Смекни!
smekni.com

Аналіз поняття партійні системи (стр. 1 из 2)

Партійна система – це об’єднання взаємозалежних партій, які прагнуть до завоювання, утримання та здійснення влади.

Різноманітність історичних і соціально-культурних умов розвитку країни і народів призвела до виникнення політичних партій, що мають різні організаційні структури, різну ідеологічну спрямованість. Дії політичних партій тісно пов’язані одна з одною, взаємозалежні, знаходяться в певних політичних відносинах зі всіма елементами і ланками політичної системи суспільства. Політичні партії всі діють в певних соціально-економічних умовах [7, c.288].

Суть поняття «партійної системи»

Проблемі партійної системи у науковій літературі приділяється багато уваги. Пояснюється це тим, що з’ясування суті цього питання дуже щільно пов’язане з проблемою державного та політичного устрою. Але ця обставина тільки ускладнює з’ясування суті значення терміна.

У літературі можна знайти визначення партійної системи у широкому та вузькому значенні. У вузькому значенні під партійною системою розуміють взаємини між політичними партіями. У широкому – партійна система ототожнюється з політичною системою.

Класичним вважається визначення «партійної системи» запропоноване М.Дюверже - це особливий тип взаємозв’язків між певними її ознаками, такими наприклад, як кількість партій, їх відносні розміри, домінуюча сфера творення коаліції, географічна локалізація. Таким чином М. Дюверже не лише згадує про динамічну систему взаємин між партіями, але водночас визначає декілька ознак цієї системи, що впливає на характер та спосіб формування конкретних між партійних зв’язків.

Д. Рак вважає, що «партійна система не є звичайною сумою партій, людей, інституцій та форм активності. Це сукупність між політичними партіями в межах конкретного політичного режиму, що надає демократичним політичним партіям унікального значення.

У розумінні Дж. Сарторі, «партійна система – це система взаємної діяльності, яка є результатом конкуренції поміж партіями. Вона спирається на взаємозалежність партій, на те що, кожна партія є функцією (у математичному розумінні) інших партій і регулює (в конкретний спосіб чи ні) на поведінку інших політичних партій[5, c.386].

Західний політолог Сеймс Ньюмен відзначає,що партійна система – це право політичної партії на формування власної системи правління суспільством, а політолог Єжі Каак вказує, що партійні системи – сукупність політичних сил , що представлені в парламенті або таких, що прагнуть до представництва в парламенті[ 6, c.337].

Отже поняття «партійна система» можна визначити як:

- конфігурацію політичних партій, які або конкурують, або співпрацюють між собою на підставі стабільних поглядів, що підлягають процесу інституалізації, визначають взаємні зв’язки між ними як на виборчій, так і на парламентській арені;

- систему взаємних зв’язків між партіями, які ухвалюють рішення з приводу існування самої системи;

- систему коопераційно-конкурентних зв’язків між партіями, принциповою митою яких є перенесення та реалізація суспільних інтересів у межах державного процесу ухвалення рішення;

- система зв’язків, оформлених на різних політичних рівнях : виборчому, парламентському та організаційному.

Другий підхід розширює суть поняття партійної системи, застосовуючи йго до відносин, які складаються як між партіями, так і між іншими організаціями (групами інтересів) та державними органами.

Дефініція М. Дюверже партійної системи як системи відносин між політичними партіями передбачає щонайменше наявність двох політичних партій. У межах цього визначення важко знайти місце однопартійній системі. Однак, можна прийняти однопартійну систему як таку, що не допускає існування інших партій.

Наступна проблема, що стосується цього питання – це питання чи всі політичні партії держави входять до складу партійної системи. Якщо визначити партійну систему як систему зв’язків між існуючими політичними партіями, то серед них можна виділити окрему підсистему – партії, що підтримують існуючий устрій. Ці партії більш пов’язані між собою і існуючою владою, ніж інші партії. Часто вони створюють коаліції проти партій, що мають намір змінити існуючий політичний устрій. Отже, до партійної системи належать всі політичні партії, які діють у державі легально, незалежно від їхнього ставлення до певного устрою.

Іншою є ситуація стосовно нелегально існуючих партій. Навряд чи можна включити їх у поняття партійної системи – вони існують як група тиску, здійснюючи відповідний вплив на політичну систему ззовні, становлять частину політичної але не партійної системи[5, c.388-389].

Соціально – політичний поділ

Соціально-політичний поділ (або лінія суспільного розмежування) - один із найважливіших факторів, який визначає характер партійної системи. Таким чином соціополітичний поділ – це стабільний уклад поляризації політичної спільноти, в межах якого визначені соціальні групи здійснюють підтримку конкретних напрямків політики, а також політичних партій, які є представниками, коли інші соціальні групи підтримують опозиційні політичні партії і відповідні ім. політичні партії ( С. Бартоліні і П. Маєр).

Всього можна окреслити чотири основні соціально-політичні поділи, які становлять основні лінії політичних конфліктів:

1. Соціоекономічний (класовий) поділ. Цей тип наявний в усіх демократичних політичних системах і найповніше відображає структуру партійних систем. Також виражається в конкуренції між партіями (блоками) лівиці та правиці. Однак, останнім часом зменшується вплив цього типу конфлікту на характер політичного змагання.

2. Релігійний поділ. Організаційним вираженням цього типу поділу є конкуренція політичних партій, які представляють релігійну та світську субкультури. Предметом конкуренції стають моральні проблеми, а також проблеми місця і ролі церкви та релігії в житті суспільства. Цього поділу немає у всіх державах Західної Європи, хоча в деяких з них він набув соціального характеру з важливим значенням. Однак сьогодні цей поділ втрачає свою політичну значущість.

3. Культурно-етичний поділ. Вираженням є участь у політичній конкуренції партій, які представляють інтереси національних меншин (субкультур). Проявляється він лише в гетерогенних суспільствах, де етнічні проблеми набувають політичного характеру. Багато дослідників вважають, що процес модернізації спричинив остаточне вилучення з політичного змагання традиційних територіальних (етнічних чи мовних) конфліктів.

4. Поділ центер-периферія. Організаційним вираженням цього типу поділу є змагання між політичними партіями – представниками регіональних інтересів і партіями – прихильниками централізованої державної організації. Регіоналізм перших у цьому випадку не пов'язаний з етнічними чи мовними відмінностями. [5, c.406-416]

Основи типології партійних систем

Важливою проблемою теорії політичних партій є проблема класифікацій партійних систем. Всі існуючі класифікації можна поділити на дві великі групи – засновані на кількісному критерії та засновані на якісних критеріях

1. Типологія на основі кількісного критерію. Є найпоширенішою класифікацією партійних систем. Однак основою для класифікації не може бути абсолютна (загальна) кількість політичних партій, які функціонують у певній державі. Засадничою умовою обрахунку партій є їхня потенційна здатність здобуття та співучасті в здійсненні влади чи потенціал керівництва. Лише з врахуванням цього можна підходити до такої класифікації. За такого підходу виділяється двопартійна система (біпатризм), багатопартійна система і система «двох з половиною партій»[5, c.418].

Біпатризм відображає. існування природного політичного дуалізму і є достатньо функціональним, оскільки в цілому забезпечує ефективність політичної системи. Він гарантує більшість місць у парламенті одній із партій; так парламентерська більшість дозволяє уряду функціонувати упродовж усієї легіслатури і забезпечує його стабільність. Якщо дві партії збирають переважну більшість голосів, то з урахуванням чергування така ж пропорція громадян буде представлена не лише в парламенті, а й в уряді (США, Канада, Австралія).

Багатопартійна модель на противагу жорсткій двопартійній моделі відрізняється гнучкістю і різноманітністю. З моменту появи більше двох партій дуже рідко одній партії вдається одержати і надовго утримати абсолютну більшість у парламенті. Деякі партії навіть за наявності прийнятої для більшості програми дій не здатні правити самостійно і беруть участь у коаліційних урядах (Бельгія, Голландія, Італія).

Система «двох з половиною партій» - це перехідний варіант між біпатризмом і багатопартійністю; має властиві лише їй особливості: поруч з двома сильними партіями з’являється третя, здатна визначити успіх однієї з них і обриси урядової коаліції. Це двопартійна модифікована угода (Англія, Німеччина).

Двоблокова угода є ще одним різновидом партійної системи. Це коаліція двох блоків партій, союзи партій на основі ідеологічних зв’язків. Партії, що виступають поза блоками, не відіграють суттєвої ролі у політичному житті. Така угода є характерною для політичної системи з вираженими ідейними поділами ( блоки правих і лівих сил), у ній суперництво партій триває не лише підчас виборчих компаній (Франція).

Система домінування є характерною для тих політичних систем, в яких одна партія здійснює владу протягом тривалого періоду часу; вона відповідає вимогам всенародної, проводить свою роботу в усіх соціальних верстах і забезпечує ідеологічну стабільність суспільства. Їй сприяє відсутність сильної об’єднаної опозиції (Мексика, Японія, Швеція, Іспанія).

Є й перехідні партійні системи, вони не постійні і недовготривалі; формуються і діють у надзвичайних умовах – у випадку загрози політичній незалежності країни, у ході національно-визвольної боротьби або в період формування широких демократичних фронтів, створених для повалення диктаторських режимів (Іспанія в період режиму Франко)[8, c.208].