регистрация / вход

Загальнотеоретична характеристика юридичної відповідальності та інших державно-примусових заході

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА ПРАВНИЧИЙ ФАКУЛЬТЕТ Кафедра теорії держави і права ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ІНШИХ ДЕРЖАВНО-ПРИМУСОВИХ ЗАХОДІВ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ПРАВНИЧИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра теорії держави і права

ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ІНШИХ ДЕРЖАВНО-ПРИМУСОВИХ ЗАХОДІВ

Курсова робота:

Студентки 1 курсу

Групи ПР-13

Кочарян І.М.

ЛЬВІВ – 2004

Зміст

Вступ стор –1
Поняття юридичної відповідальності стор – 2
Принципи юридичної відповідальності. стор – 4
Види юридичної відповідальності. стор – 9
Підстави юридичної відповідальності. стор – 13
Інші державно-примусові заходи. стор – 17
Висновки стор – 20
Література стор – 22

ВСТУП

Термін “відповідальність” вживається в різних змістах, найбільш часто як борг, обов’язок чи покарання. Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну). В першому випадку мова йде про активний аспект відповідальності. Саме тут відповідальність виступає як усвідомлення особою свого місця в суспільстві, своєї ролі в розвитку суспільного прогресу, своєї особистої участі в справах держави. Відповідальність в цьому змісті є своєрідним моральним, політичним регулятором поведінки людей в сучасному на майбутньому. Інтерес до цього аспекту відповідальності особливо зріс коли виявилося, що юридично можна виправдати жорстокий і нелюдський злочин.

В другому випадку суть відповідальності розглядається в ретроспективному аспекті, як відповідальність за минуле. Відповідальність в цьому аспекті є з однієї сторони, несення особою несприятливих наслідків своєї поведінки, а з другої – завдання особі позбавлень, адекватна негативна реакція суспільства на її поступок. Деякі вчені вважають, що про юридичну відповідальність можна говорити лише в плані покарання ( в широкому змісті цього слова).

Юридична відповідальність нерозривно пов’язана з державою. Це накладає серйозний відбиток на її зміст. Для того, хто несе юридичну відповідальність, вона складається з того, що державні органи вимагають від даної особи відповіді за скоєний нею проступок, а головне – ця особа повинна нести позбавлення, передбачені правовими санкціями. В кінцевому рахунку, відповідно, юридична відповідальність заключається з цієї точки зору в реалізації санкції.

Необхідно зазначити, що юридична відповідальність перш за все існує з метою охорони суспільного ладу. Поряд з цим охорона демократичного правопорядку не єдина мета юридичної відповідальності. Остання також має за мету виховувати людей, тому, що правопорушення карається перш за все в свідомості людини.

ПОНЯТТЯ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Держава, державні органи не можуть традиційно дивитися на усі випадки порушень з точки зору встановленої ними законності, спроби окремих осіб підмінити загальнообов'язкові норми права своїм «правом» і задовольняти свої потреби за рахунок порушення прав і законних інтересів інших осіб. У цих ситуаціях держава змушена вживати адекватних заходів для того, щоб припинити вчинені правопорушення, відновити порушені права і змусити правопорушника діяти в рамках законності. Дієвим способом впливу держави на правопорушника, покликаним забезпечити його правомірну поведінку, відмовитися від спроб робити протиправні діяння, виступає юридична відповідальність. Юридична відповідальність – це закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою юридичний обов‘язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належали.[1]

Як самостійний і необхідний елемент механізму правового регулювання юридична відповідальність характеризується трьома специфічними ознаками:

1) являє собою вид державного примусу,

2) єдиною підставою застосування відповідальності виступає правопорушення;

3) виражається в застосуванні негативних заходів до осіб, що скоїли правопорушення.

Юридична відповідальність як вид державного примусу характеризується тим, що таким способом приводиться в дію санкція порушеної норми права. Негативні наслідки порушення норми права не виникають самі по собі, автоматично. Переклад санкції зі сфери повинності в сферу практичної діяльності здійснюється державними органами шляхом застосування до правопорушника одного з заходів, передбачених санкцією порушеної норми. Держава наказує правопорушнику діяти певним чином і примушує його реально виконати запропоноване. Воля і бажання правопорушника в даному випадку не мають ніякого значення. У випадку відмови правопорушником добровільно виконати запропоноване, необхідна поведінка буде забезпечена відповідними державними органами.

Юридична відповідальність є державним примусом, однак, далеко не всякий примусовий захід держави є юридичною відповідальністю. У механізмі правового регулювання власно-організована сила держави проявляється у найбільш широкому колі відносин з метою придушення негативних вольових прагнень окремих осіб, забезпечення потреб суспільства, держави чи населення в матеріальних благах при наявності екстремальних ситуацій і за іншими підставами, передбаченим чинним законодавством.

Застосування відповідальності завжди характеризується негативними наслідками для правопорушника. Такі наслідки можуть бути психологічними, майновими чи організаційно-правовими.[2]

Суть юридичної відповідальності як позбавлення, обмеження прав і інтересів правопорушників полягає в їхньому штрафному характері. Особа не зазнала б цих наслідків, якби її дії були правомірні. Завдяки застосуванню юридичної відповідальності правопорушник не тільки нічого не здобуває, а, навпаки, втрачає значні цінності в порівнянні з благом, придбаним незаконним шляхом.

Юридична відповідальність застосовується в рамках спеціального правоохоронного відношення яке виникає між компетентним органом держави і правопорушником. Такі відносини носять владно-розпорядницький характер. Органи держави уповноважені приймати обов'язкові для правопорушника попередні рішення.

У механізмі правового регулювання розрізняють такі види функцій юридичної відповідальності:

– превентивну (попереджувальну);

– виховну

– репресивну (каральну);

– компенсаційну (поновлювальну);

– сигналізаційну (інформаційну) та інші.

Законодавство допускає також заміну реального виконання зобов'язання грошовою або іншою компенсацією.

Обов'язок компенсувати шкоду, заподіяну неправомірними діями, цілком поширюється на державу і її органи. Громадяни, що постраждали від незаконних дій державних органів і посадових осіб, мають право зажадати від держави повного відшкодування заподіяного матеріального збитку. Так, держава найбільш часто повинна відшкодовувати шкоду, заподіяну громадянам незаконним засудженням, незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, незаконним утриманням під вартою а також по деяких інших підставах.

При визначенні способів виконання зобов'язань правопорушником у першу чергу враховуються права уповноважених осіб, можливість найбільш повного задоволення їхніх інтересів у максимально короткий термін і належним чином. У будь-якому випадку положення правопорушника не повинне поліпшуватися внаслідок несвоєчасного чи неналежного виконання будь-яких його зобов'язань. Зрозуміло, що не всяку шкоду, заподіяну правопорушеннями, можна заповнити чи компенсувати. Проте, правовідновлювальна функція органічно доповнює дію інших функцій юридичної відповідальності і забезпечує її ефективну дію.

ПРИНЦИПИ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Юридична відповідальність може служити не тільки метою зміцнення законності і захисту порушених прав і свобод громадян і інших осіб. У руках держави вона легко може перетворитися в легалізований засіб розправи і масових репресій. Держава, її органи, намагаючись викорінити правопорушення, створити стабільний правопорядок у деяких випадках використовують такі методи боротьби, що самі перетворюються в правопорушників і злочинців. Для того щоб юридична відповідальність не перетворювалася у свою протилежність, юридична наука і практика виробили ряд принципів, дотримуючись яких держава діє в рамках законності і не переходить тієї межі, за якою реакція на правопорушення стає новим правопорушенням. У числі основних принципів юридичної законності найчастіше називають наступні принципи:

1) законності;

2) обґрунтованості;

3) справедливості;

4) невідворотності юридичної відповідальності;

5) презумпції невинуватості;

6) права на захист особи, притягнутої до відповідальності;

7) неприпустимості залучення до відповідальності за те саме правопорушення двічі.

Принцип законності юридичної відповідальності означає, що діяльність державних органів і посадових осіб по застосуванню юридичної відповідальності ведеться в повній відповідності до вимог діючого законодавства і не виходить за його межі, зміст і мету.

Відповідальність застосовується тільки за скоєне правопорушення, тобто винне протиправне діяння деліктоздатної особи. Ніякі інші факти й обставини не можуть служити підставою для застосування кримінально-правових і інших санкцій. Сучасна демократична держава відкидає відповідальність по мотивах соціальної небезпеки особи або інших підстав об'єктивного зобов'язання. Вона також послідовно дотримується принципу незастосування закону, що встановлює заборони, до діянь скоєних до набуття його законної сили. Додання зворотної сили закону в даному випадку означало б покарання осіб за дії, що у момент їхнього здійснення були правомірними чи юридично нейтральними.[3]

Відповідальність застосовується компетентним органом чи посадовою особою. При цьому всі кримінальні справи і значна частина адміністративних провин розглядаються тільки судами. Важливою гарантією захисту прав і свобод людини є Конституція. Чинне законодавство детально регламентує питання компетенції судових органів, їх територіальної і персональної підсудності. І ці положення повинні неухильно дотримуватися. Конституція України закріплює право обвинувачуваного на розгляд його справи судом за участю присяжних засідателів. Однак цим конституційним правом значна частина обвинувачуваних поки що скористатися не може через відсутність відповідного закону і названих судів у більшій частині України.

Дослідження обставин здійснення правопорушення, застосування і реалізація санкцій здійснюються в суворій відповідності з діючим процесуальним законодавством з дотриманням передбачених нимпроцесуальних дій, що гарантують об'єктивний і всебічний розгляд справи і винесення обґрунтованого рішення.

Обраний захід відповідальності правопорушника обмежується межами санкції порушеної норми. За певних умов вона може призначатися і нижче нижньої межі. Однак більш суворі покарання, ніж передбачене санкцією порушеної норми, може призначатися тільки по сукупності правопорушень у порядку і на підставах, установлених законом.

Важливою гарантією обґрунтованості відповідальності виступає закріплене Конституцією України положення, відповідно до якого забороняється використання доказів, при отриманні яких було порушено закон. І у всіх випадках, коли встановлений законом порядок не був дотриманий, отримані докази не можуть використовуватися при ухваленні рішення по справі у суді.

Справедливість юридичної відповідальності, зокрема, означає, що:

1) не можна призначати захід кримінального покарання за адміністративні й інші провини некримінального характеру;

2) юридичну відповідальність повинен нести той, хто вчинив правопорушення;

3) покарання повинно відповідати, бути пропорційним до розміру скоєного правопорушення. Порушення цієї вимоги справедливості означає незаконність самого рішення.

Звичайно, у суспільстві, що характеризується суперечливими інтересами і правовими поглядами, принцип справедливості може розумітися і застосовуватися різним чином. Рішення, що однією частиною населення може визнаватися справедливим, часом оцінюється прямо протилежно іншою частиною населення. Тому критерієм справедливості повинні виступати не стільки моральні норми, які оцінюються тією чи іншою частиною населення, скільки норми, засновані на загальнолюдських цінностях і інтереси всього суспільства, чи більшості його членів.

Принцип невідворотності відповідальності означає, що будь-яка особа незалежно від свого службового чи матеріального становища, інших обставин, підлягає заслуженому покаранню за скоєне ним правопорушення. Питання про покарання правопорушника зважується індивідуально. Здійснення принципу невідворотності покарання є необхідною умовою ефективності юридичної відповідальності, забезпечення дієвості її функцій. Невідворотність відповідальності забезпечується діяльністю міліції, прокуратури, інших правоохоронних органів, що повинні оперативно виявляти осіб, що скоїли злочини й адміністративні провини, викривати їх у протиправних діяннях. Суди у свою чергу повинні виносити справедливі рішення. Однак реалізувати належним чином цей принцип не вдається у жодній сучасній державі.

Дія принципу невідворотності покарання не повинна порушувати іншого принципу відповідальності — презумпції невинуватості.

У відповідності із ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Доведення провини покладається на спеціальні органи держави: органи досудового слідства і дізнання, прокуратуру. При цьому обов'язок доведення невинуватості не можна перекладати на підозрюваного й обвинувачуваного, тому що обвинувачення, покладене в основу вироку, повинно бути засноване на доведених, а не можливих фактах, а визнання винності обвинувачуваного підтверджено безперечними й об'єктивними доказами.

Презумпція невинуватості поширюється і на сферу адміністративних і дисциплінарних провин, обов'язок виявлення і припинення яких покладається на органи держави і посадових осіб.

Найважливішим принципом юридичної відповідальності, покликаним забезпечувати реальну дію презумпції невинуватості, є право на захист і кваліфіковану юридичну допомогу.

Відповідно до ст. 59 Конституції України кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Найважливішим принципом юридичної відповідальності, спрямованим на захист прав осіб, що скоїли протиправне діяння, є принцип, відповідно до якого ніхто не може бути повторно притягнутий до відповідальності за те саме правопорушення. Принцип відомий з часів Древнього Риму у формі вислову - «не двічі за одне». Суть принципу виражається в тому, що справа не може бути заведена (порушена) по факту правопорушення, у відношенні якого вступило в силу рішення компетентного правоохоронного органу чи посадової особи.

Цей принцип не застосовується у випадках, коли те саме протиправне діяння виступає підставою для залучення до різних видів відповідальності. Наприклад, особа, засуджена до позбавлення волі за крадіжку, одночасно зобов'язується відшкодувати матеріальний збиток потерпілому. У даному випадку застосовуються два види санкцій: штрафна – у виді позбавлення волі і право-відновлювальна – у вигляді обов'язку відшкодувати матеріальний збиток. Прикладом протиправного діяння, за скоєння якого можуть застосовуватися два види штрафних санкцій, служить дрібна крадіжка, вчинена особою за місцем роботи. Застосування до особи мір адміністративного стягнення дає підставу роботодавцю звільнити працівника з роботи.

ВИДИ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Розглядаючи проблему юридичної відповідальності, необхідно зупинитися на її видах. Так, у відповідності до видів правопорушень у теорії права виділяють такі види юридичної відповідальності:

· кримінальна;

· адміністративна;

· дисциплінарна;

· цивільна;

· матеріальна;

· конституційна.

Більш детальний аналіз видів юридичної відповідальності в більшій мірі розкриє питання суті юридичної відповідальності.

Кримінальна відповідальність застосовується за порушення заборон, передбачених КК України. Оскільки злочином є передбачене КК України суспільно небезпечне вчинене діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.[4] На наш погляд, оскільки злочин являє собою найбільш небезпечне для суспільства діяння, тоді і заходи покарання за них установлюються найбільш суворі.

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.[5]

Діючий КК України встановлює 12 видів покарань, які можуть бути застосовані судом до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину.

Притягнення особи, винної у вчиненні злочину, здійснюється відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України (КПК України), яким детально регламентовані всі процедури, зв'язані з порушенням кримінальної справи, розслідуванням злочину і винесенням вироку. КПК України визначає права й обов'язки обвинувачуваного, підсудного і засудженого, потерпілого й інших учасників процесу, а також повноваження державних органів і посадових осіб, що здійснюють провадження по справі, порядок проведення окремих слідчих дій і оцінки отриманих доказів.

Єдиним органом, уповноваженим притягати винних осіб до кримінальної відповідальності, є суд. Інші державні органи не можуть здійснювати правосуддя і відповідно розглядати кримінальні справи.

Засуджений, незгідний з вироком, має право на його оскарження у вищестоящий суд, а також на прохання про помилування чи пом'якшення покарання.

Адміністративна відповідальність застосовується за правопорушення, передбачені законодавством про адміністративні правопорушення. На відміну від КК України Кодекс України про адміністративні правопорушення не охоплює всіх складів адміністративних правопорушень, що можуть встановлюватися й іншими актами.

Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність[6] .

За здійснення адміністративних правопорушень установлюються адміністративні стягнення.

Необхідно зазначити, що адміністративний арешт не може застосовуватись до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до дванадцяти років, до осіб, які не досягли вісімнадцяти років, до інвалідів першої і другої груп[7] .

Порядок провадження в справі про адміністративне правопорушення регламентований Кодексом про адміністративні правопорушення. Коло органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, є досить широким. У нього входять суди, адміністративні комісії при органах місцевого самоврядування, органи міліції, різного роду державні інспекції та інші державні органи.

Постанова в справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена в суді чи у вищестоящому по підпорядкованості органі. Відносини адміністративної відповідальності припиняються виконанням стягнення. Особа не вважається піддана адміністративному стягненню, якщо протягом року з дня закінчення виконання стягнення не зробить нового адміністративного правопорушення.

Дисциплінарна відповідальність застосовується за здійснення дисциплінарної провини. Порядок застосування стягнення за порушення дисципліни регламентується Кодексом законів про працю України (КЗпП), статутами про дисципліну й іншими нормативно-правовими актами. Згідно ст. 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни застосовуються наступні стягнення:

· догана;

· звільнення.

Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені й інші дисциплінарні стягнення для окремих категорій працівників.[8]

Звільнення може застосовуватися за найбільш грубі порушення трудової дисципліни.

Необхідно зазначити, що порядок застосування дисциплінарного стягнення досить докладно регламентується законодавством, тому що всі принципи юридичної відповідальності діють і в сфері дисциплінарної відповідальності. Законодавство встановлює досить короткі терміни застосування дисциплінарного стягнення. Воно може застосовуватися безпосередньо після виявлення провини, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення. У будь-якому випадку стягнення не може бути застосоване пізніше шести місяців із дня здійснення провини, а за результатами ревізії чи перевірки фінансово-господарської діяльності – не пізніше двох років із дня його здійснення.[9] За кожну провину може бути застосоване тільки одне дисциплінарне стягнення.

Якщо протягом року з дня застосування дисциплінарного стягнення працівник не буде підданий новому дисциплінарному стягненню, то він вважається не підданий дисциплінарному стягненню.

Цивільна відповідальність переслідує іншу мету, ніж кримінальна, адміністративна і дисциплінарна. Вона застосовується, насамперед, для відновлення порушених прав громадян, інших осіб у випадках невиконання боржниками своїх зобов'язань за договором чи внаслідок заподіяння шкоди. Боржник, що не виконав чи неналежно виконав зобов'язання за договором, зобов'язаний відшкодувати кредитору збитки, у які входять витрати кредитора, реальний збиток і упущена вигода. По визначеній частині зобов'язань на боржника, що не виконав зобов'язань, може покладатися обов'язок виплачувати штрафні санкції у вигляді неустойки.

Необхідно зазначити, що правовідновлювальну мету переслідує і відповідальність за шкоду, заподіяну особистому майну громадянина чи юридичної особи. У відповідності до господарського законодавства України шкода підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою яка її завдала. В окремих випадках, передбачених законом чи договором, може встановлюватися обов'язок особі, яка завдала шкоду, виплатити потерпілому компенсацію понад відшкодування шкоди.

Однак цивільне право знає і каральні санкції. Це конфіскація, штраф і відмова в захисті суб'єктивного цивільного права. Конфіскація майна застосовується в якості однієї із санкцій за порушення цивільного законодавства і, зокрема, за здійснення угод з метою, яка суперечить основам правопорядку і моральності. Штрафні санкції (штраф, пеня) застосовуються до правопорушників незалежно від збитків, понесених потерпілою стороною в договорі, і виплачуються потерпілому. Відмова в захисті суб'єктивного цивільного права застосовується у випадках зловживання правом уповноваженої особи.

ПІДСТАВИ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Підставою юридичної відповідальності є правопорушення. Тому при вирішенні питання про юридичну відповідальність головного значення набуває наявність в діях особи повного складу правопорушення, який утворюється з єдності сторін, об’єкта протиправного діяння і суб’єкта цього діяння.


Буде доцільно розглянути та охарактеризувати ці складові окремо. Так об’єктом протиправного діяння є суспільні відносини, що охороняються державою, і відповідно, норми, правовідносини, правопорядок демократичного суспільства.

Наприклад згідно з кримінальним правом, об’єкт злочину – це суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом і яким в результаті суспільно небезпечного посягання завдається чи може бути завдана шкода.

До об’єктів кримінально-правової охорони закон зараховує особу, яка є учасником суспільних відносин. Звісно, норми кримінального права охороняють не всі, а найбільш важливі для нашого суспільства відносини від заподіяння їм шкоди.

Необхідно зазначити, що правильне встановлення об’єкта злочинного посягання має неабияке практичне значення. Адже саме об’єкт злочину дає нам можливість визначити суспільно небезпечні наслідки. Залежно від об’єкта злочину побудована в основному система Особливої Частини КК України. Юридичне значення об’єкта злочину полягає передусім у тому, що він є обов’язковим елементом будь-якого складу злочину.

Безпосередньо поняття об’єкту злочину тісно переплітається з об’єктивною стороною, яка в свою чергу у кримінальному законодавстві визначена як сукупність передбачених кримінальним законом ознак, які характеризують зовнішній прояв суспільно небезпечної дії, що посягає на об’єкти кримінально-правової охорони, а також об’єктивні умови цього посягання.

Розкриваючи зміст поняття об’єктивна сторона потрібно зазначити, що це – обов’язковий елемент кожного конкретного складу злочину і є характеристикою зовнішніх ознак злочинного діяння. Об’єктивна сторона характеризує особливість злочину як зовнішній акт суспільно небезпечної поведінки винного і ті умови, за якими скоюється цей злочин, тобто місце, час, спосіб, обставини, з якими пов’язане злочинне посягання.

Для повної й усесторонньої характеристики правопорушення потрібно вияснити не тільки те, що було об’єктом посягання чи об’єктивну сторону, але й те, хто був суб’єктом цього посягання. Відповідно суб’єкт правопорушення – це особа, яка скоїла протиправне діяння, правопорушник. Характеристика даної особи важлива для вирішення питання про можливість притягнення даної особи до юридичної відповідальності.

Потрібно зазначити, що відповідно до чинного кримінального законодавства суб’єктом злочину може бути не всяка фізична особа, а тільки осудна. Відповідно осудність – здатність людини усвідомлювати свої дії і керувати ними. Саме осудність необхідна умова вини і кримінальної відповідальності. Злочини, як і всі інші вчинки людей, визначаються і контролюються її свідомістю і волею. Здатність розуміти характер і наслідки своїх дій, свідоме керування своїми вчинками і відрізняє осудну особу від неосудної, яка не може бути суб’єктом злочину.

Поняття суб’єкта нерозривно пов’язане з суб’єктивною стороною. Саме кримінальне законодавство визначає суб’єктивну сторону злочину – як психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і його наслідків, тобто, так би мовити, внутрішня сторона суспільно небезпечного діяння.

До суб’єктивної сторони злочину належать: вина у формі умислу чи необережності, мотив, ціль злочину, а також емоційний стан суб’єкта в момент скоєння злочину. Основний зміст суб’єктивної сторони будь-якого злочину складає вина. Вина – це психічне відношення осудної особи до скоєного нею суспільно-небезпечного діяння і його наслідку, виражене у формах умислу чи необережності. В залежності від інтелектуального і вольового моментів розмежовують дві форми вини: умисел і необережність. Умисел ділиться в свою чергу, на прямий і побічний, а необережність проявляється у видах злочинної самовпевненості чи злочинної недбалості.

Необхідно зазначити, що тільки склад правопорушення тягне юридичну відповідальність. Відсутність хоча б одного елементу складу правопорушення виключає юридичну відповідальність.

Правопорушення є не тільки підставою, але і вказує на момент виникнення юридичної відповідальності. Правопорушення як юридичний факт об’єктивно породжує відповідні правовідносини і відповідну відповідальність особи, яка скоїла правопорушення. Вони виникають з моменту скоєння даного правопорушення. Це проходить незалежно від того, чи виявлене правопорушення чи не виявлене, стало воно предметом розгляду компетентними органами чи не стало. Юридична, зокрема кримінальна, відповідальність об’єктивно існує і тоді, коли особа, яка скоїла злочин, переховується від слідства і суду. Те, що злочинець на даному етапі не виявлений, не усуває виниклого на основі злочинного акту правопорушення.

Юридична відповідальність не створюється судом як адміністративним органом. Виносячи вирок, приймаючи рішення відповідний державний орган не породжує якусь нову юридичну відповідальність, а на основі достовірного виявлення об’єктивної істини (правопорушення) констатує, фіксує факт існування такої, конкретизує її в межах санкцій, встановлених законом, і тим самим забезпечує її здійснення[10] .

Таким чином, яка б не була значна роль компетентного органу в процесі виявлення, встановлення і здійснення юридичної відповідальності, його акти не виступають як початок юридичної відповідальності, а є умовою її реалізації. Не потрібно також ототожнювати юридичну відповідальність з державним примусом, а тим більше з процесом його реалізації. Юридична відповідальність як правовідносини, в яких правопорушник виступає як сторона, яка зобов’язана терпіти визначенні обмеження, завжди передбачає заходи державного примусу. Поряд з цим сама юридична відповідальність ще не є застосуванням таких заходів. Відповідальність – це не сам примус, а обов’язок його виконувати відповідно до санкцій правових норм. Санкції визначають рамки юридичної відповідальності. Як зазначають деякі науковці, застосування до правопорушника заходів державного примусу і є реалізацією юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність, яка базується на обов’язку завдавати визначені обмеження, виникає безпосередньо з факту правопорушення, в цей час як реалізація санкцій вимагає визначеної правозастосовчої діяльності таких державних органів, як суд, прокуратура, міліція, слідчі органи, виправно-трудові заклади.

Потрібно мати на увазі, що усесторонні засоби державного примусу взагалі не пов’язанні з юридичною відповідальністю Так трапляється, коли, наприклад проводиться в примусовому порядку медичний огляд, встановлюється карантин і т.п..

Таким чином, юридична відповідальність існує на всіх етапах виникнення і розвитку правових відносин, основою виникнення яких є правопорушення.

ІНШІ ДЕРЖАВНО-ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ

Як зазначається в різних джерелах, в тому числі у розділі “Юридична відповідальність” у виданні П. М. Рабіновича “Основи загальної теорії права і держави”, існують інші види державно-примусових заходів, не пов'язаних з реалізацією юридичної відповідальності. Серед таких заходів можна виділити наступні:

1) попереджувальні, превентивні – наприклад, опис майна особи, яка визнана обвинуваченою по кримінальній справі; оголошення карантину в місцевості, де виникла або може виникнути епідемія та інші обставин, що носять надзвичайний характер;

2) правореалізаційні – наприклад, примусове, за судовим рішенням, стягнення з особи аліментів на утримання її дітей;

3) припиняючі, присікаючі – наприклад, затримання особи, яка вчиняє хуліганські дії;

4) відновлюючі – наприклад, винесення судового рішення, яке примушує керівника підприємства поновити на роботі безпідставно звільненого ним робітника;

5) компенсаційні – наприклад, відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної правопорушенням.

6) заходи, проведені в профілактичних, попереджувальних цілях (перевірка документів у водіїв транспортних засобів, нагляд за станом протипожежної безпеки на підприємствах, в організаціях і установах, санітарно-епідеміологічний, митний нагляд, обмеження руху транспортних засобів і пішоходів у зв'язку з проведенням яких-небудь масових заходів);

7) примусові міри застосовувані з метою припинення протиправних діянь і їхніх шкідливих наслідків (адміністративна затримка правопорушника, примусові заходи медичного характеру, винесені судом до особи, що скоїли протиправні діяння в стані неосудності; витребування власником майна в сумлінного набувача, що не знав і не міг знати про те, що придбає майно в особи, що не має права його відчужувати).

Основна відмінність юридичної відповідальності від інших форм державного примусу полягає в тому, що вона застосовується за скоєне правопорушення. Відповідальність носить ретроспективний характер, оскільки являє собою реакцію держави на минуле і тільки протиправне винне діяння. Реквізиція, попереджувального заходу, профілактичного характеру проводяться з причин, не пов'язаних з реакцією держави на правопорушників і тому справедливо не розглядаються як вид юридичної відповідальності. Так само не можна розглядати як юридичну відповідальність заходи примусового медичного характеру, застосовані до недієздатних осіб, що страждають психічним розладом, тому що це суперечило б основним принципам сучасного права. Саме тому, що недієздатні не можуть залучатися до відповідальності, кримінальне законодавство і передбачає особливий інститут державного примусу до осіб, що скоюють суспільно небезпечні діяння, але не можуть нести відповідальність у загальному порядку.

Не несе юридичної відповідальності і сумлінний набувач, поводження якого з погляду законності є бездоганним. Майно повертається власнику в силу пріоритетності його прав на майно перед правами сумлінного набувача. Сумлінний набувач позбавляється тільки майна, яким він незаконно володів і користався. Яких-небудь додаткових, негативних заходів до нього не застосовується. Тим часом, юридична відповідальність характеризується не тільки вимогою держави реально виконати обов'язок, але і покладанням на правопорушника додаткових обов'язків, яких він би не мав, діючи правомірно.

Психологічні заходи виражаються в осуді державою поведінки правопорушника. Негативна оцінка виражається у визнанні його винним у здійсненні протиправного діяння і визначенні йому конкретної міри відповідальності, що у ряді випадків може обмежуватися заходами психологічного порядку — попередженням, оголошенням зауваження чи догани. Негативні наслідки виражаються в переживаннях правопорушником даних заходів і самого факту залучення до юридичної відповідальності. У той же час його майнові й інші права залишаються незмінними, такими, як вони були до ухвалення рішення про застосування відповідальності.

Позбавлення майнового плану, що змушений терпіти правопорушник, можуть виражатися в сплаті ним штрафу, пені, неустойки, відбування виправних робіт, позбавлення конфіскованого майна. Організаційно-правові заходи зводяться до обмеження прав і свобод правопорушника. Це, зокрема, може бути адміністративний арешт, позбавлення спеціального права, позбавлення права займати визначені посади чи займатися визначеною діяльністю, позбавлення волі на певний строк чи довічно.

ВИСНОВКИ

Підводячи підсумок вищевикладеного потрібно зазначити, що здійснюючи правомірну поведінку, суб'єкт вступає у сферу дії права і виявляє свій вибір між різними варіантами вчинків (правових і неправових). Вибір правового варіанта забезпечує йому низку переваг: інші суб'єкти зобов'язані сприяти його діям або не втручатися у них; у випадку невиконання ними своїх обов'язків держава в правовій формі примусу забезпечує відновлення порушеного права і виконання зобов'язаним суб'єктом відповідних обов'язків. Відтак, правомірна поведінка як юридичний факт тягне за собою не просто виникнення правовідносин, а певну дію засобів правового регулювання, спрямовану на гарантування, захист і охорону правової форми реалізації інтересів суб'єкта і суспільства. Ця дія права і держави є лише одним із засобів їх реакції на правомірну поведінку. До інших слід віднести пряме заохочення з боку держави правомірних вчинків. Це стосується як використання суб'єктивних прав, так і виконання обов'язків.

Здійснення ж правопорушень тягне за собою юридичну відповідальність у вигляді застосування заходів державного примусу каральної спрямованості, понесення ними втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру. У результаті правопорушень виникають охоронні правовідносини, за яких держава має право вживати карні та відновлюючі заходи до правопорушників. Останні зобов'язані нести визначені втрати та відшкодувати потерпілому понесені ним збитки.[11]

Соціальне призначення юридичної відповідальності — охорона суспільних відносин — реалізується в її правоохоронній і виховній функціях. Правоохоронна функція юридичної відповідальності, в свою чергу, поділяється на правовідновлюючу і каральну, а виховна — на функції спеціальної і загальної превенцій.

Держава здійснює своє право щодо застосування заходів юридичної відповідальності у три етапи: а) заборона суспільно небезпечних вчинків і передбачення відповідних заходів у санкціях правових норм; б) індивідуалізація санкцій щодо конкретних правопорушників; в) забезпечення відшкодування правопорушниками відповідних втрат. Процеси реалізації юридичної відповідальності суворо регламентуються законом і здійснюються на засадах законності, обґрунтованості, доцільності, невідворотності, справедливості.

ЛІТЕРАТУРА

1. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. — М., 1996.

2. Гойман В.И. Действие права (Методологический анализ). — М., 1992.

3. Гусарєв С. Д. Теорія держави та права. Альбом схем. — К., 1997.

4. Копєйчиков В.В. Правознавство. К.: Юрінком Інтер. 2003р.С.127-138.

5. Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 р. Із змінами та доповненнями станом на 11.07.2001 р.

6. Кодекс про адміністративні правопорушення від 7.12.1984 р. Із змінами та доповненнями станом на 7.02.2002 р.

7. Конституція України. Центр комп'ютеризованих інформаційних систем
Секретаріату Верховної Ради України від 12.07.1996 р.

8. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року: Офіційне видання. – К.: А.С.К., 2002. – 223с.

9. Лисенков С.Л. Конституція України / Матеріали до вивчення. – К., 1997.

10. Рабинович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – К., 1995.


[1] Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – К., 1995, стор. 133

[2] Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – К., 1995, стор. 133.

[3] Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – К., 1995.

[4] Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року: Офіційне видання. – К.: А.С.К., 2002. – 223с.

[5] Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року: Офіційне видання. – К.: А.С.К., 2002. – 223с.

[6] Кодекс про адміністративні правопорушення від 7.12.1984 р. Із змінами та доповненнями станом на 7.02.2002 р.

[7] Кодекс про адміністративні правопорушення від 7.12.1984 р. Із змінами та доповненнями станом на 7.02.2002 р.

[8] Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 р. Із змінами та доповненнями станом на 11.07.2001 р.

[9] Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 р. Із змінами та доповненнями станом на 11.07.2001 р.

[10] Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – К., 1995.

[11] Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – К., 1995.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий