3. Адвокатура Риму а) походження римської адвокатури
Римська адвокатура заслуговує особливої уваги. З неї фактично почався висхідний розвиток світової адвокатури. В Римі, як і в Греції, первісною формою була родинна адвокатура. Наступним перехідним етапом у її розвитку був, так званий, інститут патронату. Відносини між патронами та клієнтами будувалися за аналогією з родинними відносинами. Клієнт, який обрав собі патрона із кровних римських громадян (патриціїв), приписувався до їх роду, до родового культу і отримував право називатися родовим іменем. Його ставлення до патрона було не лише родинним, а й вважалося навіть вищим, священнішим, бо родичі не завжди брали участь в родовому культі. Ні він, ні патрон не могли позиватися один з одним, свідчити один проти одного. Клієнт був зобов'язаний ставитися до патрона з повагою, робити йому послуги, виплачувати за нього і за його дітей викуп у випадках, коли вони потрапляли у полон до ворогів, брати участь своїм майном у покритті боргів чи витрат при відправленні громадської служби. Зв'язок з патроном вважався постійним і навіть спадковим, і якщо клієнт вмирав бездітним, то його майно переходило до патрона. У свою чергу патрон мав всіляко протегувати клієнту, захищати його інтереси перед судом та ін.
Патронат започаткував розвиток вільної адвокатури. Обізнаність в праві та його застосуванні були в Стародавньому Римі прерогативою патриціїв. Лише вони одні допускалися до виконання громадянських обов'язків, участі в державних справах, відправлення правосуддя і захисту своїх клієнтів у суді. У часи відсутності писаного права вони до видання законів XII таблиць, і навіть пізніше, були єдиними, обізнаними в праві людьми. Поки домінував інститут патронату, потреба в юридичному захисті повністю задовольнялася адвокатурою родичів і патронів. Але вже при перших царях внаслідок нових соціальних і політичних умовпатронат став розхитуватися і розпадатися. Швидке розширення території Риму і збільшення населення за рахунок підкорення сусідніх племен зробили його цілком недієздатним.
Так патрон звільнявся від усіх обов'язків щодо клієнта, за винятком обов'язку захищати його в суді. Клієнт лише мав віддячити послугою чи подарунком за протегування у процесі. Відносини між ними втратили постійний, довічний і спадковий характер. Вони виникали лише під час процесу і припинялися разом з ним. Раніше клієнт міг обрати лише одного патрона .Тепер він мав право переходити до іншого і, навіть, мати декількох. Так виникла справжня адвокатура. Спочатку вона повністю перебувала в руках патриціїв як нащадків давніх патронів, до того ж обізнаних в праві. Першим кроком в зазначеному напрямі було видання законів XII таблиць, який зробив загальнодоступним знання законів, але їх практичне застосування залишилось в руках патриціїв,а викарбувані на мідних дошках закони були лише зводом морального права. Процесуальні ж норми, які складалися з розкладу днів і годин, коли можна було здійснювати правосуддя, а також з правил користування формулами позову, не були обнародувані і складали предметну таємницю колегії жерців, членами якої могли бути лише патриції. Через це позивачі не мали можливості обійтися без допомоги патриціїв. Тільки опублікування Флавієм (V ст.), а потім Елієм (IV ст.) таблиць приймальних днів і позовних формул завдало остаточного удару по юридичній монополії патриціїв. Вивчення і застосування права стало доступним для усіх бажаючих, і адвокатура стала вільною професією'.
в) організація адвокатури в республіканський період
Адвокатура за часів республіки була вільною професією. Проте законодавча регламентація майже її не торкнулася. Лише практика та звичай виробили окремі положення, що стосувалися різних сторін професійної діяльності.
Хоча правила прийому до адвокатури були визначені, однак здавна існував звичай, за яким молоді люди, що вступали до адвокатури, приходили на форум у супроводі важливої особи, наприклад колишнього консула.
Умови для занять адвокатською діяльністю,були такими: освітній ценз, фахова підготовка, моральні якості. Молоді люди, що вирішили присвятити себе цій діяльності, слухали курс риторики у викладачів-ораторів, спостерігали, як даються консультації відомими правознавцями, відвідували засідання судів. Але ні порядок, ні строк, ні, навіть, обов'язковість цих занять не були встановлені законом.
Гонорарна практика римських адвокатів, законодавче регламентована законом Цінція 204 p. до н.е. Цей закон забороняв адвокату брати або обумовлювати гонорар до початку розгляду справи, дозволивши отримувати його лише по її закінченню у вигляді подарунку. Адвокатура, по суті, ніколи не була безкоштовною.
Моральний стан адвокатури республіканського періоду. Спочатку, коли вона була привілеєм патриціїв, її оточував ореол визнання і поваги. Не матеріальний розрахунок привертав до цієї професії патриціїв (вони й так були заможними людьми), а те престижне поле, на якому вони могли виділитися і виявити свій талант. Адвокатура була для них шляхом до найвищих і найчесніших посад у державі. Незважаючи на те, що після видання законів XII таблиць вона стала доступною для всіх, все ж аристократична тенденція панувала в адвокатурі весь час і в більшості випадків нею займався забезпечений і освічений клас патриціїв, поперемінне чередуючи її з державною службою. Факти свідчать, що найбільш видатні політичні діячі республіки були адвокатами: переможець Карфагена Сціпіон Африканський — молодший, Марк Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, Ціцерон..'
г) організація адвокатури за часів імперії
За часів імперії римська адвокатура, як і судові установи, зазнала певних змін. Перш за все, це позначилося на значному обмеженні адвокатської професії як вільної. За кодексами Юстиніана адвокатура вводилася у рамки певної системи, у якій адвокатська професія прирівнювалася до державної служби. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника провінції або міста У ній не могли брати участь неповнолітні, особи з фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Кандидат мав закінчити спеціальний (п'ятирічний) курс в одній з юридичних шкіл та скласти іспити. Адвокати заносилися до списку (rotula) по префектурах в порядку їх допуску до професії. Перший у списку звався старшиною (primas). Усі адвокати поділялися на два розряди: штатних (statuli) та позаштатних (supernumerarii). Різниця між ними полягала в тому, що перші, які складали меншість, мали право виступати в усіх судах, а другі, кількісно не обмежені, практикували у нижчих судах .Штатні адвокати призначалися правителем провінції з числа позаштатних.У цей період адвокати сформувались як стан (ordo) у колегії.
Під колегією розумілася група осіб, якізаймалися певною професією, а не їх внутрішня організація. Основний принцип цієї організації полягав у прирівнюванні адвокатської професії до посадової служби. Дисциплінарний нагляд за адвокатами здійснював правитель провінції. Серйозними професійними порушеннями вважалися:зрада клієнту, вимагання великих гонорарів, наклепи та ін. За ці та інші порушення професійних обов'язків накладалися дисциплінарні стягнення у вигляді штрафу, заборони займатися адвокатською практикою з виключенням із списку. Для адвокатів була встановлена особлива професійна присяга, яку вони виголошували не при вступі до стану, а на початку розгляду кожної судової справи. Цією присягою адвокати зобов'язувалися прикладати зусиль до того, щоб захистити законні та справедливі вимоги клієнта, і відмовитися вести справу у будь-який час (навіть під час її провадження), якщо переконаються у безпідставності вимог незалежно від того, чи будуть вони мати моральний або юридичний характер. У випадку відмови адвоката від ведення справи позивач не мав права запрошувати іншого, щоб, як наголошувалося в законі, "нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних". Якщо позивач мав декілька адвокатів, з яких одні вважали за можливе вести справу, а інші — ні, то перші продовжували захист, але на місце других заборонялося запрошувати нових. На суді адвокат був зобов'язаний утримуватись від образливих виразів та свідомо не зволікати процес. Щодо гонорару, то до розгляду справи адвокат не мав права наперед обумовлювати винагороду, але після захисту він вже міг ставити таку умову. За наявності домовленості розмір гонорару визначався адвокатом, а при відсутності, за його позовом гонорар призначав суд, враховуючи складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури і ранг судової інстанції, але щоб він не перевищував такси, встановленої законом. Незаможним громадянам гарантувався захист за призначенням". Зайняття адвокатською діяльністю було заборонено лише суддям та намісникам провінцій. У цей період правозаступництво злилося з судовим представництвом. Тепер три пра-возахисні функції адвокатів, повірених та юрисконсультів, що існували у республіканський період, стали прерогативою адвокатів".
Підсумовуючи, слід зазначити, що організація римської адвокатури позначена двома крайнощами: необмеженою свободою та безмежною регламентацією. Так, у республіканський період вона була абсолютно вільною професією. Кожна особа, яка відчувала бажання і покладалася на свої сили, могла надавати громадянам юридичну допомогу. Адвокатура республіканського періоду висунула ряд видатних судових ораторів, оточених ореолом пошани і слави. У часи ж імперії організація адвокатури грунтувалася на протилежних принципах. Свобода професії була обмежена, а її представники перетворилися з судових ораторів на посадових осіб.