регистрация / вход

Форма держави поняття елементи види Проблеми удосконалення державного правління державного

Міністерство освіти і науки України Прикарпатський університет імені В. Стефаника Кафедра теорії та історії держави і права КУРСОВА РОБОТА НА ТЕМУ: Форма держави: поняття, елементи, види. Проблеми удосконалення державного правління, державного устрою і державного режиму в Україні.

Міністерство освіти і науки України

Прикарпатський університет імені

В. Стефаника

Кафедра теорії та історії

держави і права

КУРСОВА РОБОТА

НА ТЕМУ:

Форма держави: поняття, елементи, види. Проблеми удосконалення державного правління, державного устрою і державного режиму в Україні.

cтудента групи Пр-1

Слюзар Т. І.

Науковий керівник:

Сисак О. М.

Калуш 2001 р.
План.

Вступ

Розділ 1. Поняття “форма держави”. Основні ознаки.

Розділ 2. Форма правління – організація державної влади. Порядок її утворення.

Розділ 3. Територіальний устрій держави:

3.1. Внутрішній поділ держави

3.2. Проста, складна федерація, конфедерація

Розділ 4. Політичний режим:

4.1. Демократичного типу

4.2. Тоталітарного типу.

Висновок.

Додаток 1 Схема структури форми держави.

Вступ.

Своєрідність конкретної форми держави будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами й цілями, що ставить перед собою держава. Іншими словами, категорія форми держави безпосередньо залежить від його змісту і визначається ним.

Будь-яка держава є єдина по суті, змісту й формі. Щоб вона активно функціонувала, щоб якісно й корисно діяв її механізм, потрібна чітко організована державна влада, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснювала б керівництво суспільством в інтересах домінуючої частини населення, а також управління загально – суспільними справами. На думку відомого юриста й філософа І.А. Ільїна, форма держави не “політична схема”, байдужа до життя людей, а жива організація влади народу. “Потрібно, щоб народ розумів свій життєвий устрій, вмів організовуватися, щоб поважав закони цього устрою і вкладав свою волю в цю організованість”.[1]

Типологія держав тісно зв'язана з поняттям форми держави. Особливості кожного конкретного типу держави встановлюються на основі аналізу його організаційного апарату, методів здійснення державної влади.

Базовою основою державно-правового будівництва в Україні є українська політико-правова доктрина, яка базується на гарантії прав людини й нації, а саме питання дотримання прав і свобод людини й громадянина є тісно пов’язане з поняттям форми держави, способу правління в тій чи іншій державі, політичного режиму держави.

На межі двох тисячоліть у світі проходять складні, заперечливі й глибокі зміни й перетворення. Сказане відноситься перш за все до України, яка лише десятиліття тому вирвалась з радянської імперії, відмовившись від політики соціалістичної країни. Адже саме в нашій країні триває перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки, саме тут поступово формується громадянське суспільство і правова держава. Подібні перетворення потребують адекватних змін у державному управлінні і правовому регулюванні. В перехідний період порівняно швидко змінюються суспільні відносини, державні органи і діюче законодавство. Усе це ставить перед нами непрості проблеми.

Проблеми удосконалення державного правління, державного устрою і державного режиму в Україні – одне з найосновніших питань сьогодення для кожного громадянина України, зокрема, та держави в цілому.

Врахування цих закономірностей – необхідна передумова побудови в Україні саме такої держави, яка могла б посісти гідне місце в Європейській та у світовій співдружності держав.

Розділ 1. Поняття “форма держави”, основні ознаки.

Кожна держава, як і будь-яке інше суспільне утворення, має бути певним чином організована, побудована, сформована, а здійснення нею влади має відбуватися певними способами, методами. В даному розділі, як у вступному, дамо визначення поняття “форма держави”, приведемо основні ознаки форми держави, спробуємо пояснити сутність та роль цих понять у житті та діяльності тої чи іншої держави, а особливо їхнє значення для прав і свобод населення країни.

Серйозний вплив на форму держави робить культурний рівень народу, його історичні традиції, характер релігійних міркувань, національні особливості, природні умови проживання й інші фактори. Окрім того, варто відмітити, що специфіку й особливості форми держави визначає також характер взаємин держави і його органів із недержавними організаціями (партіями, профспілками, суспільними рухами, церквою й іншими організаціями).

З одного боку, в межах держави можуть зустрічатись різні форми організації й діяльності державної влади, а з другого – різні держави можуть приймати однакову форму. Ця різноманітність конкретної форми держави будь – якого історичного періоду визначається перш за все рівнем розвитку суспільства, задачами й цілями, яке воно ставить перед собою. Іншими словами, категорія форми держави безпосередньо залежить від її змісту і визначається ним.[2]

Відмітимо інформаційний-сутнісний зміст розглядуваного поняття: форма держави відповідає на запитання, на яких принципах і як територіально побудована державна влада, як створюються вищі органи держави, як вони взаємодіють між собою та населенням, якими методами вона здійснюється.

Ознаки держави в ході історичного процесу розвиваються у форму держави.

Пригадаємо, що держава є універсальною політичною формою організації суспільства, центральним елементом політичної системи, тому що:

-В кожній країні може бути багато політичних організацій, а держава існує лише одна;

-Лише держава може вирішувати будь -, які загально – суспільні справи, а решта організацій вирішують, як правило, справи, що стосуються лише частини суспільства:

-Лише держава має право виступати від імені свого народу;

-Лише веління держави, втілені у правові норми, є загальнообов’язковими для всього населення країни.[3]

Отже, в ній (формі держави) перш за все втілюється зв’язок населення в політичне ціле, тобто ті публічно – владні відносини, що дозволяють розглядати державу, як об’єднання індивідів, одномасштабне суспільству, основаному на обміні товарами і діяльностями. В формі держави втілюється природа й організація публічної влади – система закладів, що управляють справами суспільства. Нарешті, в ній виражається внутрішній територіальний поділ суспільства.

Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Усі її елементи мають правову основу – вони фіксуються у конституції, законах, підзаконних актах. Хоча слід мати на увазі, що закріплені у конституційні закони правила і реальна дійсність можуть не збігатись і не відповідати дійсному характеру існуючих відносин. Слід відзначити, що поняття “форма держави” відображає єдність, взаємообумовленість об’єднаних у ній елементів, в результаті чого народжується нова якість, що не властива жодному з цих окремо взятих елементів. При цьому, форма правління і державний устрій характеризують, головним чином, структурний аспект форми держави, а державний режим – її функціональний аспект.

У різних країнах державні форми мають свої особливості, характерні ознаки, що у міру суспільного розвитку наповняються новим змістом, збагачуючись у взаємозв'язку й взаємодії. Разом із тим форма існуючих держав, особливо сучасних, має загальні ознаки, що дозволяє дати визначення кожному елементу форми держави.

Перерахуємо три основні структурні елементи поняття форми держави:

1. Державне правління . Державне правління визначається як спосіб організації вищої державної влади.

2. Державний устрій. Державний устрій – це спосіб поділу держави на певні складові частини та розподілу влади між державою та цими частинами.

3. Державний режим. Державний режим - порядок здійснення державної влади певними методами й способами.

Отже, форма держави – це її апарат, що виражається в характері політичних взаємовідносин між людьми, між людьми й державою, між державою й людьми в процесі управління ними (політичний режим), в методах організації вищих органів державної влади (форма правління) і в адміністративно – територіальному поділі держави (форма територіального устрою).[4]

Розділ 2. Форма правління – організація державної влади. Порядок її утворення.

Характер форми правління залежить від типу суспільства. В суспільствах, які не мають економічного обміну, і вимушені об’єднуватися через централізовану державну владу, формою правління є монархія. Там, де форма правління не спряжена із системою феодальної власності на землю і її верховним власником в особі монарха, вона має вид деспотії. Для суспільств, що основані на обмінних стосунках між вільними, політично рівними суб’єктами – власниками, характерна республіканська форма правління.

Форма правління обумовлюється також конкретним розташуванням соціально – політичних сил і результатами боротьби між ними; історичними особливостями окремих країн; особливостями культури народу; впливом у країні політичних процесів, в тому числі воєнних.

Політичний режим, будучи сам зумовлений тими ж соціальними факторами, впливає на форму правління більш опосередковано, визначаючи ті її змінні риси, які пов’язані з історично – конкретними політичними ситуаціями в державі.

Теорія держави, фіксуючи в його історії реально – виникаючі форми правління, виробила кілька їх класифікацій. Найбільш поширена з них – це поділ форм держави за кількістю правлячих осіб. Якщо влада належить одному – монархія, якщо багатьом – аристократія, якщо всім – демократія, або республіка. Існування такої класифікації відмічено ще Геродотом.[5] Однак і критика цього поділу має досить давню історію, піднімаючись до Платона й Арістотеля. Перший з них розрізняв форми правління в залежності від переважання в державі трьох доброчинностей: мудрості, мужності й помірності, другий – в залежності від співвідношення правильних та спотворених видів правління, називаючи правильними ті, в яких особиста цікавість правителів підлягає загальній цікавості держави, і, навпаки, спотвореними – ті, в яких переважає особиста цікавість.[6]

Допускались й інші класифікації. Монтеск’є, наприклад, звертав увагу на різні принципи – сили, які, на його думку, рухають державне життя. Він вважав, що доброчинство втілюється в демократії (республіці), помірність – в аристократії, честь – в монархії, страх – в деспотії.[7]

Зафіксований Геродотом поділ форм правління дійшов до наших днів. Фішеровський словник права називає його класичним. Правда, середня ланка геродотовської тріади – аристократична форма – була втрачена в ході розвитку державності. В результаті сьогодні мова йде про монархію й республіку, хоча окремі елементи аристократичної форми правління існують і до цих пір ( наприклад, палата лордів в англійському парламенті).

Монархія як форма правління відрізняється наступними ознаками:

· існуванням одноосібного носія верховної влади, - монарха (фараона, короля, імператора, шаха і т.п.), який користується цією владою довічно;

· порядком передачі верховної влади спадкоємцям;

· тим, що монарх представляє державу за власним правом, яке не походить від влади народу (підкреслюється божественне походження монарха);

· відсутністю юридичної відповідальності монарха, як глави держави.

Ці признаки у своїй ідеальній сукупності зустрічаються досить рідко. У Візантії, наприклад, де зі ста дев’яти імператорів сімдесят чотири були вбиті, у всіх випадках престол переходив до царевбивці не по спадщині, а за правом захоплення.

Республіка, як форма правління, відрізняється наступними признаками:

- вибранням органів державної влади на визначений термін і її колегіальним характером;

- наявністю вибраного на певний термін глави держави;

- таким характером державної влади, яка користується владними повноваженнями не за власним бажанням, а за дорученням суверенного народу;

- юридичною відповідальністю глави держави.

За історичними періодами свого існування республіки класифікуються на античні (держави – поліси – Афіни, Рим); середньовікові (феодальні – Венеція, Флоренція); буржуазні, коли республіканська форма правління досягає свого розквіту, стаючи способом політичної організації громадянського суспільства.

Республіканська форма правління з’являється там, де мова про політичне об’єднання вільних громадян, які є самостійними суб’єктами господарського й суспільного життя.

Форма правління тоталітарної держави, звичайно, є спотвореною формою республіки і відрізняється наступними признаками:

· наявністю правлячої партії, що утворює ядро політичної системи і відіграє керівну роль в управлінні всіма державними й суспільними справами країни:

· співпадінням вождя партії і глави держави в одній особі, прагнучих до довічного збереження своїх політичних постів;

· наділенням глави держави диктаторськими повноваженнями;

· формальним характером партійних і державних виборів;

· підвищеною роллю партійної й державної бюрократії, яка вирішує всі конкретні справи суспільного й державного життя;

· відсутністю юридичної відповідальності глави держави й партії.

З кінця 80-х років тоталітарна форма правління в багатьох країнах стає демократичною, тобто республіканською. На цій основі в багатьох політиків з’явилась схильність недооцінювати її можливості, називаючи нежиттєздатною. Відомий політолог Й. Шумпетер, підносячи західну демократію і, критикуючи ненависний йому соціалізм, із гіркотою вважав, що майбутнє все-таки належить соціалізму.[8]

Існують такі види республік:

1) президентська;

2) парламентська;

3) президентсько-парламентська (змішана).

Президентська республіка базується на концепції незалежності органів законодавчої, виконавчої та судової влад. Ця форма врядування не визнає поняття вищого державного органу, із повноважень якого могли б виводитись повноваження інших державних органів. Президент обирається на всенародних виборах і є главою держави та виконавчої влади. Він формує уряд, очолює його і несе відповідальність за його функціонування. Весь апарат державного управління діє в умовах жорсткого підпорядкування президентові (США, Аргентина, Мексика, Швейцарія).

Парламентська республіка – глава держави не може впливати на склад і політику уряду, який формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Італія, ФРН).

Президентсько – парламентська республіка – глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем’єр-міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню всім парламентом (Україна, Фінляндія, Франція).

Розділ 3. Територіальний устрій держави

3.1. Внутрішній поділ держави

Форма державного устрою - це національна й адміністративно-територіальна будова держави, що розкриває характер взаємин між його складовими частинами, між центральними й місцевими органами державного самоврядування.

На відміну від форм правління, організація держави розглядається з погляду розподілудержавної влади і державного суверенітету в центрі і на місцях, їхній поділ між складовими частинами держави.

Форма державного устрою показує :

· з яких частин складається внутрішня структура держави;

· як будуються відносини між центральними й місцевими державними органами;

· у якій державній формі виражаються інтереси кожної нації, що проживає на цій території.[9]

3.2. Проста, складна федерація, конфедерація

За формою державного устрою всі держави можна підрозділити на три основні групи :

- унітарна;

- федеративна;

- конфедеративна.

В сучасній теорії державний устрій поділяється на унітарний (простий) і складний.

Унітарна держава - це єдине державне утворення, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які підкоряються центральним органам влади й не мають ознак державної незалежності. Зокрема, згідно статті 2 Конституції України[10] , Україна є унітарною державою, її територія в межах існуючого кордону є недоторканою.

Унітарна держава характеризується наступними ознаками :

· унітарний пристрій допускає єдині, загальні для всієї країни вищі виконавчі, представницькі і судові органи, що здійснюють верховне керівництво відповідними органами;

· на території унітарної держави діє одна конституція, єдина система законодавства,одне громадянство;

· складові частини унітарної держави (області, департаменти, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють;

· унітарна держава, на території якої проживають невеликі по чисельності національності, широко допускає національну й законодавчу автономію;

· усі зовнішні міждержавні відносини здійснюють центральні органи, що офіційно представляють країну на міжнародній арені;

· має єдині збройні сили, керівництво якими здійснюється центральними органами державної влади.[11]

Розходження в ступені і формах контролю центральної влади над місцевими органами керування дозволяють говорити про централізовану й децентралізовану унітарну держави, але ці розходження стосуються вузької сфери керування. До унітарних держав відносяться такі держави, як Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія.

Складний державний устрій допускає існування держави, яка включає в себе інші державні утворення. Розглядаючи окремі територіальні устрої, теорія держави нічого не конструює, а лише фіксує в історії і сучасності окремі їх види (класи). В результаті виділились такі класи складних держав, як протекторат і унія.

Під протекторатом розуміється міжнародна угода, згідно якої одна держава зобов’язується здійснювати заступництво іншій, більш слабкій державі, здійснювати її представництво у внутрішніх справах, забезпечувати збройний захист, а іноді здійснювати економічну й культурну допомогу.

Протекторат відносять до числа різновидностей державного устрою лише згідно традиції, тому що після підписання міжнародної угоди про заступництво, нової («третьої») держави не з’являється, а відповідно, не виникає питання і про його територіальну організацію.[12]

Унія – це союз, об’єднання держав. Серед уній розрізняють конфедерації, федерації, об’єднання монархових держав у формі реальної й персональної унії, фузії, інкорпорації та імперії.

Федерація являє собою добровільне об'єднання раніше самостійних державних утворень водну союзну державу.

Федеративний державний устрій неоднорідний. У різних країнах він має свої унікальні особливості, що визначаються історичними умовами утворення конкретної федерації і насамперед національним складом населення країни, своєрідністю побуту й культури народів, що входять у союзну державу.

Разом із тим можна виділити найбільш загальні риси, що характерні для більшості федеративних держав:

· територія федерації складається з територій її окремих суб'єктів: штатів, земель, республік і т.д.;

· у союзній державі виконавча, законодавча і судова влада належить федеральним державним органам;

· суб'єкти федерації мають право прийняття власної конституції, мають свої вищі виконавчі, законодавчі і судові органи;

· в більшості федерацій існує союзне громадянство й громадянство федеральних одиниць;

· при федеральному державному устрої у парламенті є палата, що представляє інтереси членів федерації;

· основну загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях здійснюють союзні федеральні органи. Вони офіційно представляють федерацію в міждержавних відносинах ( США, Бразилія, Індія, ФРН і ін.).[13]

Федерації будуються по територіальних і національних ознаках, що значною мірою визначає характер, зміст, структуру державного устрою.

Територіальна федерація характеризується значним обмеженням державного суверенітету суб'єктів федерації. Національні федерації характеризуються більш складним державним устроєм. Основне розходження між територіальною й національною федерацією складається в різному ступені суверенності їхніх суб'єктів. Центральна влада в територіальних федераціях має верховенство стосовно вищих державних органів членів федерації. Національна держава обмежується суверенітетом національних державних утворень.

Конфедерація - це тимчасовий юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення їхніх загальних інтересів.

При конфедеративному устрої держави члени конфедерації зберігають свої суверенні права, як у внутрішніх, так і в зовнішніх справах.

На відмінну від федеративного устрою конфедерація характеризується наступними рисами:

· конфедерація не має своїх загальних законодавчих,виконавчих і судових органів на відміну від федерації;

· конфедеративний устрій не має єдиної армії, єдиної системи податків, єдиного державного бюджету;

· зберігає громадянство тих держав, що знаходяться в тимчасовому союзі;

· держави можуть домовитися про єдину грошовусистему, єдині митні правила.[14]

Як правило, конфедеративні держави не довговічні, вони або розпадаються, або перетворюються у федерацію: Німецький союз (1815-1867), Швейцарський союз (1815-1848) і США, коли в 1781 році була законодавчо затверджена конфедерація.

Розділ 4. Політичний режим

Визначення політичного режиму дає його поняття набагато ширше ніж поняття режиму в державі, тобто державного режиму.

Політичний режим – це характеристика не тільки держави, але й всієї політичної системи: відносини між людьми з приводу державної влади й відносини людей з державною владою, які формують зміст політичного режиму, розгортаються саме у сфері політичної системи. Оскільки остання є одним із рівнів громадянського суспільства, то корінні соціально-економічні й культурні основи цього суспільства зумовлюють характер держави не безпосередньо, а втілюючись в особливостях політичного режиму.

Таким чином, спробуємо розібратись у змісті поняття державного режиму для глибшого розуміння категорії режиму політичного.

Державний режим - найважливіша складова частина політичного режиму, що існує в суспільстві. Політичний режим - поняття більш широке, оскільки воно містить у собі не тільки методи державного керування, але і характерні способи діяльності недержавних політичних організацій (партій, клубів, союзів ).

Державні режими можуть бути демократичними й антидемократичними (тоталітарні, авторитарні, расистські), тому основним критерієм класифікації держав по даній ознаці є демократизм форм і методів здійснення державної влади. Для рабовласницьких держав характерні і деспотія й демократія; для феодалізму - необмежена влада феодала, монарха, і народні збори; для сучасної держави - тоталітаризм, і правова демократія.

Ідеальних демократичних форм державного режиму в реальності не існує. У тій чи іншій конкретній державі присутні різні за своїм змістом методи офіційного панування. Проте можна виділити найбільш загальні риси, властиві тому чи іншому різновиду державного режиму.Форми державного режиму являють собою сукупність методів здійснення керівництва державою.

У відповідності з двома типами політичних систем сучасна теорія держави розрізняє два основних типи політичних режимів: демократичний і тоталітарний. Ця класифікація походить ще від Платона, який виділяв окрім “найкращої держави”, тімократію (панування шляхетних воїнів), олігархію (правління заможних сімей), демократію й тиранію;[15] остання, якщо користуватися сучасною термінологією, є тоталітаризм.

Тімократія й олігархія були історією поборені (перша – повністю, друга – частково), а демократичний і тоталітарний режим перетворилися нині в пануючу форму. Тому далі розглянемо саме ці два найрозповсюдженіші типи політичного режиму.

4.1 Політичний режим демократичного типу

Політичний режим демократичного типу має своєю соціально – економічною передумовою існування суверенних індивідуальних суб’єктів, що є власниками економічних умов свого життя і будують відносини один з одним на основі обміну та домовленості.

Політичними передумовами цього режиму є:

- відсутність єдиної, обов’язкової для всіх державної офіційної ідеології, яка однозначно визначає мету суспільно – історичного розвитку, а іноді і політичні засоби її досягнення;

- наявність вільно формуючих позадержавних політичних партій, що відображають соціальну диференціацію громадянського суспільства;

- обмеження політичної ролі партій участю у виборах, на яких вони виступають із розробленою виборчою програмою,що відображає інтереси групи громадянського суспільства, яка представляється партією;

- функціонування політичної системи, що допускає боротьбу, конкуренцію політичних партій, утворення коаліцій політичних сил, які прагнуть до парламентської більшості;

- існування меншини, що не визначає державну політику, і тому не несе за неї відповідальність, в функцію якої входить опозиційна політична діяльність, розробка альтернативних програм суспільного розвитку та ін.;

- наявність політичних свобод (гласність, свобода слова, друку, вуличні демонстрації, мітинги і т.п.), за допомогою яких суверенні суб’єкти громадянського суспільства здійснюють свою самодіяльність у сфері політичного життя.[16]

Реалізація названих передумов і робить політичний режим демократичним. Головне в політичному режимі – порядок і умови формування державної влади. Інакше кажучи, демократичний режим робить можливим послідовно – визначаючий зв’язок населення з партіями, партій через періодичні збори з представницькою владою, представницької влади з владою виконавчою. Вважається, що такий порядок – і в цьому ми бачимо головну перевагу демократичного політичного режиму – забезпечує систематичну зміну правителів мирним шляхом.


4.2. Політичний режим тоталітарного типу

Політичний режим тоталітарного типу такої переваги не має. Для нього характерно насильницьке нав’язування населенню суспільних порядків, моделі яких розроблені на основі єдиної ідеології. Панування цих порядків досягається посередністю монопольного тоталітарного контролю над політикою, економікою, культурою. Ідеологічна та організаційна єдність досягається політичним пануванням Партії, очолюваної Вождем. Вона підкоряє собі державу. В її руках знаходяться засоби масової інформації, друк. В методах управління переважає політичне й фізичне насилля, політичний і жандармський терор.

Такі властивості, здавалося б, виключають можливість ненасильницької зміни тоталітарної влади. Однак, як показав досвід Чехословаччини, Венгрії, Польщі і, можливо СРСР, тоталітарний політичний режим здатний до самозмінювання з поступовим і відносно мирним переходом до посттоталітарного, а потім, мабуть, і до демократичного. Такий перехід успішно здійснений в Іспанії, Греції, Чілі, які відмовились від фашистських режимів і вибрали демократичний шлях розвитку. Можна виділити такожполітичний режим авторитарного типу – проміжний між тоталітарним і демократичним, перехідний від одного до другого.

Перехідний, проміжний характер авторитарного режиму визначає “розмитість”, нечіткість багатьох його властивостей. В ньому можна спостерігати риси й тоталітаризму, і демократизму. Основна його особливість у тому, що державна влада не має тоталітарного характеру і не досягає повного контролю над усіма сферами економічного, політичного і культурного життя. В ньому немає єдиної державної обов’язкової для всіх ідеології, яка заміняється ідеологічними конструкціями типу теорії національного інтересу, ідеями патріотизму і т.п. Управління здійснюється не такими жорсткими, як при тоталітарному режимі, засобами.

Авторитарні політичні режими з’являються тоді, коли влада готова приступити до корінних реформ суспільного устрою і здійснювати “революцію зверху” (наприклад, перехід в Іспанії від фашистського ладу до демократичного, перебудова в СРСР в 1985 р. проходили в умовах авторитарних режимів).

Висновок

З огляду на розкриття питання форми держави та на викладення таких важливих питань політичного життя кожного суспільства, як питання про державну владу, методи її здійснення та регулювання в даній курсовій роботі необхідно підвести певні висновки.

При утворенні нової організації суспільства – держави, виникли різноманітні фактори, які сприяли творенню сучасної форми держави, державного правління. А так, як показала історія, державна влада не може зводитись до одноосібного органу, відбувся поділ державної влади на структурні одиниці, поставлені на виконання певних функцій та збереження правового характеру суспільного життя.

Форма держави, яка сформувалася у країні, проходячи через часові перешкоди, видозмінюється, розширюється, скорочується, відчуваючи на собі характер менталітету нації, її моралі, впливу на нього зовнішніх чинників, таких як міжнародні організації, але, маючи у своїй основі той же принцип збереження прав людини.

В курсовій роботі розглянуто також структурні елементи форми держави, тобто розкрито поняття форми правління держави, організацію державної влади, державний та територіальний устрій, види політичного режиму.

Якщо все це віднести до України, то можна сказати, що її державна форма правління є адаптована до характеру нації, до її менталітету і відображає принципи та взаємовідносини між людьми.

Можливо даний тип форми держави в контексті України та українців не є найбільш досконалим, і безумовно вимагає удосконалення державного правління, державного устрою і державного режиму в Україні, але він є теперішньою найкращою спробою у творенні держави, яка знаходиться на перехідному періоді від авторитаризму до демократії.

В умовах розбудови правової системи України, що базується на дотриманні гарантій прав людини й громадянина, безсумнівно важливим є підняття рівня правосвідомості і правової культури населення України. А правовому вихованню і правовій освіті належить вагома роль у реалізації цього процесу. Дана курсова робота, на мою думку, також виступає засобом правового виховання.

Вищевикладені поняття дають змогу зрозуміти принцип демократизму та гуманізму в правовій діяльності держави, тобто усвідомити вагомість волі суспільства, силу держави, направлену на здійснення, охорону та захист основних прав людини; принцип національної рівноправності – визнання і рівною мірою сприяння здійсненню, охороні та захисту основних прав “титульної” (корінної) нації та всіх інших націй, що живуть в даній державі; принцип законності – свою організацію і діяльність спрямовує на виконання законів, здійснює на підставі законів і у порядку, передбаченому законом; принцип суверенності державної влади – базується на основі єдності й незалежності державної влади як єдиного носія її виразника суверенітету народу, його права на самовизначення; принцип “розподілу влади” – розподіляє основні функціональні напрямки діяльності державного апарату (законодавство, законовиконання, судочинство, нагляд і контроль) між відповідно спеціалізованими системами органів; принцип ненасильства – у своїй діяльності основну роль відводить організаційним та виховним методам (методи примусу мають відносно другорядне, допоміжне значення); принцип “громадянськості” – свої функції виконує із залученням муніципальних органів та різноманітних громадських об’єднань, співпрацюючи з ним.

Отже, актуальність питань, розглянених у даній курсовій роботі є беззаперечною. Знання і розуміння цього правового матеріалу тільки зміцнює розуміння правової політики нашої держави, забезпечує знання і розуміння засобів, їх дотримання, - підносить правосвідомість і культуру населення України в цілому і кожного громадянина окремо.

Література

1. Конституція України. Офіційне видання

2. Право України. Юридичний журнал. 1996р.

3. Правознавство. Навчальний посібник. За редакцією проф. В.В.Копейчикова, Київ, Юрінком Інтер, 2000

4. Пастухов В.П., Пеньківський В.Ф., Наум М.Ю. Основи правознавства: Навч. посібник.-К.: “Знання”, КОО, 2000.-426с.- (Вища освіта 21ст.)

5. Спиридонов Л.И. Теория государства и права. Учебник – М.: “Проспект”, 1999 – 304с.

6. Петражицкий Л.И. Теория государства и права в связи с теорией нравственности. Т.1, СПб., 19 9 7

7. Геродот. История в девяти книгах. – Л., 1982

8. Денисов А.И. Теория государства и права. М., 198 4

9. Основи держави і права: Навч. посібник / С.Д. Гусарев, Р.А. Калюжний, А.М. Колодій. – К.: Либідь, 1997. – 208с.


[1] Основи держави і права: Навч. посібник / С.Д. Гусарев, Р.А. Калюжний, А.М.Колодій. – К.: Либідь, 1997. c.56

[2] Спиридонов Л.И. Теория государства и права. Учебник – М.: “Проспект”, 1999 с.187

[3] Пастухов В.П., Пеньківський В.Ф.,Наум М.Ю. Основи правознавства: Навч. посібник.-К.: “Знання”, КОО, 2000.-426с.- (Вища освіта 21ст.) c.127

[4] Спиридонов Л.И. Теория государства и права. Учебник – М.: “Проспект”, 1999 c.49

[5] Геродот. История в девяти книгах. – Л., 1982 c.164-166

[6] Петражицкий Л.И. Теория государства и права в связи с теорией нравственности. Т.1, СПб., 1997 c.86

[7] Денисов А.И. Теория государства и права. М., 1984 c.113-138

[8] Петражицкий Л.И. Теория государства и права в связи с теорией нравственности. Т.1, СПб., 1997 c.81-87

[9] Право України. Юридичний журнал. №3, с.19, 1996р.

[10] Конституція України. Офіційне видання Ст.2

[11] Основи держави і права: Навч. посібник / С.Д. Гусарев, Р.А. Калюжний, А.М.Колодій.–К.:Либідь, 1997 c.61

[12] Денисов А.И. Теория государства и права. М., 1984 c.123

[13] Правознавство. Навчальний посібник. За редакцією проф. В.В.Копейчикова,Київ,ЮрінкомІнтер,2000c.420

[14] Правознавство. Навчальний посібник. За редакцією проф. В.В.Копейчикова,Київ,ЮрінкомІнтер,1998 c.434

[15] Денисов А.И. Теория государства и права. М., 1984 c.544

[16] Пастухов В.П., Пеньківський В.Ф.,Наум М.Ю. Основи правознавства: Навч. посібник.-К.: “Знання”, КОО, 2000 c.356

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий