Керівництво Секретаріатом здійснює Державний секретар, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом. Основні завдання діяльності Секретаріату передбачають організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне забезпечення діяльності Президента.
Реалізуючи виконання завдань, поставлених перед цією структурою, Секретаріат Президента:
· здійснює аналіз економічних, політичних та суспільних процесів в Україні, готує пропозиції Президентові за результатами даного аналізу;
· здійснює організаційне забезпечення діяльності Ради регіонів при Президентові, інших консультативних, дорадчих та допоміжних органів, утворених Президентом України, а також постійних представників Президента;
· розробляє пропозиції з питань кадрової політики Президента;
· провадить експертизу законів України;
· організовує контроль за виконанням законів України, указів і розпоряджень Президента та їх оприлюднення;
· забезпечує систематизацію нормативно-правових актів України;
· забезпечує здійснення зв'язків Президента з Верховною Радою України, органами місцевого самоврядування, політичними партіями та іншими організаціями;
· здійснює фінансове, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Президента.
За поданням Державного Секретаря Президентом затверджується гранична чисельність працівників, структура, штатний розпис та кошторис видатків.
Керівники структурних підрозділів Секретаріату призначаються і звільняються з посад Президентом України.
Згідно з Положенням Президентові безпосередньо підпорядковані:
1. Державний секретар;
2. Перший помічник Президента України;
3. помічники Президента України;
4. радники Президента України;
5. Постійний представник Президента України у Верховній Раді;
6. Постійний представник Президента України в Конституційному Суді України;
7. наукові консультанти, консультанти та референти Президента України;
8. Управління зовнішньої політики;
9. Контрольне управління.
Згідно з Положенням на Державного секретаря покладено ряд обов'язків, які забезпечують діяльність структури. Державний секретар здійснює загальне керівництво Секретаріатом, забезпечує взаємодію всіх структурних підрозділів Секретаріату. Безпосередньо здійснює керівництво діяльністю управлінь внутрішньої та гуманітарної політики, Першого відділу.
Державний секретар у межах своїх повноважень видає розпорядження з питань діяльності Секретаріату.
Перший помічник Президента безпосередньо координує та зорганізовує роботу Групи помічників, радників, наукових консультантів, консультантів та референтів. Канцелярії Президента, Прес-служби, Служби протоколу. На нього покладені організаційні розв'язання діяльності Президента, провідними серед яких є:
· розробка та узгодження поточних і перспективних планів роботи, підготовка офіційних зустрічей, візитів, переговорів, робочих поїздок Президента;
· забезпечення підготовки для Президента аналітичних, інформаційних, довідкових та інших матеріалів;
· забезпечення підготовки і виконання доручень Президента.
Перший заступник та заступники Державного секретаря здійснюють безпосереднє керівництво структурними підрозділами.
Вперше питання політичної реформи було виведене на рівень законопроектів про внесення змін та доповнень до Конституції України ще у 1998 році, коли на розсуд парламенту представниками “лівих” сил були винесені два законопроекти, якими пропонувалося суттєво “перекроїти” Основний Закон (коротку інформацію щодо всіх законопроектів про внесення змін до Конституції України, якими пропонувалося скоректувати взаємовідносини у владному трикутнику парламент – уряд – Президент). Однак, як і слід було очікувати, радикальних змін не сталося.
Наступна сторінка конституційної епопеї була перегорнута після проведення 16 квітня 2000 року Всеукраїнського референдуму. Два з чотирьох питань, винесених на референдум, безпосередньо стосувалися взаємовідносин між главою держави та парламентом. Менш ніж через місяць по тому представники сьогоднішньої влади внесли на розгляд парламенту законопроект, яким передбачався перехід до, по суті, парламентської форми державного правління. Починаючи з цього часу ідеєю перерозподілу владних повноважень на користь парламенту переймалися лише опозиційні сили. Аж до відомих серпневих ініціатив 2002 року. З березня цього року, про політичну і конституційну реформи говорять, переважно, у контексті подій, що розгортаються навколо оголошеного Президентом загального обговорення внесеного Гарантом Конституції проекту змін до Основного Закону держави. А в центрі законодавчої уваги опинився, відповідно, сам проект.
Через невизначеність і недосконалість окремих положень Основного Закону і досі не прийнято Закони “Про Кабінет Міністрів України”, “Про центральні органи виконавчої влади”, “Про адміністративно-територіальний устрій”, “Про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради України”. Наявність цих та інших проблем зумовлює необхідність внесення відповідних змін та доповнень до Конституції України. Розглянемо основні питання, які потребують вирішення в ході конституційної реформи.
Забезпечення верховенства Уряду в системі центральних органів виконавчої влади. Відповідно до Концепції адміністративної реформи в Україні стратегічною метою реформування Кабінету Міністрів України є забезпечення максимально повного і точного втілення в життя конституційного статусу Кабінету Міністрів як вищого органу в системі органів виконавчої влади. З іншого боку, закріплений Основним Законом “дуалізм” виконавчої влади, за якого значним повноваженнями у сфері формування, координації та контролю за діяльністю органів виконавчої влади наділений не Уряд, а Президент, обумовлює складність реалізації відповідних положень Концепції адміністративної реформи.
Зокрема, Конституція України наділила главу держави, який не належить до виконавчої гілки влади, правом утворення та ліквідації міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, визначення механізму їх координації та підпорядкування, правом самостійного, за власною ініціативою, звільнення з посад всіх керівників органів виконавчої влади – від Прем’єр-міністра до голів районних державних адміністрацій, а також правом скасування актів Кабінету Міністрів України.
Закріплення цих положень на рівні Конституції позбавляє Уряд можливості формувати виконавчу вертикаль, здійснювати самостійну від Президента політику, обмежує можливості Кабінету Міністрів України координувати діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади, спрямовувати їхню діяльність на виконання Програми діяльності уряду, актів Кабінету Міністрів України, призводить до дублювання та підміни функцій Кабінету Міністрів та міністерств функціями Адміністрації Президента України та її відповідними управліннями.
Конституційні зміни повинні бути спрямовані на втілення в життя закріпленого Конституцією статусу Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади і повинні передбачати надання Прем’єр-міністру права призначення та звільнення з посад керівників центральних органів виконавчої влади (за винятком міністерств), місцевих державних адміністрацій; створення, реорганізації та ліквідації центральних органів виконавчої влади, визначення засад координації їх діяльності та підпорядкування, позбавлення глави держави права скасовувати акти Кабінету Міністрів (відповідні повноваження мають бути закріплені за Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції).
Внесення відповідних змін сприятиме підвищенню ефективності державного управління, відповідальності Кабінету Міністрів за здійснювану ним політику, прискоренню адміністративної реформи
Удосконалення порядку формування Кабінету Міністрів України та інституту парламентської відповідальності уряду. Досвід українського державотворення протягом останніх років переконливо засвідчив відсутність дієвої взаємодії уряду та парламенту. Більшість сформованих після прийняття Конституції урядів не спиралась на підтримку з боку парламенту, але через постійну загрозу розв’язання політичної кризи в результаті висловлення вотуму недовіри, продовжувала здійснювати свою діяльність, в окремих випадках – без затвердженої Верховною Радою України Програми діяльності Уряду. Позапарламентський характер більшості кадрових призначень в Кабінеті Міністрів, крім того, значно ускладнює процес запровадження інституту “політичних діячів” (політиків), передбаченого Концепцією адміністративної реформи. Серед інших негативів, спричинених недосконалістю окремих норм Основного Закону – недієвість суспільного і парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади, непослідовність дій законодавчої і виконавчої гілок влади. Неодноразові спроби правового врегулювання цих проблем в межах, окреслених Конституцією, не увінчались і навряд чи коли-небудь увінчаються успіхом. Переконливим свідченням цього є доля законопроектів “Про Кабінет Міністрів Україні”, який 8 разів повертався до парламенту із зауваженнями глави держави, “Про тимчасові слідчі і спеціальні комісії Верховної Ради України”, який “пережив” 4-разове ветування главою держави.
У зв’язку з цим найбільш ефективним шляхом розв’язання зазначених проблем було б внесення відповідних змін до Конституції, які з одного боку забезпечували б формування дієвого уряду, який би спирався на підтримку парламенту, а з іншого – запроваджували дієві механізми парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади, у тому числі – силових структур, діяльність яких на сьогодні практично повністю закрита для суспільного контролю.