Проте, публічні функції у ФРН та інших державах Євросоюзу виконуються не лише суб’єктами публічної адміністрації, а й іншими суб’єктами, зокрема: державними та комунальними (муніципальними) закладами, організаціями, підприємствами. Такі суб’єкти, що інституційно належать до публічного сектору, і виконують публічні функції (наприклад, невідкладна медична допомога, рятувальні служби тощо), вимагають особливого режиму праці, відмінного від праці в приватному секторі. Тому, залежно від обсягу публічних завдань (якщо за певних умов приватний сектор не повинен або не може виконувати певні завдання, хоча вони є необхідними для держави та суспільства) поняття публічної служби може розширюватися [17].
Зарубіжні вчені зазначають, що служба в суспільстві розподіляється відповідно до існування державних та недержавних організацій (громадських, корпоративних та самоврядних) на державну та недержавну [31]. Існує також поділ служби в суспільстві на публічну та цивільну. До цивільної служби належить служба в недержавних організаціях і установах, громадських та політичних об’єднаннях, а також в державних організаціях, службовці яких не мають статусу публічної служби [31]. До публічної служби відносять державну службу та службу в органах місцевого самоврядування [8]. Визначення публічної служби на законодавчому рівні міститься в Кодексі адміністративного судочинства: публічна служба – діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування [2].
Державна служба в Україні ґрунтується на таких основних принципах: служіння народу України; демократизму і законності; гуманізму і соціальній справедливості; пріоритету прав людини і громадянина; професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі; персональній відповідальності за виконання службових обов’язків і дисципліни; дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян. Перелічені принципи належать до групи загальних принципів державної служби, які закріплені у Законі України «Про державну службу», і постають вихідними, основними, керівними положеннями, правилами, на яких базується система державної служби, їх практична значимість полягає у втіленні цих засад в якості важливих елементів професійної свідомості державних службовців в їх щоденній діяльності. Виділяють також групу організаційно-функціональних принципів: єдність системи державної служби (єдина державна політика, єдина законодавча база, єдина централізована система у цій сфері); принцип політичної нейтральності (участь у політичній та громадській діяльності лише поза межами службових обов’язків та робочого часу); принцип рівності доступу до державної служби; принцип ієрархічності системи державної служби (чітко встановлена підлеглість нижчих органів та посад державної влади вищим, виконавча дисципліна); принцип стабільності кадрів державної служби (зміна керівника не може бути підставою для припинення державної служби, крім державних службовців патронатної служби); принцип системи заслуг (прийняття на службу та її проходження здійснюється у відповідності на підставі ділових та особистих якостей, компетентності та кваліфікації). Саме ці принципи визначають організаційні засади функціонування інституту державної служби. В спеціальній юридичній літературі пропонуються і інші варіанти підходів до класифікації принципів державної служби, наприклад виділяють групу конституційних принципів, або доповнюють організаційно - функціональні принципи іншими принципами, однак в цілому висловлені пропозиції не суперечать одна одній, а лише розширюють та вдосконалюють існуючі.
Висновки
В ході розгляду основної проблематики обраної теми було висвітлено ряд питань пов’язаних з державним інститутом публічної служби.
Фактично інститут публічної служби розроблений гірше ніж така його складова як державна служба, зумовлено це в першу чергу тим, що частіше увага дослідників зосереджена саме на державному аспекті цього питання. В загальному вигляді поняття публічної служби включають діяльність працівників усіх інституцій, які виконують публічно значущі, громадсько-важливі завдання та функції, у тому числі діяльність державних або муніципальних лікарів, вчителів, поштарів, працівників музеїв, притулків тощо.
Натомість, в законодавстві, а саме в Кодексі адміністративного судочинства міститься наступне визначення: публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Також слід наголосити , що в рамках розуміння вітчизняними вченими державна служба є складовою частиною публічної служби. В науці адміністративного права вироблені різні підходи до поняття державної та публічної служби. Традиційно розглядають її у трьох аспектах – соціальному (здійснення завдань та функцій держави в суспільстві), політичному (формування державної влади) та правовому (передбачає її правове регулювання).
Порівняльний аналіз міжнародного досвіду розбудови інституту державної та публічної служби свідчить про те, що єдиного підходу до цього поняття не існує, оскільки спостерігається значна різниця як у визначеннях та сферах поширення (у широкому чи вузькому значенні) державно-службових відносин, так і в сучасних моделях державної служби. Публічна служба кожної з країн є оригінальною системою зі своїми традиційними відмінностями, обумовленими плюралізмом культур та існуванням регіональних впливів
Слід зробити висновок, що ефективне функціонування органів публічної служби неможливе без існування політично-нейтральних та професійних чиновників – державних службовців. Вагомим здобутком Української Держави є те, що з 1993 року, після ухвалення Закону України «Про державну службу», наша держава і суспільство отримали можливість розбудовувати інститут державної служби, а згодом розвивати і муніципальну службу [32]. Проте, тепер також очевидно, що публічна служба в Україні потребує удосконалення, а відповідне законодавство – модернізації.
Основними вадами теперішньої публічної служби є недостатня професійність державних службовців, зумовлена нестабільністю перебування на посаді, великою плинністю кадрів, а також неналежною увагою до підвищення кваліфікації державних службовців.
Ці проблеми зумовлені недостатньою захищеністю державних службовців від звільнення за суб’єктивними мотивами, закритою системою оплати праці державних службовців та акцентом на пенсійне забезпечення у залученні на публічну службу, непрозорою системою добору на публічну службу та службові кар’єри, відсутністю ефективної державної політики щодо підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців.
Список використаної літератури:
1. Конституція України від 28.06.96 - Конституція України. — К.: Юрінком, 2007.
2. Кодекс адміністративного судочинства від 6 липня 2005 року №2747-IV // http://zakon.rada.gov.ua/.
4. Закон України «Про об'єднання громадян» від 16.06.1992 р.
5. Закон України «Про політичні партії в Україні » вiд 05.04.2001 № 2365-III.
6. Про Концепцію розвитку законодавства про державну службу в Україні : Указ Президента України від 20 лют. 2006 р. № 140/2006. – : www.zakon.rada.gov.ua.
7. Про Концепцію розвитку законодавства про державну службу : Указ Президента України від 05 січ. 2005 р. № 1/2005. – : www.zakon.rada.gov.ua.
9. Проект Закону “Про заходи державного фінансового контролю публічної служби”
11. Авер’янов, В. Дискусійні питання законодавчого регулювання державної служби в Україні / В. Авер’янов, О. Андрійко // Вісн. держ. Служби України. – 2005. – № 3. – С. 7 – 11.
14. Гуменюк В.А. Становлення публічної служби в Україні // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2006.
15. Грицяк, І. А. Розвиток європейського управління в контексті впливу на державне управління в Україні / І. А. Грицяк // Держ. упр. : теорія та практика : електрон. наук. фах. вид. – 2005.