в) відкрито носять зброю;
г) додержуються у своїх діях законів і звичаїв війни.
• особовий склад регулярних збройних сил, що вважає себе підпорядкованим урядові або владі, не визнаних державою, яка тримає в полоні;
• особи, які йдуть за збройними силами, але не входять до їх складу безпосередньо (постачальники, військові кореспонденти тощо);
• члени екіпажів суден торговельного флоту, екіпажів цивільної авіації сторін;
• населення неокупованої території, яке при наближенні ворога стихійно з власної ініціативи стає до зброї для боротьби з військами, що вторгаються.
Конвенція прирівнює до військовополонених за ознакою поводження з ними таких осіб:
• інтернованих на розсуд держави, що окупує, осіб, які належать або належали до збройних сил окупованої країни;
• осіб, які підлягають інтернуванню відповідно до міжнародного права, відповідно до дипломатичної і консульської практики і договорів.
Конвенція застерігає, що медико-санітарний склад і духовний персонал, затримані державою, яка тримає в полоні, з метою надання допомоги військовополоненим, не повинні вважатися військовополоненими.
У цілому ж конвенція застосовується до військовополонених з того моменту, коли вони потраплять під владу ворога, і аж до їх остаточного звільнення і репатріації.
Загальновизнаним принципом міжнародного гуманітарного права стосовно військовополонених є те, що військовополонені перебувають під владою ворожої держави, але не окремих осіб або військових частин, що взяли їх у полон. Незалежно від відповідальності, що може бути покладена на окремих осіб, саме держава, яка тримає в полоні, відповідає за поводження з військовополоненими.
Основою поводження з військовополоненими, наскільки це дозволяє воєнний час, є принципи гуманності. Так, у ст. 13 конвенції підкреслюється, що з військовополоненими слід завжди поводитися гуманно. Будь-яка незаконна дія або бездіяльність держави, що тримає в полоні, які призводять до смерті військовополоненого, що перебуває в її владі, або такі, що ставлять здоров'я військовополоненого під серйозну загрозу, забороняються і розглядаються як серйозні порушення цієї конвенції. Зокрема, жодний військовополонений не може бути підданий фізичному каліченню або науковому чи медичному дослідові будь-якого характеру, що не пов'язаний з лікуванням військовополоненого та його інтересами.
За будь-яких обставин військовополонені мають право на повагу до їх особистості і честі. Вони цілком зберігають свою цивільну правоздатність, якою користувалися під час захоплення у полон. Речі і предмети особистого користування повинні залишатися у військовополонених. Вони мають бути забезпечені необхідним одягом і медичною допомогою, питною водою і їжею у достатній кількості.
Військовополонені звільняються і репатріюються відразу ж по припиненні воєнних дій.
Підстави виникнення та реалізації міжнародно-правової відповідальності
Проблема підстав міжнародно-правової відповідальності держав справедливо привертає увагу вітчизняних і зарубіжних правників, які досліджували її під різними кутами зору.
Серед вітчизняних теоретиків міжнародного права найбільш значні у цій галузі праці належать професору В. А. Василенку.
При розгляді підстав відповідальності слід вивчити дні групи питань:
• на підставі чого суб'єкт міжнародного права може нести юридичну відповідальність;
• за що суб'єкт міжнародного права може нести цю відповідальність. Виходячи з цього, розрізняють юридичні (нормативні) фактичні (юридико-фактичні) підстави відповідальності, між якими існує тісний взаємозв'язок.
У загальному плані юридичні підстави відповідальності держави за міжнародні правопорушення — це сукупність юридичне обов'язкових приписів, міжнародно-правових актів, на підставі яких певний варіант поведінки держави кваліфікується як міжнародне правопорушення.
До юридичних підстав відповідальності держави В. А. Василенко відносить лише юридичне дійсні міжнародні зобов'язання, закріплені у правомірних міжнародно-правових актах. Беручи до уваги специфіку таких актів, він поділяється на три основні групи:
• міжнародний договір і міжнародний порядок;
• рішення міжнародних судів і рішення міжнародні і (міжурядових) організацій, що мають обов'язком силу;
• окремі односторонні міжнародно-правові акти держав Розглянемо кожну із зазначених груп докладніше.
1. Міжнародний договір і міжнародний порядок справедливо посідають перше місце в ієрархії джерел юридичних основ міжнародно-правової відповідальності. При цьому якщо говорити про договори, то має йтися тільки про правомірні договори. Приписи недійсних міжнародних договори мають юридичної чинності, що закріплено в статтях 48—53 і Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р.
Хоч міжнародний порядок належить до цієї групи юридичних підстав відповідальності, його місце скромніше, ніж міжнародного договору. Це зумовлено тим, що в сучасниці період розвитку міжнародного права сфера дії звичаєвих норм помітно звузилася на тлі значного розвитку договірного регулювання міжнародних відносин. Проте міжнародний порядок залишається особливою формою і засобом, що закріплює визнання певного способу поведінки держав як юридичне обов'язкового правила їх взаємовідносин.
2. Рішення міжнародних судів як джерело юридичних підстав відповідальності цікаві тим, що вони встановлюють права та обов'язки сторін, що сперечаються, і завжди мають для цих сторін спору обов'язковий характер. Є загальноприйнятим, що, передаючи спір на розгляд міжнародного суду, сторони беруть на себе зобов'язання підкоритися прийнятому рішенню. При цьому сторони виходять із того, що основою обов'язкової сили таких рішень є приписи норм міжнародного права.
У даному контексті професор В. А. Василенко розрізняє дві типові ситуації:
• коли рішення виноситься у зв'язку з праводомаганнями сторін, що сперечаються, які не є наслідком міжнародного правопорушення;
• коли рішення виноситься у справі про порушення приписів міжнародно-правового акта.
У першому випадку суд встановлює нові права та обов'язки сторін щодо предмета спору, у другому — факт правопорушення, визначаючи види і форми відповідальності держави-правопорушниці.
Рішення міжнародних (міжурядових) організацій стають джерелом юридичних підстав міжнародно-правової відповідальності держави лише тоді, коли такі рішення відповідно до статуту цієї організації мають юридичне обов'язковий характер. Рішення міжнародних організацій становлять так зване внутрішнє право міжнародних організацій, що є джерелом як повноважень, так і обов'язків держав-членів.
Наприклад, Статут 00Н встановлює обов'язкові для його членів свої власні правила процедури (ст. 21), бюджет 00Н і розподіл витрат між членами (ст. 17), порядок призупинення здійснення прав і привілеїв членам організації (ст. 5) і т. д.
3. До односторонніх міжнародно-правових актів дер жав, розглянутих в окремих випадках у ролі юридичних підстав міжнародно-правової відповідальності, можна віднести односторонні акти держави у формі декларацій, заяв, нот, виступів посадових осіб. Маються на увазі, безумовно, такі акти, через які держава визначає конкретні правила або лінію своєї поведінки у сфері міждержавних відносин і бере на себе відповідні міжнародні зобов'язання.
Джерелом юридичних підстав відповідальності держави, на думку В. А. Василенка, є лише ті її односторонні міжнародно-правові акти, що мають самостійне значення у плані добровільного прийняття цією державою певних міжнародних зобов'язань стосовно інших держав і визнаються цими державами.
Ще виразніше з цього приводу висловлюється І. І. Лукашук, зазначаючи, що "коли одна держава, з огляду на конкретні обставини односторонньої декларації іншої держави, почала на цій підставі певні дії і зміна декларації може завдати їй збитків, то така зміна неправомірна до завершення відповідної дії". Від односторонніх міжнародно-правових актів слід відрізняти внутрішньодержавні правові акти, дія яких не поширюється на міждержавні відносини.
Важливе практичне і теоретичне значення має класифікація міжнародних правопорушень, що сприяє визначенню характеру відповідальності держави-правопорушниці. Розрізняють кілька основних видів міжнародних правопорушень. Так, професор Харківського університету В. А. Уляницький у своїй праці, написаній у співавторстві з професором Л. А. Камаровським ще в 1908 р., з-поміж міжнародних правопорушень виділяв такі:
• недодержання трактатів, особливо якщо вони мають важливе значення для кількох держав;
• прагнення окремої держави до поневолення інших самостійних держав і до всесвітнього панування;
• напад без оголошення війни і без достатнього приводу;
• прагнення держави до панування у відкритому морі, що визнається міжнародною територією;
• псування міжнародних шляхів і споруд, встановлених для забезпечення міжнародного спілкування;
• порушення прав дипломатичних агентів і органів міжнародного спілкування;
• порушення міжнародних інтересів держав, які грунтуються на юридичних основах, а саме: вигнання іноземців із держави, відмова іноземцю у захисті і правосудді, релігійні утиски.
Закріплена у Статуті Ліги Націй заборона війни і дане у Лондонських конвенціях 1933 р. визначення поняття агресії загострили питання відповідальності держав за розв'язання і ведення агресивної війни. Під впливом цих та інших міжнародних документів професор А. М. Трайнін уперше запропонував свою класифікацію злочинів проти миру, виділивши три їх групи. До першої групи, що охоплює найгострішу форму посягань на мир, як підкреслював А. М. Трайнін, мають бути включені агресивні дії. Це передусім воєнна агресія, що є прямим і безпосереднім запереченням миру, а також допомога агресії, загроза агресії і блокада, що прилучаються до неї.