства або в разі зміни нормативів власних оборотних засобів, зумовлених збільшенням чи зменшенням виробничого плану підприємства (п. 12 Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство).

Нарешті, державні підприємства були позбавлені права вільної реалізації виготовленої продукції та вільного вибору контрагентів. Як правило, виготовлена державними організаціями продукція реалізовувалася лише на підставі актів планування, якими чітко визначалися постачальники, покупці та фондодержателі. Спеціальними нормативними актами (зокрема, Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення, Положенням про поставки товарів народного споживання) детально регламентувалися умови поставок продукції (товарів), підстави для відмови в укладенні договору поставки тощо.

Законодавство радянського періоду встановлювало й інші обмеження у здійсненні державними підприємствами правомочностей щодо закріпленого за ними державного майна. Але і наведеного достатньо, щоб зробити висновок про абсолютну залежність державних організацій від вищестоящих державних органів, зусиллями яких інститут оперативного управління фактично перетворився на інститут обмеженого оперативного управління. Тому не дивно, що у 80-х роках гостро постала проблема його реформування.

Перша спроба оновити інститут права оперативного управління та привести його у відповідність зі стрімко змінюваними суспільними відносинами була зроблена ще в Законі СРСР "Про власність в СРСР" від 6 березня 1990 p., в якому поряд з оперативним управлінням була передбачена ще одна правова форма закріплення державного майна за державними юридичними особами - право повного господарського відання. Цим законом встановлювалося, що "майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством (крім казенних підприємств), належить йому на праві повного господарського відання" (ст. 24), а "майно, що є державною власністю і закріплене власником за державною установою (організацією), яка перебуває на державному бюджеті, знаходиться в оперативному управлінні цієї установи" (ст. 26). Зазначені норми щодо двох правових форм реалізації права державної власності майже дослівно, лише з деякими незначними редакційними особливостями, були відтворені в Законі України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. З цього моменту і до теперішнього часу повне господарське відання і оперативне управління стали основними правовими формами здійснення права державної власності державними підприємствами та установами. На жаль, законодавець, запровадивши в період ринкових реформ в Україні інститут повного господарського відання та оперативного управління, лише схематично окреслив певні права та обов’язки, закріплені за державними підприємствами та установами, що звичайно не могло не позначитися на їх господарсько-виробничій діяльності. Очевидно тому розробники нового ЦК України визнали безперспективність функціонування цього інституту, а відтак йому взагалі не знайшлося місця в кодексі. Відмова від інституту повного господарського відання та оперативного управління є дещо передчасною.

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про власність" власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності, зокрема передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Наведена норма, безперечно, стосується і держави як суб’єкта права власності. Отже, держава для здійснення своїх господарсько-економічних функцій якраз і використовує інститут права повного господарського відання та оперативного управління, створюючи для цього господарюючі та інші суб’єкти зі статусом юридичної особи, яким встановлює певний обсяг повноважень.

Обсяг повноважень державного підприємства та державної установи щодо державного майна у будь-якому разі має бути тією чи іншою мірою меншим ніж у держави-власника, адже встановлення державному підприємству (установі) обсягу повноважень, адекватного обсягу повноважень, належних державі як власнику, фактично означало б втрату державою контролю за своєю власністю, а можливо і втрату самого права власності на ввірене підприємству (установі) майно. Водночас державні юридичні особи не змогли б здійснювати підприємницьку та іншу діяльність, не маючи певної майнової самостійності, адже відповідно до ст. 23 ЦК УРСР юридичними особами визнаються організації, які володіють відокремленим майном, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражі або в третейському суді. Тому інститут оперативного управління якраз і покликаний забезпечити державним юридичним особам необхідну відокремленість майна, а відтак і їх достатню цивільну правоздатність. Наявність достатньої майнової самостійності є обов’язковою умовою здійснення підприємницької діяльності будь-яким суб’єктом підприємництва. Майнова самостійність необхідна також і тим юридичним особам, які безпосередньо не є суб’єктами підприємництва, а вступають у цивільно-правові відносини для забезпечення виконання соціально-культурних, управлінських та інших завдань (наприклад, навчальним закладам, лікувальним установам, міністерствам та іншим державним відомствам). Оскільки у державних підприємств як суб’єктів підприємництва та у державних установ, діяльність яких не є підприємницькою, статутні цілі і завдання різні, то держава відповідно встановлює їм різний правовий і майновий статус та різний обсяг майнових повноважень.

У юридичній літературі виділяли дві основні форми правового режиму майна суб’єктів підприємництва, які забезпечують підприємницьку діяльність, а саме: право власності і обмежені права на чуже майно (оренда майна, повне господарське відання і за певних умов право оперативного управління). Нині в Україні формуються й інші форми правового режиму майна, на основі якого суб’єкти підприємництва здійснюють свою статутну діяльність. Насамперед йдеться про використання майна на підставі довірчого управління.

Державні юридичні особи здійснюють підприємницьку діяльність набуваючи, як правило, організаційно-правові форми підприємництва того чи іншого виду. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про підприємства в Україні" підприємство - це самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Перелічені ознаки підприємств у цілому притаманні і державним підприємствам. Однак коло організаційно-правових форм державних підприємств досить обмежене.

За Законом України "Про підприємства в Україні" відповідно до існуючих форм власності нині можуть діяти підприємства таких видів: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство засноване на власності трудового колективу підприємства; господарське товариство; підприємство, засноване на власності об’єднання громадян; комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.

Підприємство створюється згідно із рішенням власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу підприємства-засновника, організації або за рішенням трудового колективу у випадках і порядку, передбачених законодавством України (ст. 5 Закону України "Про підприємства в Україні"). Державні підприємства можуть створюватися на підставі рішень органів, уповноважених державою. Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" від 26 грудня 1992 p., приймати рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ та організацій, заснованих на загальнодержавній власності, мають право міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органи державної виконавчої влади. Вони ж затверджують статути державних підприємств. До Закону України "Про підприємства в Україні" були внесені зміни, які передбачили так звані казенні підприємства, визначили особливості створення, ліквідації, реорганізації, управління та діяльності казенного підприємства. Оскільки ці особливості є досить істотними, то їхній правовий статус буде висвітлено окремо.

У юридичній літературі управлінські відносини, що виникають з приводу державної власності, відносять до адміністративно-правових. За своєю формою таке рішення, викладене у наказі міністерства чи іншого органу виконавчої влади, дійсно містить зовнішні ознаки адміністративного акта. Однак по своїй суті це рішення є ні чим іншим, як волевиявленням держави на здійснення правомочностей власника через уповноважені органи шляхом створення господарюючого суб’єкта з правами юридичної особи. На користь цього висновку свідчить і той факт, що треба було б застосовувати аналогічний підхід і до тих рішень про створення підприємства, які приймаються недержавною юридичною особою (власником) або на підставі установчого договору кількох власників. Проте у цих випадках рішення про створення підприємства є звичайним способом здійснення правомочностей власника, тобто за своїм юридичним змістом це рішення буде цивільно-правовим актом.[19]

Державне підприємство, засноване уповноваженим державним органом, вважається створеним і набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації, вчиненої відповідно до Закону України "Про підприємництво" (ст. 6 Закону України "Про підприємства в Україні"). З цього моменту державне підприємство набуває можливості здійснювати правомочності повного господарського відання, передбачені ст. 37 Закону України "Про власність". Відповідно до цієї статті, здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та меті діяльності підприємства. При цьому до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.

Чинне законодавство проголошує принцип рівних умов для розвитку усіх форм власності та їх захисту. Водночас чинне законодавство і нині іноді встановлює певні переваги для підприємств, заснованих повністю або частково на державній власності.

У ст. 37 Закону України "Про власність" не перелічуються конкретні дії, які може вчиняти державне підприємство і які становлять зміст права повного господарського відання. Безперечно, це дії з ефективного використання державного майна, його збереження, зі збільшення виробництва продукції і товарів та надання послуг, з розширення асортименту виготовлюваних продукції і товарів, з забезпечення працівників роботою, заробітною платою та безпечними умовами праці, зі створення соціальної інфраструктури та ін. Всі ці дії охоплюються правомочностями володіння, користування і розпорядження, які належать державі як власнику і делеговані нею державним підприємствам.

Звичайно, право повного господарського відання не може бути адекватним праву державної власності, оскільки держава має право обмежити державне підприємство в деяких його повноваженнях щодо розпорядження державним майном. Інша справа, чи виправданими є ті чи інші обмеження. Головне, щоб вони не суперечили статутним цілям і не перешкоджали їх здійсненню. Законодавство початку 90-х років передбачило досить значну кількість обмежень обсягу повноважень державних підприємств. Так, державний орган, уповноважений управляти державним майном, набував права без згоди підприємств здійснювати їх реорганізацію та ліквідацію (ст. 33 Закону України" Про власність").

У п. 6 ст. 10 Закону України "Про підприємства в Україні" (у первісній редакції) містилася норма про те, що безоплатна передача і надання підприємствами матеріальних цінностей громадянам здійснюються з дозволу власника або уповноваженого ним органу, крім випадків, передбачених законодавством України. Однак Декретом Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. дію цього пункту в частині здійснення державними підприємствами безоплатної передачі майна громадянам було зупинено.

Фактично державні підприємства були зрівняні в своєму майновому статусі з підприємствами інших форм власності. Відсутність чітко визначених законодавцем обсягу повноважень державних підприємств призвело згодом до багатьох небажаних негативних наслідків у їх діяльності. Зокрема, керівники деяких підприємств, зловживаючи своїм посадовим становищем, за безцінь стали відчужувати державне майно. Масового поширення набули процеси заснування державними підприємствами інших суб’єктів підприємництва, створення малих підприємств і кооперативів, до яких передавалися значні грошові кошти, цінне обладнання й устаткування, внаслідок чого саме державне підприємство зазнавало збитків. Переважна частина новостворених малих підприємств фактично паразитувала за рахунок державних підприємств, виступаючи лише посередниками у реалізації їх продукції.

Хоч і зі значним запізненням, але поступово в країні почали вживати заходів щодо усунення негативних явищ у діяльності державних підприємств.

Так, Законом України від 7 липня 1992 р. п. З ст. 10 Закону України "Про підприємства в Україні" було доповнено абзацом такого змісту: "Відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що визначається Фондом державного майна України. Одержані в результаті відчуження зазначеного майна кошти направляються виключно на інвестиції".

В умовах перехідного періоду від планової економіки до ринкових засад господарювання запровадження цієї норми слід визнати виправданим заходом. Однак вона не давала чіткої відповіді на те, чи поширюється її дія на майно, закріплене за комунальними підприємствами. Невизначеним залишився порядок відчуження державного майна, не закріпленого за державними підприємствами чи установами.

Наступним кроком були заходи, передбачені Декретом Кабінету Міністрів України "Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств" від 31 грудня 1992 р. Декретом, зокрема, передбачалося, що державні підприємства не можуть бути засновниками підприємств будь-яких організаційних форм та видів, господарських товариств, кооперативів. Відповідно правонаступниками державних підприємств стосовно суб’єктів підприємницької діяльності, створених за їх участю, визнавалися органи, уповноважені управляти державним майном, та державні органи приватизації (щодо суб’єктів зі змішаною формою власності).

Другою правовою формою закріплення державного майна за юридичними особами є право оперативного управління. У правовому аспекті оперативне управління та повне господарське відання не мають істотних відмінностей. Однак зміст правомочностей в оперативному управлінні значно вужчий, ніж у господарському віданні. Відповідно до ст. 39 Закону України "Про власність" майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою (організацією), яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління. Державні установи (організації), що перебувають на державному бюджеті і можуть у випадках, передбачених законодавчими актами України, здійснювати господарську діяльність, мають право самостійно розпоряджатися доходами від такої діяльності і майном, придбаним за рахунок цих доходів (п. 2). Крім того, в п. З ст. 39 також зазначається, що державна установа (організація) відповідає за своїми зобов’язаннями коштами, що є в її розпорядженні, а при їх недостатності таку відповідальність несе власник. Безперечно, у такій редакції ст. 39 Закону України "Про власність" практично не встановлює меж здійснення правомочностей державною установою щодо ввіреного їй державного майна. З певністю можна лише стверджувати, що до права оперативного управління не застосовуються правила про право власності, як це застережено законодавцем щодо права повного господарського відання. Звідси можливий висновок, що державні установи можуть здійснювати щодо ввіреного їм державного майна не будь-які дії, не заборонені законом, а лише ті, які передбачені законодавчими актами та їх статутами (положеннями).

Особливості правового статусу державних казенних підприємств. Нині правовий статус казенних підприємств визначений переважно Законом України "Про підприємства в Україні" (статті 2, 10, 37 - 39) та положеннями Типового статуту казенного підприємства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1998 р. Так, майно, що перебуває у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому на праві оперативного управління. Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство володіє та користується цим майном, а розпоряджається закріпленим за ним на праві оперативного управління майном, що є у державній власності і належить до основних фондів підприємства, лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним майном (ст. 10).

Створюються казенні підприємства за рішенням Кабінету Міністрів України шляхом перетворення державних підприємств, які не підлягають приватизації, на казенні підприємства. Таке рішення приймається, якщо підприємство проводить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може здійснюватися тільки державним підприємством, або якщо головним споживачем продукції підприємства (більш як 50 відсотків) є держава, або якщо підприємство є суб’єктом природних монополій. За рішенням Кабінету Міністрів України здійснюється також ліквідація та реорганізація казенного підприємства.

Органами управління казенними підприємствами є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, які, зокрема, призначають на посаду та звільняють з посади керівника казенного підприємства за погодженням з Кабінетом Міністрів України, затверджують статут казенного підприємства та зміни до нього, здійснюють контроль за додержанням статуту та використанням державного майна (ст. 38). За загальним правилом, казенне підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями у повному обсязі коштами та іншим майном, за винятком основних фондів. Лише у разі недостатності таких коштів та майна відповідальність за зобов’язаннями казенного підприємства несе власник, тобто держава (ст. 39). Отже, є підстави стверджувати, що правомочності оперативного управління у казенного підприємства значно обмежені порівняно з державними підприємствами, за якими державне майно закріплюється на праві повного господарського відання.

Особливості правового статусу комунальних підприємств, установ та організацій. Відповідно до ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання прийняття рішень про створення, ліквідацію, реорганізацію підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади.

Поки що в Україні немає законодавчого акта, який би визначав обсяг правомочностей комунальних підприємств, установ та організацій щодо закріпленого за ними на праві повного господарського відання та права оперативного управління комунального майна. Тому нині, коли комунальна власність стала самостійною формою власності, конкретний зміст права повного господарського відання комунальних підприємств та права оперативного управління комунальних установ та організацій може визначатися їх статутами (положеннями), які затверджують відповідні органи місцевого самоврядування або інші уповноважені органи.


Висновок

Зміст права власності як суб’єктивного права особи-власника утворюють повноваження володіння, користування та розпорядження майном. Кожна з перерахованих правомочностей є обов’язковим елементом права. Не є винятком тут і право державної власності, яке може ефективно забезпечувати своє функціональне призначення лише за наявності у держави як власника усього комплексу правомочностей. Однак ці правомочності у суб’єкта права державної власності мають специфічне забарвлення, адже держава, на відміну від фізичних осіб, не може безпосередньо володіти, користуватися та розпоряджатися майном. Тому держава делегує ці правомочності спеціально уповноваженим на це особам - суб’єктам здійснення права державної власності.

Загальновідомо, що володіння - це фізичне панування над майном, яке проявляється в його безпосередньому утриманні, збереженні та в управлінні. Безумовно, володіння державним майном повинно бути законним, правомірним. Це можливо лише тоді, коли державне майно набуте за належною правовою підставою. При цьому тут діє загальний принцип, закріплений ст. 49 Закону «Про власність», а саме: «Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним судом, третейським судом.

За допомогою права користування майном забезпечується можливість власника шляхом вчинення різноманітних дій по вилученню з майна корисних властивостей та задоволенню потреб власника та інших осіб, визначених власником. Особливість користування державним майном полягає насамперед у тому, що використовується воно для забезпечення загальнодержавних потреб або для задоволення потреб певної категорії населення. Іншими словами, держаною власністю користуються, в тому числі і безоплатно, також ті особи, які не є її суб’єктами.

І нарешті, власник має право на свій розсуд розпоряджатися належним йому майном. Здійснювати право розпорядження державною власністю знову ж таки можуть лише уповноважені законом особи. Однак межі здійснення права розпорядження чітко визначаються державою через закон.

В чинному законодавстві України лише в загальних рисах визначено зміст загального управління державною власністю. Визначальними у вирішенні цього питання є положення п. 2 ст. 33 Закону «Про власність», відповідно з якими державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України. Однак, як засвідчив проведений раніше аналіз законодавчих актів, що регулюють такі відносини, в них дається лише орієнтовний перелік способів управління державною власністю, застосовуваних уповноваженими на це державними органами. Безперечно, позитивно вплинуть на вирішення питань управління державною власністю Закон про державні адміністрації, новий Закон «Про власність», Закон «Про Фонд державного майна України», які поки що знаходяться на розгляді Верховної Ради України. Однак їх прийняття не може повністю вирішити дану проблему. Нині вкрай необхідно терміново розробити та прийняти Закон України «Про управління державним майном», Закон «Про державні підприємства та установи». В Законі «Про управління державним майном» мають бути чітко визначені повноваження органів, уповноважених управляти державним майном, порядок створення, реорганізації та ліквідації державних підприємств та установ. На наш погляд, доцільно було б утворити спеціальний Комітет державного майна, який би реалізовував державну політику щодо ефективності використання державної власності, захист права державної власності тощо. Законом України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, що розташовані на території України» та Постановою Верховної Ради України від 14 лютого 1992 р. «Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності» здійснення таких функцій покладалося на Фонд державного майна України, який одночасно був також органом по здійсненню приватизації. Оскільки Фонд державного майна України в силу різних причин не міг оперативно здійснювати свою діяльність Декретом Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. у Фонду державного майна були вилучені функції по управлінню державним майном (за деякими винятками, наприклад, в частині повноважень орендодавця) і залишені функції органу приватизації. При цьому Законом «Про Фонд державного майна України», повернутому Президентом України, на Фонд знову покладаються деякі завдання, не пов’язані з приватизацією державної власності. Зокрема, ведення реєстру нерухомого майна, яке перебуває у державній власності, здійснення повноважень орендодавця цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів, нерухомого майна, що перебуває у державній власності, що не узгоджується з ст. 114 Конституції України, за якою повноваження по управлінню об’єктами державної власності покладені на Кабінет Міністрів України. Очевидно, саме Кабінету Міністрів України належить право визначити перелік органів виконавчої влади, яким він делегує ці повноваження. Однак передача функцій по управлінню державним майном різноманітним міністерствам і відомствам, державним адміністраціям без визначення у цій сфері відносин єдиного координуючого органу призвела фактично до втрати державного контролю за використанням та збереженням державної власності.

Потребує свого вирішення проблема оновлення інституту права повного господарського відання та оперативного управління.

Останнім часом в юридичній літературі все активніше заперечується необхідність збереження права повного господарського відання як правового атрибуту соціалістичної системи права. На думку Я.М. Шевченко, оскільки з розвитком права власності як приватного права держава також буде виступати як приватна особа, то зайвою стане сама організаційно-правова форма підприємства, яке має перетворитися в акціонерне чи інше господарське товариство.

Пропонується також законодавче закріпити дві організаційно-правові форми для підприємств публічної державної і комунальної власності: а) казенні підприємства в збитковій сфері діяльності, які дотуються за рахунок державного чи місцевого бюджету, володіють майном на праві оперативного управління, але не є самостійними суб’єктами підприємництва; б) публічні (державні чи комунальні) акціонерні товариства, в яких державі чи адміністративно-територіальній одиниці повинен належати весь або контрольний пакет акцій.

Однак в обох випадках не дається відповідь щодо того, на якому ж праві мають володіти майном міністерства, відомства, інші органи виконавчої влади, різні лікувальні, навчальні та інші установи, що перебувають на державному чи місцевому бюджеті та мають статус юридичної особи. Таким юридичним особам також необхідно вступати в різноманітні правовідносини, укладати угоди тощо. На наш погляд, за такими державними установами майно має закріплюватися на праві оперативного управління, яке підтверджує їх достатню майнову самостійність і забезпечує їх статус суб’єкта права.

Безперечно, юридична наука повинна вести науковий пошук нових правових форм закріплення майна за державними підприємствами і установами. Не може тут бути застосований досвід англосаксонського права, в якому домінуючим речовим інститутом є інститут довірчої власності. Але, як вже зазначалося в літературі, спроби юристів впровадити інститут права довірчої власності в країнах з континентальною системою права, не знайшли широкої підтримки. Водночас останнім часом в багатьох країнах досить активно став формуватися інститут довірчого управління, який набув широкого розповсюдження в сфері посередницької діяльності з фінансами. В Україні інститут довірчого управління вперше був закріплений в Декреті Кабінету Міністрів України «Про довірчі товариства». Однак численні зловживання, допущені довірчими товариствами з фінансами вкладників, дещо загальмували становлення інституту довірчого управління. Це стало однією з причин гальмування роботи по розробці спеціального закону про довірче управління майном. Незважаючи на це, в проекті нового ЦК довірчому управлінню присвячена самостійна глава «Довірче управління майном». Аналіз її положень свідчить про те, що довірче управління майном базується на договорі, що укладається між довірителем (установником управління) і довірчим управителем. Тобто, довірче управління майном є інститутом зобов’язального права, що звичайно дещо обмежує майнову самостійність довірчого управління. Ця обставина відповідно звужує можливості його застосування у здійсненні права державної власності. І все-таки певна практика щодо довірчого управління державним майном вже існує. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1995 р. № 1056 затверджено Порядок управління акціями, паями, частками господарських товариств, які перебувають у загальнодержавній власності, а наказом Фонду державного майна України від 11 жовтня 1996 р. затверджене Положення про порядок призначення уповноваженої особи на здійснення функцій з управління акціями, паями, частками господарських товариств, які перебувають у загальнодержавній власності. Відповідно з уповноваженою особою (фізичною чи юридичною) укладається договір доручення на здійснення функцій з управління акціями, паями, частками господарських товариств, які перебувають у загальнодержавній власності. Таке управління державним майном може мати своє поширення у майбутньому.


Список використаної літератури:

1. Конституція України від 28.06.1996 р. //Відомості Верховної Ради, 1996, N 30, ст. 141.

2. Закон України “Про власність” від 07.02.1991 р. № 697 – ХІІ// Відомості Верховної Ради, 1991, N 20, ст.249.

3. Боброва Д.В., Кузнецова Н.С. в кн.: Цивільне право. Загальна частина. -К., 1995.-С.212.

4. Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданского права. - М., 1963. - С. 21 – 23.

5. Венедиктов А.В. Государственная социалистическая собственность. - М., 1948. - С. 22-28.

6. Грузінова Л.П., Пеньківський В.Р. Деякі питання розвитку інституту власності і націоналізації в аспекті соціально-економічних проблем //Концепція розвитку законодавства України. - К., 1996. - С. 263-264.

7. Дзера О. В. Розвиток права власності громадян в Україні. - К., 1996. - С.4.

8. Дзера О.В. Розвиток права власності початкового періоду реформ в Україні //Реферативный обзор действующего законодательства Украины и практика его применения. - К., 1995. - С. 32.

9. Економіко-правові проблеми трансформації відносин власності в Україні. - К., 1997. - С. 7.

10. Кампо В.М. Проблеми становлення і розвитку комунального права України //Концепція розвитку законодавства України. Матеріали науково-практичної конференції. - К., 1996. - С. 149-155.

11. Концепція розвитку законодавства України. Матеріали науково-практичної конференції. - К., 1996. - С. 144-155.

12. Ленин В.И. Полное, собрание сочинений. - Т.35. - С. 411.- М., 1985.

13. Маркс К., Енгельс Ф. - Соч. - т. 46. - С. 23.

14. Пронська Г.В. Право колективної власності у підприємницькій діяльності в Україні// Концепція розвитку законодавства України. - К., 1996. - С. 272-273.

15. Селіванов В. М., Паламарчук В. О. Відносини власності в процесі демократичної трансформації українського суспільства //Економіко-правові проблема трансформації відносин власності в Україні - К, 1997 - С. 5-11.

16. Семчик В.І. Аналіз законодавства України про власність // Реферативный обзор действующего законодательства Украины и практика его применения. - К., 1995. - С. 35-43.

17. Суханов Е.А. Лекции о праве собственности. - М., 1991. - С. 18-19.

18. Тези доповідей науково-практичної конференції "Проблеми підготовки нового Цивільного кодексу України". - К., 1993. - С. 81.

19. Толстой Ю.К. Понятие права собственности //Проблемы гражданского и административного права. - Ленинград, 1962. С. 194.

20. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Д. В. Боброва, О. В. Дзера, А. С. Довгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 3000 пр. — (Тв. пал.). Кн.1. — 861 с. Кн.2. — 780 с.

21. Червоний Б.С. Методологічні проблеми регулювання відносин власності в законодавстві України // Економіко-правові проблеми трансформації відносин власності в Україні. К., 1997. - С.С. 42-44 та ін.

22. Шевченко Я.Н. Законодательное регулирование отношений собственности //Реферативный обзор действующего законодательства Украины и практика его применения. - К., 1993. -С.12-13.


[1] Селіванов В. М., Паламарчук В. О. Відносини власності в процесі демократичної трансформації українського суспільства // Економіко-правові проблема трансформації відносин власності в Україні —К, 1997 - С. 5-11.

[2] Суханов Е.А. Лекции о праве собственности. - М., 1991. - С.7-10; Дзера О. В. Розвиток права власності громадян в Україні. - К., 1996. - С.4.

[3] Маркс К., Енгельс Ф. - Соч. — т. 46. — С. 23.

[4] Економіко-правові проблеми трансформації відносин власності в Україні. —К., 1997. —С. 7.

[5] Підопригора О.А. Основи римського приватного права. —К., 1995. -С.С. 102-104.

[6] История государства и права России. —М., 1994. —С. 41.

[7] Ленин В.И. Полное, собрание сочинений. — Т.35. - С. 411.- М., 1985.

[8] Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданского права. — М., 1963. —С.С. 21—23.

[9] Історія держави і права України. - К., 1996. С.С.3—218.

[10] Відомості Верховної Ради УРС.Р. - 1990. - №31. -Ст. 429; №34. Ст.499.

[11] Відомості Верховної Ради УРСР. -1991.- Ст. 249.

[12] Дзера О.В. Розвиток права власності громадян в Укроїні. - К., 1996. —С.С. 91-95.

[13] Концепція розвитку законодавства України. Матеріали науково-практичної конференції. - К., 1996.- С. 144-155.

[14] Гринюк Р.Ф. Комунальна власність як економічна основа місцевого самоврядування; Кампо В.М. Проблеми становлення і розвитку комунального права України // Концепція розвитку законодавства України. Матеріали науково-практичної конференції. —К., 1996. — С.С. 149-155.

[15] Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 17. - Ст. 122.

[16] Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №35. - Ст. 517; 1993. № 22. - Ст. 233; 1994. - № 34. - Ст. 322; 1995. - № 13. - Ст. 33.

[17] Дзера О.В. Розвиток права власності початкового періоду реформ в Україні //Реферативный обзор действующего законодательства Украины и практика его применения. - К., 1995. - С. 32.

[18] Грузінова Л.П., Пеньківський В.Р. Деякі питання розвитку інституту власності і націоналізації в аспекті соціально-економічних проблем // Концепція розвитку законодавства України. - К., 1996. - С. 263 - 264.

[19] Шевченко Я.Н. Законодательное регулирование отношений собственности //Реферативный обзор действующего законодательства Украины и практика его применения. - К., 1993. - С. 12 - 13.