Дії – ю.ф. зв’язані з волею осіб.
Залежно від того, чи відповідають цив.-правовим нормам дії, вони поділяються на правомірні і неправомірні (протиправні).
Правомірні – відповідають вимогам законодавства (угоди, юр. вчинки тощо).
Неправомірні – вчиняються з порушенням вимог законодавства.
Поняття та умови дійсн. угод
Угоди – це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних справ та обов’язків.
Для того, щоб угода мала належну юрид. силу, вона повинна задовольняти ряд умов – умови дійсності угод:
а) про форму;
б) про сторони;
в) про зміст угоди;
г) про відповідальність (єдність) внутрішньої волі і волевиявлення сторін.
Угода, укладена з порушенням зазначених умов визначається законодавством недійсною.
Недійсною має бути визначена угода, яка не відповідає вимогам закону, навіть якщо вона не підпадає під жодну з означених недійсних угод. Якщо таку угоду укладено, але не виконано, то суд або арбітраж визнає недійсною без застосування будь-яких санкцій до сторін, оскільки вони ще не порушили закон.
Якщо вже угоди були повністю або частково виконані – то кожна стор. зобов’язується повернути другій стороні все одержане за угодою, тобто сторони поновлюються в стані, в якому перебували до укладення угоди. Такі наслідки недійсності угоди у науці називаються двосторонньою реституцією.
Форми угод та наслідки їх недотримання
Форма волевиявлення – це форма угоди. Угоди можуть укладатись усно або у письмовій формі (простій або нотаріальній). Форма угоди обирається за розсудом осіб, які її укладають за виключенням випадків, коли закон зобов’язує укласти угоду у певній формі. ЦК не дає вичерпного переліку випадків укладання угод у письмовій формі. Письмові угоди мають бути підписані особами, які їх укладають. Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписатися, то за його дорученням угоду може підписати інший громадянин. Підпис останнього посвідчується організацією, в якій працює чи навчається гром-нин, що укладає угоду або амін. стаціонарного лікувально-проф. закладу, де він перебуває на лікуванні, або органом чи посадовою особою, що вправі вчиняти нотаріальні дії.
Наслідки недотр. форми угоди. Недійсність угоди обмеження у виборі доказів для підтвердження угоди.
Недотримання форми угоди викликає її недійсність лише у випадку, коли такий наслідок прямо передбачений у законі.
Поняття і види строків у цивільному праві
Правовий строк - період або момент у часі, з настанням або закінченням якого пов’язано певну дію або подію, які мають юридичн. значення.
1) за підставами встановлення
а) законом (авт. право)
б) амін. актом
в) угодою (позика).
г) рішенням суду, арбітражного або третейського суду.
2) за ступенем самостійності учасників
а) інкеративні (не підлягають зміні)
б) диспозитивні (визнач. сторонами)
3) за розподілом обсягу прав і обов’язків сторін по окремих періодах часу розрізняють:
а) загальні
б) окремі
Загальне значення для всіх інститутів цивільного права має поділ строків за способами їх встановлення (календ. дата, період часу, вказівка на подію, момент витребування кредитора тощо).
Позовна давність – строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено.
Види п. дав.:
а) загальні – 3 р.
б) скорочені (для окремих видів вимог). – 6 м., 2 м.
Перебіг загального або скороченого строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. За загальним правилом, воно виникає з дня, коли особа дізналась, або повинна була дізнатись про порушення свого права.
Позовна давність
П.д. – строк для захисту права за позовом особи, право якої поруш4ується.
Тривалість. Законодавство передбачає 2 види строків позов. давн.:
а) загальні – 3 р.
б) спеціальні – 6 м, 2 м.
Перебіг строків п.д. зупиняється у випадках:
а) коли пред’явленню позову перешкоджає надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (непереборна сила);
б) коли позивач або відповідач перебуває у складі Зб. Сил, переведений на військ. стан.
Перебіг строку п.д. зупиняється якщо ці обставини виникли або продовжували існувати в останні 6 місяців строку давності, а якщо вказаний строк менший 6 м. – протягом строку давності.
Переривання п.д. допускається лише:
а) при пред’явленні позову у встановленому порядку (пред’явлення позову, залишеною без розгляду, не перериває перебігу строків позовної давності);
б) в спорах, в яких однією або двома сторонами є громадяни, перебіг строку позовної давності переривається здійсненням зобов’язаного особою дій, що свідчить про визнання боргу.
Поновлення. Якщо суд визнає поважною причиною пропуск строку позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Право приватної власності: суб’єкти, зміст, підстави наб.
Суб’єктами приватної власн. є гром. Укр., іноземні громад. та особи без громад., тобто лише фізичні особи.
Зміст:
1) право володіння;
2) право користування;
3) право розпорядження.
1) Володіння кожен громад. здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами.
2) - // - . Може бути позбавл. можливості, всупереч власній волі, користув. своєю власністю (позбав. волі).
3) Воно остаточно утвердж. абсолютну владу гр.-на над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі майна іншим особам або відчуження його за угодою продажу, дарування тощо.
Загальною умовою визнання громадянина власником набутого майна є правомірність його одержання:
1) виникн. пр. власності на доходи, від участі в суспільному виробництві;
2) - // - на доходи гр.-ян від індивідуальної праці та підприємницької діяльності.
3) - // - за договором та іншими право чинами.
4) - // - внаслідок приватизації об’єктів державної власності за приватизаційними майновими сертифікатами.
Право спільної власності
Майно може належати на праві власності не лише одній, а й Кольком особам одночасно.
Об’єднане майно може належати на праві спільної часткової або спільної сумісної власності. З правової точки зору між двома різновидами спільної власності існують певні відмінності. Так, кожен учасник, спільної часткової власності має чітко визначену наперед частку у праві власності на спільне майно. Частки можуть бути рівними і нерівними. У випадку загибелі, пошкодження частини майна, якого користувався один із співвласників, останній не втрачає права спільної власності, оскільки відбувається відповідне зниження часток інших співвласників.
У спільній суміс. власн. її учасники не мають наперед визначних часток. Тут право кожного із співвл. рівною мірою поширюється на все спільне майно. Вони мають рівні права володіння користування, а за певних умов і розпорядження ним.
Частки тут можуть бути визначені при виділі або поділі майна з додержанням принципу їхньої рівності. Крім випадків, прямо передбачених законом.
Цивільно-правові та зобов’язальні способи захисту права власності
Найважлив. цивіл.-правоим засобом захисту права власн. є віндикація – витребування власником майна з чужого незаконного володіння (шляхом пред’явлення позову в суд чи арбітраж).
Віндикаційний позов не може бути задоволений. коли у відповід. речі вже немає.
Коли хтось чинить перешкоди власнику у користуванні або розпорядженні річчю, власник може вимагати усунення порушень його права. (негаторний позов).
Витрати пов’язані з усуненням порушень прав власника несе порушник.
Віндикаційний і негаторний позови належать до позовів речового характеру.
Якщо речі у незаконного володільця вже немає, не можна і вимагати її повернення. Проте, це не означає. що власник у цих випадках ніяк не може захистити свої інтереси. Він може використати зобов’язально-правові засоби захисту права власності (позов про відшкодування заподіяної шкоди).
Особисті немайнові права фізичних осіб та їх захист
Різні види особистих немайнових прав можна зібрати у 3 правових інститути:
1) право на немайнові блага, втілені у самій особистості:
а) право на ім’я;
б) на товарний знак;
в) на честь та гідність;
г) на власне зображення.
2) право на особисту недоторканість, свободу, охорону життя і здоров’я:
а) право на особисту недоторканість;
б) право на охорону життя і здоров’я;
3) право на недоторканість особистого життя:
а) цив. право на недоторканість життя;
б) право на особисту документацію;
в) право на таємницю особистого життя;
г) право на таємницю особистого спілкування.
Сьогодні у зв’язку з неурегульованістю цивільним правом багатьох особистих немайнових порав, не зв’язаних з майновими, у законодавстві відсутні й санкції, які були б спрямовані як на запобігання правопорушенням, так і на ефективний захист порушених прав. Тому наукова література пропонує закріпити у законі передусім загальне право особи на усунення порушення будь-якого її особистого немайнового права в судовому порядку, а також такі формі відповід.-ті, як громадський осуд та гром. догана, публічне вибачення, стягнення штрафу, звільнення з посади або заборона займати відповідні посади.
Захист авторських і суміжних прав
Суміжні права – право на результати творчої діяльності виконавців, виробників фонограми та організацій мовлення, пов’язаних з використанням творів літератури і мистецтва, автор. права, на які належать іншим особам.